59951 (611158), страница 6
Текст из файла (страница 6)
До моменту прийняття християнства русичі вже були знайомі з десятковою системою лічби від одного до десяти тисяч, а також із дробами.
1.8 Монгольська навала на землі Київської Русі
Питання про роль ординського іга в слов’янській історії є одним із важливіших, але водночас дискусійним. На сьогодні однозначної відповіді на це питання ми не маємо. Одні дослідники (Л.Гумільов, Б.Васильєв та ін.) вважають, що іга фактично не було, а був лише союз Русі з Ордою, інші (Б.Рибаков, П.Толочко та ін.) – вказують на руйнівні наслідки монгольського нашестя, яке загальмувало розвиток слов’янських земель.
Широковживаний термін «монголо-татарське нашестя» є умовним і не зовсім точним. Адже хоча монголи і не становили більшості у війську (їх налічувалося лише кілька відсотків загальної чисельності), саме вони були його ядром, військовою елітою, яка вела за собою підкорені народи. Що стосується татар, то, як підкреслює О.Д.Бойко, це лише один із підкорених народів, представники якого хоча й обіймали високі посади при дворі монгольського хана, але не відігравали визначальної ролі. Отже, експансію східних народів у західному напрямку доцільніше називати монгольською, оскільки саме монголи були її організаторами і лідерами.
Монгольська держава утворилася наприкінці XII ст. – на початку XIII ст. внаслідок активної об’єднавчої політики монгольського хана Темучіна. У 1206 р. його проголошено верховним правителем Монголії – Чингісханом. З його приходом до влади країна перетворилася у воєнний табір і розпочалося активне завоювання сусідніх територій.
У 1223 р. на річці Калці відбувається перша битва монголо – татарських військ з руськими дружинами. Об’єднані русько–половецькі сили зазнали страшної поразки: загинуло 6 князів та майже 90% руських воїнів.
Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається у 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з’явилося багатотисячне військо онука Чингісхана – Батия. Розрізнені руські війська не змогли дати рішучої відсічі. Ординці захопили і перетворили на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів та інші міста. 6 грудня 1240 р. монголи захопили Київ. Зруйнувавши місто, вони пішли далі на захід, ординці в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже у 1242 р. були змушені припинити своє просування на захід. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники засновують нову державу у складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестає існувати. На Русі встановлюється ординське іго на довгих 238 років.
Наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:
1. Відбулася руйнація міст та падіння їх ролі, як центрів економічного, культурного життя. Із 74 руських міст XII – XIII ст., відомих з археологічних розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. 14 міст так і не були відбудовані, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. За перші півстоліття монгольського панування на Русі не було побудовано жодного міста.
2. Занепад економіки і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, черні, різьби по каменю тощо). Значно ослабло сільськогосподарське виробництво, руйнувалася культура землеробства, знижувалася врожайність. Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.
3. Демографічні втрати. Населення півдня Русі значно зменшилося внаслідок фізичного знищення, захоплення у рабство або втечі у північні ліси. Проте, на думку М.Грушевського, тотального обезлюднення усієї території не відбулося. З настанням більш менш сприятливих умов люди знову починали освоювати полишені землі.
4. Знищення значної частини феодальної еліти. Загибель багатьох князів та дружинників не лише послабила протидію загарбникам з боку місцевого населення, а й суттєво загальмувала і деформувала розвиток феодального землеволодіння та всієї системи феодальних відносин.
Суть ординського іга полягає, як зазначає О.Бойко, у формуванні та зміцнені стійкої системи залежності руських земель від завойовників. В економічній сфері ця залежність проявляється через систему податей і повинностей (данина, мито та ін.); у політичній – затвердження Ордою князів на престол та видача ханами ярликів на управління землями; у військовій – обов’язок слов’янських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його військових походах. Стежити за «порядком» на місцях покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі ординці протягом майже всього періоду свого панування практикували періодичні спустошливі походи (лише до середини XIV ст. було здійснено понад 20 воєнних походів).
