59580 (611099), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Соціальний клас для Липинського — лише підвалина, на якій починається державне будівництво, його справжніми будівниками є невеликі соціальні групи, національна аристократія, еліта. Для Липинського еліта — активна меншість, яка створює держави і нації.
У певний історичний період будь-яка державна нація, вважає Липинський, має в собі певну групу людей, яка є засадою її державного існування.
У своєму вченні про еліту Липинський виходить із макіавелістської традиції європейської соціологічної думки, в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вони вважають, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.
На думку Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючися з «українською народною масою», стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен. Саме цей процес «І єсть собственно українство, Україна».
Липинський створив власну типологію національних аристократій, що розрізняються способами організації своєї влади: олігархію, класократію і демократію. Для характеристики демократії чи олігархії Липинський знаходить досить точні формулювання і визначення. Що стосується класократії, улюбленої дитини Липинського, такого собі соціологічного фантому, то тут йому соціологічне передчуття зраджує.
Класократія для Липинського є найбільш придатною для України формою організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який головною класотворною ознакою вважає ставлення до власності, Липинський, визначаючи поняття класу, має на увазі певний органічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннями та фізичною спорідненістю. Здається, що, окреслюючи поняття класу, Липинський говорить не про клас, а про зовсім іншу соціальну спільність, скажімо, рід, плем’я.
Визначення Липинським класу з певними поправками може стосуватися селянства, одначе селянства ще не заторкнутого капіталізмом, який розкладає громаду. Якщо для Маркса здебільш головним універсальним класом був робітничий клас, то для Липинського відповідно до його романтичних настановлень, його світосприйняття, таким класом було селянство, або, як він його називав, хліборобський клас. Рільництво для Липинського — це мистецтво і цим воно відрізняється від сучасної трафаретної фабричної промисловості. Праця біля землі — це передовсім удосконалення індивідуальних здібностей хлібороба, а наймит — помічник господаря, а не додаток до машини.
Промисловий клас, що до нього Липинський зараховував і робітників, і підприємців-капіталістів, жодною мірою не вписувався в поняття «органічного» класу. Зневажливе ставлення Липинського до промислового класу базувалося незначною роллю цього класу в соціальній структурі українського суспільства. Україна для Липинського — це насамперед потужний клас хліборобів, у межах якого існують суперечності між багатими і бідними, але не боротьба. У хліборобах Липинський вбачає головного носія державної ідеї, до них він звертається зі своїм політичним проектом.
Проте чи існував єдиний хліборобський клас як головний інструмент державного будівництва в Україні? Чи справді суперечності між безземельним селянином і поміщиком були настільки незначними, що ними можна було б знехтувати?
Липинський, як відомо, сам був поміщиком, і свої уявлення про селянське життя і сільськогосподарську працю він черпав не з аґрономічної літератури. Звідки ж виникає така крайня ідеалізація хліборобів? Тут ми стикаємося зі світоглядним парадоксом: політичний проект не має конкретного адресата. Точніше, адресат виявляється утопічним, отож завдання політичного будівництва може здійснити тільки новий клас. Необхідно, «щоб з останків хліборобського дворянства і хліборобського селянства постала нова провідна українська хліборобська верства», «створення такої нової хліборобської, провідної авторитетної верстви це, на тепер, найважливіша, кардинальна проблема нашого класу», — резюмує Липинський.
Логічне завершення свого вчення про еліту Липинський вбачав у ідеї «надлюдини», людини — державного символа, який вивершував би собою органічну ієрархію соціального світу і втілював у собі єдність нації і держави. Поза сумнівом, ідея гетьмана у Липинського є прямим втіленням його романтично-патріархальних переконань. Липинський уявляє державу як велике хліборобське господарство, так само, як господарство, воно (держава) мусить мати господаря. Розуміючи усі недоліки монархій (перед його очима стояло беззаконня і свавілля царського самодержавства), Липинський хотів бачити в Україні втілення ідеальної монархії — гетьманату.
