59425 (611070), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Преподобний розпорядився наготувати святу воду і, по закінченні трапези, покропити нею Великого Князя і всіх Князів, які були з ним, воєвод і христолюбних воїнів. Розмовляючи з Великим Князем, святий ігумен порадив йому: «Тебе господине Княже следуетъ заботиться и крепко стоять за своихъ подданныхъ, и душу свою за нихъ положить и кровь свою пролить, по образу Самого Христа». «І ти, господар, віддай їм честь, і золото, і срібло, і Бог не дасть їм оволодіти нами».
- «Все это я уже сделал», - відповів Великий Князь – «но врагъ мой возноситься еще болье».
- «Если так» - сказав Божий угодник – «то его ожидаетъ конечная гибель, а тебя, Великий Княже, помощ, милость и слава отъ Господа. Уповаем на Господа и на Пречистую Богородицу, что Они не оставятъ тебя».
В цей час, в обителі Животворящої Троїці, в числі братії були два інока-боярина – Олександр Пересвіт, в минулому боярин Брянський і Андрій Осляба, в минулому боярин Любецький. Їх сміливість і мистецтво бою були ще свіжі в пам’яті людей: до прийняття чернецтва вони славились як доблесні вояки, хоробрі богатирі і люди досвідчені у військовій справі. Ось цих іноків-богатирів і просив собі в свої полки Великий Князь у Преподобного Сергія. І Сергій не вагаючись виконав прохання Великого Князя, засноване на вірі.
Благословивши хрестом і освятивши ще раз святою водою Великого Князя і всю дружину Князя, Преподобний Сергій сказав Великому Князю: «Господь Бог да будетъ твой помощникъ и заступникъ: Онъ побудитъ и низложитъ супостатовъ таоихъ и прославитъ тебя!».
Зворушений до глибини душі пророцтвом, Великий Князь відповів йому: «Если Господь и Пресвятая Матерь Его пошлютъ мне помощъ противу врага, то я построю монастырь во имя Пресвятои Богородицы».
Є переказ, що в цей час Преподобний Сергій вручив Великому Князю ікону Господа Вседержителя, яка і донині зберігається в Московському Сімонівському монастирі. Ікона дорого прикрашена золотом, перлами і дорогоцінним камінням. Окрім спасителя на ній зображені святитель Микола Чудотворець і святий Кирило Ієрусалимський, а на дверцятах кіота – Богоматір і Предтеча. Не так давно, в 1888 році, в Церковно-Археологічний Музей при Київській Духовній Академії був пожертвуваний дерев’яний восьмикінечний хрест, довжиною близько пів аршина, у срібно-золотому окладі. На цьому окладі вчені розібрали такий напис: «Симъ крестомъ благословилъ Преподобный Игуменъ Сергий Князя Дмитрия на погана царя Мамая и река – симъ побеждай врага. В лето 1380 августа 27 дня».
Незабаром, під керівництвом Великого Князя Дмитрія Іоановича і його брата – Володимира Андрійовича Російські війська досягли Куліковського поля. 8 вересня 1380 року, з ранку вони стали в бойовому порядку між річками Дону і Непрядви, готові зустріти безбожного ворога. В цей час зявляється перед Великим Князем інок Нектарій, якого прислав Преподобний. Сергій прислав йому в благословення просфору і грамотку. Грамотка ця запевняла Великого Князя боротися мужньо за справу Божу, і що Бог увінчає їх успіхом…».
Великий Князь прочитав грамотку, вкусив святу просфорку і піднявши руки, голосно промовив молитву.
І тепер слабкі духом надихнулись мужністю, і кожен воїн, підбадьорений молитвою ігумена, безстрашно ішов на бій, готовий покласти душу свою за святу віру православну.
