60950 (611327), страница 4
Текст из файла (страница 4)
У містах як і раніше не переставала рости напруженість у відносинах робітників із підприємцями. У березні промисловці пішли па окремі поступки: восьмигодинний робочий день, підвищення заробітної плати, яке не перевищувало, як правило, 20% (тоді як вартість життя виросла утроє з 1914 р.). Ці мізерні надбавки не могли компенсувати собою все більш серйозної загрози безробіття. Під приводом труднощів із постачанням підприємства то звільняли, то знову набирали робітників. Заводські комітети, легалізовані нарешті, 23 квітня зажадали представити їм бухгалтерську звітність підприємств, щоб перевірити, чи дійсно в адміністрації не було можливості підвищити оплату труда і чи виправдовувала звільнення кількість запасів.
«Нормальні економічні відносини зруйновані», - констатувала 14 травня кадетська газета «Мова». Поновилися і досягли широкого розмаху страйки. Підприємці відповіли локаутами. Як же повів себе уряд в умовах загострення цих конфліктів? Зайняті рішенням проблеми війни і миру, міністри-соціалісти поспішно приготували економічну і соціальну програми. Остання зводилася до двох основних пунктів: введення процедури арбітражу соціальних конфліктів; державний контроль над виробництвом і розподілом. По першому - підприємці тягнули час, обіцяючи призначити «комісію» для вивчення пропозицій робітників. По другому - промисловці, вороже настроєні до будь-якого контролю, скористалися (щоб уникнути його) розбіжностями в стані «демократії». Тоді як Рада вимагала введення монополії на м'ясо, шкіру, сіль і встановлення державного контролю за вугле- і нафтовидобутком, металургією, виробництвом паперу і кредитними установами, міністр праці Скобелєв згадував лише про створення «комітетів» для обліку і розподілу замовлень, які по характеру своєї діяльності були б спадкоємцями військово-промислових комітетів. Міністр промисловості і торгівлі Коновалов не зміг добитися ніякої угоди і пішов у відставку. Правлячі класи, що вже вчинили пасивний опір новому режиму, не підписавшись па «позику свободи» (яка принесла усього кілька сотень мільйонів рублів замість запланованих 5 млрд.), відкрито підмовилися співробітничати, наполегливіше, ніж коли б то не було, ухилялися від виконання вимог трудящих. Не бажаючи визнавати арбітраж погоджувальних комісій і все частіше вдаючись до локаутів, вони саботували розвиток виробництва, щоб дискредитувати уряд, оголошений ними «некомпетентним».
У цих умовах більш рішучим став рух фабрично-заводських комітетів, які почали об'єднуватися. Спочатку в столиці відбулася конференція заводських комітетів Петрограда, за якою повинне було відбутися скликання всеросійського з'їзду. У кінці травня відкрилася І Загальноміська конференція фабзавкомів Петрограда, на якій були присутні 500 делегатів з мандатами від 367 підприємств. Конференція прийняла резолюції у більшовистському дусі, протиставляючи державному контролю робітничий контроль, і висловилася за перехід «всієї влади Радам». Тоді ж був обраний Виконком, де переважали більшовики. Останні використали його не в економічній боротьбі, а перетворили па свого роду плацдарм для поширення політичної пропаганди. Радикалізація руху викликала до життя, незалежно від впливу більшовиків, кілька ефемерних спроб введення самоврядування. За радянськими джерелами, з травня-червня по жовтень вони торкнулися 576 підприємств, в більшості своїй дрібних і середніх (що нараховували в середньому 335 робітників). У кінці червня Скобелєв опублікував відозву, направлену проти діяльності заводських комітетів. Складалося враження, що уряд енергійніше противився робітничому контролю (на декілька підприємств був накладений секвестр), ніж локаутам, що частішали з боку підприємців. Основним результатом цієї відозви був ще більший підрив довіри трудящих до уряду.
