72983 (612085), страница 3
Текст из файла (страница 3)
І вона правом любові, вірності і віри посперечалася з самим Месією. Вона повстає. Може, це абсурдний бунт. Але інакше вона не може. Вона мусить довести, що не тільки Месія прийняв муку за всіх, але і хтось же здатен прийняти муку за нього. Інакше люди не варті такої жертви. Це вищий вияв етичної позиції. Тим більше, що їй найтяжче: вона смертна, і смертю смерть не подолає. Але вона подолає ту страшну реальність, що Месія помер за всіх, а за нього піхто померти не здатен.
І якби її помітили євангелісти — цю укаменовану на Єрусалимському майдані жінку,— то це була б ще одна постать, ще одна іпостась спокути.
Христос — це спокута за людські гріхи перед Богом.
Міріам — це спокута за людські гріхи перед Христом.
Перші мученики прийдуть пізніше, а тоді вона була єдина.
Образом Міріам Леся Українка захистила людство від звинувачення, що воно не варте, щоб за нього іти на Голгофу. Це якась неймовірно гуманістична етика підказала їй цей образ.
Не кажучи вже про мистецьку досконалість цього твору. Він же не тільки написаний, в ньому є елементи сценографії і навіть інтуїтивної режисури.
Бідна ж наша сцена, що не почула голосу Міріам!
А якби вже кілька поколінь актрис виросло на цій ролі, якби кожна шукала свою Міріам, якби про їхню гру, про різні художні рішення була велика і ґрунтовна фахова література, то досі зовсім іншу славу мав би наш театр.
Спроби поставити «Одержиму» були, але без великого успіху. І глядачі, й актори, виховані на «типових характерах в типових обставинах», як вони могли збагнути цей твір, цей моральний імператив віри і одержимості?!
6. Біблійні мотиви та гуманістичні ідеї в умовах політичних утисків
Драматична поема «На полі крові» та драматичній етюд «Йоганна, жінка Хусова» написані через вісім років після «Одержимої».
Однак ці три, такі сюжетно і стилістично різні, твори в якийсь дивний спосіб зв'язані між собою. Не тим, що сюжети біблійні, що дія відбувається в древній Іудеї. Ні, насамперед тим, що твори ці являють собою дивовижний світ складних віддзеркалень одного кола проблем.
Розпачливий бунт Міріам, тихий стоїцизм протистояння Йоганн і на противагу їм — анатомія зради — все це, через поляризацію духовних цінностей і рептильного прагматизму, складається в психологічно цілісний триптих віри, вірності і відступництва.
«На полі крові» написано взимку 1909 року, далеко від України, в Грузії, у Телаві. Це був дуже тяжкий рік для Лесі Українки. Зі здоров'ям різко погіршало, постала необхідність їхати на лікування до Єгипту. Мучила розлука з рідними, одірваність від України, звістки, одна одної гірші,— про хворобу батька, про розгул реакції, про обшук на квартирі матері, в Києві, по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, де надзиратель Шидловський, в присутності понятого Савостьяна Скрипки, глупої ночі до ранку нишпорив по шухлядах, все перекидав у вітальні «ш в ридикюле обысканной» перемацував приватні листи. Навесні помер батько. Дуже розхворівся чоловік. З грошима було тісно, умови життя не з кращих. Кімнати схожі на ліхтарні — дме, холодно. Дорожнеча. Словом, «проза життя» тут, в Телаві, давалася важко, зате поезія обступала звідусіль.
Це була колись столиця кахетинських царів, збереглися старовинні історичні мури, мальовничі руїни. В здичавілих садах тонули покинуті пустки — від якихось новітніх, ближчих за часом трагедій.
В добру погоду Леся Українка «проводила весь час на балконі, звідки ясно було видно всю Кахетію і чарівну Алазанську долину — аж до самих Кавказьких гір»,—пише у своїх спогадах Іван Пааташвілі.
