59580 (611099), страница 6
Текст из файла (страница 6)
Фундатори Української Академії наук Володимир Вернадський, Михайло Туган-Барановський та Агатангел Кримський значною мірою сприяли поширенню ліберальної ідеї в Україні. З-поміж міркувань Туган-Барановського, які йшли у річищі лібералізму, варто відзначити думку про здатність науки розв’язувати соціальні проблеми (стаття «Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію»).
Водночас досить суттєвим було обґрунтування важливої ролі приватної власності в системі економічних відносин. Позиція М.Туган-Барановського в цьому питанні вирізнялась також від різного роду соціалістичних підходів. «Сучасне людство, — писав щодо цього Туган-Барановський, — не може обійтися без цього стимулу господарської енерґії... Тому повне припинення дії приватно-господарської системи було б рівнозначне економічному, культурному і взагалі соціальному занепадові». Михайло Туган-Барановський спробував проаналузвати проблему вагомості ролі особистості в політекономічному контексті.
«Правда, – пише він, — що інтереси різних суспільних класів різні, і, стоячи на точці зору кожного з цих суспільних інтересів, доводиться висувати на перший план різні завдання теоретичного дослідження. Але є можливість піднестися над цією відмінністю інтересів, знайти таку точку зору, з якої практичні висновки науки повинні бути обов’язкові і для всіх суспільних груп, незалежно від їх приватних інтересів».
Таким визначальним принципом вчений вважав людську особистість. «Центральною ідеєю сучасної свідомості, — стверджував він, — є сформульована Кантом ідея верховної цінності і, як висновок звідси, рівноцінності людської особистості. Усяка особистість є верховна мета у собі, через що всі люди рівні, як носії святині людської особистості. Це і визначає верховний практичний інтерес, з точки зору якого може бути побудована єдина політична економія: інтерес не робітника, капіталіста або землеволодільця, а людини взагалі, незалежно від приналежності її до того чи іншого класу».
Українська ліберальна «перспектива» будується на класичному принципі, на пріоритеті прав особи. М.Драгоманов у конституційному проекті під назвою «Вільна спілка» на перше місце ставить ідею формування держави на засадах політичної свободи, витлумачуючи останню як систему прав людини і громадянина, недоторканість особи, життя, приватного листування, національності (мови); як свободу совісті, друку, об’єднань, носіння зброї, вибору житла і занять, а також право позову на посадову особу чи відомство та спротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських правах та обов’язках, на думку Драгоманова, не може бути скасована жодним законодавчим актом за винятком лише військового стану у країні.
Концептуальна домінанта такого співвідношення: громадянин — суспільство — держава, постійно присутня у всіх політологічних працях М.Драгоманова. Невипадково для обґрунтування цього принципу він активно залучив досвід демократичних країн (див., зокрема, працю «Швейцарська спілка»).
Богдан Кістяківський, беззаперечно обстоюючи рівність громадян у правах та пріоритет прав особи, вважав, що лише це є передумовою міцного правопорядку. У статті «На захист права» Кістяківський пише: «головний і найсуттєвіший зміст права складає свобода». Щоправда, це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода можлива лише за наявності свободи зовнішньої; остання є найкраща школа для першої 9. Аналізуючи, скажімо, російську ситуацію, український правник відзначив: «Російська інтеліґенція ніколи не поважала права, ніколи не бачила в ньому цінності, і з усіх культурних цінностей право було в неї у найбільшому занепаді».
Державна влада із влади сили має стати владою закону — у цьому сенсі важливого значення набуває судова влада, надто громадський суд. Ці ідеї Б.Кістяківський висловлює в майже викінченій концепції правової держави. У праці «Соціальні науки і право» він пише, що правовий устрій — це складний апарат, у якому частина сил діє чисто механічно. Проте для приведення в дію цього апарату та для його правильної роботи необхідна безперервна духовна активність усіх членів суспільства. Кожен має постійно працювати для реалізації права. Надзвичайно актуальна й важлива проблема перехідного суспільства, де нібито можливо йти на обмеження прав та свобод громадян, вирішується українським правником однозначно: Кістяківський арґументовано доводить небезпеку таких дій.
Самоврядування — основа демократичного суспільства, вважав М.Драгоманов. Саме тому інститут самоврядування — це не лише форма децентралізації держави, а й механізм суспільно-політичного ладу. У концепції Драгоманова ключове місце посідає громадянин та громада. Подальша організація влади будується за принципом «знизу догори», де всі інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин — громада — волость — повіт — область — держава (лише державні органи не є самоврядними).