На селі уряд також втрачав популярність. Попередивши селян про неприпустимість незаконних захоплень, уряд постановив створити на всіх рівнях (губернія, повіт, волость) комітети з постачання (що розподіляли зерно і мали право використовувати незасіяні землі за умови виплати власнику ренти, відповідної вартості урожаю) і земельні комітети (до функцій яких входило проведення перепису земель напередодні аграрної реформи, умови якої повинні були визначити Засновницькі збори). Замість цих комітетів, єдина мета яких, здавалося, полягала в позбавленні селян права отримати, нарешті, землю у власність, селяни створили на громадському сході власні комітети, струм ура яких, як правило, не відповідала офіційним інструкціям. Ці комітети відбирали оброблені землі (без виплати компенсації), захоплювали сільськогосподарський інвентар і худобу, які належали поміщикам, переглядали у бік зниження договори про оренду, встановлювали порядок використання випасів. На районному сході приймалися рішення про заходи загального характеру, такі, як негайне припинення всіх земельних операцій, встановлення норми засіву у великих маєтках, створення арбітражних судів, рішення яких повинні мати силу закону до скликання Засновницьких зборів. На рівні волості і в ще більшій мірі повіту селянські побажання формувала й «направляла» «сільська інтелтенція» (вчителі, земські службовці і навіть нижче духовенство). Паралельно з цією діяльністю множилися «порушення порядку» окремими особами. Число офіційно зареєстрованих правопорушень виросло у десять разів з березня по червень. В основному це були безладдя того ж роду, що відбувалися в селі на початку століття. Вони полягали в незаконному занятті маєтків, крадіжці і вирубці лісу, захопленні сіна, розкраданні сільськогосподарського інвентарю.
Великі землевласники, як і промисловці, які вдавалися до локаутів, у відповідь на дії селян скоротили посіви. Вони закликали уряд покласти кінець «анархії». Після місячних роздумів уряд, побоюючись поширення заворушень, на початку квітня все ж вирішив направити війська для відновлення порядку на селі. Пройшов ще місяць, перш ніж уряд скликав (9 травня) першу сесію Головного земельного комітету, якому була доручена підготовка аграрної реформи. В уряді стався розкол з приводу основних положень реформи, умови якої в будь-якому випадку повинні були затверджуватися Засновницькими зборами. Кадети ратували за виплату компенсації власникам; есери пропонували доручити сільському сходу управління розподіленими землями, без всякої компенсації і в максимально зрівняному вигляді. Що стосується есера Черпова, міністра сільського господарства, вій безупинно повторював, що ніяка акція не може бути проведена до скликання Засновницьких зборів («Наш лозунг - земля з рук Засновницьких зборів»). Місцеві комітети повинні були підкоритися рішенням Головного земельного комітету. Тільки більшовики та окремі ліві есери закликали селян до негайних дії, але їх лозунги, відірвані від реального життя села, могли зустріти відгук лише у селян в солдатській формі, які знаходилися в містах.
Рух неросійських народів також пішов далі, ніж розраховував новий режим. На думку уряду, національне питання не стояло на порядку денному. Воно зверхньо ігнорувало як І з'їзд мусульман, який відбувся 1 травня в Казані, так і успіхи Української Ради. Зі свого боку, Петроградська Рада, настроєна відповідним образом росіянами, що мешкали в неросійських районах і не переставали різко критикувати «реакційних націоналістів», відхилила всі прохання про утворення національних військових частин, на чому особливо наполягали українці та литовці. Вона тільки висловилася незначною більшістю голосів па користь культурної автономії національних меншин (25 квітня), що не відповідало бажанням цих народів. Для уряду, як і для Ради, головним був успіх революції - тільки після перемоги в рамках Європи, звільненої від німецького імперіалізму, можна буде дискутувати про автономію - вірніше, про самовизначення. Проте, на І Всеросійському з'їзді Рад (3-23 червня) соціалістичні партії вперше одностайно визнали право народів на самовизначення, при цьому дуже різко засуджувалися всілякі спроби одностороннього розв'язання національного питання до скликання Засновницьких зборів. Це попередження було звернене насамперед до фінів (чий Сейм готував законопроект про встановлення нових відносин з Росією) і українців. Дійсно, Українська Центральна Рада щойно (10 червня) опублікувала свій перший «універсал», тобто перший суверенний закон. Розуміючи серйозність ситуації, Керенський відправився в Київ, де підписав з Радою (всупереч думці міністрів-кадетів) протокол про визнання Генерального секретаріату України, члени якого будуть призначатися Центральною Радою із згоди Тимчасового уряду. Засновницьким зборам належало затвердити угоду з Україною, яка вирішила б свою долю шляхом референдуму. Кадети різко протестували проти угоди, яка представляла загрозу цілісності держави і створювала небезпечний прецедент.
