60095 (611179), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Багато років потому прославлений маршал Франції говорив російському послу в Парижі: «Я був молодий під час бою при Треббії. Ця невдача могла б мати згубний вплив на мою кар'єру, мене врятувало лише те, що переможцем моїм був Суворов».
За два місяці французи утратили всю Північну Італію. Поздоровляючи Суворова з цією перемогою, Павло I писав: «Поздоровляю Вас вашими ж словами: «Слава Богу, слава Вам!». [7,521]
6 липня командуючим французькими військами був призначений прославлений генерал Жубер, що пройшов шлях від рядового до генерала за чотири роки. Не знаючи про взяття австрійцями фортеці Мантуя, Жубер зненацька зустрів усю союзну армію. Ще не пізно було повернути назад у гори, але тоді він не був би Жубером: 4 серпня на світанку гарматні залпи возвестили про початок найзапеклішої і найкривавішої битви в цій кампанії. Ніколи ще за свою довгу службу Суворову не приходилося зустрічатися з таким лютим опором супротивника.
Після цієї битви генерал Моро сказав про Суворова: «Що можна сказати про генерала, що загине сам і укладе свою армію до останнього солдата, перш ніж відступити на один крок».[7,253]
Суворову треба було тільки чотири місяці, щоб звільнити Італію. Союзники раділи: у лондонських театрах про нього читаються вірші, виставляються його портрети. З'являються суворівські зачіски і пироги, на обідах слідом за тостом королю п'ють за його здоров'я.
І в Росії ім'я Суворова не сходить зі сторінок газет, стає легендою. Захоплений Павло писав полководцю: «Я вже не знаю, що Вам дати, Ви поставили себе вище моїх нагород...». [12,39]
В Франції з тривогою чекали початку вторгнення. Укладали парі — за скільки днів Суворов дійде до Парижа. Але союзників у першу чергу хвилювали їхні власні інтереси: англійці пропонують спочатку запанувати Голландією і Бельгією, і австрійці в надії заволодіти останньою підтримують їх.
Павло I був змушений погодитися з новим планом своїх союзників.
План цей полягав у наступному: австрійці зі Швейцарії йдуть на Рейн, а Суворов, з'єднавшись з корпусом Корсакова, вторгається у Францію; у Голландії починає діяти англо-російський експедиційний корпус, а в Італії залишаються австрійці. Суворов був проти майбутнього перегрупування величезної маси військ, але йому довелося підкоритися.
28 серпня російська армія починає похід. Скориставшись цим, генерал Моро спускається з гір на допомогу обложеної австрійцями фортеці Тортона і займає містечко Нові. Довелося Суворову повернутися назад, щоб допомогти союзникам і втратити на цьому дорогоцінні три дні. Тим часом австрійський ерцгерцог Карл, не дочекавшись Суворова, почав виводити свої війська зі Швейцарії, залишаючи російський корпус Корсакова один на один із французами. Довідавшись про це, обурений фельдмаршал писав у Петербург про Тугуте, першому міністру Австрії: «Ця сова чи з розуму зійшла чи ніколи його не мала. Массена не буде нас очікувати, і кинеться на Корсакова... Хоч у світі нічого не боюся, скажу — у небезпеці від переваги Массена мало допоможуть мої війська звідси, і пізно»[12,35].
У Швейцарії проти 60-тисячної французької армії генерала Массени залишаються 24-тисячний корпус Корсакова і 20-тисячний корпус австрійців генерала Готце. Суворов поспішає на виторг Корсакова найкоротшим і найбільш важким шляхом — через Сен-Готардский перевал. Але і тут австрійці підвели своїх союзників — обіцяних ними мулів не виявилося. «Немає віслюків, немає коней, а є Тугут, і гори, і прірви»[7,255], — з гіркотою писав Павлові Суворов. У пошуках мулів проходять ще п'ять днів. Тільки 12 вересня армія починає сходження на перевал. По, скелям і стрімчакам повільно, крок за кроком, рухалася російська армія, переборюючи холод, втому й опір ворога.
Коли в Петербурзі довідалися про відхід ерцгерцога зі Швейцарії, вибухнув скандал, і тільки острах сепаратного світу між Францією й Австрією зупинив Павла від розриву із союзниками. Розуміючи серйозність положення і труднощі, які мають бути армії, він наділяє Суворова особливими повноваженнями. «Це пропоную, просячи пробачити мене в тому і покладаючи на вас самих обирати — що робити»[7,255], — пише він фельдмаршалу.
Суворов посилає в обхід корпус Розенберга і з іншого боку — Багратіона, а з іншими атакує ворога, але безрезультатно: французи піднімаються вище і вище. Уже ввечері під час третьої атаки допоміг Багратіон, що вдарив зверху. Перевал був узятий, але дорогою ціною — з війська вийшли біля тисячі чоловік. А на них чекали більш важкі іспити.
