72668 (612032), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Своєрідними ремарками до театралізованих авторських розповідей про численні битви козаків зі своїми ворогами є описи зовнішнього вигляду козаків та їхніх супротивників, а також розтлумачування тактичних маневрів (“экзерціцій”), до яких вони вдавалися. Розтлумачуючи на початку тексту, в чому полягали козацькі “экзерціціи", наприклад, що таке “лава", “батава", “йти сакмою” й ін., автор унаочнює описувані ним події й більше до розтлумачення того, як вишиковувались козацькі війська не повертається.
Театральність бойових дій підкреслюється й самим автором. Саме як до видовища ставиться автор і до війни Лжедмитрія: “…предпринято выставить всЂ силы Польскія противъ силъ Московскихъ въ пользу Самозванца. Театромъ же зрЂлища того опредЂлена судьбою сЂверная Малоросія”. Це видовище подається автором як аморальне й брутальне по відношенню до народів і, звичайно, в першу чергу - русів, тому що війну було розпочато не з метою оборони від ворога, а через намагання задовольнити “двоякіе интересы".
Подане автором видовище, яке відбувалося на “сцені” північної Малої Русі, вражає жорстокістю своїх наслідків для руського населення. Оскільки руси прихильно ставились до одновірців, “обнаруживъ сею неосторожностію вражду свою къ Полякамъ", польське військо, очолюване самозванцем Отреп’євим, будучи неспроможними розбити московські війська, жорстоко мстилося руському народові за прихильність до московців.
Театралізовано також подаються сцени катувань козацьких ватажків та їхніх сімей, які наводяться в основному в тій частині тексту, де йдеться про насильницьке впровадження Берестейської унії та про спротив руського народу. В основному катування відбуваються у великих містах, на площах, на виду у великої кількості людей, яких навіть зганяли подивитись на страшне видовище для науки та залякування.
Сама структура тексту схожа на структуру давньоруської драми, між діями якої актори представляли інтермедії. Роль таких квазіінтемедій виконують, наприклад, розповіді про часи царювання Петра ІІ та Єлизавети.
Яскраво подається автором інтермедіальне дійство вибору гетьмана у місті Глухові, де за Петра І був анафемований Мазепа. Обрання відбувалося протягом трьох днів. Для цього біля соборної церкви спеціально було влаштовано великий амфітеатр. Причому автор використовує поняття “амфітеатр” у значенні “сцена”. Введенням цієї квазіінтермедії автор досягає подвійного ефекту: по-перше, відбувається відновлення першого діяння, тобто самобутності й рівноправності русів, по-друге, він застосовує, так би мовити, ефект затягнутої рани, оскільки після “блаженства", яке відчула Мала Русь під час короткотривалого правління Петра ІІ (“послЂ долголЂтнихъ гоненій, ее (Малу Русь. - О. Б) угнетавшихъ, просіявшій лучь утЂшенія и надеждъ скоро затмился и померкъ”), з приходом до влади імператриці Анни Іоановни всі утиски було поновлено, особливою жахливістю з яких відрізнялися безчинства таємної канцелярії, очолюваної Біроном. Тобто після незначного просвіту над русами залягла непроглядна темрява.
На відміну від проаналізованої, квазіінтермедія правління Єлизавети перемежована іронією, оскільки епоха надій, яка почалася разом з її царюванням, так і залишилася всього-навсього епохою самих надій на самостійність Малої Русі. Натомість гетьманування Кирила Розумовського подано шаржовано, оскільки той піклувався більше про передачу рангових маєтків у своє довічне родове володіння, а гетьманство, яке споконвіку було виборне, намагався закріпити за своєю сім’єю, тобто зробити його династичним. Так само шаржовано подає автор набір гольштинців під час царювання Петра ІІІ.
Автор твору дає високу оцінку діяльності Б. Хмельницького, наголошує на освіченості й розважливості І. Мазепи, щоправда, робить це обережно. У творі засуджено політику Петра І, тиранію й покріпачення України, тут утверджується думка, що всі народи мають право на власну державність, що Київська Русь - державне утворення саме українського народу, а наша історія починається значно раніше, аніж у ХІV ст. Твір належить до російськомовної української літератури (він написаний російською мовою з вкрапленнями українізмів).