Отам, очевидно, в тій Алазанській долині, і побачила вона ту стежечку, якою йшов з Єрусалима прочанин з тиковкою на ціпку. І ту нивку попід глинищем, яку обробляв Юда мотикою.
Тільки першорядний драматург може так точно знайти мізансцену. Поле скудельне під Єрусалимом. Нивка, куплена за тридцять срібняків. Цим сказано все. ір написаний швидко, але робота над ним тривала. Вже й надіславши рукопис до журналу, Леся Українка листом до редакції вносила деякі зміни і конче просила зняти весь фінальний епізод — розмову Юди з трьома жінками, котрі теж ішли з Єрусалима,— як неорганічний для концепції твору. Вона була нещадна до себе в роботі. До того ж, безпомильним слухом драматурга чула своє слово мовленим зі сцени.
В особі цього драматурга український театр мав унікальну можливість для найвищого злету. Але ні політичне становище України, ні стан театру на той час, ні рівень громадянської свідомості, ні ступіиь громадянських свобод,— а все то речі взаємозв'язані і взаємообумовлені — не дали цій можливості реалізуватися.
У нас люблять говорити про світове значення творів Лесі Українки. Особливо приємно процитувати, наприклад, французького професора Жоржа Люсіані: «Поряд зі Стріндбсргом, О'Нейлом ...драматичні поеми Лесі Українки становлять вершину театру нашого століття».
Безперечно, становлять. А точніше: становили б — якби вони ставилися, якби вони йшли на сценах і своїх, вітчизняних, і європейських театрів. А чого ж ми хочемо від європейських, якщо й у себе дома не спромоглись?
Мистецька ж репутація у світі залежить ще і від того, як ми самі осмислюємо себе, своїх письменників, свої культурні надбання. Чи становить собою інтерес для світу паша сучасна теоретична думка? І чи уявляємо ми собі, що то за інтелектуальний альпінізм — «вершина театру нашого століття»?
Леся Українка давно вже була б там, якби не обрубані всі троси.
Невеличка Норвегія, місто Крістіанія,— хто б його знав і чи мала б Норвегія такий мистецький престиж у світі, якби свого часу не виявила таку мудрість і далекоглядність? З'явився молодий талановитий хлопець, якому ще 30-ти не було, як йому довірили бути керівником національного театру в Крістіанії. Призначили стипендію, відправили в Європу, щоб освіти набрався, талант розвинув. Він довго був у Європі, понад чверть століття. Зате ж і «Пер Гіонта» написав. Норвегія благословила Генріка Ібсена, він їй сторицею віддав. Своєю світовою славою. Музикою Гріга на свій твір. Неповторністю образу Сольвейг. Входженням Норвегії у культурну свідомість людства.
Чи можливе щось подібне було б у нас? Леся Українка ще кордону не переїхала, а вже йшла реляція з Петербурга в київське жандармське управління: «Що ж стосується... вибулої за кордон дворянки Лариси Петрової Косач, то про обшук її, при поверненні в Росію, будуть віддані Департаментом поліції відповідні розпорядження па прикордонні пункти...» Причому «закордоном» вважався вже і Львів, а поняття Росії поглинало і Україну.
«Мені судилося жити й працювати у тяжку добу,— писала ще зовсім молода тоді Леся Українка до М. П. Старицького,— хто зна, чи діжду я кращої, Я знаю, яка тяжка й терниста путь українського літератора..,»
Україна — з її героїчною історією, з її великою культурою, з її самобутнім народом, з її давньою мукою — це була закрита реальність для світу. Це була «окраина России». В п'ятитомній «Истории русского драматического театра», виданій уже в наш час (М., 1977—1980) про національний театр цілого народу говориться в контексті загальноросійському, та й то в розділі «Провіпціаяльний театр». Тобто Київ. Харків, Одеса — все це була провінція Росії. Одеса, втому ж виданні, називається — «южине ворота России», через котрі «русская пшеница разливалась по всей Европе».
