72983 (612085), страница 7
Текст из файла (страница 7)
На час цього ювілею Франко вже був недужий. Леся Українка безнадійно хвора. Перед тим поховали М. Лисенка. Тяжко захворів М. Коцюбинський. В самоті і нестатках. далеко і окремо жила О. Кобилянська. Українська культура якось водночас, зненацька, почала зазнавати непоправних втрат.
Леся Українка фізично вже не могла писати щось велике й нове, сили її покидали, це вже було буквально перед смертю, взимку 1913 року, а хотілося привітати Франка твором, гідним його уваги.
Вона написала «Орфеєве чудо», казку «Про велета», додала апокриф, написаний раніше, так склався цей своєрідний триптих.
Мабуть, немає сумнішої легенди, ніж це «Орфеєве чудо».
Шляхетна гординя не дозволяла їй застогнати. І тоді вона вдавалась до античних тем, до іносказань. Sapienti sat! Але виявлялося, що й розумним не досить.
Твір цей не в полі зору дослідників, а хто й пише про нього, то насамперед переповідає, що тут герої — Орфей, Зет і Амфіон, вони будують місто. Орфей починає грати, під його чарівну гру надходять люди і починають допомагати героям зводити мури навколо Фів.
А це ж її остання спроба розбудити каміння!
Орфей вже не подужає грати, він вергає брили, носить каміння, на його лірі «струни зсохлись від невжитку», покинута кітара лежить в тернах, рукам нема коли торкати струн, треба тягати брили, зводити оборонні мури, поки місто не обліг ворог.
«Такий митець — і був у нас як раб...»—ось основна думка цього твору. Це у неї вперше прорвався докір. Не за себе. За Франка. За всіх мучеників цієї літератури.
«Кінець. Я зломлений»,— каже Орфей, заточується, падає. Тоді йому трошки поливають води па чоло, і вода ж гаряча, бо спека, він конає, самий час прикласти йому флейту до вуст. Як Лесі Українці з цим «Орфеєвим чудом», вже не вірячи в чудо.
А воно все-таки сталося. Ледь чутний, «але проймаючий спів» долітає у нетрі й хащі, щось там починає ворушитися, поволеньки сходяться люди, навіть совість у них прокидається,— що ж це, герої працюють, а вони залягли по кущах, Орфей он зовсім звалився, умре від втоми, сорому не збудемось, треба й собі покласти одии-другий камінь. Трохи поклали, але, злякавшись, що надійде ворог, заховалися в місті за мурами, що їх збудували герої. Л ті підвели натомлені голови, бачать — щось ворушиться, і мури повищали, та й подумали, що це диво, що це від Орфеєвої гри каміння ожило. Отака алегорія.
16. Історична доля драматургії Лесі Українки
В творчій особистості Лесі Українки наш народ надолужив собі кілька нереалізованих етапів своєї мистецької еволюції.
Дивовижна поетика її творів. Але то вже теж має бути предметом окремого дослідження. Бо за глибиною філософської думки, за масштабом ідей, за вмінням втілити їх у єдино можливій формі дослідники якось і не догледіли естетичної вартості слова і того «фанатизму почуття», котре становило суть її творчості.
Колись російське суспільство, після «Горя з розуму», заговорило мовою Грибоєдова. Незмірний жаль для нашого суспільства, що воно через ряд об'єктивних і всіляких інших, причин не заговорило мовою Лесі Українки, мовою справжнього інтелігента, що акумулювала в собі все — інтелект і народну стихію, національну своєрідність і найвищої проби культуру мислення.
Абсолютну рацію мав О. Дейч, коли писав, що «Леся Українка в області драматургії була справжнім новатором». Але є така інерція: назвавши Лесю Українку справжнім новатором, тут же й докинути, що «її новаторство спиралося на традиції українських і російських драматургів».
Відверто кажучи, я не бачу на той час ані в російській, ані в українській драматургії традицій, на які могла б спертися Леся Українка.
Велетням не обов'язково спиратися.
Спираються на велетнів.
Якби Лесина Кассандра сперлася на Москаля-чарівника, то у нього поперек би хруснув.
Що робити Одержимій в декораціях реалістично-побутового театру? У Лесі Українки і верби ж інакші.
Що ж до російських драматургів, то в царській Росії традиція була одна: все, що найпрогресивніше, найкраще,— заборонити, не дозволити, не допустити до постановки.
«Борис Годунов» був поставлений вперше майже через півсотні років після написання. Традиції такої драматургії ствердитися ще не могли. Бо драматургія, все ж таки,— це твори, написані для театру і хоч до деякої міри апробовані театром.