15 вересня армія вийшла до містечка Альтдорф, але тут виявилося, що сен-готардська дорога далі обривається, а на шляху змученої, роздягненої і голодної армії встав суворий гірський хребет Росшток.
16 вересня рано вранці авангард князя Багратіона починає підйом на Росшток. Шістдесят годин тривав цей безприкладний перехід по пухкому глибокому снігу в густому тумані. Важким був підйом, але спуск виявився сутужніше. Дув різкий, рвучкий вітер, щоб зігрітися, люди збивалися в купи. Спустилися в містечко Муттенталь і тут довідалися страшну новину — корпус Корсакова був розбитий ще 15 вересня. Катастрофа, збільшена самовпевненістю Корсакова, була повною: шість тисяч чоловік загинули, багато хто виявилися в полоні. У цей же день генерал Сульт розбив і австрійців.
Залишаючи Цюріх, генерал Массена обіцяв полоненим російським офіцерам незабаром привезти до них фельдмаршала Суворова і великого князя Костянтина.
Знесилена російська армія виявилася замкненою в Муттенталі — обидва виходи, на Швиц і Гларис, були блоковані французами. 18 вересня Суворов зібрав військову раду. «Ми оточені зрадництвом нашого союзника, — почав він свою промову, — ми поставлені у важке положення. Корсаков розбитий, австрійці розсіяні, і ми самі тепер проти шестидесятитисячної армії ворога. Йти назад — сором. Це значило б відступити, а росіяни і я ніколи не відступали!» Суворов уважно оглянув генералів, які його зосереджено слухали і продовжував: «Допомоги нам чекати немає від кого, єдина надія на Бога, на найбільшу хоробрість і самовідданість військ, які ви очолюєте. Тільки це залишається нам, тому що ми на краю прірви. — Він замовк і викликнув: — Але ми росіяни! Врятуйте, врятуйте честь і надбання Росії і її самодержця!»[7,256]. З цим вигуком фельдмаршал опустився на коліна.
19 вересня о сьомій годині ранку до містечка Глариса виступив авангард під командуванням князя Багратіона. За ним з головними силами — генерал Дерфельден, в ар'єргарді — генерал Розенберг. На меті було з боями перебороти хребет Паніці, покритий снігом і льодом, а потім спуститися в долину Верхнього Рейну.
Багратіон, піднявшись на одну з вершин, обрушується на ворога; у цей час Массена завдає удару по корпусу Розенберга, намагаючись відрізати його і знищити. Завзятий бій закінчився запеклою штиковою атакою. Французи не витримали і відійшли. У ніч на 24 вересня почався останній і найважчий похід.
Тільки 20 жовтня в Петербурзі довідалися про вдалий результат кампанії. «Так врятує Вас господь Бог за порятунок слави государя і російського війська, — писав Ростопчин Суворову, — до єдиного усі нагороджені, унтер-офіцери усі нагороджені в офіцери»[7,257].
Російська армія одержує наказ повернутися на батьківщину. На питання Ростопчина, що подумають про це союзники, імператор відповів: «Коли прийде офіційна нота про вимоги двору віденського, то відповідати, що це є нісенітниця і марення». [7,257]
Коаліція держав, кожна з якої керувалася своїми інтересами, розпалася. Павло не міг вибачити колишнім союзникам їхнього зрадництва і передчасного виводу військ ерцгерцога Карла зі Швейцарії. Після завершення походу Суворова Ф. Ростопчин писав: «Франція, Англія і Пруссія скінчать війну зі значними вигодами, Росія ж залишиться ні при чому, втративши 23 тисячі чоловік тільки для того, щоб запевнити себе у віроломстві Пітта і Тугута, а Європу в безсмерті князя Суворова».
Вступаючи в коаліцію, Павло I захоплювався лицарською метою відновлення «вражених тронів». А на ділі звільнена від французів Італія була поневолена Австрією, а острів Мальта захоплений Англією. Підступництво союзників, у руках яких він був тільки знаряддям, глибоко розчарувало імператора. А відновлення у Франції сильної влади в особі першого консула Бонапарта давало привід для зміни курсу російської зовнішньої політики.
Знесилена Франція найбільше мала потребу мирі у спокої. Розуміючи це, Бонапарт із властивою йому енергією приймається за пошуки миру. Уже 25 грудня перший консул направляє послання Англії й Австрії з пропозицією почати мирні переговори. Це ще більше піднімає його авторитет, а відмовлення союзників від мирних пропозицій викликає хвилю обурення і патріотизму. Народ горить бажанням покарати ворогів миру, і Бонапарт починає підготовку до війни.