В історії українського народу Липинський вирізняє два періоди під час правління гетьмана Богдана Хмельницького, коли виникла можливість появи спадкоємного гетьманства. Виборне гетьманство для Липинського — це неможлива за своєю сутністю демократична диктатура, це ідея українського Наполеона. Виборність не дасть можливості гетьману бути над класовими і партійними зіткненнями, залишатися незалежним у своїй політиці від групового інтересу. У практичній політиці Липинський намагався замкнути ідею гетьманства на реальній людині. Такою людиною став Павло Скоропадський — царський генерал, нащадок виборного лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Тим часом людина, з якою Липинський зв’язував свої ідеї національної монархії, мало надавалася на роль національного українського лідера. Скоропадський народився у Вісбадені, вчився у Пажеському корпусі у Москві, служив у Кавалерґардському полку, привілейованій частині російської армії, очевидно, до 44-х років нічого не знав про український національний рух. 29 квітня 1918 року Скоропадський справді став гетьманом України, перейнявши владу у Центральної Ради, проте його влада опиралася не на масову підтримку хліборобського класу, а на баґнети окупаційної австрійсько-німецької армії і впала разом з її відступом.
Особисті стосунки автора українського монархізму із гетьманом та його оточенням також не були бездоганними, і в останні роки життя Липинського завершилися повним розривом. Цілком можливо, якби не передчасна смерть Липинського, він переоцінив би свої погляди на роль гетьманства у побудові національної держави.
Своїм утворенням національна держава зобов’язана певному типу особистості — «воїну-продуценту». Для Липинського це такий тип людини, який володіє однаковим хистом і до творення, і до ратної праці. Сам Липинський, будучи землевласником, служив у кавалерії, однаково добре володіючи шпаґою і аґрономічною наукою. Тому такий тип особистості не був для нього неможливим, він знаходить його в історії, коли намагається розібратися у джерелах европейської державності.
Так, скажімо, армія Вільгельма Завойовника, який підкорив Анґлію, започаткувала, на думку Липинського, анґлійську державність. За висловом Липинського, вона «вросла в землю», тому що складалася не з кочових воїнів-грабіжників, а з осідлих у південній Франції норманів. Таким чином учорашні воїни перетворилися на рільників. Подібний процес відбувався і в Україні. «Українська класократія народилася пізніше. Це було реєстрове городове козацтво гетьмана Хмельницького. І тут велика аналогія між 60-тисячною та зареєстрованою армією Вільгельма Завойовника і так само 60-тисячною та зареєстрованою армією Богдана. Шаблею лицарскою одвоювавши Україну, вона так само зразу ж осіла в землю, стала армією лицарів-продуцентів землевласників».
Ототожнюючи поняття держави та нації, Липинський знімає проблему утворення національної держави, замінивши її проблемою утворення держави взагалі.
Закони життя людей в суспільстві вимагають однакової культури. Виникає необхідність у дорогій тотальній системі освіти, яка існує переважно тільки за рахунок держави та якій доручено процес соціалізації індивіда. Зрештою тільки держава (або трохи ширший сектор, який включає також деяку частину «суспільства») може винести на своїх плечах тягар відповідальності, одночано здійснюючи контроль за якістю продукції у цій найважливішій галузі — виробництві соціально сприятливих людських істот, спроможних виконувати потрібну для суспільства роботу. Це стає одним із головних завдань держави. Суспільство необхідно гомогенезувати, і керувати цією операцією можуть тільки центральні власті.
Якщо поява стандартизованої культури є головною умовою створення національної держави, тоді для того, щоб ця умова стала елементом дійсності, потрібен соціальний агент, який можливе перетворює на дійсне. Чи є «воїн-продуцент», як вважав Липинський, творцем національної держави? Існує декілька типів формування національної держави. Ернест Геллнер, на якого ми посилалися раніше, зауважував три головні: централізація, уніфікація і «національне будівництво».
Централізацію, скажімо, здійснювали у династичних державах із центрами в Лондоні, Парижі, Мадриді і Лісабоні, коли місцеві діалекти, які не дуже відрізнялися від мови чиновників, замінили стандартизованою мовою державного апарату. Носіями цього процесу націоналізації виступала не аґрарна верства, а вже існуючий державний апарат. До того ж, насаджувана централізована культура не спиралася на селянську, а була спрямована проти неї.
Уніфікацію, як засіб створення національної держави, здійснювали там, де вже існував високий ступінь стандартизованої культури, і завдання полягало у тому, щоб цій культурі надати єдиного політичного статусу. Це передбачало об’єднання дрібних або середніх держав у результаті війни чи дипломатичної боротьби. Лідерами у цьому процесі виступали дипломати і солдати, а не мислителі і поети. Як бачимо, справді відкривалася можливість для появи такого типу особистості, що його Липинський назвав «воїном-продуцентом» і якому лише й належить функція утворення держави.
