60116 (611188), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Уряд Югославії висловив свій протест проти порушення радянською стороною Договору про дружбу і взаємодопомогу, про що свідчив дозвіл на ведення в СРСР ворожої, щодо ФНРЮ діяльності так званих "революційних югославських емігрантів". Але і в самій Югославії було багато прихильників резолюції Інформбюро. На IV пленумі ЦК КПЮ (червень 1951 р.), який розглядав питання "Про подальше зміцнення правосуддя і законності" повідомлялося, що за три роки в країні було заарештовано 8403 прихильники резолюції. В дійсності на її підтримку висловилося 55343 члени партії: 21880 були учасниками народно-визвольної боротьби, 4153 -військовослужбовцями, у т. ч. відомі генерали А. Йованович та Б. Петричевич-Када, - 1722 працівники органів безпеки та внутрішніх справ, 1189 - керівники різних рівнів, 2616 - партійні функціонери та б - члени ЦК КПЮ.
Наприкінці 1948 р. в КПЮ налічувалось 530812 членів, з них 80 тис. було прийнято до партії після резолюції Інформбюро.
Більшість з тих, хто підтримав резолюцію Інформбюро були заарештовані чи зазнали тих чи інших репресій, оскільки саме до них був спрямований заклик про зміну керівництва КПЮ. Восени 1948 р. в північній Адріатиці на острові Голі Оток було створено концентраційний табір для політичних в'язнів, у якому одноразово утримувались до 2 тис. людей.
Югославські органи держбезпеки заарештували ряд колишніх білоемігрантів, які одержали після війни радянське громадянство, але продовжували проживати в ФНРЮ. їх було офіційно звинувачено у шпигунстві на користь СРСР. З цього приводу відбувся обмін нотами між урядами двох країн. У радянській ноті (18 серпня 1949 р.) зазначалося, що якщо югославський уряд буде і надалі продовжувати практику незаконних арештів і нелюдського обходження з радянськими громадянами, то "Радянський уряд вважає за доцільне заявити, що він не буде миритися з таким становищем і буде змушений вдатися до інших, більш дійових засобів, необхідних для захисту прав та інтересів радянських громадян у Югославії". Цю заяву було сприйнято в ФНРЮ як ультиматум. Війська кількістю в півмільйона чоловік було приведено до повної бойової готовності.
28 вересня 1949 р. СРСР денонсував радянсько-югославський Договір про дружбу, взаємодопомогу та післявоєнне співробітництво. В тому ж дусі здійснювались і дипломатичні відносини між СРСР та ФНРЮ. 9 жовтня 1949 р. у "шпигунській діяльності" та "зв'язках з Л.Райком" було звинувачено і оголошено персоною "нон грата" посла ФНРЮ в Москві К. Мразовича. В листопаді за "підривну" діяльність було вислано нового посла Л. Латиновича. Зі свого боку югославський уряд оголосив персонами "нон грата" радянського консула в Загребі І.Володимирова, помічника військового аташе І. Зеньковича, представника Радінформбюро В. Кирсанова. За югославськими даними з 24 червня 1948 р. по 1 червня 1950 р. кількість висланих з країн Східної Європи та СРСР югославських дипломатів та представників становила 145 чол.
У другій половині листопада 1949 р. в Будапешті відбулася нарада Інформбюро, на якій було прийнято резолюцію "Югославська компартія в руках убивць і шпигунів". Як і попередні, вона була побудована на вигаданих і провокаційних звинуваченнях на адрес КПЮ. Зазначалося, "кліка Тіто" за останній період еволюціювалась "від буржуазного націоналізму", до "фашизму і прямої зради національних інтересів Югославії", що цей перехід "не випадковий і вчинений за вказівкою англо-американських імперіалістів".
В цей період в самій Югославії будівництво суспільства, як і раніше ґрунтується на використанні "радянської моделі соціалізму". Так, у квітні 1948 р. було прийнято другий закон про націоналізацію, який ліквідував остаточно приватний сектор у промисловості, на транспорті та в оптовій торгівлі. Пленум ЦК КПЮ (січень 1-949 р.) прийняв рішення про проведення масової колективізації. Було вирішено завершити її, охопивши переважну більшість сільських господарств, до кінця 1951 р. Продовжувала зміцнюватись централізована адміністративна система управління і планування. Здається, що керівництво КПЮ намагалося таким чином довести безпідставність резолюції Інформбюро.
Але вже у другій половині 1949 р. (особливо після прийняття в листопаді нової резолюції Інформбюро) в Югославії намітився відхід від копіювання "радянської моделі соціалізму". З 1950 р. в країні почали запроваджуватися нові форми і методи господарювання. Було проведено часткову децентралізацію у керівництві - і планування економіки, надано більше самостійності підприємствам. Було припинено колективізацію. Поступово почався розпуск сільськогосподарських кооперативів.