Незважаючи па зростання напруженості і труднощів (все більш рішучий опір великої буржуазії і кадетів, блокування економічних зв'язків, соціальна криза н містах, поширення безладдя а селі, лінія українців на розкол), І Всеросійський з'їзд Рад робітників і солдатських депутатів (у виборах депутатів якого взяли участь більше 2 мли. громадян) свідчив про політичну перемогу «коаліції». Правлячі партії (есери й меншовики) отримали значну більшість (більше 600 делегатів із правом голосу), тоді як опозиція (більшовики і ліві есери) ледве набрали п'яту частину мандатів (біля 150, з них 105 у більшовиків). З'їзд - справжній «парламент революції» - став театром пам'ятних словесних баталій між більшістю та опозицією. Відразу ж після його відкриття кращі більшовистські оратори - Троцький, Ленін і Лупачарський - «кинулися в наступ» з питання про владу, вимагаючи перетворення з'їзду на революційний Конвент, який взяв би на себе всю повноту влади. На твердження Церетелі, що немає партії, здатної взяти владу в свої руки, Ленін заявив з трибуни з'їзду: «Я відповідаю: - Є! Жодна партія від цього відмовитися не може, і наша партія від цього не відмовляється. Кожної хвилини вона готова взяти владу цілком».
Тим часом частина солдат столичного гарнізону, які були близькими до більшовиків і побоювалися відновлення контролю над армією і відправки на фронт, звернулася в ЦК партії більшовиків із пропозицією організувати демонстрацію проти політики Керенського. Більшовистські лідери коливалися, не знаючи, чи підуть за ними робітники. Боячись втратити підтримку солдат, завойовану ціною наполегливих зусиль, вони в більшості своїй (за винятком Каменева та Зипов'єва) схвалили ідею демонстрації і підготували відозву, яку 10 червня повинна була надрукувати «Правда». Чутки про те, що готується більшовистська демонстрація, до того ж озброєна, досягли з'їзду. Більшість делегатів, згуртувавшись навколо Церетелі та Чхеїдзе, вирішили закликати населення до пильності перед обличчям «зради» і «провокації» більшовиків. Рішуча й одностайна реакція керівних органів з'їзду, боязнь контрдемонстрації, сумніви з приводу її підготовленості примусили Леніна відмінити демонстрацію. «Правда» вийшла 10 червня без відозви. Більшість з'їзду захотіла розвинути свій успіх. Церетелі засудив більшовистську «змову» і зажадав розпуску робітничої міліції. Щоб «показати рішучість і єдність революційних сил» і продемонструвати підтримку своїй політиці, Рада закликала провести демонстрацію 18 червня. На велике здивування її лідерів, тільки більшовики взяли в ній масову участь. Замість лозунгу, запропонованого меншовиками і есерами - «Від Засновницьких зборів до демократичної республіки», більшість транспарантів містили більшовистські заклики: «Геть наступ!», «Хай живе робітничий контроль!», «Вся влада Радам!». Успіх столичних більшовиків, які завдяки своїй активності в заводських і районних комітетах отримали підтримку частини гарнізону і робітничого класу Петрограда, став переломним моментом. Уперше вулиця належала їм неподільно. Але чи не виявиться більшовистська партія, що в більшій мірі слідувала за рухом, ніж його ініціювала, у хвості у власних прихильників, серед яких солдат було майже стільки, скільки робітників, розчарованих скасуванням Леніним демонстрації 10 червня?
