60550 (611246), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Революція в Австрійській імперії знову пожвавлювала революційні настрої народних мас в Ломбардо - Венеціанській області. 17 березня 1848 р. у Венеції на площі св. Марка, відбулась бурхлива демонстрація. Народ вимагав визволення відомих діячів республіканського руху Маніна і Томмазео та їх друзів, арештованих в січні. Манін розробив план повстання. Він вважав, що важливою опорою повстання будуть робітники арсеналу, склад флоту, сформований головним чином італійцями, громадянська гвардія. Повстання було призначене на ранок 22 березня. До повстання приєдналась частина морської піхоти і артилерії. Губернатор підписав акт про капітуляцію. На площі св. Марка, Манін проголосив республіку і заявив, що Венеція буде «одним із центрів, які повинні служити справі поступового злиття Італії в єдине ціле». 23 березня 1848 р. Манін сформував Тимчасове управління Венеціанської республіки, в яке входили помірковані ліберали і демократи. Що стосується поміркованих лібералів, то вони прагнули добитись деяких реформ [7, с. 82 - 83].
Душею повстання були демократи, радикальні елементи буржуазії, які очолював К. Катансо і його друзі. Особливо виділявся патріот Енріко Чернускі.
20 березня фельдмаршал Радецький запропонував перемир'я з австрійською стороною. 20 березня була створена Військова Рада. Членами ради стали Катансо, Чернускі. Між демократами і поміркованими лібералами існувала розбіжність по питаннях про перемир'я. Побачивши, що не можливо схилити членів Військової ради до перемир'я, помірковані кола звернулись до Карла Альберта [8, с. 182 - 185].
22 березня муніципалітет Мілану оголосив себе тимчасовим урядом. Голова був обраний Казатті. Цей уряд складався із поміркованих лібералів, сюди був включений один демократ - Чезаре Корренті. Героїчна боротьба народних мас, яка ввійшла в історію, як «п'ять днів Мілана», перетворилась у відхід військ Радецького.
Перемога міланської революції вплинула на розвиток визвольного руху в Італії. Ця перемога прискорила початок війни з Австрією. Повстанці в герцогствах Парма і Модена вигнали своїх управляючих і австрійська війська.
Майже по всіх містах Сардинського королівства відбувались масові демонстрації, на яких висувались вимоги війни проти Австрії. Керівники Сардинської монархії найбільше остерігались руху народних мас і встановлення республіканського устрою в Ломбардо - Венеціанській області. Вони прагнули приєднати цю територію до П'ємонту, щоб утворити Північноіталійське королівство під егідою Савойської династії [5, с. 193 - 194].
В ті бурхливі березневі дні 1848 р. керівники італійських областей під натиском народних виступів змушені були відіслати в Ломбардію свої військові підрозділи. 19 березня, як тільки в Флоренції стало відомо про революцію в Мілані, там розпочались бунти. Великий герцог Тоскани Леопольд II 21 березня опублікував відозву, в якій повідомляв про формування добровільних підрозділів для відправлення в Ломбардію. Ліберальна буржуазія вимагала участі Папської області у війні проти Австрії. На театр воєнних дій свої війська змушений був вислати і Фердинанд II - король Обох Сицилій. Однак він швидко відізвав свою армію для придушення революції [24, с. 105 - 108].
В Ломбардії відбувалась боротьба між правими лібералами і демократичними силами. Але в середині демократичного табору почались розбіжності. Катансо і Феррарі пропонували організувати боротьбу за скинення управляючих поміркованих і захоплення влади демократами [23, с. 270-272].
Тимчасовий уряд, знаючи про слабкість демократів, розумів, що вони не зможуть завадити заходам по прискоренню приєднання Ломбардії до П'ємонту. Тому була прийнята постанова про плебісцит по питаннях приєднання.