Суспільно-економічні зміни, що відбувалися у ФНРЮ, були закріплені у рішеннях VI з'їзду КПЮ (листопад 1952 р.), на якому партія була перейменована в Союз комуністів Югославії. В доповіді з'їзду поряд з критикою диктатури "бюрократичної касти" в СРСР, відходу керівництва ЦК ВКТІ(б) від марксизму-ленінізму, що проявилося у "гегемонізмі та експансіонізмі" щодо інших країн, стверджувалося, що Радянський Союз перетворився на країну "державного капіталізму" з нерівноправними відносинами."
Зміни у внутрішній та зовнішній політиці Радянського Союзу після смерті Й.Сталіна в березні 1953 р. призвели до початку процесу, нормалізації відносин з Югославією. 6 червня 1953 р. уряд СРСР запропонував їй обмінятися послами, обов'язки яких до тої виконували тимчасові повірені у справах. Югославська сторона прийняла цю пропозицію. ЦК КПРЄ та радянський уряд визнали з необхідне зняти зі своєї сторони нашарування, які призвели до конфлікту і виникали за його часів. У прийнятій наприкінці травня 1954 р. Постанові Президії ЦК КПРС відзначалося, що розрив відносин з Югославією завдав шкоди як Югославії так і СРСР. ЦК партії визнав необхідним вступити до переговорів з керівництвом Югославії. Вже у жовтні 1954 р. відновилися радянсько-югославські торгівельні відносини.
Візит М. Хрущова у 1955 р. до Югославії і відповідний візит Й. Тіто у 1956 р. до СРСР, укладення двосторонніх, міжурядової та міжпартійної, декларацій відіграли вирішальну роль у розвитку подальшого радянсько-югославського співробітництва. Ці події широко висвітлені в радянській історіографії. Нормалізація відносин викликала щире схвалення і підтримку народів двох країн, яких зв'язувала давня дружба, загартована в спільній боротьбі з фашизмом і які важко переживали трагічні роки конфлікту.
Проте, негативні наслідки резолюції Інформбюро 1948 р. не були в ті роки повністю подолані. Ось як оцінював саму резолюцію М. Хрущов, виступаючи на V з'їзді СЄПН (липень 1958 р.) в Берліні: "Але що ж сталося в 1948 році? Тоді наші партії піддали критиці опортуністичні і націоналістичні помилки керівництва компартії Югославії: Неправильною була не наша критика, від якої ми ніколи не відмовлялися, а заклик до зміни керівництва в компартії Югославії, який містився в резолюції Інформбюро". СКЮ також офіційно не зняв звинувачень проти СРСР та КПРС, які були висунуті на VI з'їзді КПЮ/СКЮ. Але саме М. Хрущов та Й. Тіто зробили дуже багато для початку нормалізації радянсько-югославських відносин.
Події, які відбувалися в період з 1948 р. по 1953 р. з усією очевидністю показали, до чого може призвести волюнтаристський підхід в міждержавних відносинах, зазіхання на незалежність інших. Подальший розвиток радянсько-югославських відносин підтвердив правильність загальновідомої тези про те, що співробітництво між країнами та народами може здійснюватися тільки на основі взаємної поваги суверенітету, незалежності, рівноправності і невтручання у внутрішні справи. В середині 50-х рр. в результаті здійснення форсованої індустріалізації було створено значний економічний потенціал, але ціна, яку заплатили за це народи східної Європи, виявилась надто великою. Диспропорції в розвитку народного господарства, перевага; надана великій і оборонній промисловості при занедбанні сільського господарства та виробництва споживчих товарів, не сприяли підвищенню життєвого рівня народів цих країн. Відсутність демократії, зростання бюрократизму та авторитарності, утвердження командно-адміністративних та вольових методів управління утворювали перешкоду на шляху розв'язання суперечностей, що виникали, і зміни установленої моделі суспільного розвитку. Перші ознаки кризи тоталітарних режимів почали проявлятися майже відразу ж після смерті "вождя всіх часів і народів" Сталіна.
Початок п'ятдесятих років в Польщі відзначився помітними перетвореннями у всій польській економіці Це були роки реалізації завдань шестирічного плану розвитку економіки (1950-1955 рр.), відбудови зруйнованого війною господарства, зміцнення державної оборони, будівництва промислових підприємств, а також здійснення сільськогосподарської реформи. Прагнення керівництва перетворити Польщу в індустріальну державу вели до бурхливого розвитку промисловості, сприяли зростанню міського населення та спустошенню сільської місцевості.
Але рівень життя народу залишався досить низьким: невистачило товарів першої необхідності, заробітна плата не встигала за стрімкий зростанням цін, була введена карткова система на м'ясо та жири. 8 січня 1953 р. було підвищено ціни на основні продукти харчування на 100%. Зростала спекуляція, розцвів "чорний ринок". Будівництво житла в містах йшло дуже низькими темпами. Польща у 1955 р. за кількістю квартир на тисячу мешканців посідала останнє місце у Європі. Важке матеріальне становище трудящих утруднювалось жахливими умовами праці на виробництві, що вело до зростання травмованості робітників. Все це негативно впливало на психологічний клімат в трудових колективах, викликало невдоволення. Але головним приводом для подій 1955 - 1956 рр. була нестача продуктів харчування. Чому таке могло статися в аграрній країні?