Висловлене в січні побажання зблизитися з Францією зависло в повітрі — ще сильні були ідеї і традиції співробітництва тільки з «законною» династією, та й впливові суспільні кола на чолі з віце-канцлером Н. П. Паніним, найколоритнішою фігурою того часу, чимало сприяли цьому.
Швидкий розгром Австрії і встановлення порядку і законності в самій Франції сприяють зміні позиції Павла. «Він робить справи, і з ним можна мати справу»[13,305], — говорить він про Бонапарта.
«Після тривалих коливань, — пише Манфред, — Павло приходить до висновку, що державні стратегічні інтереси Росії повинні бути поставлені вище відвернених принципів легітимізму». [13,308] Дві великі держави починають шукати шляху до зближення, що швидко приводить до союзу.
Бонапарт усіляко квапить міністра закордонних справ Талейрана в пошуках шляхів, що ведуть до зближення з Росією. «Треба робити Павлові знаки уваги і треба, щоб він знав, що ми хочемо вступити з ним у переговори», — пише він Талейрану. «Дотепер ще не розглядалася можливість почати прямі переговори з Росією», — відповідає той. І 7 липня 1800 року в далекий Петербург іде послання, написане двома найрозумнішими дипломатами Європи. Воно адресовано Н. П. Паніну — найбільш непримиренному ворогу республіканської Франції. У Парижі добре знають про це і сподіваються, що подібний крок стане «свідченням неупередженості і строгої коректності кореспондентів». [7,256]
18 грудня 1800 року Павло I звертається з прямим посланням до Бонапарта. «Пан Перший Консул. Ті, кому Бог вручив владу керувати народами, повинні думати і піклуватися про їхнє благо» — так починалося це послання. «Сам факт звертання до Бонапарта як глави держави і форма звертання були сенсаційними. Вони означали визнання де-факто і значною мірою і де-юре влади того, хто ще вчора був затаврований як «узурпатор». Те було повне попрання принципів легітимізму. Більш того, в умови формально неприпиненої війни пряме листування двох глав держав означало фактичне встановлення мирних відносин між обома державами. У першому листі Павла містилася та славнозвісна фраза, що згодом так часто повторювалася: «Я не говорю і не хочу сперечатися ні про права людини, ні про принципи будь-яких урядів, встановлених у кожній країні. Постараємося повернути світу спокій і тишу, яких він так потребує». [7,272]
Зближення між двома великими державами йшло прискореними темпами. У Європі виникає нова політична ситуація: Росію і Францію зближають не тільки відсутність реальних протиріч і спільність інтересів у широкому розумінні, але і конкретні практичні задачі стосовно загального супротивника — Англії.
Зненацька і швидко в Європі усе перемінилося: учора ще самотня Франція і Росія встали тепер на чолі могутньої коаліції європейських держав, спрямованої проти Англії, яка опинилася в повній ізоляції. У боротьбі з нею поєднуються Франція, Росія; Швеція, Пруссія, Данія, Голландія, Італія й Іспанія.
Підписаний 4—6 грудня 1800 року союзний договір між Росією, Пруссією, Швецією і Данією фактично означав оголошення війни Англії. Англійський уряд віддає наказ захоплювати приналежні країнам коаліції судна. У відповідь Данія займає Гамбург, а Пруссія — Ганновер. В Англію забороняється всякий експорт, багато портів у Європі для неї закриті. Нестача хліба загрожує їй голодом.
У майбутньому поході в Європу пропонується: фон Палену знаходитися з армією в Брест-Литовску, М. І. Кутузову — у Володимир-Волинському, Салтикову — у Вітебську. 31 грудня виходить розпорядження про заходи для захисту Соловецьких островів. Варварське бомбардування англійцями мирного Копенгагена викликало хвилю обурення в Європі й у Росії.
12 січня 1801 року отаман війська Донського Орлов одержує наказ «через Бухарію і Хіву виступити на ріку Індус»[7,275]. 30 тисяч козаків з артилерією перетинають Волгу і поглиблюються в казахські степи. «Перепроваджую всі карти, що маю. Ви дійдете тільки до Хіви й Аму-Дар’ї», — писав Павло I Орлову. Донедавна вважалося, що похід в Індію — чергова примха «божевільного» імператора. Тим часом цей план був відправлений на узгодження й апробацію в Париж Бонапарту, а його ніяк не можна запідозрити ні в божевіллі, ні в прожектерстві. В основу плану були покладені спільні дії російського і французького корпусів. Командувати ними на прохання Павла повинний був, прославлений генерал Массена.
По Дунаю, через Чорне море, Таганрог, Царицин 35-тисячний французький корпус повинний був з'єднатися з 35-тисячною російською армією в Астрахані.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