Кращі сили української культури були, в той чи інший спосіб, відторгнуті від неї. Чи засланий до Вілюйська Павло Грабовський, чи пригрітий у Петербурзі син останнього гетьмана України, видатний геолог, почесний член Російської Академії Наук Г. К. Розумовський. Ректор Київської академії, її професор риторики і піїтики Феофан Прокопович за наказом Петра І був переведений до Петербурга. Нащадок Богдана Хмельницького писав у Петербурзі водевілі, і, мабуть же, не бездарні, бо «Замужнюю нєвесту» писав разом з О. Грибоєдовим і князем І. Даховським. Народжений у Полтаві М. І. Гнєдич, внук козацького сотника Гніденка, став видатним діячем російської культури, перекладачем гомерівської «Іліади». Син священика з Чернігівщини Осип Бодянський був професором Московського університету. Михайло Драгоманов обіймав посаду професора всесвітньої історії у Софійському університеті, з Київського був звільнений. Зате там професорував чорносотенець, він Же й тодішній голова Київського цензурного комітету, котрий підписав донесення на драматичну поему «На полі крові».
Так складалася культурна реальність на Україні.
Всі системи духовних комунікацій зі світом були перервані. Інтелігенція періодично вибита. Над кожним, хто писав українською мовою, висів жупел сепаратизму.
Коли в Берліні Леся Українка дивилася «Потонулий дзвін» знаменитого тоді Гауптмана, ніхто не знав — ні публіка, ні актори,— що в залі присутній один з найбільших письменників світу — ота, в ложі бенуар — тендітна жінка з попелястим волоссям, з інтелігентним зболеним обличчям. її не впізнавали на вулиці, не наводили на неї бінокль у театрі, не провідували в клініці доктора Бергмана, не шукали зустрічі з нею репортери журналу «Цайт».
У Європі був один час, на Україні — інший.
І коли Леся Українка поверталась па Україну, там теж не всі тямили, що перед ними письменник світового масштабу, митець, причетний до вищих духовних цінностей, людина, що могла б дати національному театрові незмірно більше, ніж пін міг взяти.
Найсумніше, що вона все це бачила, розуміла, свідомо прийняла свою долю. Вона знала свою безвихідь у ті «глухонімі часи».
Бо коли Торкватто Тассо божеволів, то його мучителі добре знали, хто він. Вони йому хоч мертвому, а таки поклали на груди лавровий вінок. А про Лесю Українку поліцейський пристав писав: «...некая Леся Україніка», часом плутаючи її з «Еленой Пчелкой»,— для нього це було всього лише коло людей «сомнительной благонадежцости».
Навіть інтелігентні люди, такі як Мачтет, Мержинський, думали, що якби вона писала російською мовою, то це б надало її творам якогось вищого статусу. І в Телаві, де вона якийсь час жила, ніхто навіть не знав, що вона письменниця. За спогадами І. Пааташвілі, всі її знали як дружину тамтешнього мирового судді К. В. Квітки, а що вона поетеса і гадки не мали.
Дрімучий Вій самодержавства обвів навколо неї крейдяне коло.
Навіть такий прогресивний видавець, як Марія Малих, тільки й могла пригадати, що от, здається, Леся Українка перекладала для її видавництва Аду Негрі. А що саму Лесю Українку можна ж було перекласти, то якось і на думку не спало, хоч Марія Малих і твердить, що «завжди цінувала її як ідейну письменницю».
Деяким просвітянам здавалось, що то непатріотично, що Тірца не в плахті. Про неї писали, що вона «затуманює голови всілякими Кассандрами». В іншому колі її цінували за переклад «Маніфесту». А вже в наш час її стабільно назвали «співачкою досвітніх огнів».
А то був керманич, котрий вів корабель національної культури в морі культури світової. Але цей корабель потрапив в українські Бермуди.