На рубежі 50-х років в Польщі розпочалось проведенні колективізації. Чисельність приватних господарств зменшувалась, в той же час зростала кількість держгоспів та кооперативів. Стан на селі ще більш загострився у зв'язку із введенням примусових постачань зерна, м'яса, молока, картоплі та ін. Система жорстких поставок та адміністративні репресії за їх невиконання призводили до зубожіння навіть рентабельних господарств.
Як показали подальші події, форсування темпів індустріалізації і колективізації, без врахування національних особливостей країни, не принесло очікуваного результату. Скорочення реальної заробітної плати вело до погіршення матеріального становища трудящих. Вибух суспільного незадоволення розпочався в робітничій Познані і охопив металургійний комбінат ім. Цегельського, ремонтні залізничні майстерні, гумову фабрику "Стоміль", міське транспортне підприємство. Безпосереднім приводом для виступу робітників було затримання виплати заробітної плати, погане забезпечення харчуванням, спецодягом і т.ін. Переговори робітників з дирекцією виявилися безрезультатними, звернення до центральних органів у Варшаві залишилися без відповіді.
28 червня 1956 р. декілька тисяч робітників вийшли на вулиці Познані, до яких потім приєдналася учнівська та студентська молодь. Демонстрантів закликали прямувати до міськради та воєводського комітету ПОРП і захопити їх. Вони увірвалися до адміністративних будинків, били працівників апарату, трощили меблі, руйнували устаткування.
Керівники міста звернулися за допомогою до військової комендатури. Розлютований натовп не тільки зупинив, але й спалив машини, що були направлені на поміч. В той же час демонстранти захопили радіостанцію та тюрму.
Біля будинку комітету держбезпеки почалася стрілянина, з'явилися перші вбиті та поранені. Були також захоплені будинки суду та прокуратури, розпочалося знищення документів. Тоді проти демонстрантів було кинуто танки. В результаті познанських подій загинуло 55 чоловік, пізніше від ран померло 19, понад 300 чоловік, з яких переважна більшість - молоді люди, були заарештовані. До 30 червня становище у Познані стабілізувалося. Жертвам познанської трагедії потім було споруджене пам'ятник - Хрест-розп'яття.
У жовтні 1956 р. восьмий пленум ЦК ПОРП першим секретарем обирає В. Гомулку, виправданого і звільненого з-під арешту напередодні познанських подій. Під час культу особи його було безпідставно звинувачено у "підготовці державного перевороту" з метою недопущення побудови соціалізму в Польщі. Кандидатура В. Гомулки була підтримана більшістю населення країни, яке сприйняло і його програму подальшого розвитку Польщі.
Одним з головних рішень того часу було надання можливостей для розпущення селянських об'єднань, чим селяни і скористалися. Якщо у 1955 р. в країні налічувалося близько 10 тис. сільськогосподарських об'єднань, то у 1957 р - тільки 1,5 тис. Але й ця кількість продовжувала зменшуватися, незважаючи на існуючі пільги для колективних господарств.
Характеризуючи події 1956 р., В. Гомулка підкреслював, що причини познанської трагедії і всього незадоволення робітничого класу лежать в керівництву партії та уряду. Вибуховий матеріал накопичувався довгі роки. Не пролилась би робоча кров, якби партія прийшла до трудівників своєчасно. Спеціальна комісія ЦК ПОРП по розслідуванню причин і розвитку суспільних конфліктів у Польщі, створена за рішенням надзвичайного з'їзду партії у 1981 р., характеризувала події 1956 р. як результат неспроможності влади приймати необхідні рішення. "Помилково оцінивши події, як виключно диверсійні і провокаційні, керовані ворожими центрами влада тим самим зняла з себе відповідальність за події, ще трапились".
Після подій 1956 р. в країні відбулися деякі зміни у політичній сфері: змінилося ставлення до питання про свободу віросповідання було проведено амністію і реабілітацію репресованих, проведено реформи в сфері культури, прийняті нові закони стосовно армії, суспільних організацій, сейму, народних рад. Значно був поновлений партійний апарат на місцях: з 18 перших секретарів воєводських комітетів 11 було знято з посад.
В пошуках відповіді на поставлені кризою 1956 р. питання керівництво країни звернулося до провідних вчених, економістів. На II Конгресі польської науки вони розробили проект необхідних перетворень у польській економіці, в якому передбачалися: реорганізація центральних органів планування, апарату управління, місцевої влади, розвиток робітничого самоврядування тощо. Суть децентралізації в економіці, на думку учасників конгресу, повинна була полягати у значному розширенні прав підприємств. Слід, нагадати, що основні положення цієї програми можна було зустріти у моделях економічного розвитку Югославії, пізніше Чехословаччини.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