У Венеціанській області в квітні - травні 1848 р. склалась складніша ситуація, ніж в Ломбардії. В період березневої революції в провінціях області були створені місцеві тимчасові уряди, які були перетворені в департаментські комітети. Для посилення зв'язку з провінціями і для підготовки виборчого закону, Тимчасовий уряд Венеції вирішив скликати Консульту (Раду), в яку кожна провінція повинна була відіслати трьох представників. На засіданні Консульти скликаному 8 квітня, була видна різнобічність.
Представники провінцій, стурбовані натиском австрійської армії, висловлювались за приєднання до П'ємонту, проти цього був Тимчасовий уряд.
В період першої фази війни активізувались реакційні сили в Папській області, де весною 1848 р. не стихали голодні бунти. Вони прагнули нанести удар національно - визвольному руху, вимагали, щоб папа Пій IX виступив проти руху за об'єднання Італії і проти визвольної війни.
В цій обстановці Пій IX 29 квітня виступив в консисторії із зверненням, в якому заявив, що солдати Папської області були відправлені до кордону тільки для захисту цілісності володінь святої церкви [11, с. 108].
Такий поворот в папській політиці викликав хвилювання в Римі і в провінціях. 4 травня 1848 р. він призначив новий уряд, який формально очолював кардинал, але основну роль в ньому відігравав поміркований ліберал Теренціо Маміані.
Після проголошення конституції в Королівстві Обох Сицилій в окремих провінціях його континентальної частини не стихали селянські виступи. В місті Неаполь розповсюдились говірки, про те, що король збирається арештувати депутатів. Ініціаторами повстання були демократичні сили - ремісники і дрібна буржуазія. Після перемоги над повсталим народом Фердинанд II призначив нове управління і розпустив палату депутатів і національну гвардію. Переворот 15 травня призвів до політичної кризи монархії Бурбонів. Реакційний переворот в Неаполі і антинаціональні виступи Пія IX позитивно позначились на моральному становищі п'ємонтської армії [15, с. 211 - 213].
Асамблея Венеції, яка зібралась 3 червня в становищі тривоги, прийняла рішення про приєднання Венеції до П'ємонту. Багато республіканців виступили проти цього приєднання. За швидке приєднання до П'ємонту було подано 130 голосів, проти -3.21 червня 1848 р. повернувся в Італію із Південної Америки Джузеппе Гарібальді. Король і його міністри віднеслись до Гарібальді з недовірою і не прийняли його пропозиції. Після цього він негайно виїхав в Мілан і запропонував свої послуги Тимчасовому уряду Ломбардії. Цей уряд призначив Гарібальді генералом і доручив йому організувати декілька волюнтариських відділів, але воєнний міністр Собреро всяко намагався завадити створенню армії під командуванням Гарібальді. Відправившись до Бергамо Гарібальді поповнив партизанській загін, який досяг 3700 чоловік, і готувався виступити проти австрійців. Але в той час Гарібальді отримує розпорядження із Мілана про повернення назад і приєднання до п'ємонтської армії. Боротьба за Мілан відбувалась всього декілька годин. Карл Альберт вирішив капітулювати 4 серпня.
6 серпня фельдмаршал Радецький знову вступив в Мілан, а через три дні було підписано перемир'я, яке ввійшло в історію під назвою «перемир'я Саласко» за іменем начальника генерального штабу п'ємонтської армії. П'ємонт мав відізвати свої війська із міст і фортець Ломбардії і Венеції, а також із герцогств.
Гарібальді не визнав перемир'я, він 13 січня випустив прокламацію, в якій обливав позором Карла Альберта і закликав до продовження війни. Він вирішив почати в Ломбардії партизанську війну і податись в Альпи. Однак невелика кількість партизанського загону не змогла встояти проти 15 тисяч австрійських військ, Гарібальді змушений був зупинити боротьбу і відступити в Швейцарію.
В зв'язку із припиненням Карлом Альбертом війни, проти Австрії відбувались масові невдоволення, це все призвело до краху ілюзій «альбортизма», це розсіяло віру в те, що п'ємонтська монархія сприяла визволенню Італії від іноземного гніту.