Українські Бермуди поглинають своїх великих.
7. Радянська традиція трактування творів Лесі Українки
Посилено вивчаючи здобутки соцреалізму, літературознавство на протязі багатьох десятиліть зовсім розгубило інструментарій художнього аналізу, а часом і професійну етику. До творів Лесі Українки звично підходили з соціально-класовим критерієм. Навіть на суперобкладинці книги, яка містить в собі «Одержиму» і «Вавілонський полон», можна побачити такий основоположний вслід теоретичної думки: «В своїй творчості вона розглядає історію суспільства як історію боротьби класів».
В «На полі крові», зокрема, вбачають насамперед глибину соціального аналізу, реалізм у зображенні Юди, в цілому ж твір подають як рішучу відсіч апологетам відступництва після поразки революції 1905— 1907 рр. Причому в апологети відступництва, з їхньої легкої руки, потрапляє Вннниченко в компанії з Пшибишевським та Арцибашевим, і в першу чергу Леонід Андреев з його повістю «Юда Іскаріот».
Ось зразок такого теоретизування: «Для Лесі Українки важливо було спростувати «реабілітацію» зради на тому ж матеріалі, яким користувався Л. Андрєєв. її тлумачення Юди завдавало нищівного удару по «Юді Іскаріоту» Л. Андреева. Тріумф залишився за Лесею Українкою». Так і написано: тріумф.
Якась теоретична прострація, якесь «бажане за дійсне», якась відсутність уявлення про реальні тодішні літературні процеси. Адже для того, щоб це була ефективна відсіч Леоніду Андрееву чи, як в іншому місці сказано, «ренегатам і декадентам», треба як мінімум щоб російський читач, і ті ж таки декаденти, і сам Андрєєв, прочитали цей твір, А навіть , номер «Літературно-наукового вісника», де він був надрукований, відразу ж був конфіскований, редактор притягнутий до судової відповідальності. І якщо й був російський переклад, то для потреб слідства і прикладений до листів «дєла», зробив цей переклад якийсь завідуючий центральним архівом Каманін. Першим рецензентом твору був товариш прокурора Київського окружного суду Дородніция. Та священик Глаголєв.
Цензори побачили в цьому творі «образу другої особи святої Трійці, священного письма і таїнств Євхаристії». І твердили, що авторка порушила тайни євхаристії, з такою ж категоричністю, як згодом уже радянські літературознавці, що ця драматична поема «завдала і продовжує завдавати нищівні удари по зрадницькій політиці українських буржуазних націоналістів».
Отакий тріумф. Поки тяглася судова розправа над цим твором, Леся Українка дописувала «Руфіна і Прісціллу», яких чекала приблизно така ж доля, і несла свій хрест українського письменника з подиву гідною мужністю і терплячістю.
Час був, справді, страшний. Проблема зрадництва набула особливої актуальності, як завжди в період, коли оголюється суть механізмів реакційної влади. Протрухла твердиня самодержавства вся була наскрізь проточена потайними ходами провокаторів. Якраз був викритий Азеф. За кожним рогом ввижались містичні обриси велетенського вуха. Втома і зневіра охоплювали суспільство. Хто злякався, хто відступився, хто занепав, а хто і справді пішов па психологічні перверсії в пошуках виходу з цієї вседержавної імперської трясовини.
Працювали і прогресивні письменники, і відсвіт їхнього шляхетного гуманізму лягав па великі дистанції. Але істероїдні напрямки в такій історичній ситуації голосніші. «Лптературный распад», «мутная осень» запанували в літературі, одначе була також і ціла «эпидемия сборников», де могли друкуватися всі «декаденти і ренегати». А па Україні добре, що з солідних часописів був уже в Києві «Літературно-науковий вісник», а то ж все забивав чортополох реакційних київських газеток.
8. Психологізм «На полі крові» - вияв прагнення до незалежного українського театру
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