Настав грізний час цієї битви, яка мала вирішити участь тодішньої Русі, лише невеликий простір відокремлював Російські полки від татарських. Опівдні обидва війська зійшлись у битві поблизу гирла річки Непрядви. Раптом з татарської сторони виїхав вперед богатир великого зросту, сильної статури. Звали його Челібей Тамір Мурза, а родом він був Печеніг. Грізно трусив він мечем і викликав на єдиноборство когось із Руських воїнів… Страшно було дивитись на цього богатиря і Російські гадали про себе: «ахъ, если бы нашелся кто-нибудь изъ нашихъ, который бы роразилъ его!».
Пройшло кілька хвилин і з полку Володимира Всеволодовича виступив Олександр Пересвіт… Виїхав вперед і звернувся до Великого Князя, сказавши: «Не смущайтесь этимъ нисколько: Великъ Бог наш и велика крепость Его! Гордый татарин не мнитъ среди нас равного себе витязя, но я желаю съ нимъ переведаться, я выхожу противъ него во имя Господа!».
Замість панцира і шолома Олександр був одягнений в схіму ангельського образу: на цій одежі - на чолі, на грудях і позаду воїна Христового – Господній Хрест. Доблесний воїн, виходячи у бій, окропив себе святою водою, простився з отцем своїм духовним – Сергієм, з Великим Князем, з усіма воїнами і голосно вигукнув: «Отцы и братья, простите меня, грешного!».
- «Бог тебя проститъ, благословитъ и молитвами Сергия да поможетъ тебе» - було йому загальною відповіддю.
Ось тепер закипіла кровава битва, заблищали мечі, затріщали списи, полилась кров богатирська під сідлами, покотились шлеми позолочені під ноги кінські, а за шлемами і голови богатирські…
Літописці пишуть, що із 150 000 воїнів повернулося до Москви не більше 40 000. Але вдвічі більше побито татар і бій закінчився повною поразкою Мамая і втечею його самого з поля.
Коли тривала Куліковська битва, в обителі Животворящої Троїці святий ігумен Сергій зібрав усю братію і читав молитву за успіхи великої справи. Тілом стояв він на молитві в храмі Пресвятої Троїці, а духом був на полі Куліковським.
Повернувшись до Москви і розпустивши по хатах воїнів переможців, Великий Князь Дмитрій Іоанович, прозваний за цю переможну битву Донським, з своїм братом, Володимиром Андрійовичем, отримавшого прозвання Хороброго, знову прибули до обителі Сергія, щоб віддати вдячність та шану Господу, особисто подякувати Сергію за теплу молитву і за допомогу. Преподобний зустрів його у святих воріт обителі з святими іконами і святою водою.
На цей раз в Троїцькій обителі, Великій Князь велів співати паніхіди і правити заупокійну літургію за усіма вбитими на Куліковському полі. Ця поминальниця здійснюється і тепер щорічно, під назвою Дмитрівської Суботи, перед 26 жовтнем і, звісно, встановлено не без поради з Преподобним Сергієм. Згодом він виконав свою обіцянку: з допомогою Преподобного Сергія ним був побудований Строминсько Успенський монастир, на річці Дубенк. Не забуто було і місце славної перемоги над Мамаєм: на Куліковському полі теж був побудований монастир на славу різдва Богородиці на тому місці, де тепер село Монастирщина. В церкві цього села і до сьогодні зберігаються, як дорогоцінна святиня, прості дерев’яні царські ворота, невеликого розміру, за переказом, пожертвувані сюди Богоносним Сергієм.
Розділ ІV. Троїце-Сергієва лавра – пам’ятник російської культури
В усіх монастирях є головні ворота. В Троїцькому їх назвали Святими. Вони повернені на схід, обладнані в Червоній башті і в церкві Іоана Предтечі, яку ще називають Надбрамною.
Внутрішні бокові стіни арок башти і церкви в ХІХ столітті розписані палехськими художниками, зобразивши ми сцени «життя» Сергія Радонежського і події з історії створення ним монастиря.
