60115 (611187), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Результати своїх досліджень наукові співробітники Центру історичних досліджень мають можливість публікувати на сторінках журналів „Історія і вимірювання” (виходить 2 рази на рік), „Зошити Центру історичних досліджень” (2 рази на рік), „1109. Журнал інтелектуальної історії” (щорічник), „Підприємства та історія” (2 рази на рік).
Центр історії науки і техніки імені Александра Койре (Centre Alexandre-Koyré Histoire des sciences et des techniques - CAK) має нині директором Домініка Пестра (Dominique Pestre). Одним з перспективних напрямків, що розробляється Центром, є дослідження суб’єктивних факторів, що характеризують особистість дослідника (філософська концепція, віросповідання, колективні уявлення, комунікабельність, розумовий примус, логічність мислення та ін.), і їх вплив на продуктивність та якість наукової роботи. Центр підтримує активні зв’язки з Національним музеєм природничої історії.
Центр порівняльних досліджень стародавніх суспільств ім. Луїса Герне (Centre Louis Gernet de recherches comparées sur les soiétés anciennes), теперішній директор – Франсуа Ліссарраг (F. Lissarrague). Незмінним співробітником Центру до нашого часу є Поль Вейн (Paul Veyne). Він народився 13 червня 1930 р., у 1955 р. здобув ступінь магістра історії у Вищий нормальній школі, продовжив навчання у Школі вищих досліджень соціальних наук. З 1975 до 1998 рр. П. Вейн був професором кафедри історії Риму в Коледж де Франс, з 1998 р. він є почесним професором цього університету. Професійні інтереси дослідника торкаються історичної соціології, історії Стародавнього Риму та сучасної історіографії. Саме обговорення його книги „Як пишуть історії: досвід епістемології” (1971) на Страсбурзькій конференції в травні 1973 р. поклало початок дискусії щодо епістемологічного критицизму. П. Вейн – автор чисельних робіт з історії античності0.
Центр середньовічної археології (Centre d’archéologie médiévale). Зараз обов’язки директора виконує Етьєн Убер (E. Hubert). Він займається проблемами історії та археології окультурення земель і заселення місцевості Західного Середземномор’я в середні віки. Найбільше його цікавить територія Італії: формування сільського та міського простору, його зв’язок з владою, економікою, суспільством. Дослідник проводить семінари на тему „Простір, територія і заселення Західного Середземномор’я в середні віки”, „Історія середньовічної Італії”, пише численні наукові праці0.
Група соціальної географії (Groupe de géographie sociale). На даному етапі її очолює Марі-Вік Озуф-Маріньє, яка є також членом педагогічної ради захисту докторських дисертацій за спеціальністю „історія і цивілізації”. Марі народилася 1957 р., вивчала географію в Паризькому університеті та історію у Школі вищих досліджень соціальних наук, де захистила докторську дисертацію під керівництвом Марселя Ронсайоло в 1984 р. З 1990 р. займається викладацькою діяльністю в Школі, зокрема веде семінар „Територія: географічні уявлення та політична практика. Французький простір: конструкція та уявлення (ХVІ-ХХ ст.)”. Дослідження М. Озуф-Маріньє стосуються уявлень та соціальної конструкції французької території з ХVІІІ ст., зокрема питання ідентифікації та просторових обмежень. Вона цікавиться формуванням французьких округів при Революції та в зв’язку з регіональним питанням ХІХ і ХХ ст. Її роботи присвячені також історії географічної дисципліни, географічних знань, історичної картографії0.
Центр європейської релігійної антропології (Centre d’anthropologie religieuse européenne - CARE) має потужний інструментарій – солідну спеціалізовану бібліотеку, окрім того, нормою, як і в інших центрах та групах, є проведення семінарів, дискусій, підготовка докторів. Очолюють дану структуру професор Паризького університету Філіпп Бутрі (Philippe Boutry) і Домінік Жуліа (Dominique Julia), членом CARE є Александра Лакло (Alexandra Laclau), співробітник Лабораторії картографії. В її працях викладена концепція, згідно з якою карти та діаграми – це не просто ілюстрації, що доповнюють текст, але засіб праці і рефлексії, який дозволяє, у першу чергу, розкрити зв`язки між роботами різних дослідників, і, по-друге, повідомити, яка інформація була виявлена. А. Лакло є співавтором цілої серії праць під загальною назвою «Атлас Французької революції» 0, а також «Етноісторичного атласу Корсики» (2004).