Ординське іго на Русі мало свої особливості:
– руські землі безпосередньо не входили до складу Золотої Орди;
– на території Русі не було створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників. Навіть інститут баскаків на початку XIV ст. фактично ліквідовується;
– ординці толерантно ставилися до християнства та православного духовенства (відповідно до монгольських традицій, хан мусив вимагати від завойованих народів покірності, але не відмови від віри та звичаїв).
Монгольське завоювання зумовило появу низки тривалих тенденцій, які помітно вплинули на подальший розвиток східних слов’ян, змінили характер державних структур, відбилися на ментальності народу:
1. Переміщення і своєрідне роздвоєння центру суспільного життя східних слов’ян. Київ втрачає роль об’єднувача слов’янських земель, внаслідок чого виникають нові центри політичної консолідації: на Заході у XIII – першій половині XIV ст., вагомо заявляє про себе Галицько-Волинське князівство; пізніше (середина XIV-XV ст.) – на Сході піднімається Московське князівство. Цьому сприяла також масова міграція міської та церковної еліти, а також кваліфікованих ремісників до Володимира, а потім до Москви.
2. Консервація та поглиблення феодальної роздробленості, послаблення й затухання інтеграційних процесів між окремими князівствами.
3. Зміна системи управління в державі. В стосунках між князем і місцевою знаттю поступово витіснялися відносини побудовані на принципі васалітету (особиста залежність одних феодалів (васалів) від інших, більш могутніх феодалів (сеньйорів) та запроваджування системи підданства. Ця система почала активно впроваджуватися з приходом монголів на Русь. В обмін на свій суверенітет в Орді князь разом з ярликом на управління окремими землями одержував необмежену владу над своїми підданими. До того ж, після загибелі значної частини феодальної еліти (князів, дружинників) формується нова знать (посадники, тіуни), що зростала вже на ґрунті підданства. З часом саме система підданства стала основою формування російської імперії з абсолютною, необмеженою владою монарха.
4. Послаблення обороноздатності Русі призвело до захоплення і розчленування її території сусідніми державами. В XIV-XV ст. південні та західні руські землі опинилися у складі Литовського князівства та Польського королівства, а Південно – Східна та Новгородська землі залишалися під владою Орди.
Таким чином, колишні землі Київської Русі, потрапили під вплив різних держав та культурних традицій, які суттєво змінили характер та динаміку їхнього суспільного розвитку. Водночас поглиблюється етнічна диференціація східного слов’янства і дедалі активніше починають формуватися українська, білоруська та російська народності.
1.9 Галицько-Волинська держава
Наприкінці XII – у першій половині XIII ст. Київська Русь занепадає. Безпосереднім її наступником, на думку М.Грушевського, Б.Лановика та інших істориків, було Галицько-Волинське князівство.
Галицька земля була першою, яка стала на шлях самостійного розвитку, відокремившись наприкінці XI ст. від Києва. Цьому сприяли: вигідне розташування; наявність важливих торговельних шляхів на Захід; великі поклади солі, значення яких зросло після того, як кочівники відрізали Русь від Чорного моря; віддаленість від Києва, що послаблювало вплив центральної влади.
Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму внукові Ростиславу. Однак, літописці не засвідчують його в Галичині, а повідомляють про те, що він перебував у князівстві Тмутаракані. Після смерті Ростислава залишилися сини – Рюрик, Василько і Володар. Вони зуміли стати законними спадкоємцями Галичини, і володіли її окремими землями.
Після смерті братів Ростиславовичів син Володаря князь Володимирко (1124-1152 рр.) поступово об’єднав землі Галичини в одне князівство (1141 р.) і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича. Від імені нової столиці весь край став називатися Галицьким князівством або Галичиною.
Раптова смерть Володимира не перервала державотворчого процесу в Галичині. За правління його сина – Ярослава Осломисла (1152-1187 рр.) Галицьке князівство стало наймогутнішим на українських землях. Воно розширилося до узбережжя Чорного моря, відбувалося інтенсивне будівництво палаців та храмів, підтримувалися добрі відносини з Константинополем, Угорщиною, Польщею, Німеччиною. Осломисл проводив активний захист галицьких земель. Він зупинив угорську агресію, успішно воював з польським королем, половецькими ордами. Брав участь у боротьбі за Київ, який змушений був визнавати свою залежність від Галича.