Тобто у схемі організації місцевого самоврядування закладена так звана громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії місцевого самоврядування.
М. Драгоманов у своїй праці «Чудацькі думки про українську національну справу» переконує, що сама по собі думка про націю не зможе довести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого — загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізовувало їх відносини. Проте ця ідея «космополітизму і людства» зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і Б.Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист В.Вернадського до А.Кримського на його 70-річчя (у контексті певних звинувачень щодо неукраїнської позиції президента УАН Вернадського): «Моя наукова робота для мене, а власне і для вас, все... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об’єднала. Ми з Вами обрали... правильний шлях у критичний момент історії української наукової роботи».
Особливе місце в ідеях українських лібералів посідає питання моральності й співвідношення засобів боротьби та мети діяльності. Зокрема, Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтеліґенції. У проекті статуту українського товариства, що його з іншими авторами готував і М.Драгоманов, зазначено: «Вбивство будь-якої особи (вбивство, що суперечить одному з положень щодо прав людини і громадянина) ніколи не повинно бути завданням ані цілого «Вільного союзу», ні хоч би якого його відділу...».
Говорячи про головні характеристики українського лібералізму, слід застерегти, що теоретичні рефлексії в історичному контексті так і не змогли набути виразного, сталого політико-економічного втілення. Деякі партійні інституції, що діяли в період 1907–1917 рр., — Українська демократична партія, Українська радикальна партія тощо не були представниками ліберальної програми у повному її розумінні.
У подальшому поодинокі носії ліберальних ідей не знаходили в Україні сприятливого ґрунту для формування організаційної структури. У період новітньої історії серед знаних діячів лише Іван Лисяк-Рудницький своєю діяльністю та науковою творчістю зберіг спадкоємність української ліберальної ідеї. Його тлумачення національної історії та українських політико-правових традицій включало, окрім традиційного розгляду націоналізму та комунізму, ще й аналіз ліберальних ідей, котрий він здійснює з погляду загальнолюдських цінностей.
Хибою українського лібералізму минулої доби була недооцінка національного в системі світоглядних засад суспільства та ролі держави у співвідношенні з іншими суспільно-політичними інститутами. Водночас, ключове місце відводилося концепції демократії, особливо певним принципам прямої демократії в організації державної влади, реґіонального та місцевого самоврядування. Програмні ідеї лібералів здавалися нереальними для українських земель у складі імперських держав з тоталітарним політичним режимом. Ці ідеї в Україні завжди сприймалися як певна утопія та ніколи не мали широкої підтримки.
За сучасних умов лібералізм стає модною в Україні світоглядною та політико-економічною концепцією. Нині близько десяти українських політичних організацій декларують, що взяли на озброєння ліберальні ідеї. Але проблема сучасного українського лібералізму полягає у використанні морально і політично застарілих концепцій класичного лібералізму. Для України, як і для низки країн посткомуністичного світу, характерний «синдром імплантування політичних систем». Певна частина демократичних сил України, що зорієнтована на ліберальні моделі західного світу, свідомо чи вимушено пропонує прищеплювати ці світоглядні засади країн-донорів на пострадянський ґрунт. При цьому література, яка перевидається і пропаґується в Україні, є здебільшого енциклопедичними посібниками початку та середини ХХ століття.
За приклад неадекватності сучасних «ліберальних» структур в Україні усталеним уявленням про лібералізм, може правити новостворена «ліберальна» фракція у Верховній Раді. Якщо аналізувати програмні документи цієї структури, то вочевидь побачимо, що більшість ключових понять взято «лібералами» з ідеології соціальної демократії. Цей ідеологічний гібрид прикметно віддзеркалюється й у складі членів і керівництва цієї фракції. Серед лідерів — Володимир Лановий та Леонід Кравчук. Якщо перший може бути цілком сприйнятий як політичний діяч проліберальної орієнтації, то Л.Кравчук відомий, насамперед, як уособлення цілком протилежної концепції — «українського державного розбудовництва» — уособлення з класичним номенклатурним родоводом. Серед рядових членів цієї «ліберальної» фракції — також колишні представники комуністичної та соціалістичної груп у парламенті.
Цілком зрозуміло, що йдеться про специфічні ідеолого-підприємницькі кооперативи, які експлуатують власне назви (аби розв’язати проблеми фінансування партії за допомогою вітчизняних та зарубіжних промислових і фінансових кіл). Так, Ліберальна партія України задекларувала намір змінити свою назву на «Ліберально-трудова партія», а лідери Партії Демократичного Відродження України та Трудового Конґресу України свою «ліберальність» маніфестували в назві «Народно-демократична партія».
