71868 (612012), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Версія «Петрушки» І. Стравінського у Ноймайера (перша постановка в 1982 р.) теж дуже далеко відстоїть від фокінського оригіналу. З
амість наївно-лубочного, ярмарково-балаганнюго кола подій тут постає світ жорстоких реалій XX ст., світ героїв сучасного кінематографу та новітньої літератури з їх найскладнішими моральними пєрипетіями та фрейдистським підґрунтям. «Дію «Петрушки» редуковано до драми трьох головних персонажів, а кордебалет, обряджений у нейтрально білі одежі, грає роль суто зовнішню, чисто конструктивну. Лише на зламах сюжету офарблення змінюється на містично-сині тони. Вигляд центральних героїв найбільш близький до дійових осіб «Кабаре» Боба Фосса, ніж до звичних для нас персонажів, позначених на ескізах Ікостюмів О. Бенуа. Балерина — кафешантанна дива, фривольна та бездумна, Петрушка — бентежний невротик, що цілком знаходиться під владою Фокусника, чий циліндр має фатальну символіку. Коли Фокусник ґвалтує Балерину, Петрушка тупцює поряд, немов приміряючи його, а потім, заволодівши циліндром після вбивства Фокусника, приймає естафету насильства та злості» [4, с. 5].
Постать Ніжинського цікавить Ноймайєра не тільки у виконавському аспекті — через осягнення сміливої до певної межі, стилізаторської хореографії Фокіна та нових ритмопластичних законів мистецтва XX ст. танцівник зрозумів необхідність принципово нових форм руху ' взагалі: «Ніжинський був першим, говорив Ноймайєр у 1994 p., хто створив балет на основі динамічного, від початку до кінця безперервного руху. Це було грандіозною реконструкцією балету» [5, с. 12].
Враховуючи величезну значущість, яку надає Ноймайєр постаті Ніжинського, важливо звернутися до його балету «Ніжинський» (2000) на музику «Шехерезади» М. Римського-Корсакова та «11 симфонії» Д. Шостаковича. Це хореографічна вистава-диптих з величезною кількістю учасників, серед яких жінка героя балету Ромола, його брат Станіслав та сестра Броніслава, антрепренер С. Дягілєв, партнерка Т. Карсавіна, балетмейстер і танцівник Л. М'ясін. Багато зближає цю виставу з балетом Бежара «Ніжинський, клоун Господа». Перший акт одержує, тлумачення «раю», з якого він вигнаний у «пекло» реальності, де починається його хвороба, тобто переходить у галузь психодрами. Її сюжет підказує шукати витоки божевілля Ніжинського не лише у безжалісному оточуючому світі, а й у спадковості — Станіслав збожеволів та покінчив з собою (за іншою версією загинув у пожежі) [6].
У сценографію вистави (та відповідно її режисерську партитуру) Ноймайєр включив здатні рухатися концентричні кола, запозичені з малюнків хворого танцівника. Там, де Бежар використав прийом читання тексту щоденників, Ноймайєр увів мальовничий аналог ознак його божевілля. За ходом дії неодноразово виникають «двійники» Ніжинського у вигляді створених ним образів Арлекіна, Видіння троянди, Золотого раба, Петрушки, Юнака з «Шопеніани» (постановки Фокіна), а також героїв його власних опусів Фавна та Юнака з «Ігор».
Нагадуючи про схильність Ноймайера до сюжетних балетів у їх традиційному розумінні (занурення у фабульні обставини, виведення почуттів героїв з конкретних ситуацій, послідовність у драматургії), Н. Зозуліна небезпідставно називає хореографа чудовим сценаристом, здатним і самостійно створювати сюжети (до «Ніжинського» можна додати «Ілюзії як Лебедине озеро» тощо). Разом з цим Ноймайєр «експериментує з новими видами сюжетних балетів або балетних сюжетів, які важко висловити вербально, але які очевидні , візуально, бо уособлюють суміш індивідуальних настроїв, емоційних взаємодій, душевних поривань та бажань героїв, що виходять за межі причин виникнення та логіки розвитку цих почуттів» [7, с. 151]. Таким чином, концепція «нового драматичного балету» у Ноймайера виявляється більш складною та розвиненою за рахунок сценарно-драматургічних компонентів.
