69869 (611693), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Електрогітар у музикантів не було, але при цьому вони все менше виконували композицій в стилі скіффл і все більше рок-н-рол. Разом з американськими шлягерами в репертуар групи входили і власні пісні Леннона і МакКартні, яких до кінця 1958 року налічувалося вже біля півсотні. Пол, Джон і Джордж складали ядро колективу, решта музикантів постійно мінялася. В кінці 1958-го трапилося так, що одні партнери пішли, а інші не з'явилися, і група на якийсь час розпалася. Джон і Пол почали виступати як дует під назвою «The Nurk», а Джордж перейшов в квартет. Втім, цей період тривав недовго, і вже на початку 1959-го ансамбль возз'єднався, причому з новим учасником — Стюартом Саткліффом. 29 серпня 1959 року група виступила на відкритті нового молодіжного клубу Ліверпуля «Casbah» і згодом давала там концерти регулярно. У листопаді група прийняла нову назву «Long John and Silver Beatles», незабаром скорочену до «The Silver Beatles». Саме ж слово "beetles" поєднує в собі 2 значення - "beat" (удар) і "beetles" (жуки). Більшість біографів приписують авторство назви Джону Леннону. І цілком можливо, що він дійсно придумав її сам, особливо якщо врахувати його поетичні здібності.
Тією ж осінню 1956 роки «Бітлз» познайомилися з власником бару «Jacaranda Club» Елленом Уільямсом, який дозволив їм вдень репетирувати в порожньому приміщенні. На той час в активі у Леннона і МакКартні було вже більше 100 пісень власного авторства. В результаті бар перетворився на перший біт-клуб Ліверпуля. Уільямс узяв на себе роль менеджера ансамблю, хоча цей контракт між ними так ніколи і не був заключений.
У квітні 1960 року антрепренер Лері Парнс (Larry Parnes) відбирав групи для участі в гастролях по північній Шотландії. Парнсу «Бітлз» сподобалися не більше інших, але вибрав він саме їх, оскільки вони одні не вимагали підвищити менш ніж скромну суму винагороди за гастролі. Перше справжнє турне – вже одне це вони вважали нагородою.
Влітку 1960 роки «Бітлз» запросили на гастролі до Гамбурга, і їм у котрий раз довелося терміново підшукувати ударника [10]. В даному випадку вони зупинили свій вибір на Піті Бесті, чия група щойно розпалася.
16 серпня 1960 року Леннон, МакКартні, Харрісон, Саткліфф і Бест покинули межі Англії, а 17-го вже вийшли на сцену нового гамбурзького клубу «Indra». Незабаром вони стали виступати в «Кайзеркелері», що користувався найбільшою популярністю у місцевої молоді. Квінтет пробув в Гамбурзі чотири з половиною місяці. Вони стали досвідченою біт-групою, що легко і невимушено виконувала як запозичені, так і власні композиції.
Новий 1961 рік група зустрічала в ранзі кращого з 350 біт-колективів Ліверпуля. Ансамбль виступав майже щодня, збираючи натовпи слухачів. Проте в плані кар'єри розвитку не було ніякого, і в лютому вони вирішили знову відправитися до Гамбурга. Вже в перші дні перебування там вони були визнані кращими з гастролюючих в місті груп. Весною 61-го Саткліфф ухвалив рішення покинути ансамбль, і, йдучи, він подарував свою бас-гітару Полу. Повертаючись в кінці червня з Гамбурга до Ліверпуля, Пол, Джордж, Джон і Піт Бест везли додому екземпляри свого першого синглу «My Bonnie»/ «The Saints», який щойно вийшов у ФРН [10].
13 листопада «Бітлз» підписали контракт, відповідно до якого їх офіційним менеджером ставав Брайан Епстайн. В кінці липня керівник фірми «Parlophone» Джордж Мартін запропонував групі укласти контракт строком на один рік, протягом якого фірма «Parlophone» зобов'язувалася випустити не менше 4 синглів групи. Але за однієї умови: ударника необхідно замінити. Ця вимога співпадала з думкою Джона, Пола і Джорджа, які в таємниці від Піта давно вже заручилися попередньою згодою Рінго Старра увійти до складу їх ансамблю. 16 серпня Епстайн офіційно оголосив Бесту, що він повинен покинути групу. 17-го Піт останній раз виступав з «Бітлз». А 18-го квартет дебютував з новим ударником - Рінго Старром.