«Маскарад» Лєрмонтова був перепинений, скалічений і дозволений через багато років, вже аж тоді, коли па зміну акторам романтичної школи прийшли реалісти драматургії Островського. В 40-х роках Арбеніна міг би зіграти Мочалов, в 60-х вже такого успіху не було.
Цей типовий для російського театру розвиток на рівні цензурних перепон давав відцентровий імпульс по всій імперії. У нас, на Україні, напише, було, Алфьоров, що не можна, і все. Або і не напише, самі здогадаються, метиковані за кілька століть.
Пригальмування твору на десяток років часом завдає непоправної шкоди літературному процесу. А що вже говорити про театр, де все залежить ще й від режисерської школи, від індивідуальності акторів,— там кожна пропущена ланка невідшкодовна. З усіх точок зору,— як художньої еволюції, так і формування суспільної свідомості.
Театр видатного драматурга в його сценічному існуванні ще й досі не збувся.
Не треба думати, що це виключно українська ситуація. Драматургія Байрона теж довго не була поставлена, і то на якій сцені — на англійській, котра дала світові Шекспіра. Мольєрівський «Дон Жуан» пережив свої перипетії, навіть був сфальсифікований і йшов не в своєму вигляді.
Виключно українська ситуація в іншому. В становищі мови. В становищі мови як першоелемента літератури. Ба навіть як засобу елементарного людського спілкування. Тобто в суспільному статусі мови. В повноцінності її суспільного функціонування.
Це вже справа хронічна. Це почалося не вчора. Навіть не в часи валуєвського циркуляра чи таємних урядових указів. Це загніздилося ще в дрімучих бородах московських бояр, котрі через неграмотність свою могли сприйняти українське слово «річ» в значенні російського «речь» і запідозрити, що тут щось не гаразд в аспекті царевого «слова і дєла». Це зазміїлося у державному скіпетрі ще тоді, коли Катерина II, на реляцію Потьомкіна про надзвичайну сміливість запорозьких козаків, милостиво їх хвалила, веліла «за верность поощрить», але повести справу так, «чтобы впредь даже имени запорожского не было».
Якщо поглянути на це не у вимірах нашої національної біди, а у масштабах, скажімо, європейських, то це становище безпрецедентне— щоб так планомірно, віками, мова якогось численного народу зазнавала безнастанних утисків, переслідувань, заборон.
Взяти, наприклад, хоча б оці віхи поетапного знищення української культури: 1863, 1876, 1881 роки. Як послідовно і невідступно провадився тотальний наступ на українську мову! З якою диявольською методичністю була поставлена смуга перепон, пасток і вовчих ям на шляху розвитку української культури!
1863 рік. Валуєвський циркуляр про заборону друкування книг українською мовою.
1876 рік. Урядовий указ, котрий уточнював, конкретизував, щільніше затягував зашморг цієї заборони. Заборонялося: видання українською мовою художніх творів, фольклористичних праць, виконання українських пісень на концертах, публічне читання творів українських письменників, постановка українських п'єс.
1881 рік. Тепер вже, повторно, таємний указ міністра внутрішніх справ: заборонялося «устройство специально малороссийских театров я создание трупп для исполнения пьес исключительно на малороссийском языке».
І «лишь ценой больших усилий,— я цитую «Кратную литературную знциклопедию»,— было добыто разрешение ставить в театре украинские пьесьы, но только на темы сельского быта».
Так що все було готове до приходу великого драматурга. Ні театру, ні преси, ні суспільної атмосфери.
Якщо ж врахувати, що указом 1876 року заборонялися також і українські переклади з російської та зарубіжних літератур, то цим вже, по суті, перерізалися всі комунікації зі світом. Для України унеможливлювалася будь-яка рецепція світової культури. їй, через котру в XVI—XVII століттях ішли в Росію всі найновіші досягнення європейської мислі,— тепер надавалася єдина можливість бодай мінімально прилучитися до світу шляхом прилучення до російської мови. Принцип замкнутого кола: па Україну все художньо вартіснейшло через Росію, з України все найзначшше мало іїти в російську культуру. Цо була далекоглядна політика, мозок імперії не дрімав.
Мову робили суспільно не функціонуючою, а відтак суспільно не функціональною.
Розвиток української літератури був загальмований, український театр запрограмований на провінційність.
Поки європейська драма проходила всі етапи своєї еволюції — по високогір'ях Ренесансу, барокко і просвітительства, то застигаючи в довершених формах класицизму, то стрімко падаючи на європейські сцени каскадами романтизму, то вдаряючи об мури Бастілії прибоєм демократичних водевілів, то сміючись сардонічним сміхом Вольтера, то розсуваючи завіси людської психіки спіритуалістичними руками Метерлінка, то іронічно поблискуючи парадоксами Бернарда Шоу,— українська література все ще доводила своє право на існування.