Під час ігуменства Сергія, в монастирському житті з’явились деякі нововведення. До середини ХІV століття на Русі були так звані хтіторські монастирі. Вони утворились і існували за калти феодала, котрий і керував монастирем. З 50-х років ХІV століття утворюються монастирі, незалежні від феодала. Сергій зароджує статут спільного життя. В ідеалі, монах за статутом – члени одного тіла, слова «твоє», «моє», які розривають людську спільність, для них чужі. Ідеальна спільність повинна була встановлюватись у всьому: спільний стіл, рівність в одежі, взутті, спільне для всіх житло, участь в богослужінні, молитві і сповідь перед ігуменом.
За словами англійської мандрівниці міс Вільгот, яка побувала на Маковці в ХVІІІ столітті. Вона свідчить, що бачила тут на плечах місцевих служителів дорогоцінну одежу, на якій було по вісім, десять, двадцять фунтів перлин.
В середині ХVІІІ століття влада монастиря буквально купалася в розкоші. У одного із архімандритів брилі антові пряжки на башмаках коштували 10 тисяч рублів. Кожному монархові щоденно виділялось: бляшанка хорошого кагору, по ковшу меду, пива і квасу.
Документи свідчать про широку господарську діяльність монастиря. Багато свідчень про господарство дають жалувані грамоти. Ось «Опис Троїте-Сергієвого монастиря 1641 року». Вона написана чорнилом на 883 листках. Доскі її переплетені обтягнутою шкірою. Цікавий запис, зроблений рукою митрополита Платона на оберненій стороні першого листка опису: «Опись Троицкия лавры весьма обстоятельная, учиненная, счисляя от нынешнего 1794-го года тому сто пятьдесят два года. За руками архимандрита, келаря и казначея, и дьяковъ и соборныхъ старцовъ: в ней увидишь, какое было в лавре тогда всего изобилие и доброе хозяйство…»
Виходячи з цього документу, коштів у казні монастиря було 13861 рублів. На дворі конюшні було 431 їздових коней і 569 робочих.
Заснований в ХІV столітті монастир вже в наступному столітті став великим, а в ХVІ столітті став центром своєрідного князівства.
До початку ХVІІ століття існувала складна система монастирського господарства, яка включала багато чисельні луки, ліса, мельниці, ріллі і інші угіддя. За усім цим наглядав настоятель (більшість у сані архімадрида), келар. Господарством у середині монастиря керував келар і казначей, які знаходились під наглядом ради із чотирьох старців – великого підсільського, підкелврника, зброєносного і чашника.
Земельне збагачення монастиря проходило шляхом пожалувань, дарунків, купівлі і захоплення великих учасників землі. Монастирі ставали самостійними колективними власниками. Троїцьків в другій половині ХІV століття став одним із таких монастирів.
Троїцький монастир вів активну торгівлю. Торгові шляхи від Маковкі тягнулись до багатьох кінців землі Руської. Судна, навантажені монастирськими товарами, посилались морем із Архангельська в Норвегію. Іноземці відмічали, що російські монахи не поступалися в торгівлі нікому із своїх співвітчизників, троїцькі ж – були першими торговцями в Росії.
І все ж таки, головним багатством монастиря становила земля і головним джерелом доходів багато століть залишалась селянська безкоштовна праця. В ХVІІІ столітті до монастиря було приписано 106 500 селян.
Ще одна стаття доходів монастиря – поховання. Його територія завжди була своєрідним кладовищем. Хоронили скрізь: і просто на території лаври, і біля храмів, і в самих храмах. В другій половині ХІХ століття поховань нараховувалось близько 800.
Частіше за все це були люди не із «простецов». В списках поховань зазначені імена представників з іменитих родів: Голіциних, Одоєвських, Пронських, Глинських, Бутурліних і т.д. – людей із вищого стану. Багато із них заповідали монастирю велике багатство. Крім цього, їх родичі жертвували монастирю «на поминки душі».
Одна із віруючих розповіла проповідь лаврського ієромонаха, в якій він розповідав про «чудеса» Сергія Радонежского, що відбулися в ті часи. Частково і про те, що перший ігумен неодноразово був в облозі, ходив разом з Ніконом по пояску стіни і кропив монастир святою водою, поляки стріляли в них, але стріли і кулі відскакували до тих, хто стріляв і багато ранили.
