59404 (611065), страница 3
Текст из файла (страница 3)
На рубежі Нового часу Схід був найбагатшою і населеною частиною світу. В 1500 р. у країнах Сходу (Азія і Північна Африка) проживало майже 288 млн. чол., або 68%населення всієї Землі. Включно до промислової революції в Європі на нього припадало 78% світового промислового (мануфактурно-ремісничого) виробництва. Тут були родючі землі, які давали порівняно високі врожаї. Наприклад, середня врожайність пшениці в Індії у другій половині XVI ст. складала 12,6 ц. з гектара, ячменю – 13,1 ц., тоді як в країнах Західної Європи – 7 – 8ц. з гектара. В 1500 р. із 31 найбільшого міста світу з населенням більше 100 тис. кожне, 25 знаходилося на Сході і тільки 4 в Європі (2 в Африці). Практично до початку XIX ст. країни Сходу експортували в Європу основному споживчі товари та іншу готову продукцію. Вони поставляли медикаменти, прянощі, каву, цукор, чай, вишукані бавовняно-паперові тканини, кашеміри, шовкові вироби та інші предмети розкоші.
У порівнянні із Заходом, Схід був краще забезпечений продовольством, особливо хлібом. Приріст населення в Азії в XVI ст. складав 35%. Положення народних мас було достатньо стабільним, кращим ніж у Європі.
У порівнянні із Сходом, Європа виглядала бідною і відсталою частиною світу. В 1500 р. в країнах Заходу (католицькі країни Європи) було 68 млн. жителів або 16% всього населення Землі. На Європу (без Росії) припадало близько 18% світового промислового виробництва, у перерахунку на душу населення це було дещо менше ніж на Сході. Приріст населення – 25% у XVI ст. був нище ніж у Азії. Лише 2 держави Південної Європи – Італія і Іспанія були на рівні Сходу, до них поступово підтягувалися Фландрія, Франція, Англія і деякі інші землі на північному заході Європи.
Не дивлячись на це, а також на відносну слабкість і нерівномірність розвитку, Захід робив все зростаючий вплив на хід світових подій. Його динамізм і в кінцевому рахунку його роль у світовій історії зовсім не відповідали і не витікали із чисельності його населення, його багатств і інших умов матеріального життя. Абсолютно ясно, що роль Заходу визначалася факторами іншого порядку, насамперед так званим людським фактором, "культурою людини", яка витікала із особливостей західної цивілізації.
Ця нова цивілізація склалася на Заході у Х – ХІ ст. на базі античних традицій і вчення західно християнської (католицької) церкви. Її основу складала вільна людина, самостійний і незалежний індивід, який володів особистими правами і привілеями. На відмінну від Сходу, на Заході переважало індивідуальне начало, перевага приватних інтересів над суспільними. Чисто християнська ідея боголюдяності всіляко зміцнювала це начало і вимагала від кожної людини безкінечного самовдосконалення "співпраці" з богом. В поєднані з віковими традиціями приватної власності це сприяло створенню соціальних і ментальних структур, які володіли величезним потенціалом саморозвитку. Якраз на базі цих структур розвинувся зовсім особливий тип особи, який прирікав західну людину на безкінечні пошуки Нового.
На протязі всього життя людина Заходу прагнула вирізнитися, виділитися із маси собі подібних і зайняти особливе, лише йому властиве положення. На Заході люди мінялися з тим як постійно міняються закони природи. Не було нічого незмінного і неважливо, що чимало новинок приходило ззовні. Ми вже знаємо, що значна частина технічних винаходів, наприклад, вогнепальної зброї, паперу, водяного колеса, вітрильників, книгодрукування і багато інших були зроблені на Сході. Але на Заході вони швидко доводилися до досконалості і давали імпульс до нових відкриттів. Неможливо перерахувати все те нове, що з’явилося в Європі на рубежі Нового часу. Мінялося все – політика, розуміння любові, філософія, фінанси, мистецтво і технологія. Всі ці зміни відображали своєрідну духовну атмосферу, яка панувала на Заході, були проявом того духовного настрою, того духа Фауста, який змушував західну людину заради власного задоволення проникати в таємниці природи і мандрувати в далекі країни. Європейці залишили сотні записок, малюнків, замальовок про свої мандрівки за морями і океанами. Але ми не знаємо ні одного опису Європи, який був би зроблений китайським або індійським мандрівником. Навіть мусульмани приїздили на Захід в крайньому випадку, коли було дуже потрібно, головним чином у справах, пов’язаних із державними інтересами.
У порівнянні із Заходом , Схід був нерухомий. Люди не змінювалися на протязі декількох поколінь. Придане бабусі вєтшало, але не старіло. На Сході переважало спільне начало, конформізм, який витікав із переконання, що існують загальні закономірності, за якими кожна людина повинна влаштовувати своє життя. Ця ідея про вічні і об’єктивні закони, а також перевага спільного начала над приватним, колективу над особистістю(індивідуальністю) визначили наперед інерційність життя і думки. Маса придушувала (подавляла) одиницю і не давала їй можливості проявити себе. Вірність минулому, насамперед заповітам великих предків, які відкрили закони правильного життя, домінували в системі східних цінностей. Тільки їх дійсне або уявне порушення примушувало східних людей шукати нові шляхи їх вирішення, які б були покликані в кінцевому рахунку відновити звичний порядок речей.
