72991 (612087), страница 6
Текст из файла (страница 6)
Із Іскрою і з Палієм-псявіром,
З Мазепою, з Москвою злитись хтів,
Підбурював все бидло.
Братковський (усміхається).
Коли звісно усее вам, то нічого й питать...(Дія І, ява 2).
Ніякі муки, ні спокуси не могли захитати вільнолюбних переконань в'язня.
В мареві йому ввижаються картини: сходка повстанців, де обрано було його за ватажка, родинне щастя з коханою дружиною Тасею і маленьким сином, арешт, Страшидло, що лякає його і, нарешті, образ покійної матері, що благословляє сина на смерть, яка піднесе «стяг братерства, правди, волі...»
Сон-марення Братковського вранці перебивають тюремники, що прийшли вести героя на смертні муки.
В останню мить «з нелюдським лементом вривається Тася й припада до ніг в'язня».
Написана білим п'ятистопним ямбом, драма «Остання ніч» в монологах героя, його діалогах з осудником-інстигатором, з сторожем і з ксьондзом, а також в контрастних картинах марення в'язня глибоко розкриває кришталево чистий образ борця за інтереси поневоленого народу, його тонкі й зворушливі душенні переживання, в яких
над все — людське поспільне горе,— Ярмо і бич голоти!.
(Карт. І, ява 1).
Соціальне гострий, антагоністичний, історично значений конфлікт, покладений в основу драми, напружені драматургічні ситуації розгортання її стислого сюжету, що набирають трагедійного звучання, а також контрастні картини ніжного ліризму, жартів, смертельної туги й високої героїки вимагають, як доречно показують ремарки, музичного супроводу.
Музика до драми «Остання ніч» М. Старицького була створена М. В. Лисенком. Вона органічно ввійшла в поетичну тканину твору, посилюючи її психологічну глибину й виразність. За певними даними, драм;І в 1909 р. була виставлена на сцені театру М. Садовського.
Де-не-де в тексті драми, здається, бракує ширших мотивацій вчинків героя, іноді слова його, що звучать натхненно, малопереконливі. Але це не послаблює ідейно-патріотичного змісту твору, що виражає історичні прагнення українських народних мас — визволитись з-під ненависного гніту польської шляхти й возз'єднатись в рідному лоні матері-вітчизни, що здійснилось в наші роки.
Драма «Остання ніч» М. Старицького є актуальною й для радянської сцени.
«Чарівний сон» — жарт на одну дію, що написаний 29 грудня 1899 р., призначався для постановки в гуртку аматорів Київського літературно-артистичного товариства, де тоді як режисер працював драматург, музику ж до тексту написав М. Лисенко.
Незважаючи на зовні легкий зміст твору, жарт уїдливо картає царський устрій і саму цензуру, що й утруднило вихід твору з цензури, особливо драматичної.
До друку «Чарівний сон» дозволено було в 1903 р., а до постановки його дозволено аж в 1913 році, та й то в переробленому вигляді за вимогою цензури — під назвою «Чари ночі» 2.
Сюжет жарту нескладний. Чарівний сон приснився панночці Лесі під Новий рік, коли вона заснула в порожній хаті, заходившись погадати при свічках про коханого юнака — Костю. їй приснилося в журбі, що вона королівна, за руку й серце якої змагаються: Ханенко, Німецький принц і Невідомий лицар. Виграє змагання лицар, в якому вона взнала Костю. Мачуха-королева, закохана в лицаря, інтригує проти нього, а покірний їй король наказує схопити лицаря на катування. Леся боронить лицаря й... прокидається в обіймах коханого Костя, який уже приїхав.
Характерно, що лицар, змагаючись за королівну Лесю, співає, приграючи на кобзі, пісню, перейняту демократичним мотивом:
Моя любов є зовсім друга:
Прихил до люду, до бідах,
Яких призначення — наруга,
Нужда, страждання, праця, страх,
Які добра повік не мають,
Які від голоду конають,
Для ситих все віддаючи,
Навіть спочинок уночі... і т. д.
