59661 (611113), страница 4
Текст из файла (страница 4)
29 вересня 1933 року було затверджено закон про селянські спадкові наділи. Право спадкування селянських наділів згідно цього закону отримала приблизно третина селянських господарств, зокрема це середнього розміру селянські господарства (від 25 до 125 га), а також господарства «чистокровних арійців». Згідно закону, право спадкування мала лише одна дитина з сім’ї[6;323]. Але виконання цього закону не було доведене до кінця. Справа в тому, що решта селян не були впевнені у своєму майбутньому і майбутньому своєї родини, адже їхня земля у спадок не передавалась. Окрім того, коли виставлялись обмеження на виробництво продукції, то вони в першу чергу били по малих селянських господарствах. В такому випадку необхідно було б великі господарства поділити, а малі – укрупнити, розширивши таким чином кількість спадкових володінь. Разом з тим, цей закон прив’язував селянина до землі, навіть якщо він не хотів займатись сільським господарством[8;145].
Сільське господарство станом на 1934 рік звичайно ще не набрало своєї оптимальної форми, не зважаючи на вжиті заходи. Воно й надалі вимагало значних капіталовкладень та додаткової механізації.
Уже на початку березня 1933 року в різних містах Німеччини – таких як Дрезден, Берлін та Мюнхен – ряд будівель, що належали профспілкам, були захоплені загонами СА та СС і частково поставлені під контроль Націонал – соціалістичного об’єднання виробничих осередків (НСОВО) [6;241]. Внаслідок цих дій найбільше постраждала Загальнонімецька профспілка, яка тісно співпрацювала з соціал-демократами. Лідер цієї профспілки Теодор Лейпарт 10 березня 1933 року звертався до Гінденбурга з проханням припинити беззаконня[6;241].
Проте не зважаючи на такі активні дії СА та СС партійні функціонери НСДАП ще не мали чіткої позиції щодо профспілок. Були намагання включити профспілки до складу НСОВО, але складність полягала в тому, що робітники і службовці в більшості своїй трималися в стороні від НСДАП у березні 1933 року. На виборах до рад підприємств у березні 1933 року націонал – соціалісти не набрали більшості, тому вже 4 квітня 1933 року було прийнято закон «Про представництва підприємств і виробничих об’єднань». Цим законом було заборонено на пів – року всі подальші вибори на підприємствах і тим самим закон дав можливість роботодавцям в будь – який час звільняти працівників підприємств за «підозрою в проведенні ними анти державницької діяльності», не посилаючись на робітниче законодавство. Крім того, закон передбачав, що замість звільнених членів рад вищі адміністративні органи земель можуть без виборів призначати нових членів рад підприємств[7;245]. Отже, цим законом зводились до нуля результати голосування на підприємствах і стійке становище Загальнонімецької профспілки.
Незадовго після цього через створення таємного «Комітету дій для захисту німецьких трудящих» (під керівництвом Р.Лея та фон Мухова) було завдано вирішального удару по профспілках, що примикали до Загальнонімецької профспілки[6;243].
2 травня 1933 року загони СА та СС, керовані місцевими властями та функціонерами НСОВО захопили будівлі, бюро, банки та редакції, що належали профспілкам, майно та обладнання конфіскували. Було заарештовано цілий ряд провідних профспілкових діячів, в тому числі голів Загальнонімецької профспілки Лейпарта та Грасмана. Проте основній масі службовців було запропоновано працювати під керівництвом новопризначених комісарів від НСОВО [6;245]. Після цієї демонстрації сили в наступні дні більшість інших профспілок, таких як профспілкове об’єднання Хірш – Дюнкер, а також впливове об’єднання німецьких національних торгівельних службовців – Німецький національний союз взаємодопомоги (ДХФ) – підкорились «Комітету дій на захист німецьких робітників», після того, як Роберт Лей виступив 2 травня 1933 року і оголосив про об’єднання колишніх профспілок в «Німецький трудовий фронт»(ДАФ – «Deutschen Arbeiter Front»)[6;245]. Лише християнські профспілки внаслідок переговорів про конкордат зберігали свою незалежність до липня 1933 року, а потім були примусово включені до Німецького трудового фронту.