Лабораторія історичної демографії (Laboratoire de démographie historique - LDH) й донині здійснює теоретичну та практичну розробку методик історичної демографії. Цією роботою керує Херве Ле Бра (Hervé Le Bras) разом з Мауріціо Грібауді (Maurizio Gribaudi). Окрім власне Франції група дослідників має активні зв’язки з Університетами Ірвіна, Каліфорнійським, Хельсінкі тощо.
Міжуніверситетський центр середньовічної історії та археології (Centre interuniversitoire d’histoire et d’archéologie médiévales - CIHAM). В 1994 р. в межах UMR він входить до складу CNRS і набуває дещо іншої назви – Центр історії та археології християнських та мусульманських середньовічних народів. Власне, ця назва лише конкретизує ті зацікавлення, що практично відразу виникли у членів Центру. Головне відділення залишається в Ліоні на чолі з Дені Менжо (Denis Menjot), професором Ліонського університету. Окрім того членами CIHAM є співробітники університетів Парижу, Савойї, Флоренції, Нанту, Люксембургу тощо. Центр є базою магістерської програми «Історія та археологія середньовіччя (християнських та мусульманських народів)».
Група історичної антропології середньовічного Заходу (Groupe d’anthropologie historique de l’Occident médiéval - GAHOM). Незмінним керівником групи аж до свого самоусунення в 1992 р. був один з найвідоміших французьких істориків Жак Лє Гофф. Нині GAHOM очолює не менш відомий сучасний історик Жан-Клод Шмітт (J.-C. Schmitt). Відносно невеликий колектив (всього 15 осіб) зосереджує в собі славетні імена істориків-медієвістів: окрім вже згадуваного Ж.-К. Шмітта, це Жером Баше (J. Baschet), Ален Буро (A. Boureau), Філіпп Моріс (Philippe Maurice), Шарль де Мірамо (C. de Miramon), Ерік Палаззо (E. Palazzo) та інші.
Постановка проблеми ментальності вимагала нових джерел, особливо зважаючи на специфіку періоду – середньовіччя, яке залишило по собі порівняно незначну кількість писемних пам’яток. З метою організації джерельної бази GAHOM впорядковує собі спеціальні бібліотеки та банки даних: з 1978 р. це, наприклад, Exempla (середньовічна література), з 1983 р. середньовічні зображальні джерела, з 2005 р. порівняльна історія німецьких міст кінця середньовіччя. Зокрема, база іконографічних даних нараховує близько 12 тис. слайдів-діапозитивів, доступних для дослідження.
Теперішній директор GAHOM Жан-Клод Шмітт0 досліджує соціокультурну історію середньовічного Заходу, керуючись методами історичної антропології. Попередні його дослідження були присвячені жестам, віросповіданням, історії та вигадці. Нині вчений зацікавився проблематикою уявлень про час в середньовічному християнстві, а також їх соціальними та символічними застосуваннями. Ж.-К. Шмітт викладає курс «Різновиди християнського часу», переймається впорядкуванням фонду мініатюр. Ж.-К. Шмітт – науковий керівник близько 35 дисертаційних досліджень, у т. ч. 6 з них пишуться східноєвропейськими авторами.
Одна з найвідоміших книг Ж.-К. Шмітта, яка принесла йому світову славу, – це «Сенс жесту на середньовічному Заході» 0. Праця написана на перетині історії, антропології, лінгвістики та етнології. Послуговуючись вторинними – словесними і статичними живописними – репрезентаціями знаково кодифікованих рухів людського тіла, автор намагається дістатися до того, як і ким жести не лише виконувалися, але й були осмислені, оцінені, витлумачені та класифіковані. Ж.-К. Шмітт доходить висновку, що до жестів у середньовіччі ставляться як до таких, які вважалися спроможними реально змінювати людей і речі0.
