59404 (611065), страница 4
Текст из файла (страница 4)
На відміну від Китаю у японському суспільстві не було заперечення індивіда і його права на власний вибір. Ще до поширення християнства в релігійній свідомості японців не було настільки різкого протиставлення людського і божественного (детермінуючого) начала, яке ми бачимо у інших суспільствах Сходу. Істинно конфуціанська культура праці сполучалася з почуттям глибокої особистої відповідальності і високим престижем ратного подвигу. Японія була єдиною країною Сходу, де існував благородний стан рицарів (самураїв) і князів (дайме) – найближчий аналог європейського дворянства. Дайме і самураї як аристократи користувалися особливими правами і привілеями. Подібно європейським дворянам, вони були носіями станової честі, яка знаходила свій вираз в моральному кодексі самураїв – бусидо ("шлях воїна"). Наявність дворянства, станових прав і привілеїв, а також виникнення вільних міст, торгово-ремісничих цехів і господарсько самостійних селян свідчили про значну близькість соціальних структур Японії і Західної Європи і багато в чому визначили наперед успіх амідаїзму і дзен-буддизма в ХІІІ ст., проповіді Нітірена (1222 - 1282), а в кінці XVI ст. – католицизму.
Поширення амідаїзму, дзен-буддизму, Нітірена та їх естетика рицарської моралі, які культивували почуття особистої честі, васальної відданості і надзвичайної відповідальності за своє слово не тільки завершили формування самурайського типу особистості, але і наклали глибокий відбиток на національний характер всього японського народу. Якраз із поширенням Нітірена і дзен-буддизма, в кінцевому рахунку особливого синто-буддійського комплексу, часто зв’язують небачене піднесення економіки і культури, яке переживала Японія в XIV – XVI ст. населення країни зросло з 9,7 млн. в 1300 р. до 22 млн. в 1600 р. високі темпи розвитку, які були досягнуті в цей період, свідчили про виключну життєвість і динамізм японської цивілізації. Включно до початку ХІХ ст. вони ніколи і ніким не були перевершені. І тільки гоніння на християн, "закриття" країни і встановлення режиму Токугава (1603 - 1868), який орієнтувався на китайські порядки, загальмували розвиток японського суспільства і на певний час виключили його із активного міжнародного обміну.
Повною протилежністю далекосхідних цивілізацій, особливо китайсько-конфуціанській була велика індуська цивілізація. Вона отримала поширення у величезному регіоні , який охоплював весь Індійський субконтинент і країни Південно-Східної Азії. В 1500 р. в ньому проживало близько 116 млн. чол., або 24,1% всього населення Землі. У своєму сучасному вигляді індуська цивілізація склалася в середині І тисячоліття хр. е. на основі стародавньої індо-арійської цивілізації, яка ввібрала в себе різні культурно-історичні традиції Південної Азії. Вирішальну роль у її становленні, на думку деяких істориків, зіграло вчення Шанкари (788 - 820). Цей великий мислитель корінним чином переосмислив релігійно-філософську систему веданти, висхідну до стародавніх арійським ведам і надав їй універсальний характер. На її основі відбувся синтез вірувань і традицій різних народів Індії, кожний із яких знайшов свою нішу в індуському релігійно-культурному соціумі. На базі більш давніх культів склався багатоликий пантеон антропоморфних індуських богів (Шива, Вишну, його аватари Рама і Крішна, а також Дурга, Кали та ін.), спільність релігійного життя і міфологічної традиції, яка визначила наперед соціальні і морально-етичні цінності індуської цивілізації.
