59658 (611112), страница 3
Текст из файла (страница 3)
У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937–1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, «на Україні тридцять сьомий рік почався в тридцять третьому». Ймовірно, що небезпека націонал-комунізму, з одного боку, та деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з іншого, привернули особливу увагу власне до українців. Про наближення бурі сповістив зсув ідеологічних акцентів у Москві. Роками партія повторювала устами своїх вождів, що головною небезпекою для радянського ладу є російський шовінізм, тим часом як націоналізм неросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті є лише реакцією на перший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що український націоналізм посилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсуттєвішою для України проблемою. Так відкривався шлях до переслідування тих українських комуністів, які були тісно пов'язані з політикою українізації. [10, 181]
Незадоволення Сталіна українцями не викликало подиву. Українське село ніколи не підтримувало більшовиків, а в міру того як у міста – ці традиційні бази підтримки комуністів – вливалися мільйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх на благодатний грунт для українського націоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна очистити КП (б) У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не проявила себе належним чином під час колективізації. Вирішивши зробити комуністів України «козлами відпущення» за провали 1932–1933 рр., Сталін наказав піддати їх відкритій критиці. В результаті українські комуністи засуджувалися в передовицях «Правди» та резолюціях ЦК. за недостатню пильність і м'якотілість до куркулів та в проведенні зернозаготівель.
Перед українськими комуністами стояла трагічна дилема. Опинившись між вимогами Сталіна, з одного боку, та страшною долею населення України – з іншого, вони були не в змозі ні задовольнити перших, ні допомогти останньому. Втративши прихильність Москви й не маючи підтримки народу, КП(б) У стала безпорадною. Найдошкульнішого удару їй було завдано в січні 1933 р., коли Сталін призначив своїм особистим представником на Україні, а фактично її «віце-королем», Павла Постишева. Разом із Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українські комуністи самі «правили бал» на Україні.
Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти, провести чистку в комуністичній партії та припинити українізацію. Тисячі місцевих чиновників на селі він замінив своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на українізаторів. Засудивши підкреслювання «національної специфіки» як «небажання підпорядковуватися всесоюзним інтересам», він говорив про українізацію як про «культурну контрреволюцію», націлену на розпалювання «національної ворожнечі в пролетаріаті», на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури». [20, 182]
Головним об'єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не бажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націонал-комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20‑ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви.
Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися «гніздами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р., підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що, «виявивши націоналістичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити… структуру української соціалістичної культури від усіх… націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників». Але чистки Постишева були спрямовані не тільки проти діячів культури, а й проти політичної верхівки України. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 тис. відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії звинувачували у «фашизмі», «троцькізмі». «відсутності більшовицької пильності» та «зв'язках з емігрантськими колами та чужоземними державами». В результаті між січнем 1933 та січнем 1934 р. КП(б) У втратила близько 100 тис. членів. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. Навіть Л. Троцький визнавав, що «ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності».
Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930‑х років були в основному спрямовані проти українців, то «Велика чистка» 1937–1938 рр. охопила весь Радянський Союз. Вона ставила метою змести всіх реальних та уявних ворогів Сталіна і пронизати всі рівні радянського суспільства, особливо вищі ешелони, почуттям незахищеності, рабської залежності й покори «великому вождеві», У низці показових судових процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі «батьки-засновники» більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політична поліція, що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала «змови» терористичних груп, пов'язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний вирок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув'язнення в сибірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас «зрадників», слідчі НКВС зосереджувалися на питаннях: «Хто вас завербував?» і «Кого завербували ви?». Отримані «визнання» часто прирікали випадкових знайомих, друзів і членів сімей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, була розстріляна значна частина військового командування – єдина база потенційної опозиції. [20, 183]
І знову Україна опинилася серед республік, що зазнали найдошкульніших ударів. На відміну від чисток 1933 р., під час яких репресували противників колективізації та українізаторів, у 1937 р. Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП (б) У та весь український радянський уряд. Постишев (цей присланий з Росії безжальний виконавець чисток 1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильності сталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво української компартії відмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вимагав Сталін. Навіть після того як Постишева усунули, а на Україну в серпні 1937 р. прибули три особистих представники Сталіна – Вячеслав Молотов, Микола Єжов і Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складі Станіслава Косіора, Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В результаті до червня 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заарештовано і страчено. Прем'єр-міністр Любченко скінчив життя самогубством. Загинули майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б) У. За підрахунками, репресій зазнали близько 37% членів КП(б) У, тобто близько 170 тис. чоловік. За словами нового «віце-короля» Москви у Києві Микити Хрущова, українська компартія «була вичищена до блиску».
НКВС планував знищити цілі верстви населення, як, зокрема, священиків, колишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості громадяни гинули у величезних кількостях. Про масштаби «Великої чистки» свідчить, зокрема, знайдене у Вінниці під час другої світової війни масове поховання 10 тис. розстріляних у 1937–1938 рр. місцевих жителів. З огляду на брак інформації західним ученим важко встановити загальну цифру людських втрат, яких завдав сталінський терор. За підрахунками Адама Улама, в усьому Радянському Союзі між 1937 і 1939 рр. близько 500 тис. чоловік було страчено й десь від 3 до 12 млн. заслано до таборів. У світлі вищезгаданих чинників можна припустити, що на Україні число жертв терору було надзвичайно високим.