І коли злостива королева запевнила, що лицар «рвань бунтує на панів», простак-король починає з Мажордомом міркувати:
Король. Так, слова його понурі Мажордом Не були вони в цензурі і т. д.
В жартівливій формі, але в'їдливо і недвозначно зачепив М. Старицький дошкульні місця царсько-поміщицького ладу. Легка віршова форма твору послужила прикриттям від допитливого ока «блюстителів порядку», а любовна тема та цікаві перипетії легкого жанру приваблюють своєю художньою простотою і безпосередньою
жвавістю
2.12 «Крест жизни»
Останнім завершеним оригінальним драматичним твором вважається написана російською мовою на початку 1901 року драма в 5 діях «Крест жизни». Дозволена того ж року цензурою до постановки 2, драма \ «Крест жизни» не була використана на сцені й залишалась неопублікованою до останнього часу3.
Як зазначено в драмі, дія її відбувається в ті ж роки в університетському місті. В збіднілій панській родині Наумових (мати — Марія Сергіївна, здеморалізований син — студент Кирило (Кира), дочка років 16 — Люба) готується вечір заручин Люби з давнім другом сім'ї Сумкевичем — середніх літ буржуазним ділком-юристом, порадником і спільником багатого підприємця барона Гольдштейна, що теж вхожий до Наумових. У останнього, як виявляється, є полюбовниця Ніна — артистка, що була нареченою старшого сина Наумових—Володимира, засудженого царським судом.
Коли Сумкевичу вдалось, не дивлячись на попередження Стьопи, обдуривши матір — Наумову, умовити Любу на фактично безшлюбне співжиття під виглядом одруження за кордоном і т. п., з'являється Володимир, про якого 4 роки не було й звістки. Він викриває брудні наміри свого колишнього друга Сумкевича, але останньому вдається зберегти зв'язок з Наумовими. За допомогою Ніни він влаштовує Володимира на службу до барона.
Одначе Володимир не зраджує своїх переконань. Побувавши на підприємствах Гольдштейна, він упевнився в тяжкому стані робітників, довідався про обдурення селян і викриває хижацтво барона та його спільника Сумкевича, приваблюючи до себе все, що залишилось здорового (мати, Люба, Стьопа, Гаврило, Ніна, Руден-ко) в боротьбі проти зла й неправди.
Не дивлячись на погрози барона Гольдштейна, Володимир повний рішучості відстоювати правду й далі нести свій «крест жизни» з вірою в те, що «земля наша не без-судна», що скоро зійде сонце й тоді всі побачать, хто вороги, а хто друзі вітчизни.
О, я вірю в божественну силу людської душі! Вона подолає і внутрішній занепад, і зовнішній гніт.. Прийде час,— і все чесне, добре, сповнене високих поривань, стане на чолі і, осяяне яскравим денним світлом, піде до перемоги любові, свободи і правди!
(Дія V, ява 19).
Основне завдання драми, очевидячки, в тому, щоб показати розклад і розмежування тогочасної інтелігенції, краща частина якої йде до трудового народу, а гірша занепадає, продаючи себе капіталізму.
Це підкреслено (хоч і не мотивовано належно), в драмі на прикладі розходження братів Володимира й Кирила Наумових, останній з яких геть занепав і навіть за гроші жениться на Каті, щоб віддати її на розпусту Гольдштейну.
Старший брат Володимир, що очолює кращу частину інтелігенції, діє проти капіталізму, який, за його висловом, «є зло...».
Він ненавидить багатіїв-визискувачів і, високо цінуючи труд, карає тих інтелігентів, що продають свій труд експлуататору:
Адже ж це один з найогидніших продажів – це продаж тіла, ні, гірше – це продаж духу!