На відміну від прагматичного матеріалізму китайського конфуціанства, індуїзм мав глибоко емоційний ідеалістичний характер. Із древньоіндійської спадщини він зберіг уяву про духовну суверенність людини і його індивідуальному відношенні до бога. Але рішуче розмежування матеріального і духовного начала в людині і уявлення про самостійне існування душі, яке доходило до ідеї метампсихозі (вчення про переселення душ), визначили наперед корінну відмінність індуського типу особистості від західноєвропейського. Індусу було абсолютно чуже усвідомлення єдності і неповторності земного життя, чужа ідея боголюдяності. У веданті весь світ матеріальних речей, навіть земна сутність людини, її тіло і думка мають ілюзорний характер. Життя людини позбавлене конкретного історичного змісту. Індуістська свідомість поза історична: все повторюється і зникає безслідно. Внаслідок цього всі матеріальні, земні інтереси людини відступають на другий план. Навіть духовний світ індуса, при всьому його багатстві, був звернений всередину і ніяк не поєднувався з активним творчим вторгненням у все існуюче на Землі.
На відмінну від конфуціанства індуїзму були чужі уявлення про одвічну рівність людей. Релігійний ідеал, аскеза, інтелектуальна витонченість та інші форми сублімації духа ніколи не були спільною вимогою, яка була звернена до мас. Її долею було дотримання драхми – елементарних правил богочестя і пристойного життя, що дозволяло надіятись на слідуючи, більш високе народження. В нинішньому житті місце людини визначалось кармою, яку він успадкував – духовною якістю, рівень якої залежав від співвідношення гріхів і доброчесності, які мали місце при попередніх народженнях. Чим більше зла було зроблено в минулому, тим важче карма і, як наслідок, нижче соціальний статус сьогодні.
Таким чином, положення людини у суспільстві визначалося в першу чергу фактом його народження, практично – соціальним статусом його батьків. Найбільш повно це принципове заперечення рівності виражалося в системі каст – замкнутих ендогамних колективів, які зв’язані спільністю крові і можливих занять. Ще в глибокій древності склалася чітка ієрархія каст – від вищих, насамперед брахманських, висхідних до трьох арійських варн (станів), до нищих, які відносяться до четвертої станово-варнової категорії (шудра), який включає в себе потомків доарійського населення і різного роду метисів. Кожна каста мала свої звичаї, закони і ритуали, свій суд і органи самоуправління.
Володіючи широкою автономією, навіть правом захищати своїх членів із зброєю в руках, каста направляла і контролювала всю їх діяльність. Фактично вона визначала місце людини в суспільстві, забезпечувала йому соціальний захист, у випадку необхідності підтримувала морально і матеріально. Разом з тим каста позбавляла людину індивідуальної свободи, сковувала його особисту ініціативу і відповідальність. Насправді вона повністю блокувала можливість самореалізації індивіда, перешкоджала самостійному розкриттю його творчого потенціалу і в кінцевому рахунку перетворювала в раба, підпорядкованому закону сурової необхідності.
Каста була ключовим і найбільш стійким елементом індуської соціальної структури. Навіть релігійні общини і течії (джайни, християни, мусульмани, сикхи і т. п.), які в принципі не признавали і навіть боролися з кастовою системою, в кінцевому рахунку перетворювалися в закриті угруповання, які змушені були жити згідно законів кастового ладу. Сам він як такий не потребував ніякої зовнішньої опори. Для його підтримки не потрібно було ні насильства з боку держави і влади, ні кари релігійних інститутів. Одним словом, кастове суспільство було саморегулюючою системою, яка не залежить ні від держави і в певній мірі навіть протистояла їй. Внаслідок цього індуська держава завжди виступала як "надбудова", як ефемерна структура, яка робила мінімальний вплив на життя людини і суспільства в цілому. В індуській правосвідомості держава, політична влада взагалі (радж), виступала насамперед як захисник і покровитель своїх підданих, як третейський суддя. В цьому відношенні воно було ближче всього до західноєвропейської концепції держави. Але на відміну від людей Заходу, які були зацікавлені в існуванні своїх державних структур, індуси були до них зовсім байдужі. Лояльність до касти і общини переважала у них над лояльністю до держави. Життя індуса проходило в рамках общинно-кастових інститутів і регулювалось нормами кастового права, а не законами держави, які мали обмежене значення.