Постановки Ноймайера на релігійні теми та духовну музику — своєрідні хореографічні проповіді, звернені до людей зі сцени, яіс з амвону. Жанр кірхен-балету (тобто хореографічної вистави, що виконується у церкві у супроводі духовної музики), як було показано вище, є досить розповсюдженим в сучасній німецькій культурі. Не випадково на одному з останніх фестивалів у Гамбурзі Ноймайєр показав композицію Dona nobis pacem («Мир нам дай») — монтаж фрагментів з власних релігійно-філософських вистав, що пластично відтворюють біблійські сцени (Вигнання з раю, Благовіщення), осмислюючи призначення людського життя. Разом з цим кожен з «біблійських» балетів Ноймайера є своєрідним за жанром та структурою, і тому потребує окремої уваги.
«Страсті за Матфєєм» (1981) О. Фірер називає «Євангелієм за Ноймайєром, грандіозною пластичною фрескою головної новозавітної історії і тонким зразком християнської лірики» [8, с. 14]. Чотирьохгодинна танцсимфонія: розігрується в атриумі собору, оповідає про події Страсного тижня та Воскресіння Христова і сприймається, як конгеніальна бахівському музикальному мисленню. В балет уведено персонажів Таємної вечері, Магдаліну, що кається, Богоматір... Незважаючи на те, що дійство відбувається у храмі, воно має своє сценографічне рішення. Над чорною сценою встановлено невеликий задрапірований поміст — Голгофу, де буде розп'ято Христа. Оживають довгі лави, вони перетворюються на зловісні ланцюги, у котрі закують Христа. Білу сорочку-плащаницю обережно згортає Богоматір. «Оголеність тіла у виставі стає визначальним лейтмотивом Істини та Досконалості. Страждання, альтруїстичну поодинокість особистості у темному океані зла та сірої банальності Ноймайєр підкреслює в образі Спасителя» [8,с.14].
«Месію» (1999) Зозуліна називає «ліричною поемою, або щоденниковими роздумами митця» [5, с. 11]. Дж. Ноймайєр вибудовує цей твір, як сюїту на чергуванні різноманітних хореографічних структур: від одночастинних до багаточастинних і циклічних, від сольних до ансамблевих, з драматургічним навантаженням та без нього. Цій партитурі передує пролог на музику А.П'ярта, який умовно можна позначити «Вигнання з раю», при чому партію Адама танцює той же виконавець, що і Христа. Адам та Єва у білих трико, які туго облягають їх тіла, скочуються з крутого похилого пандусу, піднятися на який вже немає жодної можливості. Пересуваючись навшпиньки, на чотирьох кінцівках, по кругляках, розкиданих по сцені, вони символізують в
ажкий шлях до мети, перетворюючи дует на хореографічну притчу, продовженням якої стає власне «Месія».
Історія Месії викладена Ноймайєром пунктирно, з граничним узагальненням та переносом акцентів на людський аспект його месіанства. Зозуліна вважає, що Ноймайєр робить Христа людиною, яка готова до цієї місії не більше, ніж інші. Одержуючи такий жереб, ця людина опиняється у декількох ситуаціях, подібних до долі Христа, та проживає їх, як власну долю [5, с. 11].
Несподіваним в цьому контексті стає рух чечітки, яку вибиває головний герой, як привітання. За спостереженням Зозуліної, він швидко «набирає міць ансамблевого висловлення» [5,с.11]. Однак простонародність виявляється ознакою внутрішнього розладу людської спільноти, у якій вже запущено маховик ворожості. Епілог до «Месії» Ноймайєра — короткий постскриптум до біографії героя. На завершенні танцювальної «Алілуї» одне за одним на сцену виходять мандрівники босоніж та у чорних пальтах. В одному з них танцівниця (Марія Магдаліна чи Єва) впізнає Христа та з ніжністю припадає йому на груди.