Вагоме місце в історії Української держави він відводить козацтву, бо саме воно було захисником свого народу, боролося проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. В "Історії Русів" відтворена визвольна боротьба українського народу 1648-1654 років, а також возз’єднання з Росією. Народ здобуває свободу собі і своїй державі. Автор виступає проти королівського уряду Речі Посполитої, який нав’язував католицьку віру, тобто інші традиції та звичаї. Засуджує царизм, бо Саме він порушує права людини; возвеличує захисників свого народу: Івана Підкову, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Тараса Трясила та ін.
Слід відмітити неоднозначне ставлення автора "Історії Русів" до влади. Багато в чому він підтримує Петра І: "… в Малоросії відкрилася нова епоха навали ворожої, що її й донині, як таку, вважає простолюддя в своєму літочисленні вікопомних подій і не інакше про неї згадує, як з жалем сердечним та з подивом".
"Історію Русів" читали Т. Шевченко і О. Пушкін, А. Метлинський і М. Костомаров, М Гоголь і М. Драгоманов, П. Куліш і С. Руданський… Можливо, саме під впливом цієї книги зміцніло Шевченкове переконання в тому, що доля українського народу не менш трагічна за долю народу єврейського. Секрет надзвичайної привабливості твору - в поєднанні історичного та художнього потенціалів. Особливе місце в "Історії Русів" відведене таким непересічним особистостям, як Богдан Хмельницький (уривок "Хмельницький, Барабаш і рескрипт короля") та Іван Мазепа (уривок "Прокламація гетьмана Мазепи"). Мудра книга вчить нас бути справжніми патріотами, вивчати правдиву історію своєї країни, всіляко сприяти утвердженню незалежної, самостійної держави, в якій житимуть щасливі своєю долею українці-руси.
Висновки
Саме поняття літературного бароко ввійшло в науку лише недавно, після першої світової війни. Поняття „бароко" прикладали раніше лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних. Та й досі наука не закінчила дослідження барокової літератури. Найменше зроблено в слов'ян; лише польська та чеська барокова література порівняно добре досліджена. Для освітлення української барокової літератури зроблено лише перші кроки, хоч матеріал зібрано почасти вже давно.
Літературне бароко на Україні є явищем 17-18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали „козацьким бароко". Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко „козацьким": українські письменники тих часів були здебільшого не козаками, а ченцями. Та й споживачі літератури навряд чи були головне козаками. Але українське бароко - не таке універсальне явище, як бароко Заходу. В ньому значна перевага елементів духовних над світськими. Ще більше, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: є й світську лірика, і новела, і - хоч і лише випадкові - світські елементи в драмі, нарешті - є світська хроніка, лист, науковий трактат. Але „духовний" елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.
Своє й чуже сполучені в українській бароковій літературі в не зовсім звичайних формах. Україна не мала виразної та характерної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів у літературу, зокрема - знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був до бароко дуже близький та радше сприяв його успіхові саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийняв би поєднання християнства з античністю,,, синкретизму".
Барокова література на Україні залишається ще певною мірою анонімною, хоч кількість відомих нам авторів велика. Є багато авторів, про яких ми нічого, крім імені, не знаємо або знаємо дуже мало.
Значення бароко в українській літературі XVII-XVIII століть важко переоцінити. Будучи першим загальноєвропейським літературним напрямом в Україні, бароко взяло на себе такі важливі ренесансні функції, як секуляризація й гуманізація духовної культури, зокрема літератури. "Безсумнівний розквіт української літератури в часи бароко, - зауважував
Д. Чижевський, - поставив її в тісні зв'язки з літературою світовою..."
