Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

За словами М. Бредбері, "під широким прапором постмодернізму зібралися такі строкаті явища, як театр абсурду, французький „новий роман", американський „новий журналізм", усілякі напрямки в живописі"[16, 95]. Але при цьому виділяються нові якості, характерні, на його думку, для всього перерахованого конгломерату шкіл і плинів: "злиття авангардизму, що продовжує традиції модернізму й сюрреалізму, з елементами масової культури й контркультури"[16, 95]. Найбільш видний внесок початку 80-х рр. в американській літературі - роман Уолтера Ебіша ( 1931) "Наскільки це по-німецькому" (1981), що за багатьма ознаками можна віднести до постмодерністського. Герой роману Ульріх Харгенау приїжджає в якесь німецьке місто, побудований на місці колишнього концентраційного табору. Сама назва міста несе важливе значеннєве навантаження - Брумхольдштейн. Це беллетрізоване ім'я філософа, навчання якого багато в чому схоже з філософією Хайдеггера, що претендовали на проникнення в суть речі.

Висновки до першого розділу

Джек Керуак американський письменник головний герой строкатого й дотепер слабко вивченого покоління beat (бітників), автор романів, поетичних збірників і есе. Людина, що визначила на багато років уперед естетику інтелектуальної контркультури.

Найвідоміший твір Керуака - На дорозі (1951, уперше видане в 1957), було написано за три тижні в скаженому темпі. Стимулом до зміни стилю стало спілкування письменника з Нілом Кесседі. Втілений ідеал бітництво, письменник і містик, "грішник, розпусник, безбожник", він, сам того не відаючи, наштовхнув Керуака на думку про створення адекватного контр-культурному світогляду невимушеної мови. Без зупинок друкуючи на рулоні паперу для телетайпа й не вносячи виправлення, Керуак створив щось нове, що не мало прецедентів у світовій літературі. Свій метод він нарік "спонтанним листом". Звідси випливає й небажання вертатися до роботи з текстом після написання, і рваний, синкопований ритм - суцільні тире. Та й саме слово beat, будучи функцією дієслова, означає ще й "відбивати ритм". Склад уподібнюється подиху, асоціації фіксуються в первісних формах.

Також, необхідно зазначити, що творчість Хемінгуея стала визначальною для нового покоління письменників, які об'єдналися в загальну школу "нової прози", - К.Маккалерса, Ю.Уетлі, Т.Капоті, Р.Морріс.

Підсумовуючи, можна сказати, що моральні шукання, поломництво до правди, до свого внутрішнього "я" завжди перебували у фокусі творчості письменників післявоєнного періоду - Дж.Апдайка, Н.Мейлера, С.Беллоу, Дж.Д.Селінджера, У. Стайрона.

Підсумовуючи можна виділити, найбільш видатних американських письменників ХХ століття таких як: Дж.Керуак, Т.Уайлдер, Н.Мейлер, К.Воннегут, Дж. Болдуін, В.Стайрон, Дж.Апдайк, Р. Сукенік, Дж. Барту, У. Ебіш та інші.

РОЗДІЛ 2. ДЖЕК КЕРУАК ТА ЙОГО НАЙВІДОМІШИЙ РОМАН "НА ДОРОЗІ"

2.1 Джек Керуак і покоління "Біт"

В американській літературі XX століття традиційно виділяють два покоління письменників, що міцно ввійшли в історію не тільки своїми властиво літературними працями, але й тим величезним впливом, що вони зробили на спосіб життя й свідомість своїх співвітчизників. Мова йде про "загублене покоління" двадцятих і про "розбите покоління" п'ятидесятих років. Лідером першого прийнято вважати Ернеста Хемінгуея, автора знаменитих романів "И сходить сонце", "Прощай, зброя!", "По ккому дзвонить дзвін". Центральною фігурою "Beat Generation", або просто бітників, в очах громадськості став Джек Керуак.

Навряд чи, втім, варто намагатися штучно зблизити цих авторів. Якщо в них і є щось загальне, то воно полягає не в стилі, філософії або вихідних установках; скоріше, подібність між ними можна побачити в енергії, широті розмаху й творчій волі, привівшої одного до переоцінки колишніх цінностей, скепсису, песимізму й, в остаточному підсумку, самогубству, а іншого - до мрії про людину, здатному на вільне вираження своїх почуттів, думок, на незалежність суджень і дій. Саме ці якості дозволили книгам обох письменників стати тим, що найчастіше позначається не дуже виразним слівцем "культовий". Про це ще в 1957 році в "New York Times" писав Гилберт Мілштейн. Називаючи роман Хемінгуея "И сходить сонце" "завітом" усього "загубленого покоління", Мілштейн пророкував, що й "На дорозі" Керуака призначено стати свого роду "завітом" "розбитого покоління"[44, 56].