Як і в квітні, а потім у червні, каталізатором подій 3 і 4 липня, які були важливим моментом революційного процесу 1917 р., стала проблема війни. Дізнавшись 2 липня про німецький контрнаступ, солдати столичного гарнізону (ті ж, що і в червні), в більшості своїй більшовики і анархісти, переконані в тому, що командування не знехтує можливістю для їх відправки па фронт, не залишивши їм іншого вибору, крім «смерті в окопах в ім'я чужих їм інтересів або смерті на барикадах за їх кровну справу», вирішили підготувати повстання. Його цілями були: арешт Тимчасового уряду, першочергове захоплення телеграфу і вокзалів, об'єднання з матросами Кронштадта, за якими закріпилася репутація «революційних», створення Тимчасового революційного комітету під керівництвом більшовиків та анархістів. Увечері 2 липня відбулися численні мітити солдат 26 частіш, які відмовилися йти на фронт. Оголошення про відставку міністрів-кадетів ще більш розжарило атмосферу. Свою солідарність із солдатами виказали робітники. Рядові учасники руху постаралися домогтися того, щоб керівництво партії більшовиків очолило їх дії, але в той день Ленін поїхав з І Іетрограда. Лідери військової організації (Семашко) заявили, що у них «досить кулеметів для повалення Тимчасового уряду». Був сформований Тимчасовий революційний комітет. Потрібно зазначити, що, в той час як рух набирав силу, серед більшовиків не було єдиної думки. Члени ЦК і більшовики, що засідали у Всеросійському центральному виконавчому комітеті (ВЦВК), обраному на І з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів, були проти будь-якого «передчасного» виступу і стримували демонстрації. Військова організація більшовиків і місцевий комітет партії підготували лозунги до демонстрації, які «Солдатська правда» повинна була опублікувати наступного дня (4 липня), оскільки «Правда» відмовилася це зробити.
Демонстрації почалися у другій половині дня 3 липня. Військова організація більшовиків приєдналася до руху, щоб забезпечити керівництво, тримати його в рамках і попередити всяку передчасну дію проти держави та її інститутів. Дійшовши до Таврійського палацу, демонстранти захоплено зустріли виступ Троцького і Зинов'єва, які обрушилися на «контрреволюціонерів, присутніх в уряді», а також на меншовиків з ВЦВК, що відмовлялися взяти владу, запропоновану їм народом. Задоволені цими промовами, тон яких відповідав загальному паст рою, але, не знаючи, що робити далі, демонстранти повернулися па околиці - Повернувшись у 1 Петроград вранці наступного дня, Ленін визнав продовження демонстрацій невчасним. Але по заклику «Солдатської правди», яка опублікувала лозунги без відома керівництва, озброєні демонстранти знову вийшли на вулиці. До них приєдналися моряки з Кронштадту. Дати зворотний хід виступам було вже неможливо. Керівництво партії більшовиків ледве встигло надрукувати листівку, що закликала до мирної демонстрації в підтримку «нової влади... якою могли бути тільки Ради». Цей двозначний текст видавав розгубленість більшовистського керівництва, яке втратило контроль над ситуацією. Колони демонстрантів знову попрямували до Таврійського палацу, де засідав ВЦВК. Коли Чернов спробував заспокоїти демонстрантів, тільки втручання Троцького врятувало його від смерті. Незабаром бійки і навіть стрілянина спалахнули між кронштадтськими моряками, що збунтувалися, солдатами і частиною демонстрантів, з одного боку, а з іншого - полками, вірними ВЦВК, тими самими полками, які забезпечили перемогу повсталих у лютому (Павловський, Преображенський, Волинський).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