Сучасні дослідники Франції, попри певну непопулярність теми ментальності, наполягають не втратити її здобутки.
Яскравим прикладом цього слугує, зокрема, теорія „історичної пам’яті”, розробником якої є П. Нора Відштовхуючись від ідей значимості масових, колективних уявлень, він дотримується думки, що головним предметом історії є не подія, а пам’ять про неї, образ, який склався у сучасників та учасників, який транслювався безпосереднім нащадкам, який реставрувався чи реконструювався в наступних поколіннях та піддавався «фільтрації» за допомогою методів історичної критики0.
П. Нора виступив ініціатором масштабного і надзвичайно успішного видання «Місця пам’яті» (1984-93 рр., 7 томів). До реалізації проекту було залучено близько ста істориків. Розділи праці були надзвичайно різноманітні: «Триколор», « Ейфелева вежа», „Марсельєза”, „Пруст”, „Жанна д`Арк”, „солдат Шовен” тощо. Перші томи були присвячені темі «нація», останні три – різноманіття образів Франції.
У процесі роботи над проектом П. Нора оприлюднив певні теоретичні висновки результатів дослідження. Вони ґрунтувалися на дихотомії «пам’ять – історія». Пам’ять, зазначав французький дослідник, живе за власними законами і за своєю суттю ворожа історії. Пам’ять менше всього турбує об’єктивна істина, підкріплена джерелами, пам’ять у будь-який момент готова поглинути історію, «меморизувати» її. Але й наукова історія, яка безжально піддає минуле критичному аналізу, вбиває пам’ять. Щоб вирішити цю колізію, історик повинен працювати, як професіонал, відслідковувати процеси, які відбуваються з пам’яттю, обережно модифікуючи її відповідно до даних науки, і тим самим працювати над уточненням національної ідентичності, узгоджуючи її опис зі зміненими умовами0.
Спроба зробити це на практиці належить вже іншому колективному проекту. А. Бург`єр та Ж. Ревель протягом 1989-93 рр. видали 4 частини «Історії Франції». Новаторство праці полягає в тому, що тут виділення характерних рис історії Франції чи французької ідентичності розглядається не в якості відповідей чи пояснень як результат досліджень, а в якості проблеми, яка потребує аналізу, в якості реальності, яку ще належить пояснити0.
При Центрі антропології (Centre d’anthropologie) зовсім нещодавно, в 1999 р., було утворено третю групу – антропобіології, на додаток до двох вже існуючих. Її можна охарактеризувати як певну програму міждисциплінарного дослідження на межі історії, археології, антропології та біології. Використовуючи методику всіх цих наук (зокрема, метод вивчення генетичних маркерів), на основі аналізу місць поховань дослідники роблять висновки щодо біології, патології, мікроеволюції минулих народів. Необхідно зазначити, що вчені керуються не лише результатами біологічних досліджень, але й обов’язково шукають підтверджень історичними методами. Директор Центру антропології Жан-П’єр Альбер (Jean-Pierre Albert). Центр має свій періодичний орган – «Архіви доісторичної екології».
Поряд з вже існуючими на початку 90-х рр. почали активно утворюватися нові дослідницькі групи. Першою ластівкою нового буму творення науково-дослідних інститутів в межах EHESS стало заснування в 1987 р. Центру історії й теорії мистецтв (Centre d’histoire et théorie des artes - CEHTA), хоч основа для його створення виникла ще раніше – в 1977 р. із заснуванням гуртка з такою ж назвою. Очолює Центр Джовані Карері (Giovanni Careri).
Група іспанських студій (Groupe d’études hispaniques - GEH) виникає вже за два роки, в 1989 р. на чолі з вже відомим нам Бернаром Вінсеном. Коло наукових уподобань групи визначається історією іспанського, португальського народів нового та новітнього часу. жодною мірою не залишаються поза увагою інші іберійські народи, зокрема баски та каталонці. Завдяки зусиллям дослідників-членів GEH остання перетворилася на потужний центр вивчення іспанської історії у Франції.