Балет «Сага про Короля Артура» (1982, на музику Я. Сібеліуса та X. В. Хенце) створено Ноймайєром на тему середньовічної легенди про короля Артура та лицарів Круглого столу. Ідея їх дружби, безкорисного кохання, бездоганної моральної чистоти та ідеального щастя, до якого звертаються вічні мрії та прагнення людей (Грааль), проходить у епічній течії подій багато випробувань. Через «складні взаємовідносини героїв, злодіяння, підступність та зрадництво розкривається ідея загальної катастрофічності світу, багато в чому співзвучна сучасному світосприйняттю» [9, с. 56]. При цьому згадується тема лицарської шляхетності у творчості Лифаря, неоромантичні тенеденції його балетів. Аналогічно, у Ноймайєра моделювання «ідеального людського світу, котрий протистоїть деформаціям та потворності реального життя, набуває романтичного забарвлення» [9, с.56].
1.3 Балетні жанри Ноймайера
Визначення жанру балетів Ноймайєра — складна теоретична проблема у паралельному розгляді балетів-симфоній та балетів-драм. Відбувається дифузія жанрів. Перші виходять за межі безсюжетного балету, бо Ноймайєр у розгорнуті композиції симфонічного характеру вплітає окремі сюжетні моменти, привносить метафори та символи, накреслює стани та характери, робить натяки на взаємовідносини людей. Такі балети Ванслов називає «балетами-симфоніями із символічними образами та елементами сюжетності» [9, с.57].
«У симфонічних балетах змисл та сюжет виходять з музики, доводить Ноймайєр. Проте іноді, як у «Дамі з камеліями», існує первинна ідея, під яку треба знайти музику» [1]. У 1978 р. Ноймайєр використав для цього твори Шопена. Цей балет подається хореографом як «есе про невичерпні лабіринти пам'яті та нетрі психоаналізу. Предмети гардеробу, щоденник Маргарити Готьє народжують у свідомості Альфреда та його батька низку спогадів та асоціацій. Вони, своєї черги, перетікають у знамениті любовні adagio [8, с. 14].
Цікавий режисерський хід хореограф-режисер пропонує, коли герої дивляться епізод з історії Манон Леско та Де Гріє. Це пророчить скороминущість щастя та вносить щемливу ноту, яка стає камертоном вистави. Подібні прийоми «театру у театрі» взагалі властиві творчій вдачі Ноймайєра. У виставі «Сон літньої ночі» (1977) герої дивляться виставу за твором Овідія, де відтворюється доля Спартака (звичайно, історичного, а не балетного героя), проте у сценічному контексті це має викликати іронію. У балеті «Одісей» (1995) винесений у зал сценічний поміст має наблизити глядачів до ідей оповіді, яку веде син Одісея Телемак. У виставі «Ілюзії як Лебедине озеро» (1976), навпаки, Принц, дивлячись фрагмент однойменної вистави у класичній редакції Петіпа-Іванова, занурююється у романтичну дію, перетворюючись на персонажа первісного твору.
«Ілюзії як Лебедине озеро» (1976) — це балет про поодинокість обранця, його трагічну долю. Сутінки свідомості, фрейдистські комплекси, протиріччя мучать Людвіга Баварського, який за своєю природою не може адаптуватися до дійсності. Ноймайєр створив психологічно та художньо переконливу концепцію вистави, яка живиться музикою П. Чайковського та відповідає особливостям інтимного світу самого композитора.
У «Лускунчику» (1971), першому балеті Чайковського, до якого звернувся Ноймайєр, мрійливий життєвий світ юної героїні перетворювався у світ мистецтва за допомогою балетної символіки. Головним символом цих метаморфоз ставала не зовні потворна лялька Лускунчик (хоча вона існувала, як персонаж), а пуанти, подаровані на день народження. Під музику зростання ялинки кімната Маші ставала танцкласом. У постаті Балетмейстера (за оригінальним лібрето майстра ляльок Дроссельмейєра) Ноймайєр вправно відображав риси хореографів минувщини від Щ. Дідло та М. Петіпа до Е. Чекетті. Наприклад, у одній зі вставних сцен балету під час сновидінь Маші (використовуючи музику зі «Сплячої красуні») Ноймайєр ніби відтворював процес роботи Балетмейстера з Балериною ( відомий також як мініатюра «Паллова та Чекетті»). Проте загадково-фантастична тема Дроссельмейєра у музиці не відповідала образу зовні дивакуватого ревнителя класичної «муштри» у балетному класі.