До часів облоги вже існували фортечні спорудження – стіни і башти, побудовані в ХVІ столітті, в той час коли за Івана Грозного укріплювали Москву. В систему обороняючи споруд монастиря-фортеці були включені і деякі підмосковні монастирі. За наказом царя, дерев’яні стіни були замінені цегляними, не просто замінили, а побудували фортецю за всіма правилами тодішнього фортифікаційного мистецтва.
Стіни фортеці на Маковці розсунули лісові нетрі і утворили неправильний чотирикутник, простягнутий з півночі на південь. Побудовані на міцному кам’яному фундаменті, вони мали всередині галереї, внизу – так звані печури, в середині – машикули – навісні бійниці. І завершувались роздвоєними зубцями. Верхню галерею по всьому периметру прикривав шатровий намет. Більшого значення мали 12 башт фортеці. Вона була опорним пунктом, який при обороні відігравав самостійну роль. Багатоярусні прямокутні і восьмигранні башти, які виходили далеко за межі стін, поміщали більше двох десятків гармат і запасів пороху. Із башт могла обстрілювати ся майже вкругову місцевість, зайнята ворогом.
Фортеця мала велику кількість різної зброї і великі військові запаси. В палаті, де знаходилась зброя, нараховувались шаблі і прямі мечі, бойові сокири і стріли, рогатини, шоломи, кольчуги, панцири; на складах – декілька десятків порохових бочок. Запаси пороху поповнялись тут, місцевим виробництвом, оскільки виготовляли його у підвалах на машинах, які перемелювали вугіль, селітру. В кузнях робили необхідну зброю. З вогнестрільної зброї було близько 100 гармат, а також зброєю і самопалом.
В першій половині ХVІІІ століття монастир оточило близько 30 сіл. В кожному була церква зі штатом священнослужителів. Для їх підготовки на території лаври за наказом імператриці Анни Іоанівної було відкрито середній духовний навчальний заклад – семінарію. Її учнів спочатку набирали із числа дітей священників лаврських вотчиних сіл, пізніше – із дітей лаврських слуг і селян. В перші десятиліття в семінарію із року в рік були недобори. Батьки з великою неохотою віддавали дітей в духовну школу. Доводилося застосовувати примусовий набір. Лиш коли учнів почали набирати не тільки з лаврських вотчин, а і з інших місць, то на деякий час недобору не було.
Семінарія розташувалась в північно-східній частині лаври в декількох будівлях. Були в неї навчальні класи, адміністративне приміщення, підсобне господарство. Жили семінаристи в монастирських стінах між Кошічьєй і Соляною баштами. Всередині Соляної башти був підвішений дзвін, дзвоном якого учнів повідомляли про початок і кінець занять. В результаті Соляну башту перейменували в Дзвінку.
Семінарія також займала дві кімнати під Царським палацем.
В 1814 році сюди, в будівлю Царського палацу, була переведена Московська духовна академія. В грудні 1985 року вона відмічала своє 300-ліття, а в 2005 році – 500-ліття. На ювілейному засіданні і конференції, виступаючі часто називали імена двох грецьких монахів – братів Іоанія і Софранія Ліхудов. Вони приїхали з Італії до Москви в кінці ХVІІ століття і заснували Слов’яно-греко-католицьку академію. Після утворення Російської академії наук і Московського університету вона була перейменована в Московську духовну академію.
В академії зібрались учні із усієї Росії. Режим був суворий, майже чернечий. Учнів піднімали в шість годин ранку, сьомий час відводили для молитви, яку здійснювали колективно, в кімнатах, восьмий – для приготування до занять. З дев’ятої до дванадцятої години учням необхідно було бути в класах. В середині дня – обід і прогулянка. З трьох до чотирьох годин – продовження занять в класах, після перерви на прогулянку з шести до восьми вечора – домашнє завдання. В дев’ять годин вечора – вечеря, а в десять здійснювалась вечірня молитва, після якої лягали відпочивати.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