Затверджуючи авторитет князівської влади у Галичині, Ярослав Осломисл зіткнувся з активною протидією місцевого боярства, яке дедалі зміцнювалося в економічному і політичному відношенні. Цьому сприяло, насамперед те, що боярство формувалося не з князівської дружини, а з родоплемінної знаті. Свої маєтки галицькі бояри отримали не від князя, а головним чином, шляхом привласнення общинних земель, купівлі або захоплення їх у селян. В їхній руках опинилися також соляні промисли. У другій половині XII ст. боярство відчуло себе настільки сильним, що відкрито намагалося підпорядкувати своїй волі самого князя.
Помираючи, Ярослав Осломисл поділив свої землі між синами Олегом (син від позашлюбної дружини Настасії) і Володимиром (син від законної дружини Ольги). Але бояри вигнали Олега, і посадили на престол Володимира (1187-1199 рр.), який княжив до самої смерті. На цьому припинилася династія Ростиславовичів та й саме існування окремого Галицького князівства.
Волинська земля отримала назву від свого давнього політичного центру – міста Волині. Однак, вже на початку XI ст., це місто зійшло з історичної арени і поступилося місцем новій столиці – Володимиру, заснованому князем Володимиром Великим.
До середини XII ст. Волинська земля не мала власної князівської династії: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж на Воломирському престолі перебували київські ставленики. Тільки за князівства Ізяслава Мстиславовича Волинь отримала статус вотчини й надовго закріпилася за його родом. Але політична роздробленість, яка охопила у той час землі Київської Русі, не сприяла укріпленню Волинського князівства, яке в окремі періоди перетворювалося у федерацію дрібніших удільних князівств.
Відновити розпорошені землі свого роду вдалося Роману Мстиславовичу, який у 1170 р. після смерті батька – Мстислава Ізяславовича, став волинським князем, а згодом і володарем Галицько-Волинської держави.
Утворення Галицько-Волинського князівства. Об’єднанню цих двох князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, необхідність спільної боротьби проти Польщі та Угорщини. Вже невдовзі після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 р. після смерті князя Володимира останнього представника династії Ростиславовичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об’єднати її з Волинню. Водночас Роман здобув у 1202 р. Київ, де посадив залежного від себе князя. Відтак, під владу одного князя потрапили всі українські етнічні землі, крім чернігово-сіверських: уся територія правобережної України увійшла до складу Галицько-Волинського князівства.
Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було визначною подією, оскільки сформувався політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницькі традиції Київської Русі.
Державний лад Галицько-Волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, в головному був схожий з державним ладом інших князів і земель південно-західної Русі. Верховна влада в Галицько-Волинській державі належала князеві, який спирався на бояр і місцеву знать. Князі мали судові повноваження, очолювали військову організацію князівства. Князеві належало право збору податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів.
Великі князі прагнули здійснювати свій вплив і на церковну організацію (єпископи призначалися за згодою великого князя, і лише потім, вони висвячувалися в сан митрополитом).
Прерогативою великокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Князівство установило зв’язки з Польщею, Угорщиною, Римом, Німеччиною й іншими країнами Європи.
Однак влада князя була не безмежною. Важливу роль відігравала боярська рада, князівські з’їзди, що вирішували питання миру, війни, укладали договори.
Князювання Романа Мстиславовича було досить успішним. Інтенсивно розвивалося господарське життя, розбудовувалися старі і закладалися нові міста, освоювалися нові соляні родовища. Активною і цілеспрямованою була зовнішня політика Романа Мстиславовича. Він здійснив вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців. Проте Галицько-Волинському князю не вдалося об’єднати всю Русь.
Улітку 1205 р. Роман Мстиславович розпочав військовий похід на Польщу, потрапив у засідку і загинув. Після трагічної смерті Романа, за малолітства синів почала правити його вдова Анна, яку підтримували волинські бояри. Але верхівка галицьких бояр виступила проти об’єднання земель під владою волинської еліти, прагнула зберегти власні позиції навіть ціною збільшення впливу іноземних феодалів (поляків і угорців) на галицькі землі.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