"Історія Русів" тривалий час вважалася книгою крамольною, оскільки незаперечно стверджувала самобутній шлях розвитку й утвердження українців як окремого народу зі своєю мовою, історією, традиціями. Русь, Рутенія (нині Україна) і Московія, народ якої називаємо нині руським, - це різні землі й різні поняття. Авторові було небезпечно оприлюднювати своє ім’я, оскільки він сміливо й переконливо заперечив насаджувану російськими історика-ми-шовіністами думку, ніби Україна з’явилася тільки в XIV столітті. Русь, довів автор, - це Україна, а не Росія. За свідченням історика В. Шевчука, головна засада твору - "натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українців за визволення - головний зміст книги". Відповідно до барокового світосприймання автор дивиться на світ як на театр, на сцені якого люди приречені обирати між Добром і Злом, між Честю та Безчестям, між Людяністю й Жорстокістю, тому в “Історії Русів" навколишній світ театралізовано, події сприймаються як театральне дійство, видовище, часом трагічне, часом трагікомічне, переважно жахливе, жорстоке.
Металінгвістичний аналіз, який передбачає дослідження діалогічних відношень в межах словесного мистецького тексту як цілого завершеного висловлювання, доводить, що “Історія Русів" є мистецьким цілісним текстом.
Список використанної літератури
1. Вельфлин Г. Ренесанс та бароко. - СПб., 1913. - 290 с.
2. Курціус Г. Європейська література. - Париж, 1948. - 340 с.
3. Єрьомін І.П. Поетичний стиль Семеона Полоцького. - М., 1948. - 410 с.
4. Істрія російської літератури. Т.2. - М., 1948. - 570 с.
5. Лихачев Д.С. Людина в літературі Давньої Русі. - М., 1958. - 300 с.
6. Матеріали до вивчення історії української літератури. Т.1. - К., 1959. - 280 с.
7. Російська література XVIІІ ст. та слов’янскі літератури. - М., 1963. - 230с.
8. Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. Черепанової С.О. - Львів: Світ, 1994. - 456с.
9. Українське бароко та європейський контекст. - К.: Мистецтво,
1991. -
10. Морозов О. Проблема бароко в російській літературі XVIІ - початку XVIІІ ст. Стан питання та завдання подальшого вивчення. // Російська література. - 1962. - № 3. - С.14 - 21.
11. Російсько - європейські літературні зв’язки. - М., 1966. - 370 с.
12. Голеніщєв - Кутузов І.Н. Вплив латинської літератури ІV - V ст. на літературу Середньовіччя та Ренесансу. // Вісник давньої історії. - 1964. - № 1. - С.69 - 75.
13. Збірник відповідей на питання з літературознавства. - М., 1958. - 340 с.
14. Нариси з історії українського мистецтва. - К., 1966. - 180 с.
15. Сивокінь Г.М. Давні українські поетики. - Харків, 1960. - 320 с.
16. Хрестоматія давньої української літератури. - К., 1952. - 470 с.
17. Наливайко Д.С. Жанрово-стильова система літератури Відродження. // Питання літератури. - 1979. - № 11. - С.16 - 19.
18. Перетц B. M. Дослідження та матеріали з історії давньої української літератури XVI-XV ст. - М., 1962. - 338 с.
19. Возняк M. Історія української літератури. - Львів, 1924. - Т.3. - Ч.2. - 530 с.
20. Житецький П. Мандруючі школярі в давній Малоросії. - К.,1892. - 580 с.
21. Петров Н. Нариси з історії української літератури XVII - XVIII ст. - К., 1911. - 590 с.
22. Чижевський Д. Історія української літератури. - Прага, 1942. - 420 с.
23. Історія української літератури. - К., 1987. - T.1. - 380 с.
24. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. // Дніпро. - 1991. - № 1. - С.169 - 175.
25. Донцов Д. Дух нашої давнини. - Дрогобич, 1991. - 480 с.
26. Історія української літератури ХХ століття: У двох кн. (За ред.В.Г. Дончика). - К., 1998.
27. Куца О.П. Основи літературознавства. Навчальний посібник для студентів педагогічних спеціальностей вищих закладів освіти. - Тернопіль, 2002.
28. Луценко І., Подолинний А., Чайковський Б. Зародження і розвиток давньої української дитячої літератури (XI-XVIII ст) // Слово і час. - 1995. - № 3.
29. Моклиця М. Основи літературознавства. Посібник для студентів. - Тернопіль, 2002.
30. Наєнко М. Українське літературознавство: школи, напрями, тенденції. - К., 1997.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