Уперше спроба простежити зв'язок і відмінності "розбитого" і "загубленого" поколінь була почата в 1952 році, коли в "New York Times Magazine" вийшла стаття Джона Клеллона Холмса "Це Розбите Покоління". Торкаючись цієї теми, Холмс пропонує цікаві порівняння, підходячи до питанню не тільки із серйозністю критика, але й із чуттям письменника - на той час він одержав досить широку популярність після публікації свого роману "Іди!".

Втім, стаття Холмса цікава, насамперед, тим, що з неї широка публіка довідалася про існування "розбитих". Письменник малює тут "колективну особу" нового покоління, виявляючи в ньому риси й дівчини, що знаходить заспокоєння в палінні марихуани, і молодого копірайтера, що розслаблюється випивкою, і юнака з Лос-Анджелеса, що бавиться російською рулеткою. У підсумку, однак, виходить не фізіономія п'яниці або чокнутого, як можна подумати, а "світла, урівноважена, реалістична, багатообіцяюча" особа[32, 117].

У своїй статті Холмс намагається охарактеризувати покоління бітників у цілому, виділити в ньому якісь унікальні риси. Чи правильно це? Хіба можна повісити на покоління табличку з однієї або двома визначальними написами? Звичайно, немає. Втім, це цілком розуміє й Холмс, говорячи, що "будь-яка спроба привісити ярлик до цілого покоління не може виявитися вдалою"[32, 120].

Це тим більше вірно, що бітники, по суті, не були статичним явищем. За десять або п'ятнадцять років, що пройшли з моменту першої зустрічі Джека Керуака з Алленом Гінзбергом і Вільямом Берроузом у середині сорокових років до періоду найвищої популярності бітників, покоління нових літераторів зуміло не тільки усвідомити, але й переосмислити свою роль. Почавши із протистояння істеблішменту, багато бітників не змогли довго залишатися на узбіччі громадського життя, відмовитися від політичної активності або викладання в університетах. Так, наприклад, Гінзберг присвятив життя боротьбі за цивільні права й зумів стати мільйонером, продаючи свої поетичні збірки.

У чому ж причина настільки широкої популярності літераторів-бітників? Очевидно, публіка знаходила в бітниках з їх часом божевільними ідеями те, чого їй так не вистачало в післявоєнній ейзенхауерській Америці. Життя націй того років будувалася, насамперед, на безперестанній погоні за матеріальними благами. Добре оплачувана робота, кар'єра й домівка - от основні життєві цілі середнього американця, для якого питання Навіщо бажати чогось більшого? пролунав би риторично. А для бітника бажання відрізнятися, бути не таким, як всі, жити справді насиченим життям представлялося винятково важливим. Щоденність для нього - в'язниця, яку треба підірвати. Попутно помітимо, що в'язниця для деяких бітників була не тільки розхожою метафорою, але й цілком відчутною реальністю. Грегорі Корсо, відомий американський поет, і Нил Кессіді, близький друг Керуака й Гінзберга, якусь частину свого життя провели у в'язниці, що не перешкодило їм стати людьми, без згадування яких тепер важко представити підручник по американській літературі XX століття. Кессіді, зокрема, зробив настільки сильний вплив на Керуака, що, не будь його, ми, можливо, не могли б зараз читати книги Джека і йти слідом за ним по його дорогах[18, 267].

Що ж пропонували бітники замість того існування, що їх не влаштовувало? Для деяких альтернативою ставали нові шляхи розширення свідомості за допомогою наркотичних засобів, нескінченні пиятики в дешевих забігайлівках і модних джазових клубах, секс на заднім сидінні старенького "форда" або "каділака", божевільні перегони по залитим неоном містам Америки; для інших - ніколи що не кінчаються суперечки в студентських гуртожитках, читання авторів, що підривають підвалини буржуазного суспільства, перші проби пера й невтомне поглинання нечуваної раніше музики - бопа Чарлі Паркера, Діззі Гіллеспі й Телоніуса Монка.

Втім, багато хто успішно сполучали те й інше: бітники нерідко виходили читати вірші перед публікою, перебуваючи "під кайфом". До Керуаку, втім, це ставиться лише в малому ступені. Відомо, що він, хоча й вживав бензедрин, волів все-таки легке токійське вино. Цікаво, що ЛСД Джек спробував лише один раз, і його реакція виявилася досить несподіваної для навколишніх: цей препарат, заявив він, вигадали росіяни, щоб послабити американські нації[11, 205].