Відновлення інтересу до політичної історії демонструє створення в 1992 р. Центру політичних досліджень Раймона Арона (Centre de recherches politiques Raymond-Aron – CRPRA). Це сталося внаслідок об’єднання Інституту Раймона Арона, створеного Франсуа Фюре у 1984 р., та організації CETSAP, реорганізованої Клодом Лефором. Політичній історії (або як іноді її називають французи «історія політики», щоб відрізнити від попередніх досліджень) вперше було присвячено спеціальне есе П. Нора в 3-томному збірнику «Техніка історії». Його заклики були практично спробою відродити історію політичних подій з метою уникнути надмірного теоретизування та абстрагування0. У 1988 р. колектив паризьких істориків (Жан-П`єр Азем, Жан-П`єр Ріу, Жан-Франсуа Сірінеллі, Мішель Вінок та ін., за редакцією Рене Рімона) видав працю під назвою «За політичну історію», в якій вже констатували її відновлення. Необхідність політичної складової історичних досліджень визнали Ж. Дюбі (праця «Середньовіччя. Від Гуго Капета до Жанни д`Арк, 987-1460») та Ж. Ле Гофф (праця «Людовік Святий»), проте останній застерігав від бездумного повернення до старих позитивістських схем факту-події. Він закликав створити нову політичну історію як «історію політичної думки, свідомості, культури, які визначають форми підпорядкування людини владі». Поради відомого історика були взяті на озброєння. Сучасники досліджують передовсім зміст політичної влади в конкретному історичному середовищі, механізми її співдії з суспільством, ритуали, символіку, способи її ідентифікації, а також уявлення мікро- та макроколективів про владу та політичний устрій0. Відродження політичної історії знаменує збільшення кількості загальних праць, колективних збірників, присвячених певним її темам, серед яких, безперечно, займає перше місце історія Французької революції. Останні роки світ побачив «Критичний словник республіки» ( За ред. В. Дюклерка і К. Прошассона, 2002), „Служителі держави. Політична історія і французьке управління. 1875-1945 рр.” (2000), «Історія лівих у Франції» (2004) тощо.
CRPRA веде дослідження в царині історії та філософії політики, а також слугує як архів для всіх рукописів Раймона Арона. Центр очолює П’єр Росанваллон (Pierre Rosanvallon), його членами, окрім інших, є також Клод Лефор (Claude Lefort) та Мона Озуф (Mona Ozouf).
Надзвичайно плідним у сенсі створення нових науково-дослідних груп виявився 1993 р. Перш за все з ініціативи GAHOM створена невелика за кількістю (лише 7 осіб) Група схоластичної антропології (Groupe d’anthropologie scolastique - GAS). Відповідальним за неї було призначено Алена Буро. Останній – відомий вчений у галузі історичної антропології, автор праць про папесу Іоанну та сакралізацію королівської влади в модерну епоху0.
Інші два інститути, створені того ж таки 1993 р., є осередками розвитку нових історичних напрямків – міської та інтелектуальної історії.
Групу міських досліджень (ètudes urbaines) очолює Крістіан Топалов (Christian Topalov). Як відомо, простір як предмет історичного дослідження почав вивчатися раніше, дана ж група зосереджує свою увагу саме на міському просторі як організуючій складовій сучасного суспільства та оцінює в цілому значення цього простору для формування цивілізації0. У Франції міська історія зародилася з соціальної історії. Зокрема, вона мала передумови в дослідженнях Жана-Клода Перро: його праця «Генезис модерного міста. Сасп у ХVІІІ ст.» (у 2 частинах, видана в Парижі в 1975). На даний момент члени Групи міських досліджень займаються проблемами торгівельних просторів (Мішель де Ла Прадель – Michèle de La Pradelle), міських професіоналів (Каролін Варле – Caroline Varlet), простору економічної діяльності (Жером Бордьє – Jérome Bourdieu і П’єр-Поль Заліо – Pierre-Paul Zalio), місто в соціальних науках (Крістіан Топалов) тощо.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