Висновок
Драматичні поеми Лесі Українки — явище феноменальне в українській літературі. За масштабом художнього мислення це явище рідкісне навіть в контексті найвищих досягнень світової літератури. І якби свого часу естетичні та громадянські імпульси цієї драматургії були органічно сприйняті і творчо освоєні українським національним театром, то досі б цей театр явив світові своє істинно мистецьке обличчя.
Одначе так сталося, що художня двоєдиність цього явища ще й понині не збулася і драматургія Лесі Українки насамперед належить поезії. В театрі ще по-справжньому її нема.
Це скарб, потоплений в океані причин.
Рано чи пізно він буде піднятий зусиллями людей, здатних занурюватися на великі глибини і, не захлинувшись гіркотою історичної пам'яті, винести його на обшири сучасності в усьому блиску його непроминальної вартості.
Може, тільки І. Франко зрозумів це тоді, назвавши Лесю Українку «трохи чи не одиноким мужчиною па всю соборну Україну». В розумінні — трохи чи не єдиний. Але також і одинокий.
Народ реалізував себе в трьох геніях, котрі прийшли буквально один за одним — Шевченко, Франко, Леся Українка — і здійснили титанічну роботу духу, взаємно доповнюючи себе, надолуживши за багато віків і забезпечивши українській літературі майбутнє.
Починається XXІ століття. Театри інших народів пройшли вже різні етапи свого розвитку. Чехов і Піранделло. Дюрренматт і Гомбрович. Беккет, Іонеско, Бертольд Брехт. Шекспір в інтерпретації Стуруа і Мольєр в інтерпретації Любимова.
Тим часом і в кінці століття, як і на його початку, Леся Українка не прочитана у нас як драматург. Або прочитана дуже поверхово.
І як ми переконалися, доводячи гіпотезу роботи, її п’єси сповненні пошуку української національної ідеї та мети, бажання визначити українську ментальність та призначення.
Леся Українка була не тільки видатним драматургом, вона була істориком особливого дару. Дару історичної інтуїції.
Вона писала в трьох вимірах — у вимірі сучасних їй проблем, у глибину їх історичних аналогій і в перспективу їх проекцій на майбутнє.
Як це було можливо — то вже четвертий вимір. Вимір її геніальності.
Леся Українка була великим Будівничим нашого національного духу.
Вона — з тих майстрів, що роблять все — «і підмурівки, і кутки, й остої».
Вона була потужним трансформатором світової культури на рідному ґрунті.
Список літератури
1. Агеєва В. Поетеса зламу тисячоліть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. - К.,2001
2. Антонович Д.. Українська культура. Мюнхен, 1988.
3. Бабишкін О. і Курашова В. Леся Українка. Життя і творчість. К. 1955.
4. Бабишкін О. Драматургія Лесі Українки. К. 1963
5. Бойко Ю. "В дому роботи, в країні неволі" та "Камінний господар" Л. Українки" // Бойко Ю. Вибране: у 4-х т., Т. 2. Мюнхен, 1974. С. 315-361.
6. Бойко Ю. Естетичні погляди Лесі Українки та її стильові шукання // Бойко Ю. Вибрані праці. К., 1992. С. 110-161.
7. Волинський П. Леся Українка - борець за соціалістичну естетику // Українка Леся. Публікації. Статті. Дослідження. К., 1973. С. 30-43.
8. Гундорова Т. Неоромантичні тенденції творчості О. Кобилянської // Радянське літературознавство. 1988. -№ 11.С. 32-37.
9. Євшан М. Леся Українка // ЛНВ. 1913.-X.С. 50-55.
10. Задеснянський Р. Творчість Лесі Українки. Мюнхен, 1984.
11. Зеров М. Леся Українка // Зеров М. До джерел. К., 1943. С. 172-196.
12. Кисіль О. Український театр. К., 1986.
13. Козій Д. Концепція пророчиці Кассандри // Козій Д. Глибинний етос. 14. Нариси з літератури і філософії. Торонто-Нью-Йорк-Париж-Сідней, 1984. С. 164-177.
15. Козій Д. Форми трагізму у Лесі Українки // Козій Д. Глибинний етос. Нариси з літератури і філософії. Торонто-Нью-Йорк-Париж-Сідней, 1984 С. 156-163.
16. Костенко А. Леся Українка. К. 1971
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