Представники нового покоління розуміли, що Велика Американська Мрія давно стала ілюзією. Ілюзії не приваблювали. Багато молодих людей шукали духовного звільнення. Стереотипам поводження американського середнього класу протиставлялися нове бачення реальності, нові можливості сприйняття навколишньої дійсності під впливом наркотиків або алкоголю, воля сексуальних відносин, воля вираження своїх думок, розкріпачення мови. У мистецтві - відмова від традицій або загальновизнаних цінностей, хоча й у минулому в бітників були свої герої: Уітмен, Рембо. Дисонансна музика останнього проникала в ритми сучасності. Про вплив Рембо говорив кожний другий письменник-бітник: його язикові експерименти представлялися їм винятково актуальними.

Але бітників залучала у французькому "колезі" не тільки сміливість в обігу з мовою. Саме життя Артюра Рембо, поета, солдата, торговця, змушувала бітників сприймати його біографію як рольову модель власного поводження. Головне ж, він привніс у літературу нове подання про поезію як такий, вдихнувши в неї не тільки дух хаосу й насильства, але й щось більше, щось таке, що змушувало бітників буквально боготворити його.

Нове покоління письменників виростало в умовах, коли за спиною були дві світові війни, Велика Депресія 1929 року, крах звичних цінностей і ідеалів. Від усього цього залишилися лише спогади. Америка "видужувала", чудності й жорстокості війни сприймалися тепер багатьма як неминучість, з якої потрібно упокоритися. Песимізм типового хемінгуеєвського героя теж розсіювався, його місце займала надія на світле майбутнє, що приводило за собою неясне відчуття невизначеності й недостатності такого ідеалу. Це відчуття виливається в протест проти стандартизації й відсталості в політику й житті суспільства.

На перший погляд, вся боротьба бітників за волю (еротичну, самовираження й т.д.) не принесла результатів, але це - тільки на перший погляд. Їхній вплив стало явним лише через роки. Але хіба не в цьому вся принадність "культурного впливу", про яке писав Вільям Берроуз у статті "Падіння мистецтва"? Він, до речі, вважав, що Джек Керуак, Аллен Гінзберг і Грегорі Корсо написали цілий сценарій культурної революції, з яким не можна не вважатися. На думку Берроуза, "рух бітників було всеохоплюючою літературною, культурною й соціологічною маніфестацією, більше значимої, ніж будь-яка політика"[45, 242].

Що стосується самих слів "біт" і "бітник", те їхнім джерелом може вважатися жаргон американських хіпстерів, що населяли багато романів Керуака. Уперше слово "біт" Джек почув в 1944 році від одного знайомого хіпстера, Герберта Ханці, що сказав: "Man, I'm beat", що можна перевести як "Приятель, я розбитий" або "Приятель, я подавлений" або "Приятель, я спустошений". У дійсності числу коннотацій немає межі: "біт" - це "слово, що лаконічно виражає масу речей", писав Керуак у журналі "Плейбой" в 1959 році. Тут же - стаття називалася "Походження розбитого покоління" - письменник журився із приводу того, що слово "біт" згодом втратило свій первісний зміст, ставши лише модним слівцем, що позначає тусовку, до якої колишні хіпстери не мали ніякого відношення. В 1955 році, коли з'явилася стаття "Джаз розбитого покоління", "розбитим" міг назвати себе будь-який студент, якщо на носі в нього були чорні окуляри, у руках сигарета, а на ногах шкіряні сандалії. Бути "розбитим" стало просто модно, і дивні слова Гінзберга про "ангелоголових хіпстерів": "Я бачив кращі розуми свого покоління, зруйновані божевіллям, що оголилися в припадочному голоді"[29,156] з поеми "Виття" - явно не відповідали тому офіційному статусу, що починало здобувати це слово.

Якщо слово "біт" не викликало заперечень у письменників, що належали до "розбитого покоління", то більше спірне визначення "бітник" сприймалося не без внутрішнього протесту, можна навіть сказати - болісно. Воно було придумано журналістом із Сан-Франциско Хербом Кейном, що просто схрестив два слова - російське "супутник" і англійське "beat": "Бітники перебувають за межами цього світу, як супутник". Кейн не вкладав у свій окказіоналізм ніякого зневажливого змісту, але публіка сприйняла новий образ трохи по-іншому: "бітниками" стали називатися бородаті хлопці в довгих светрах і з брудним довгим волоссям. В інтерв'ю Ярославові Могутіну, скандально відомому сучасному поетові, Гінзберг сказав, що дотепер так і не з'ясував для себе, що означає це слово. Подібне відношення до нього було й у Керуака, що скаржився своєму другові, художникові Хьюго Веберові: "Я Король Розбитих, а не Бітник"[29, 183].

Характеристики

Список файлов курсовой работы