4 вересня 1962 року в Лондоні «Бітлз» приступили до репетицій і запису пісень для дебютного синглу, який 5 жовтня з'явився на прилавках магазинів. Пісня називалася «Love Me Do» ("Полюби Мене") [15, с. 37]. Критика її майже не помітила. Один же з тих, хто спромігся помітити, писав: "...Love Me Do знову відкривається гармонікою, і потім ця група з дивною назвою береться за текст. Початок достатньо помірний... вони захоплюються оф-бітовими комбінаціями акордів... Втім, непогана пісня..." Рецензія не така вже й погана, якщо врахувати, що у той час «Бітлз» не знали ніде, окрім Гамбурга і Ліверпуля, а британський музичний бізнес був сконцентрований в Лондоні. Рецензенту доводилося прослуховувати масу матеріалу, що поставляється фірмами звукозапису. Він був прав, кажучи, що застосування гармоніки не було нововведенням. Ще в березні 1962 вийшов хіт Брюса Ченнеля (Bruce Channel) «Hey Baby», у якому щосили використовувалася гармоніка. Погоджуючись з цим, Леннон, проте, відстоює пріоритет «Бітлз» якщо не на пластинках, то в живих виступах. Як би там не було, гармоніка дуже прикрасила перший сингл «Бітлз». Джордж Мартін, продюсер «Бітлз», говорив офіційному біографу «Бітлз» Хантеру Девісу, що з безлічі композицій Леннона - МакКартні він вибрав «Love Me Do» якраз тому, що "гармоніка Джона додавала їй особливу красу". З ним, мабуть, погодилася і публіка.
«Love Me Do» увійшла до «гарячої тридцятки» в грудні 1962 під №21, а в січні піднялася до №17. Це було достатньо для того, щоб нову групу відмітили [15, с. 39].
Щоб підкріпити скромний успіх «Бітлз», Джордж Мартін вибрав для них пісню Мітча Мюррея «How Do You Do It?» ("Як ти це робиш?"). Він був упевнений, що вона стане хітом. Проте, «Бітлз» її відкинули. Зараз важко оцінити всю грандіозність цього кроку. Ще не бувало випадку, щоб який-небудь виконавець, тим більше початківець, відкинув пісню, запропоновану продюсером — майже богом. Але зухвалі, самовпевнені “бітли” це зробили. І зовсім не тому, що сумнівалися в хітовому потенціалі «How Do You Do It?». Просто вона їм не сподобалася! [20]
Приголомшений Джордж Мартін сказав: «Тоді запропонуйте що-небудь краще». Вони запропонували «Please Please Me» і Мартін визнав її перевагу. Вони записали її і отримали другий хіт.
Незабаром стало ясно, що «Бітлз» — це не група одного-двох хітів, як пророкували багато. У 1963 услід за «Love Me Do», вони випустили такі шикарні пісні, як «Please Please Me», «From Me To You», «She Loves You» і «I Want To Hold Your Hand». Останній сингл відрізнявся незвичайною ускладненою структурою в поєднанні з енергійним темпом і самобутньою аранжировкою. Фахівці марно шукали в цій композиції ознаки запозичених елементів: вони, якщо і були, повністю розчинилися у власних новаторських рішеннях Леннона і МакКартні. Пісня відразу ж потрапила на перше місце. Під враженням саме від цієї композиції музичний критик газети «The Sunday» Richard Buckle назвав Леннона і МакКартні «найбільшими композиторами після Бетховена».
Крім того, «Бітлз» видали два альбоми — «Рlease please me» і «With The Beatles» — обидва стали №1. Додатково, Леннон і Маккартні забезпечували своїми піснями інших виконавців, і всі вони мали успіх. Ніхто не вплинув на історію року всього за один рік так, як це зробили «Бітлз» в 1963. Надалі цей період увійшов до «Британської енциклопедії» як рік «Бітлз» [21].
2.2 Бітломанія. Підкорення Америки
Можна встановити точну дату початку бітломанії: 13 жовтня 1963 року. Цього дня бітломанія стала офіційним явищем — в тому сенсі, що її визнали національні газети і сповістили про неї широкій публіці у величезних заголовках на перших сторінках. Що ж до тінейджерів, то для них це не було новиною. У той рік «Бітлз» інтенсивно гастролювали, поступово висуваючись на перші ролі в концертних програмах: у лютому вони фігурували на четвертих місцях в 15 концертах Хелен Шапіро (Helen Shapiro), Денні Вільямса (Danny Williams) і Кенні Лінча (Kenny Lynch); у травні і червні вони вже очолювали програму з Роєм Орбісоном, а в листопаді-грудні вже були одноосібними зірками концертних програм. Вже під час виступів з Роєм Орбісоном стало очевидним, що «Бітлз» користуються більш ніж захопленим прийомом. Коли вони вибігали на сцену, їх зустрічав оглушливий рев натовпу, тисячі юних тіл нестримно спрямовувалися вперед, ризикуючи життям, дівчатка кидалися під автомобіль, який стрімко відвозив Бітлів від їх несамовитих фанатів. Проте преса всього цього ніби не помічала.
Перелом наступив 13 жовтня 1963. В цей день повинен був відбутися виступ групи на концерті «Недільний день в лондонському паладіумі». Виступ приніс групі шалений успіх. Репортери нічого подібного ще не бачили. Але справжнім фурором став показ «Бітлз» по національному телебаченні (для двадцятишестимільйонної аудиторії) в концерті разом з кінозіркою Марлен Дітріх. Цей концерт мав дуже велике значення для групи, звичайно, не через присутність коронованих персон, а тому що саме на цьому шоу «Бітлз» завоювали серце нації.