«Національне будівництво» здійснюється там, де вимога нової державності обґрунтовується тільки культурною своєрідністю певної території. Тут ще немає культури із чітко вираженою формальною основою, як і немає держави, що захищає цю культуру. На перший план висувається не воїн чи державний діяч, а постать активіста-пропаґандиста, інтелектуала, який з ентузіазмом і пристрастю вивчає мову, культуру та історію гнобленої нації. Саме така ситуація характерна для національного руху в Україні. На початку та наприкінці ХХ століття, тобто коли виникла можливість створення незалежної національної держави, в політичному житті на перших етапах виявлялися найбільш активними не воїни-продуценти, а люди, зазвичай, з гуманітарно-філологічною освітою — письменники, поети, історики, журналісти.
Поняття території є центральним у вченні Липинського про націю. До Липинського панувала думка, започаткована ще Гердером, про націю як певну мовну групу, націоналізм сприймався як лінґвістичний політичний рух. Липинський, навпаки, вважав, що усвідомлення власної території і прагнення мати на ній власну державу є чинником, який спрямовує національний рух. Націоналізм і соціалізм — це не ідеологія території, а ідеологія громади, це почуття людей одного класу, одної віри, навіть якщо вони живуть на іншій території. Така екстериторіальна ідеологія, на думку Липинського, руйнівна для нації, що створює нову державність, оскільки вона призводить до протиставлення і боротьби різних етнічних груп, що населяють цю територію. Україна, вважав Липинський, завжди була осередком екстериторіальної віросповідальної солідарності, незважаючи на те, як вона називалася: православ’ям чи католицизмом, комуністичною чи соціалістичною ідеологіями, щиро російською чи «вшехпольскою», — суть її була одна — служити могутньою зброєю в руках метропольних націй.
Майже всі соціологічні поняття Липинського являють собою пряму проекцію інтересів політичної боротьби на галузь соціологічного знання. Це стосується його вчення про територіальну свідомість як визначальний момент національної ідеології. Соціологічні постулати, розроблені Липинським, не є універсальними, свій статус соціологічних постулатів вони отримують лише під кутом зору придатності до певної політичної мети.
Перед соціологією Липинський ставить кардинальне завдання: «Якою має бути соціальна теорія, аби побудова незалежної української держави стала можливою?» Через те Д.Чижевський помилявся, стверджуючи, що Липинський «дає не лише філософію української політики, а — політики взагалі». Липинський — філософ саме «української політики». Поняття території або територіальної ідеології як визначального елемента в побудові української державності вироблено ним не в результаті застосування об’єктивних універсальних правил для того, щоб дійти висновку: «територіальна свідомість є обов’язковою умовою для конструювання єдності будь-якої нації», а тому, що інші ідеї не дадуть бажаного успіху в політичній боротьбі.
Скажімо, уявлення про націю, популярне серед німців або французів, не тому не може бути придатним, що неправильне, а тому, що ми маємо справу з іншими культурними та історичними особливостями, з іншими формами політичної боротьби. Німці, вважає Липинський, розробляють поняття нації, відштовхуючись від поняття про загальне расове походження, зводячи його до «природного факту». Таке розуміння нації в колоніальних умовах України, з періодичною міґрацією людей на її території, цілком абсурдне. Не можна прикласти до українського уявлення про націю французький тип, що ґрунтується на «вільній національній самодетермінації», оскільки він у силу історичних умов виродиться в анархію.
У «Листах до братів-хліборобів» В.Липинський аналізує причини, які призвели до знищення української державності в формі УНР та гетьманщини. Особлива увага при цьому надається висвітленню ролі української інтеліґенції в державотворчих та руйнівних процесах тієї доби, а насамперед — оцінки різних форм державного устрою, що практикувались у тогочасній Україні.
Він підкреслює: «Українська демократична інтеліґенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних і належала до всяких так званих вільних російських професій, себе в ролі будівничих української держави абсолютно уявити не могла і тому ідея своєї держави, збудованої якимись іншими українськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа. Натомість, хотіла вона використати виключно для себе одиноку ролю, до якої вона по природі своїй почувала себе здатною, — ролю посередників між російською державою й українськими народними масами, яких перші прояви національної свідомости вона намагалась у тій цілі всіма силами опанувати».
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