Перед бароном він образно викладає об'єктивно-економічну причину руйнування капіталізмом тогочасного суспільного устрою, поданого у вигляді піраміди, в основі якої є «неимущие рабочие классы» (ява 15) і пояснює прокурору на вечірці, як сталося, що його було засуджено:
Володимир. Ми були ентузіастами; громадські інтереси захоплювали нас цілком; капіталізм ми вважали за величезне зло і для боротьби з ним намагалися висунути асоціації дрібних сум і праці. Приятель мій, що ман гаряче серце і захопився ідеєю загального добра, був необоротним.
Прокурор. Хо-хо! Розумію. Приятеля, звичайно, чи стукали, арештували, та й саму громаду, не дозволену урядом, зарахували до товариства протизаконних.
Володимир (іронічно). Архівірно. Ми були легковажними і не подумали про дозвіл.
(Дія 4, яка.4),
Володимир, нарешті, торкаючись припиниш суспільної діяльності, вважає, що йому важче було б туї, де розклад поразки, розчарування, аніж н ув'язнені далеко:
«...Там, удалині, я все-таки жив своїм минулим воно світилося і гріло душу сподіванням... Одна лише; плямки були в ньому — це єзуїтське правило, що мета виправдує засоби... Ні, не виправдовує! Я й тоді так думав, а тепер іще більше в тому переконався: чисте діло вимагає чистих засобів, а той, хто зняв меча,— від меча й загине!»
(Дія III, ява 12).
Навряд чи потрібно доводити, що в драмі «Крест жизни», як на той час, е. чимало елементів прогресивних, демократичних.
Палкі промови Володимира Наумова про капіталізм як зло, про визиск трудящих, про правду, сонце, свободу й т. д. могли справити з сцени вплив небажаний для царизму.
Одначе в драмі нема й натяку на революцію, на революційність в теоретичних висловах Володимира чи кого з його прихильників.
Навпаки, «передовими» в драмі з явним глузуванням, розрахованим на сміх, рекламуються пошляки й розпусники.
Не менш показові є згадані «ассоциации мелких сумм и труда», які Володимир висував разом з спільниками в боротьбі з капіталізмом, Інакше кажучи, артілі, чи «спілки», як їх називали на Україні
Як відомо, ці спроби ліберального народництва мали реакційну суть на селі й в місті
В І Ленін викривав намагання народників представити всілякі «кооперації» при капіталізмі як революцій ний засіб
«Це — обман,— писав В І Ленін,—ніби «всілякі кооперації» відгорають революційну роль в сучасному суспільстві і підготовляють колективізм, а не зміцнення сільської буржуазії» 1
В українській драматурги зокрема, зображення ентузіастів такої «кооперації» в умовах села, як відомо, мало місце й перед цим («Понад Дніпром» І К Тобілевича, 1897 р) І після цього («Конон Блискавиченко» М Л Кропивницького, 1902 р), але обидва не мали успіху, бо, передусім, не відповідали дійсності
Щодо згаданих принципів суспільної діяльності, які проголошує Володимир, то вони чи не найбільш суперечливі в драмі
Якщо Володимир — революціонер, то ясно, що «єзуїтське правило» для нього непридатне. Але дальше поєднання ним принципу чистоти рук, що має походження від народної мудрості, з євангельською формулою піднесеного меча, що базується на непротивленні злу насильством, є, по суті, відмовленням від всякої революційності, особливо прикрим в умовах насильницького устрою, коли наростає революційна ситуація
І наведеного досить, щоб переконатись, у всякому разі, в Ідейно-художні суперечливості драми «Крест жизни»
Чи не на це й розраховувала царська цензура, дозволяючи без жодних заперечень І виключень драму «Крест жизни» до вистави на сцені тоді, коли навіть жарт «Чарівний сон», як вже згадувалось, був заборонений.