До цього періоду учасники ансамблю вже змінили свій імідж, замінивши шкіряні куртки строгими костюмами від П’єра Кардена, і зачарували навіть тих, хто при слові "поп-музика" кривив рот. Вони відмінно збалансували свій виступ: разом з могутнім, відомим хітом «She Loves You», вони заспівали піснюу, яка тішила слух тат і мам «Till There Was You», а завершили концерт ударним роком «Twist And Shout». Вони були охайні, приємно посміхалися, співали в тон і не дуже голосно. І тут Джон вимовив свою історичну фразу, що вирішила все. Зробивши крок вперед, він примружився і сказав: "Я прошу всіх, хто сидить на галерці, ляскати в такт наступній пісні". І додав, звертаючись до королівської ложі: "Інші можуть погреміти коштовностями" [21].
Це було зухвале зауваження, але не образливе, а це дуже важливо, оскільки англійці хворобливо реагують на образу своїх царських персон. Нахабний, але нешкідливий жарт остаточно «добив» багатомільйонну аудиторію. Почалося масове поклоніння тінейджерів групі «Бітлз», охарактеризоване газетою «Дейлі Міррор» як «бітломанія» [20].
Після цього лондонські продюсери починають виявляти велику цікавість до периферійних груп і в першу чергу до ліверпульського «мерсібіту». Але лише «Бітлз» вдалося витримати випробування часом.
Наступного дня перші смуги всіх газет були повністю заповнені описами істеричного натовпу, що супроводжувалися красномовними фотоілюстраціями масового психозу. У статтях не було ні слова про те, добре або погано співали «Бітлз», - єдиною темою для обговорення став викликаний ними хаос.
Прес-аташе групи Тоні Барроу говорив: «З цього дня все обернулося на 180 градусів. Моя робота змінилася раз і назавжди. Цілих шість місяців я убив на те, щоб пробитися в центральні газети, і у відповідь на всі мої дзвінки я чув тверде "ні". Тепер не залишилося репортера, який не ганявся б за мною» [10].
Відтепер Тоні разом з Брайаном та іншими прес-аташе, яких довелося узяти на роботу, займалися тільки відбором репортерів або журналістів, яким дозволялося узяти інтерв'ю у «Бітлз».
Тоні говорив: «Адже я, по суті, ніколи не був рекламним агентом на зразок тих, які обов'язково існували у інших груп, створюючи їм паблісіті і придумуючи різні фокуси. Я цього не вмів і зовсім нічого в цьому не розумів». Брайан теж виступав проти різних трюків: «Ми ніколи цим не займалися, та і потреби не було» [10].
У Британії всі концерти «Бітлз» закінчувалися однаково — масовою істерією. Щодня газети майже слово в слово повторювали на перших смугах описи шаліючого натовпу: мінялися тільки географічні назви.
Навіть в таких маленьких містечках, як Карлайл, де рік тому хлоп'ят вигнали з балу в місцевому готелі, збиралися величезні натовпи.
Їх важлива відмітна особливість – прагнення до полістилістики, до органічного синтезу різних музичних культур на основі рок-н-ролу – зробило цю групу найбільш впливовою в течії, яка одержала загальну назву – рок. Але головним достоїнством «Бітлз» була сама їх музика – мелодійна, яскрава, демократична, така, що дозволила ансамблю стати музичним явищем XX століття.
Взагалі бум «бітломанії», що розв'язав руки підприємцям, пресі і самим музикантам, сприяв появі в Англії тисячі нових груп. Це привело до здорової конкуренції, що підвищило загальний рівень музикантів і зрештою сприяло виходу англійської рок-музики з-під американського впливу, формуванню свого національного стилю. Так, в 1964 році виник цілий «букет» груп, що зумовили різноманіття англійської рок-музики. Серед них перш за все слід згадати «Кінкз», «Смолл Фейнзі» і «Де Ху» [7, с. 137].
У березні 1964 шість пісень «Бітлз» за один тиждень увійшли в «Top 10» - десятку кращих американських хітів, тобто бітломанія зробила крок за океан. Причому чималу роль в популяризації групи в США зіграли не тільки пластинки, але і 2 музичних фільмау, «A hard days night» і «Help», де, крім музики групи і їх акторської участі, була заявлена нова, витончена естетика іронічної поведінки молодих людей 60-х, розвинена пізніше в рок-культурі «нової хвилі». Таким чином, «Бітлз» зламали колишню недовіру американців до всього, що робилося у сфері популярної англійської музики. Вони проклали британським групам дорогу в заокеанський поп-бізнес, повернувши американський рок-н-рол на батьківщину в новому збагаченому вигляді, поклавши край домінуванню США.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
