72991 (612087), страница 5
Текст из файла (страница 5)
(Дія II, вихід 3).
Шукаючи забуття в ніжній любові до своїх діток малих, в коханні до чоловіка свого Гірея, вона показує, що не гола пристрасть керує її почуттям. Маруся, довіряючи Гірею, признається йому, що кохає за те,
Що ти не став невільників держать, Що ти змінив жорстокості на ласку, Що твій гарем тепер взяв людську стать... За те, що дав еси мені двох діток Любесеньких, гарнесеньких... та ще За те, що ти поклявсь мені пророком, Що до життя вважатимеш мій край І що його не будеш руйнувати.
Вона доходить навіть до висновку, що минуле вже не вернеться, що коріння її «в турецькій вже землі».
І саме в цю хвилину невільницька козача пісня «Ой у полі два явори» долетіла до неї й зруйнувала все дощенту. Глибоке патріотичне почуття, здавалось, поховане навіки, спалахнуло дивним полум'ям, спаливши особистий спокій, щастя й віру героїні в зрадливого пашу: •
Горить... пече... Україна моя Озвалася сльозами... застогнала!
Велика любов у серці Марусі повела її без вагань до невільників, хоч вона й не знала.ще, кого вона там побачить, але несхибно вже рішала, що —
Повинна я забуть себе для них...
Спалахнула велика любов, викликала палку ненависть в душі героїні драми, повела її на муки, на боротьбу в ім'я свободи для братів, в ім'я батьківщини.
Саме в тяжких муках, в гострій боротьбі, яка дедалі загострюється й ускладнюється іншими ситуаціями, коли Маруся зустрілась з Лесею, з матір'ю, з козаками-невільниками і Сохроном, коли переконалась в соціальній зрадливості Гірея,— розгортається дія драми «Маруся Богуславка».
Народна дума оминає питання про дальшу особисту долю героїні, бо надто тяжка її провина. Тільки заради її патріотичного вчинку — визволення козаків-невільників — вона оспівана в народі. Саме цим підкреслюється, у всій силі звеличується почуття патріотизму, якого ніщо не може знищити.
В драмі Старицького героїня Маруся теж, не вагаючись, виконує святий громадський обов'язок. Вона не тільки звільняє козаків, обдуривши Гірея, але й дає зброю звільненим козакам, і навіть хоче тікати разом на Україну.
Але набуті зв'язки тиснуть на неї з надмірною силою, й тоді виникає найбільша для неї суперечність:
Тут діточки... тут батько любий їх... Там мати, люд, дружина, край коханий...
Всякі спроби Марусі подолати цю суперечність в напруженій боротьбі виявились марними, й вона стала на трагічний шлях. Вона вирішила, що «єдина порада — смерть».
І тільки труп її і діти, бо «душа її у них» та пам'ять про попівну-бранку Марусю Богуславку поплили з вільними козаками через море «на ясні зорі, на тихі води» — «а Україну.
Драма «Маруся Богуславка» в цілому твір реалістичний. Тому-то безпідставно закидати авторові порушення реалізму і навіть «відхід від життєвої правди» зокрема тому, що мати Марусі після щирого каяття дочки прощає її тимчасове відступництво, обіцяючи їй прощення й від України, а, мовляв, «народ і вітчизна ніколи не прощали своїх зрадників і ворогів». Це не відповідає художньому змісту твору, бо Маруся показана ні зрадницею, ні, тим більше, ворогом, а мати зовсім не «символізує... матір - Україну».
Років десять тому була спроба В. Чаговця перекомпонувати драму, а особливо образ Марусі. В цій «композиції», що була поставлена в деяких театрах, Маруся ненавидить Гірея, а він її, хоч вона все-таки владна пашівна й мати двох дітей, і вони ведуть між собою спочатку приховану, а дедалі відвертішу смертельну боротьбу. Маруся з насолодою сама вбиває Гірея, жменька козаків-невільників перемагає ціле військо яничарів, і Маруся з дітьми відпливає на Україну.
Навряд чи слід доводити, що ця «композиція» нівечила класичний твір і зокрема образ Марусі Богуславки.
М. Старицький, розгортаючи сюжет драми білим п'ятистопним ямбом, в напруженій дії створив не тільки романтизований образ Марусі, але й ряд таких життєво-правдивих індивідуалізованих характерів, як Ганна — мати Марусі, Степан — брат її, Сохрон — її наречений, Леся — подруга її, Гірей — її чоловік, а також чимало менш значних епізодичних персонажів драми.
Іноді драматург наділяє героїв драми мовою надмірної для них пишноти й філософічної узагальненості. Прикладом може бути хоча б такий уривок з монолога Марусі, зверненого до Сохрона (І дія):
Хіба тобі, мій орле, мало раю?