Якщо індуїзм був самодостатньою системою, байдужою до зовнішнього світу, то індуська цивілізація в цілому несла в собі великий культурно-цивілізаційний потенціал. Вона володіла величезною притягальною силою і робила чималий вплив на духовний розвиток людства. Правда, це відноситься в основному не до середньовічного індуїзму, а до більш древньої культури Індії. В якійсь мірі це було пов’язане з поширенням буддизму, який виріс на індійському ґрунті і ввібрав у себе загальний спадок індо-арійського світу.
Ця спільність історичного спадку визначила наперед деяку схожість між буддизмом і індуїзмом. Разом з тим буддійські ідеї про рівність людей проклали між ними чітку межу і багато в чому сприяли поширенню буддизму через неарійські народи Індії, а потім і Південно-Східної Азії. Буддизм заперечував кастовий лад і своєрідність соціальних і морально-етичних цінностей, які витікають звідси, дають нам право розглядати буддійські країни як особливий субрегіон індуської цивілізації або навіть виділити їх в окрему цивілізаційну спільність, яка тільки генетично зв’язана з індуським культурно-історичним типом.
Але цивілізаційна близькість Індії і країн Південно-Східної Азії не підлягає ніякому сумніву. На початку І тисячоліття всі країни цього регіону зазнали сильної індіанізації. Крім регіональних культів вони сприйняли багато індійських звичаїв і різні елементи матеріальної культури, а головне, письмо, концепцію світобудови і державності. Навіть буддизм, який утвердився тут як ведуча релігійна система, був сприйнятий в його південній, індійській формі – в формі ханаяни(або тхеравади – "вчення старійшин") на відміну від махаяни, яка поширилася головним чином на північ Індії.
На рубежі Нового часу релігійно-культурним центром тхеравади була Ланка (Цейлон). Після зникнення буддизму в Індії вона виступила як головний хранитель істини і чистоти раннього буддизму. Вже з ХІІІ ст. крім Ланки ханаяниський індо-буддизм став глибоко народною релігією в Бірмі, серед шанських і тайських народів, в Камбоджі, Малайї і на заході Зондського архіпелагу. Він був державною релігією таких великих держав пізнього середньовіччя, Сукотан (1238 - 1438), Аютия (1350 - 1569) і Маджапахіт (1293 - 1528). Пустивши глибоке коріння, буддизм протистояв тут іншим цивілізаційним впливам і спияв збереженню індійського характеру культури народів Південно-Східної Азії. Разом з тим консерватизм тхеравади послабив темпи соціально-політичного розвитку і в кінцевому рахунку позбавив країни цього регіону широкої історичної перспективи.
Значно більшим динамізмом відрізнявся інший напрямок буддизму – махаяна. Він склався на півночі Індії і в перші століття християнської ери поширився в Середній Азії, звідти проник в Китай, Корею і Японію. Дещо пізніше буддизм поширився в Непалі і Тібеті, де у VIII ст. утвердився у формі ваджраяни – третього напрямку в цій релігії, який сформувався в середині І тисячоліття. Махаяна і ваджраяна насправді стали самостійними вченнями. Вони були ближче до мирян, до простої людини, який мав широкі можливості для самовдосконалення. Махаяністи вважали, що сутність Будди закладена в кожній людині, треба тільки її виявити і розвинути. Крім того махаяну зближувала з християнством концепція раю і пекла, перебування у яких, хоча і тимчасове, було приготовлено для всіх, хто володіє кармою і залежало тільки від спів падіння гріхів і доброчесності. Цю схожість з вченням Христа часто пояснюють значним впливом, який Іран, зокрема культ Митри зробив на розвиток як північного буддизму, так і християнства.