До кінця 1930‑х років те обмежене самоврядування, яке мали українці та інші неросійські народи, було майже знищене. Тепер контроль за всіма сторонами життя був цілком зосереджений у Москві. Нехтуючи повноваженнями, бажаннями й протестами українських комуністів, Сталін правив на Україні через своїх особистих емісарів, таких як Постишев і Хрущов. Попри своє велике економічне значення Україна втратила контроль над власними ресурсами, капіталовкладеннями, розвитком промисловості і, що найважливіше, над сільськогосподарською політикою. Навіть у розпал голодомору український радянський уряд не міг без дозволу Москви розпорядитися жодним кілограмом зерна. Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а замість впроваджених Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні. Централізація й стандартизація зайшли так далеко, що Сталін та його найближче оточення навіть обговорювали питання про те, щоб узагалі скасувати республіканську структуру Радянського Союзу.
Сталін любив поєднувати драконівську політику з незначними пропагандистськими поступками. Так, у 1934 р., коли йшла кампанія централізації, столицю України з Харкова було переведено до її традиційного центру – Києва. У 1936 р. Сталін повторив свій хід. Напередодні «Великої чистки» він дарував народові СРСР нову конституцію, що забезпечувала йому всі громадянські права, якими користувалися громадяни «буржуазних демократій». Він оголосив Верховну Раду, що складалася з палати Союзу та палати Національностей, найвищим органом державної влади. Він також підтвердив право республік на вихід із Союзу і збільшив їхню кількість із 4 до 1 1, поділивши Середньоазіатський і Кавказький регіони. Знаменитим зразком сталінського цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 1930‑х років: «Жити стало краще, жити стало веселіше».
3. Терор у 1930‑х роках у Сибиpу
У вивченні репресивної політики сталінського режиму існує ряд важливих аспектів, що дотепер не тільки не одержали ясної історичної оцінки, але і взагалі залишаються поки поза поля зору дослідників через неприступність багатьох джерел. З загального комплексу проблем, зв'язаних з епохою сталінізма, найбільш вивченої є проблема репресій проти селянства в період колективізації. Але сучасному суспільству значно менше відомо про ті терористичні акції сталінців, що не стояли в прямомуо зв'язку з перетвореннями в селі.
Залишаючи осторонь питання про політичні мотиви розв'язаного терору (майже цілком пояснювальних більшовицькою ксенофобією), можна виділити кілька основних циклів репресивної сталінської політики.
Перший цикл був зв'язаний з початком радикального зламування економічної структури країни і спробами сталінців зробити різкий стрибок в аграрно-індустріальному розвитку. Він охоплював період з 1930 по 1933 рік. Його особливість полягала в майже поголовному винищуванні цілого прошарку фахівців і інтелігенції старої формації, яких партія оголосила «соціально-далекими елементами». Погром у середовищі старої, дорадянської, інтелігенції був організований з того моменту, коли в країні виявилися ознаки гострої економічної кризи: розлад господарських зв'язків, повсюдний дефіцит товарів і продовольства. Безпартійна інтелігенція була оголошена основним винуватцем економічних провалів, і вже з літа 1930 року почалася масова «боротьба зі шкідництвом». [11]
Перші найбільш великі «викриття» відбулися в системі м'ясозаготівель і торгівлі. Архівні матеріали органів ФСБ (Hовосибірьск) показують, що тільки в Сибіру спочатку було арештовано декілька десятків чоловік, в основному з числа «колишніх», а потім оформлена «змова», що стала частиною розгалуженої загальносоюзної організації «шкідників робочого постачання». П'ятьох арештованих фахівців із Сибіру присудили до розстрілу, інших засудили на 10 років концтаборів.
До середини 1930‑х років масштаби терору проти «шкідництва», об'єктом якого були насамперед старі фахівці, досягли максимального розмаху. Характерно, однак, що під видом «шкідництва» ОГПУ активно знищувало одночасно кілька соціальних груп населення: так званих «колишніх», тобто представників старого чиновництва, офіцерів царської армії і всіх учасників першої світової війни, що побували в полоні супротивника, а також колишніх червоних партизанів і священнослужителів. Hе дивлячись на настільки широкий напрямок у розвитку репресій, жертви цього масового чищення були оформлені в основному як учасники двох широких загальносоюзних «справ» – «контрреволюційної білогвардійської змови» і «справи трудової селянської партії» (ТСП), чи «змови в сільському господарстві». [12, 5–6]
Керівником «білогвардійської змови» ОГПУ призначило колишнього генерала В.Г. Болдирьова, що служив у Hовосибірську консультантом Сибплану. На чолі Сибірської філії ТСП числилися вчені-аграрники з крайового земельного керування – М.М. Холостов, І. У. Варакса, О.Ф. Брусницін і Є. Г. Мольс.
Якщо судити на основі загальної чисельності репресованих тільки по цим двох «справах», то політичний задум сталінців стане досить ясним: здійснити кардинальне розчищення шляху для соціальних експериментів за допомогою фізичного усунення тих людей, що могли створювати режиму службові чи ідейно-політичні перешкоди. У справі «контрреволюційної сільськогосподарської організації» було арештовано близько 2100 чоловік, з них розстріляно 976.
По «білогвардійській змові» арештовано 1759 чоловік. Загальна ж чисельність подлеглих арешту в зв'язку з кампанією «боротьби зі шкідництвом» склала 15 тис. чоловік – інженерів і техніків, службовців державних контор, вчених і викладачів, фахівців багатьох галузей економіки і керування.
Таким чином, уже на початку 1930‑х років був здійснений справжній геноцид громадян з тих станів, які більшовицька влада з перших днів свого існування оголосила приреченими.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