Хіба тебе і він не вдовольни?
Чого ж ждать прийдешньої хвилини,
Коли оця сучасна чарівна?
Коли б моя була над часом воля,—
Я б крикнула цій миті; «Зупинись
В своїм прудкім польоті; ти прекрасна,
Ти радістю мені сповняєш світ!».
Ідучи за народною думою та мотивами народних пісень, М. Старицький правдиво відтворив картини історичного минулого українського народу, його незламність в боротьбі проти турецько-татарських загарбників.
До найсильніших реалістичних картин належить масова сцена українських козаків-невільників, які в найтяжчих муках не втрачають свого оптимізму, непохитності в боротьбі. До найбільш хвилюючих картин належить сцена зустрічі Марусі з матір'ю, де виявляється ціла гам а відчуттів героїв і зокрема безодня, яка лягла між матір'ю і дочкою, а також фінальні сцени драми, в яких у найвищому напруженні розкриваються патріотичні почуття героїв.
Соціально-побутова драма «Маруся Богуславка» М. Старицького, написана добірною віршованою мовою, в якій майстерно розв'язано основне ідейно-художнє завдання. Драматург, палко оспівуючи героїв-патріотів, що боролись і ніколи не корились гнобителям-поневолювачам, засуджує одночасно прояви відступництва від батьківщини.
«Маруся Богуславка» М. Старицького ввійшла в класичну спадщину української драматургії, досить широко використовувалась для постановки на сцені і, зокрема в радянському театрі, по праву користуючись великим успіхом у широкого глядача.
2.10 «Облога Буші»
На початку 1898 року М. Старицький розпочав працю над другою драмою на матеріалі героїчного періоду боротьби українського народу з польською шляхтою '. Тема ця вже була ним опрацьована у формі повісті під назвою «Облога Буші», надрукованій у Львові в 1894 р. В листі до П. Мирного (28. IV. 1898 р.) драматург сповіщає: «Тепера от розпочав драму «Облога Буші», хочеться довести до кінця, щоб вийшла краще за «Богдана». А 13 червня того ж року він пише: «Я оце написав історичну драму «Облога Буші» (з часів Хмельницького: геройська оборона тверджі жінотою) Написав її білими віршами, як Богдана і Марусю Богуславку; тепер обробляю, вивершую... От ще, як на вашу думку: деякі монологи (ліричні чи величні) я пишу римованим віршем, на взір, як чинить і Шіллер. Воно гучить добре, а тільки боюсь, щоб не порушало загального тону».
Дозволена 2 квітня 1899 р. цензурою до друку, драма під назвою «Оборона Буші» того ж року була надрукована в журналі «Киевская старина».
Одначе, коли автор подав драму в друкованому вигляді 29 червня 1899 р. до драматичної цензури в Петербурзі, її 29 серпня того ж року було заборонено до вистави 3. Лише потім наново подана до цензури драма після довгої тяганини була дозволена аж в 1902 р.4.
Перші дві дії драми відбуваються в селі під замком, третя — в маєтку Корецьких, а останні дві дії, як і в повісті, в самій Буші. Тобто, виходить, що сюжет своєї повісті «Облога Буші» драматург значно поширив, внісши одночасно зміни в склад дійових осіб і поглибивши змалювання їх характерів саме в перших трьох діях, чим посилив реалістичну основу твору, його пафос народного героїзму.
В складі дійових осіб драми з табору героїчних захисників Буші внесено порівняно з повістю такі зміни: Вернидуба тут названо Вернигорою, хорунжий Островерхий став зватись Лобода Денис, а сотниківна Орися названа Мар'яною, замість священика Василя виступає «странник» з Печерської лаври; введено таких нових дійових осіб, як Степанида Свиридиха, Мелася, онук Свиридишин, кобзар і дід.
Значно ширше показано в драмі табір польської шляхти (третя дія), вже нема ні Потоцького, ні Ланцкоронського, але діють такі пани, як Сапіга — дядько Антося, Грушецький, той же, що й у повісті, Яскульський, а також Опацький, Ясь і Стась, пані Грохольська і Юлія, панна Ядвіга й пробощ-ксьондз.
Посутність змін, внесених драматургом, полягає в тому, що основні дійові особи драми стали більшої чи меншої виразності реалістичними характерами, що розкриваються в процесі напруженої драматургічної дії, яка до кінця твору дедалі більше наростає, набираючи в фіналі високого трагедійного звучання.
З головних персонажів повісті постать несхибного лицаря-патріота й зворушливого батька сотника Завісного в драмі дещо змінено, значно поширено ліризм постаті сотниківни Мар'яни й знято певною мірою надуману пишноту у її висловах, надмірну богомильність та вимушене батьковбивство, від чого образ героїні набрав більшої життєвості й привабності.