Імплантація ліберальної ідеї в політико-економічне життя сучасної України значною мірою забезпечується державними структурами країни. Позиція українського Президента скажімо на думку лідера «лібералів» Володимира Щербаня, повністю відповідає ліберальній стратегії, що, мовляв, дає підстави підтримувати кандидатуру Леоніда Кучми на наступних виборах. Але урядова економічна програма передусім «цінна» тим, що, згідно з нею, планується своєрідний «лібералізм для донорів». Саме задля цього в теперішньому уряді на посаді віце-прем’єра залишився Віктор Пинзеник, який реально не впливає на прийняття державних рішень, а використовується насамперед як символ «українського монетаризму». Для Міжнародного валютного фонду та Світового банку збереження цього економіста у складі уряду — подається як ґарантія ліберального характеру економічного поступу України.
Проте дії уряду в галузі економіки є вкрай непослідовними і непрогнозованими й отож не дають достатньо підстав для розуміння логіки у розгортанні економічної програми, проголошеної Президентом. Цілком очевидним є лише те, що надзавданням сучасних економічних реформ в Україні стало не утримування та підвищення рівня життя громадян, а утримування рівня карбованця та відповідного рівня інфляції задля забезпечення систематичного отримання західної економічної допомоги.
Декларативна «ліберальна» орієнтація впливових урядовців сучасної України — ілюзія стосовно бездоганності й універсальності монетаристських засобів реформування економіки, помножена на політико-економічне донорство міжнародних фінансових інституцій, за умов відсутності системи економічних перетворень та традицій економічного лібералізму може призвести до серйозних та непередбачуваних наслідків.
Тому найближче майбутнє ліберальної ідеї в Україні, мабуть, буде значною мірою пов’язане з національною традицією та химерами сучасного українського політичного життя.
Висновок
Закономірно, що з десятками мільйонів селян, двома десятками тисяч інтеліґентів та кількома індивідуалами серед інших класів тільки та ідеологія мала шанс отримати масову підтримку, яка могла дати артикуляцію національним та соціальним домаганням селянства, котре ще носило на собі залишки кріпацтва. Більш того, з другої половини ХІХ століття у Європі взагалі домінував масовий соціалістичний рух, ідеологія якого здавалася найбільш «проґресивною», «модною», у контексті якого поневолені народи могли сподіватися знайти союзників у спільній боротьбі за свободу та справедливість.
Сьогодні, з відстані часу, приглядаючись до ідейно-теоретичної спадщини М. С. Грушевського, можна тільки подивуватися, як змогли більшовицькі «теоретики» настільки викривити погляди і зміст діяльності цього безумовно переконаного соціаліста-демократа, великого гуманіста, що надовго саме його ім’я стало символом «українського буржуазного націоналізму» і контрреволюційності.
«Провина» Грушевського була в одному — він надто серйозно поставився до ідеї української держави в рамках федеративної Росії, надто щиро вірив в інтернаціоналізм російських політиків, вирізнявся від більшовицьких лідерів надто гуманістичними поглядами на роль і місце держави, іншими словами, він занадто серйозно поставився до ідей соціалістичного інтернаціоналізму.
Пiдводячи пiдсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи Ніцше: «мусимо перевести основну переоцiнку вартостей. «Фанатизм», «iнстинктивнi почування», «емоцiйнiсть» замiсть «розумовостi», дух нацiональної нетерпимостi», — все, що опльовували в нас, повинно реабiлiтувати свiже i молоде українство» 14. I, слiд сказати, цi гасла, поданi пiд флером боротьби за справді святу мету — визволення батькiвщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання вiдповiдної освiти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої нацiональнi та загальнолюдськi права насильницькими методами.
Липинський усвідомлював історичну безперспективність відокремлення держав, передовсім слов’янських. Так, дослідник його творчості Євген Пізюр зауважує, що в Липинського виникла ідея утворення у Східній Європі «Спілки трьох Русей». Одначе ця ідея не отримала у нього належної розробки і залишилася малозрозумілою його дослідникам. Як вважає Пізюр, спілка трьох народів — російського, українського і білоруського — мала б ґрунтуватися на повній незалежності цих держав і являла б собою різновид політичного блоку. І тут Липинський виходить зі свого аґрарного «консервативного аристократизму», вважаючи, що альянс трьох народів необхідний, оскільки жоден із них не спроможний протистояти ні «номадичному» впливу Сходу (зараз ми сказали б ісламському фундаменталізму), ні домінуванню анонімного фінансового капіталу із Сходу.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