10 травня 1933 року в Берліні відбувся перший з’їзд Німецького трудового фронту, що знаменував собою створення нової потужної організації. В структурі ДАФ знаходились дві таких організації, як «Об’єднання німецьких робітників» (керівник – Вальтер Шуман) та «Об’єднання німецьких службовців»(керівник – Альберт Форстер)[6;246]. Обидва об’єднання були задумані як перші «стовпи» постійної єдиної організації, до якої мали приєднатися роботодавці – промисловці в якості третього, а ремісники та інженери, що складали середній прошарок, - в якості четвертого «стовпа». Але головна проблема заклечалась в розділених за професійним і виробничим принципами 14 і відповідно 9 окремих об’єднань робітників та службовців разом з їх окремими осередками[6;246]. В якості організації прикриття служило «Центральне бюро ДАФ» з 11 спеціальними відділеннями, що знаходились під керівництвом Роберта Лея. В територіальному відношенні єдина організація складалась з 13 округів (очолюваних тодішніми керівниками ДАФ), які в свою чергу були поділені на райони та місцеві групи[7;341]. Зв’язок з партією тимчасово здійснювався не на правовій та конституційній основі, а лише завдяки тому, що Лей в одній особі об’єднував ряд посад, будучи начальником штабу партійної організації НСДАП і що майже всі провідні посади ДАФ були зайняті керівниками НСОВО[6;246].
В рамках ДАФ було створено малі та великі робітничі збори для консультацій по важливих соціальних, політичних та трудових питаннях, які складалися з керівників окремих та професійних об’єднань, і виконували лише дорадчу функцію, тому через деякий час просто перестали існувати[6;247].
Використовуючи службове становище Лей почав втручатися в справи господарських підприємств. Проти цього виступили провідні промисловці та підприємці, яких підтримав Гітлер. Тому вже 19 травня 1933 року було прийнято закон про введення посад державних управляючих питаннями праці, який обмежив вплив ДАФ та НСОВО на роботодавців і позбавив їх впливу на формування тарифних ставок на підприємствах. Фактично, ці управляючі повинні були перетворитись на постійний інститут, хоча невідомо, чи будуть виконувати вони обов’язки державних третейських суддів або ж залишаться єдиною інстанцією, яка встановлює тарифні ставки[6;248].
Це породило тарифну автономію, так як 13 імперських управляючих з питань праці стояли на позиціях державного керівництва з питань праці і господарської бюрократії.
Разом з тим, прийняття закону породило цілу низку протиріч між цими управляючими та функціонерами НСОВО. Отже, тут, як і скрізь, прослідковується принцип протистояння між організаціями та посадовими особами. Гітлер говорив, що тертя породжує енергію, але він не звернув уваги на те, що ця енергія тратилась впусту. Крім того протистояння між собою не давало можливості цим організаціям та посадовцям втручатися в інші державні справи.
В результаті прийняття закону про імперських управляючих з питань праці уже в другій половині 1933 року почалось відходження ДАФ і НСОВО від принципів профспілкової роботи і перетворення їх на пропагандистські організації []. Після виборів на підприємствах 12 листопада 1933 року ДАФ повністю втратив свою профспілкову структуру і поглибив свою пропагандистську діяльність.
Пропагандистська діяльність ДАФ виражалась перш за все у програмі «Сила через радість», яка перетворила ДАФ на суміш туристичного агентства і організації, метою якої було проведення вільного часу німцями з мінімальними вступними внесками. Густав Круп фон Болен, як керівник Імперського комітету німецької промисловості, закликав німецьких промисловців підтримати ДАФ для створення справжньої народної співдружності [6; 259].
Закріпив таку ситуацію закон «Про впорядкування національної праці» від 20.01.1934 року. Він звільнив Трудовий фронт від вирішення питань про тарифи та робітничі договори, надавши йому лише дорадчу функцію. Вибори на підприємствах перетворювались в фарс, адже список довірених осіб робітників мав складатися за вказівкою керівника підприємства або старшини НСОВО і мав затверджуватись таємним голосуванням колективу підприємства, але у випадку неодобрення колективом міг затверджуватись особистим рішенням управляючого з питань праці. Згідно цього закону управляючий з питань праці були співробітниками рейхсміністерства праці і підкорялись директивам імперських чиновників [7; 352]. Крім цього давати їм розпорядження мав право і рейхсміністр економіки.