Чималою мірою в драмі поглиблено реалізм суперечливої, по суті, постаті Антося, що виступає в різних ситуаціях, починаючи з кінця першої дії, коли він, як ворог, б'ється на шаблях з козаками, а далі (друга, третя й п'ята дії) виступає то другом, то ворогом, то примирителем класово-ворожих таборів і, нарешті, (в фіналі) гине вкупі з коханою Мар'яною, що героїчно зреклась особистого щастя в умовах суспільного лиха.
Одначе смерть Антося не зняла принципової суперечливості цієї постаті драми, що так і не могла стати суцільним драматургічним образом, не дивлячись на намагання М. Старицького зробити його рупором благородної, хоч і на хибній основі, ідеї братнього єднання двох слов'янських народів.
Але недоліки твору не позбавляють його значної цінності як досить правдивої картини героїчної боротьби українського народу за своє соціальне і національне визволення.
Одностайна, патріотично незламна героїка народних
мас України в боротьбі з польською шляхтою — ідейна основа драми «Оборона Буші».
Майже цілковита відсутність побутових деталей у драмі «Оборона Буші», піднесений тонус громадських почувань її героїв, вихідців з народу, при особливо загострених ситуаціях смертельної боротьби — створюють дуже напружену драму.
Будучи цінним вкладом в українське драматичне віршування, «Оборона Буші», проте, не широко використана для постави на сцені, хоч вона й тепер не втратила своєї актуальності як драматичний твір на історичну тему значної історико-пізнавальної і художньої цінності.
2.11 «Остання ніч»
В 1899 році М. Старицький написав невеличку історичну драму в двох картинах — «Остання ніч», яка того ж року була надрукована2. Надіслана в Петербург до драматичної цензури 3 жовтня 1901 р., драма викликала гостро суперечливі думки про неї цензорів і була дозволена до вистави лише в листопаді 1902 р.
До тексту «Останньої ночі» драматург дав таку примітку:
«Сюжетом для цієї драми послужила дійсна історична подія. В кінці XVII в. був собі шляхтич-руський Братковський: мав він маєток на Волинщині, а проживав часто у Львові; Братковський був чоловік освічений, талановитий, напрямку соцініанського4, але руської віри, великий патріота і на диво великий народовець. В ті часи шляхта уже була вкоренилася й дбала про за неволення селян; а Братковський, навпаки, пішов проти шляхти за голоту; він знався і з гуртком правобережних лицарів — Палієм, Самусем, Іскрою,— які тягли до Лівобережної України і хотіли одбитись од Польщі і злучитись з Правобережною Україною. Братковський хотів підняти на Волині повстання крестьян; його піймали з маніфестаціями і покарали на горло в Луцьку, 1702 року. Жону і єдиного сина не допустили навіть до побачення».
Старицький, як бачимо, порушив цікаву й важливу тему з історії боротьби українського народу за возз’єднання всієї України з Росією. З історичних джерел відомо, що справді Братковський Данило (а не Степан) був поетом (збірка його віршів видана польською мовою в Кракові 1697 р.), автором відозви до всіх православних, що жили в Польщі, яка закликала до повстання — своєрідного повторення Хмельниччини — проти насильства польської шляхти. Він дійсно мав зносини з Палієм та іншими ватажками повстання на Правобережній Україні, а в 1700 р. їздив навіть на Лівобережжя за порадами до Мазепи, який тоді ще ховав своє зрадництво й був довіреною особою Петра І і, цілком імовірно, видав Братковського польській шляхті.
Братковський дійсно був затриманий під Заславом, ув'язнений в Луцькій тюрмі. 15 листопада 1702 року за присудом військового суду «посеред ринку луцького, через ката... зістав стятий».
М. Старицький, підкреслюючи народолюбство героя, в створенні драми пішов по лінії розкриття боротьби ув'язненого Братковського в останню ніч перед стратою проти підступних заходів тюремників, яким було потрібно зламати опір в'язня, зламати його світлі народолюбні переконання, наштовхнути на зраду товаришів по боротьбі.
Братковського обвинувачують у зраді й бунтарстві, але він відкидає ці обвинувачення:
Хіба ж любить отчизну свою — чрада? Хіба ж стоять за кревних — вчин лихий? Та все ж мене учили навіть в школі, Щоб не щадив за рідний люд життя!
Тяжко карається він в тюрмі, але ^рішуче відкидає вимогу видати спільників у боротьбі ціною власного рятунку, коли «осудник» на допиті запевняє його:
...Нам відомо, що в зв'язку був
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