Повстанські настрої були присутні і в Ліворно на захист священика Гвацці, який давав демократичні проповіді. Саме з повстанням в Ліворно почався новий період італійської революції, який призвів до утворення демократичних урядів в Тоскані і Папській області. Це був час, коли фронт ліберальної буржуазії був прорваний, партія поміркованих лібералів розкололась.
Бурхливі і драматичні події відбувались в кінці літа і на початку осені1848 р. в Папській області. Невдачі на австрійському фронті викликали незадоволення народних мас, які були обурені антинаціональною політикою Пія IX, яка призвела до поразки на фронті війни. В Римі і в провінціях збільшилась кількість демонстрантів, які вимагали участі Папської області у війні проти Австрії [10, с. 113 - 115].
Щоб позбутись лібералів, папа призначив новий уряд на чолі з П. Россі, що стояв при владі, придушував демократичний рух і відкрито готувався розпустити представницькі палати. 15 листопада його було вбито. На другий день у Римі відбулись масові народні демонстрації. Спроби Пія IX спертись на найману швейцарську гвардію були марними — населення міста повстало. Папа спочатку погодився на створення світського міністерства з поміркованих буржуазних демократів, а потім вночі проти 25 листопада втік із Рима у фортецю Гаету.
У демократичних клубах, що відкрились в місті, популярний серед римської бідноти ремісник Чічероваккіо широко пропагував республіканські ідеї. За республіку відкрито висловлювався Гарібальді, який прибув у Папську область із своїми легіонерами. 21 січня 1849 р. були проведені на основі прямого, загального і таємного голосування вибори до римських Установчих Зборів. Причому, саме на пропозицію Гарібальді, збори ухвалили позбавити папу світської влади й проголосити республіку [8, с. 92 - 95].
Республіку було урочисто проголошено 9 лютого при величезному скупченні народу. Над Кантонієм замайорів національний червоно - біло -зелений прапор. Після цього були проголошені різні реформи, що поглиблювали революцію: націоналізація майна католицьких орденів та монастирів включаючи землі, знищення політичних привілеїв духівництва, скасування інквізицій і церковних судів, запровадження прогресивно -прибуткового податку.
Після створення Римської республіки посилився демократичний рух у сусідній Тоскані. 31 січня 1849 р. герцог Леопольд II утік із своєї столиці -Флоренції. Флорентійці 8 лютого у відповідь на цей зрадницький крок скинули герцога й проголосили «народну владу» - тимчасовий уряд з непослідовних демократів. Були призначені вибори до Установчих зборів. Розпочалась агітація за проголошення республіки й злиття з Римом. 18 лютого на масовому сході у Флоренції після виголошеної Мадзіні натхненної промови народ проголосив Тосканську республіку [19, с. 175 - 177].
Події в Римі і Флоренції справили величезне значення на все населення Апеннінського півострова. Патріоти з дедалі більшою рішучістю вимагали відновлення боротьби за Ломбардію і Венецію.
Розділ 3. Падіння Римської та Венеціанської республік.
Після поразки під Кустоццою укладене перемир'я було розірване і Карл Альберт зважився на відновлення війни проти австрійців. Але й цього разу він всіляко перешкоджав перетворенню війни на загальнонаціональну і навіть не повідомив Римську республіку та Венецію про початок воєнних дій. 23 березня його деморалізовані довгою бездіяльністю й погано озброєні війська зазнали нової поразки під селищем Новара, а це одразу відкрило австрійцям дорогу на Турін. Опір був ще можливим, коли б слідом за програною битвою почалась справжня революційна війна, подібна до тієї, яку вели французи в 1793 р. Але Карл Альберт відразу ж зрікся престолу на користь свого сина і втік за кордон. Новий сардинський король Віктор - Емануїл II не тільки заключив друге ганебне перемир'я з австрійцями, а й поспішив придушити в П'ємонті революційний рух [20, с. 53 - 55].