Така принципова суперечливість драми «Крест жизни», яка загалом не властива драматургії М Старицького, може бути пояснена передусім тим, що цей твір написано в співавторстві, яке чомусь в згаданому виданні драми (1956) вперто Ігнорується, замість того, щоб його дослідити, знаючи тим більше виключну акуратність М Старицького, хоча б на прикладі співавторства його з О.З. Сусловим
В чому конкретно полягало співавторство М Старицького при створенні драми — сказати важко, не до слідивши цього спеціально, хоч з певністю можна при пустити, що він тут взяв на себе драматургічну розробку на матеріалі, що його подав другий співавтор, прихований за явним псевдонімом А Тжаска (А Хронщевського — в чернетці драми)
Драма «Крест жизни» М Старицького І А. Тжаска справді має струнку драматургічну побудову, в чому помітна рука досвідченого майстра Дія драми, конденсована в кожному акті навколо основного конфлікту, дедалі більше наростає, завершуючись під завісу ефект ною кінцівкою, що підтримує Інтерес до дальшого роз витку драматичних колізій Щоправда, досить часті перипетії драми не сприяють утворенню наскрізної дії, не всі дійові особи її також внутрішньо зв'язані в драматургічний вузол. Агрипіна з Катею, наприклад, з’являються й зникають зовсім довільно.
В згаданому листі до М. Стороженка — професора Московського університету — М. Старицький, назвавши «Крест жизни» драмою «из интеллигентного быта», просить підтримати його клопотання про те, щоб вона була поставлена на московській сцені.
При цьому М. Старицький згадує, що він звертався вже так само колись з драмою «Богдан Хмельницький», але «ни отзыва о ней, ни даже цензурованного экземпляра, несмотря на мои просьбы, комитет до сих пор мне не препроводил...»
Нічого не одержав він і на цей раз. Царські чиновники «императорской сцены» й на цей раз показали свою реакційність. Однак ці факти дуже промовисті в творчій біографії українського драматурга, який прагнув вийти за межі національної сцени, мріяв побачити свої твори в російському театрі. Але здійснити ці кращі прагнення й мрії в умовах гнобительського ладу М. Старицький не мав змоги, до смерті бувши вірним ідеям прогресивності й демократизму.
В основних рисах розглянуті тут тринадцять завершених оригінальних драматичних творів з документальною точністю позначають розвиток драматургії М. Старицького, даючи надійну основу для дальшого поглибленого і поширеного її вивчення.
Звертає увагу високоякісна мова драматичних творів М. Старицького як поета-драматурга, що заслуговує спеціального дослідження її літературних, драматичних і сценічних властивостей. Загалом вона досконало чиста, реалістична, за винятком, коли драматург, намагаючись підкреслити натуральний стан мови в даному середовищі, вживає двомовності («Не судилось», «Талан») чи певної мовної характерності. Важливо, що М. Старицький чи не вперше в українській новітній драматургії так широко й досконало запровадив білий вірш в таких своїх високо поетичних драматичних творах, як «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», «Чарівний сон», ідучи за традицією велетнів світової драматургії Шекспіра, Шіллера і особливо Пушкіна, в чому легко пересвідчитись, і про що говорив, як згадувалось, сам драматург.
Висновок
Життя і творчість Михайла Петровича Старицького показує, що він пройшов важкий, але славний шлях боротьби за прогресивну українську літературу, залишивши значну поетичну, драматургічну та прозову спадщину. Про його заслуги перед українською літературою влучно сказала Леся Українка в привітальному листі з нагоди 30-річчя літературної діяльності письменника: «Втішно єсть думати, що настав-таки час, коли замовкло всяке глузування та клепання, а вимовилась вголос честь і дяка, справді належна тому, хто увесь вік свій дбав, «щоб наше слово не вмерло». І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів... тоді, спогадуючи перших робітників, що працювали на не вправленому, дикому ще ґрунті, українці певне спогадають добрим словом Ваше ймення».
Ці слова стали пророчими. Спадщина М. Старицького користується широкою популярністю. Його кращі поезії стали хрестоматійними, основні п'єси не тільки перевидаються, але й ставляться на сценах радянських театрів, а кращі прозові твори, видані масовими тиражами, стали надбанням мільйонів читачів.
Палко люблячи свою батьківщину, М. Старицький віддав усі свої сили і здібності справі розвитку демократичної культури, яка сприяла посиленню боротьби за соціальне І національне визволення українського народу.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