Закон «Про впорядкування національної праці» вирвав з рук ДАФ та НСОВО відання правовим захистом найманих робітників. Згідно закону, якщо підприємець намагається звільнити більше 10% персоналу підприємства, то він має взяти дозвіл на це в управляючого з питань праці. Крім того, він був зобов’язаним підписати розпорядження, в якому вказувалась тривалість робочого дня, вид винагороди, умови акордної оплати, умови розірвання договору і т. д., тобто найманий робітник був застрахований цим законом у всякому випадку, в самих важливих питаннях від свавілля керівництва.
Проте ДАФ добився того, що на робітничих судах в якості захисника виступали юрист-консульти ДАФ при посередництві уповноважених цієї ж таки організації.
В законі також підтверджувався вплив держави на трудові відносини. Наприклад, по розпорядженню рейхсміністра внутрішніх справ робітники і службовці громадських закладів не підпадали під умови закону.
Значним досягненням закону була заміна прав найманих робітників на користь державного регламентування, а також соціального партнерства правами на користь встановлення відносин між керівником і колективом підприємства.
На ряду з цим тривала реорганізація ДАФ, етапи якої були окреслені Робертом Леєм в кінці січня 1934 року. Її результат полягав передусім в тому, що були розпущені окремі об’єднання робітників і службовців, причому верховне керівництво в так званих імперських заводських групах було дієвим лише до 1938-39 років. Окрім цього виникла вибудувана по вертикалі централізована організація ДАФ зі структурою, аналогічною НСДАП. Основні структури розподілялись згідно відомств в центральному бюро ДАФ у відповідності з їх підпорядкуванням в рамках ДАФ. Найважливішими з них були організаційний відділ, відділ кадрів, відділ друку та пропаганди, юридичний відділ, соціальне відомство, управління професійною підготовкою і керівництво підприємствами.
Поряд з посиленням ДАФ втрачала свою силу НСОВО.
Внаслідок «Ночі довгих ножів» (ніч з 30 червня на 1 липня 1934 року), коли було знищено вищих керівників СА, загинув і Грегор Штрассер, який відігравав в існуванні НСОВО велику роль. Потім повівся загальний наступ на НСОВО і вже 24 серпня 1934 року були відсторонені від посад найвищі керівники НСОВО Брюкнер, Крюгер, Гауенштейн.
Будучи одним з найбільших партійних функціонерів, Лей намагався посилити ДАФ. Оскільки повноваження ДАФ не були чітко визначені, то функціонери Трудового фронту дозволяли собі втручатися у справи підприємств, порушуючи закон «Про впорядкування національної праці». Не зважаючи на різні протести, Гітлер, під впливом Лея підписує «Постанову фюрера про Німецький трудовий фронт» від 24.10.1934 року. В цій постанові ДАФ називається організацією, що об’єднує всіх «працівників розумової та фізичної праці», а також розширено повноваження ДАФ.5 Ця постанова викликала протест Шахта, Зельдте, Фріка та Гесса.
Натрапивши на опір уряду, Лей змушений був піти на поступки і в березні 1935 року підписав Лейпцигську угоду з міністром економіки та міністром праці. Ця угода обмежувала повноваження ДАФ, запобігала його самоуправству. В той же час ДАФ отримав статус додаткового підрозділу НСДАП, чим обмежувалась його самостійність з боку партії.
Таким чином ДАФ перестав бути виразником інтересів робітників, а все більше перетворювався в тоталітарну надорганізацію, яка для широкомасштабної підтримки економічних цілей режиму зв’язувала культурне і соціальне обслуговування з ідеологічною обробкою населення.
Разом з тим в квітні 1935 року останній раз відбулися вибори уповноважених осіб на підприємствах. Після них за наказом Гітлера на посади уповноважених затверджували без всяких виборів строком на один рік, а з 1938 року строк їх повноважень був продовжений на невизначений термін.
Згодом було суттєво обмежено свободу вибору професій та права трудящих на державне забезпечення роботою. Це стало можливим після прийняття закону «Про регулювання зайнятості» від 15.05.1934 року, яким скорочувався приток робочої сили до крупних міст, в яких і так вистачало безробітних, а також фактично унеможливлювався перехід робочих з сільського господарства до промисловості. Іншим законом – «Про задоволення потреби в робочій силі в сільському господарстві» від 26.02.1935 року було санкціоновано втручання влади в існуючі трудові відносини і силоміць повернути у сільське господарство робітників і службовців, які раніше були в ньому зайняті.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