Дії австрійських окупантів у Ломбардії завершились кривавим придушенням військами фельдмаршала Райнау народного повстання в Брешії. Населення цього невеликого міста дружно піднялось проти окупантів на першу ж звістку про відновлення воєнних дій і протягом 10 днів героїчно не складало зброї. Австрійські солдати, що увірвались у місто 1 серпня, не тільки вбивали повстанців, а й спалювали їх живцем у будинках і привселюдно карали різками жінок.
Перемога Габсбургів на півночі Італії, як і раніше, позначилась на політичному становищі всього півострова в Сицилії, владу Фердінанда II було повністю відновлено до травня 1849 р.
У Тоскані нерішуча політика буржуазних демократів дала змогу монархістам таємно підготувати контрреволюційний заколот і 11 квітня оволодіти Флоренцією. З допомогою австрійських військ владу тосканського герцога було швидко відновлено.
Після перемоги контрреволюційних сил на півночі й на півдні півострова становище молодої Римської республіки ставало ще більш небезпечним тому, що Пій IX 18 лютого звернувся з Гасти до урядів Австрії, Іспанії і Франції з проханням допомогти відновити світську владу папи в Римській області. За цих умов тільки швидке розширення соціальної бази республіканського уряду могло врятувати Римську республіку від розгрому і знищення [23, с. 263 - 266]. Проте створений 23 березня урядовий тріумвірат у складі буржуазних демократів Армелніні, Соффі і Мадзіні через обмеженість своєї соціально -економічної програми виявився неспроможним підняти на боротьбу широкі селянські маси і тим наблизив сумний кінець республіки [5, с. 189 - 190].
Хоч окремі заходи уряду і мали безперечно прогресивний характер (організація громадських робіт, передача церковних земель селянам у «довічну оренду», використання церковних будинків, як житла для бідняків), їх було мало, щоб в умовах зростаючих злиднів до кінця задовольнити трудящих. Для цього потрібно було зважитись на докорінну соціально-економічну перебудову суспільства, насамперед, на аграрну революцію.
Тріумвіри ж завжди заявляли, що не потерплять «ні класової війни, ні ворожого ставлення до нажитого багатства, ні несправедливого порушення приватної власності» чекають від самих багатіїв «великодушного внеску» на користь знедолених. Ухвала про передачу церковних земель селянам так і залишилась на папері, допомога міським біднякам виявилась зовсім мізерною.
Становище Римської республіки стало особливо небезпечним після того, як у Тоскану вступили австрійські війська. 24 квітня в Чівітта - Веккії, дуже близько від Риму, висадились французькі війська, яких послав сюди президент Луї — Наполеон Бонапарт під проводом захисту римського населення від іноземних армій, а насправді для придушення революції і встановлення французького панування в центрі півострова на противагу Австрії. У травні австрійські війська захопили Болонью, а в порту Террачіна висадились іспанці. Одночасно з півдня у межі Римської республіки вторглись і неаполітанські війська [16, с. 216-218].
Республіканці на чолі з Гарібальді героїчно відбили перший натиск французьких військ і відкинули їх до стін «вічного міста», потім вщент розбили неаполітанців під селищем Веллетрі. Але недостатня рішучість членів тріумвірату і помилкові спроби домовитись з французьким урядом призвели до швидкого падіння республіканської влади. Це дало змогу французькому командуванню підвести артилерію і збільшити свої сили для завершення контрреволюційної інтервенції. З червня, віроломно розірвавши укладене раніше перемир'я французькі війська почали бомбардувати Рим і після місячної підготовки, 3 липня 1849 р. штурмом оволоділи містом. Світську владу папи було негайно відновлено, а всі прогресивні демократичні реформи, які провів тріумвірат, скасовано. Друга французька республіка відіграла роль жандарма в Італії [11, с. 106 - 107].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