Ні махаяна, ні ваджраяна ніколи не були єдиними релігійними доктринами. У них завжди було багато різних шкіл і течій. Кожне із них внесло свій внесок в духовний розвиток Китаю, Японії та інших країн Далекого Сходу. Але тільки в Центральній Азії вони набули характер пануючого світогляду, який в значній мірі визначив цивілізаційний вигляд регіону. Це відноситься насамперед до ламаїзму – особливій формі буддизму, який виник в середньовічному Тібеті. Його засновником був буддійський монах Цзонкхапа (1357 - 1419), який поклав початок вченню гелукпа ("доброчесність"). Переусвідомивши традиційний спадок буддизму, він надав йому нову форму. Особливий наголос був зроблений на дотримання етичних норм і ритуалів. Гелукпа вимагала від кожної людини беззаперечної покори своєму наставнику і вчителю. Це само по собі виключало можливість вільного вибору, не говорячи вже про особисту свободу. По суті справи це була нова релігія. Через жовтий колір шапки її послідовників стали називати "жовтошапочниками", а сам ламаїзм, "жовтою релігією", в противагу "червоній релігії" і "червоношапочникам" – прихильникам старотібетської школи буддизму.
В гелукпа склався багато чисельний пантеон шанованих будд, бодхисатв і різного роду духів, власний канон, свої свята та обряди. Було побудовано багато монастирів, храмів і кумирен. Мало-помалу утворилося професійне духовенство, яке об’єднувалося в сувору ієрархічну структуру, свого роду ламаїстську церкву на чолі з далай-ламою. Церква здійснювала функції як духовного, так і світського керівництва придаючи ламаїстському суспільству і державі чисто теократичний характер.
Релігійним центром ламаїзму була Лхаса – столиця Тібету, де знаходилася резиденція далай-лами. Тибетська мова отримала статус священної мови ламаїстської церкви. Її вивчали в Монголії та інших країнах "жовтої релігії". Всі вони складали особливий культурно-історичний регіон. Цивілізація ламаїзму несла на собі відбиток індо-буддійських і древньоіранських впливів, які органічно ввійшли в систему цінностей, які склалися на базі більш древніх культур народів Центральної Азії.
В 1500 р. населення ламаїстських країн оцінювалося в 3,6 млн. чол., або 0,8% жителів Землі. Але на рубежі Нового часу ламаїзм став швидко поширюватися, особливо серед монгольських народів. Слідом за власне монголами, його прийняли буряни, ойрати, калмики, він мав вплив серед урянхайців і маньчжур. Вони, разом з монголами давали пристанище буддистам, які рятувалися від репресій мінського уряду Китаю. Сучасні історики не схильні давати однозначну відповідь на питання, чи було у правителів Лхаси прагнення до створення обширної пан ламаїстської держави. Якщо плани і були, то техніко-економічна відсталість ламаїстського світу і слабкість соціально-політичних структур визначили наперед такі плани на невдачу. Експансія ламаїзму зупинилась на кордонах Китаю і Росії. В 1581 р. Єрмак завоював Сибірське ханство і відкрив шлях на схід для російських землепрохідців, які в 1637 р. вийшли до берегів Тихого океану. Подальші успіхи ламаїзму, таким чином, замкнулися на зоні Центральної Азії і він прийняв порівняно локальний характер.
В центрі світових подій як і раніше була конфронтація ісламу із західним християнством. З самого свого виникнення іслам володів незвичайної сили динамізмом. Він протиставляв себе всім іншим релігійно-філософським системам і бачив свою історичну місію в утвердженні на Землі Нового порядку.
Як і іудаїзм і християнство, іслам опирався на біблейську традицію суворого єдинобожжя. Вона набула в ньому найбільш повне і послідовне втілення. Догмати і обряди ісламу були прості і доступні, особливо для простих людей, і швидко завоювали у них широке визнання. По своєму духу іслам був консервативним. Мухаммад розглядав свою проповідь не як новий щабель в розвитку релігійної свідомості, а як відновлення древньої істини, спотвореної єврейськими і християнськими пророками. В ісламі немає ідеї прогресу, немає уявлень про боголюдяність та співпрацю і, як наслідок, немає вимоги продовжувати справу творця. Навпаки, сама думка про "співтовариство" з богом розглядалася як страшна єресь. Мусульманин повинен був коритися богу (саме слово іслам означає "покірність") і жити у відповідності з об’єктивними законами, які встановлені згори.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