Сценарна драматургія «Лускунчика», заново створена такими метрами, як Р. Леті або М. Бежар теж порушувала музич-но-драматургічіїу побудову партитури Чайковського, але у першому випадку була паліативною, тобто трохи корегуючою задум лібретиста та композитора, я в другому (М. Бежар) цілком побудованою фантазією балетмейстера, який створив авторську виставу з основних номерів партитури. Версія Ноймайєра за стилем та композицією знаходиться десь посередині цих трактувань.
Пошук гармонії та довершеності світу у естетиці і законах побудови балетного видовища, з одного боку, акція шляхетна. З іншого, вона є ознакою вичерпаності старих методів трактування класичних партитур.
«Чайку» (2002), за однойменною п'єсою А.П. Чехова, Ноймайєр більш природно трансформує у світ танцю. Треплєв у нього молодий хореограф, експерименти якого здійснюються на грубо збитому дерев'яному помості артистами у конструктивно-кубістичних костюмах. Аркадіна — представниця класичного танцю, а Ніна Заречна символізує сучасний танець-модерн, заробляючи на прожиття у кабаре. Аркадіна на сцені імператорського театру зайнята у постановці Тригоріна, де танці лише «жалюгідна пародія на класику».
Якщо у постановці Великого театру «Чайки» Р. Щедріна — М. Плі-сецької(1980) крізь «акваріумну» атмосферу людей-риб увесь час було чутно крик «Я — Чайка!», у Ноймайєра це вистава про поодинокість та нерозуміння митця. «У фіналі московської «Чайки» птиця-символ художньої свободи та творчості нестримно злітала уверх, а в гамбурзькій виставі Треплєв знаходить останній притулок на підмостках, котрі поглинають його, як чорна прірва» [8].
Ізраїльський театрознавець Е. Розік називає «Чайку» Чехова «п'єсою про п'єсу, мистецьким твором про художню творчість». Логічно розповсюдити це визначення на виставу Ноймайєра, як «балет про балет», метафоричність якого є не тільки природною, а й цілком закономірною. Проте концептуальні елементи ноймайерівської «Чайки», пов'язані з використанням музики Шостаковича, емблематики російського авангарду (В. Степанова, О. Екстер), спрацьовують проти метафори чайки, як символу (або еквіваленту) потаємних мрій Треплєва. А його паперовий птах одержує іронічний образотворчий підтекст. І. Черномурова порівнює цю виставу з драматичним спектаклем Люка Бонді у Віденському Бургтеатрі, яка «дала урок російського психологічного театру». «Чайка» Ноймайєра, вважає Черномурова, це «не переказ відомого драматургічного сюжету мовою балету, а яскрава авторська вистава, що активно інтерпретує чеховські образи та характери» [10, с. 110].
Переклад тексту «Чайки» мовою танцю призвів хореографа перш за все до підсилення ліній кохання. Ноймайєр, наголошує. І. Черномурова, «створює яскравий чуттєвий аналог чеховським сценам та монологам. Окрім кохання, тут є й інший змістовний та сюжетний тематизм, включений у пластичну партитуру. Пластика кожного з героїв визначається не тільки проникненням у характери Чехова, а й іноді відповідає тематиці російського мистецтва впритул до 20-х р.» [10, с. 111].
Для Ноймайєра найважливішим є проведення культурно-історичних паралелей, тому актуалізація класики розглядається ним, як найважливіша естетична задача: «Якщо вистава зберігається у театрі лише як музейний експонат, не вступаючи в діалог з сьогоденням, вона губить свою художню цінність, перестає бути живою ...» [11, с. 47].
«Сон літньої ночі» (1977), який поставлено у Великому театрі Росії у 2007 р. — балет на 2 дії з музикою Ф. Мендельсона-Бартольді до однойменної п'єси Шекспіра та композитора-авангардіста Д. Лігеті (твір для органу «Об'єми» та музика для чембало). У партитурі балету використано також мелодії у механічному запису шарманки.
Якщо у ранніх балетах Ноймайєра все ж переважала наративність, як прийом донесення змісту до глядача, вечір з вистав останнього десятиліття XX ст., поставлений у 2001 р. на сцені Марийського театру, підтвердив сучасне тяжіння балетмейстера до абстрактних форм танцю, які не мають життєвої конкретики і розвитку сюжетної основи у звичайному тлумаченні.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