Динаміка Заходу, перевага його цінностей проявилися далеко не відразу, а головне не у всіх сферах людської діяльності. Включно до середини XVII ст. у Заходу не було переваг в області військової справи, він як і раніше відставав від Сходу у сфері матеріального виробництва і рівня життя, тобто в співставлюваних і такі, які легко встановлюються областях людського співжиття. І тільки в кінці XVII ст. перевага Заходу стала очевидною. Тоді ж стали відмічати "відставання" Сходу. Разом з тим слід відмітити, підкреслюють студенти, що це "відставання", як і "випереджаючий розвиток" Європи було не більше ніж зовнішнім проявом, видимим наслідком їх попередньої історії. На рубежі Нового часу в Західній Європі не відбулося і не відбувалося нічого надприродного. "Європейське диво" XVI – XVII ст. було простим і природнім нагромадженням результатів, які раптово для інших виявили нову якість. "Відставання" Сходу – це також результат його власного розвитку. До ХІХ ст. включно його ніхто не переривав і не зупиняв. Але на відмінну від Європи, воно йшло іншими шляхами, на базі інших соціальних і релігійних цінностей.
При загальній протилежності Заходу, Схід був далеко не єдиним. Його окремі частини відрізнялися між собою майже так само, як кожна із них відрізнялася від Заходу. До того ж включно до Великих географічних відкриттів ці окремі частини людства розвивалися майже ізольовано і не були зв’язані між собою постійними і взаємозумовленими процесами. Універсальність світу і людини існувала скоріше у свідомості людей, ніж у реальному життєвому досвіді. В кращому випадку існували контакти між суміжними ойкуменами, якими були ці окремі частини. У кожній із них домінувала своя цивілізація зі своїм баченням світу, із своїми світогосподарськими зв’язками і культурно-історичними цінностями. На рубежі Нового часу всі ці цивілізації виступали як свого роду центр сили у полі тяжіння яких розгортався всесвітньо-історичний процес.
Кожна цивілізація – це культурно-історичний тип, який визначає спосіб або стиль життя, властивий великій людській популяції, яка керується своїм комплексом знань і визнає авторитет певної системи цінностей. У відповідності з ним і країни, і народи, які входять в цивілізацію, прагнуть будувати своє життя, свої соціальні і політичні інститути. При цьому кожна цивілізація опирається на власну міфологію і культурно-історичну традицію. Кожній із них властивий особливий тип культури з власною концепцією життя і людини, зі своєю етикою і мораллю.
Кожна цивілізація виступає як цілісна система. Як така вона є детермінантом своїх частин, підкоряє або перетворює їх у відповідності з своєю власною природою. Економіка не є виключенням. Тому кожній цивілізації був властивий свій власний спосіб виробництва, який витікав із характеру її економічних структур, тобто сукупності соціальних умов, в яких здійснювалася господарська діяльність людини. Тому з економічної точки зору цивілізації, які знаходилися на однаковій стадії розвитку, відрізнялися не характером знарядь і засобів виробництва, а формою організації праці. Вони були органічно властиві цивілізації і внаслідок цього були надзвичайно міцні. Не випадково К. Маркс в "Капіталі" відмічав, що внутрішня міцність і структура докапіталістичних національних способів виробництва в Китаї і Індії були непереборною перешкодою для торгівлі, яка розкладала б їх і не піддавалися руйнуванню без допомоги політичної влади.
На основі порівнянь, можна стверджувати, що на рубежі Нового часу всі передові цивілізації Старого Світу – китайсько-конфуціанська, індуська, мусульманська, західно-християнська і ті які межували з ними – російсько-православна, японська і ламаїстська, знаходилися на майже однаковій стадії розвитку. Деякі відмінності в техніко-економічних показниках, наприклад, відставання Західної Європи або Близького Сходу в області продуктивності сільського господарства, не мали принципового значення і компенсувалися в інших сферах матеріального життя.
На початку XVI ст. найбільш населеною і багатою частиною світу були Китай і інші країни китайсько-конфуціанської цивілізації (Корея, Вєтнам). В 1500 р. в її ареалі проживало близько 106 млн. чол., тобто 22,3% всього населення Землі. У своїх основних рисах ця нова далекосхідна цивілізація склалася на середину І тис. р. до хр. е. на базі соціокультурної спадщини Стародавнього Китаю і вчення Конфуція (551 – 479 до хр. е.).
Холодний матеріалізм і бездуховність цієї далекосхідної цивілізації сформували особливий тип особистості. Непорушний і вічний порядок основа основ конфуціанського способу життя. У світі існують об’єктивні закономірності, які не залежать від волі окремих людей. В житті не може бути і не має нічого нового. У конфуціанстві немає бога, немає особи творця, не говорячи вже про ідею боголюдиності. Від людини вимагалось не розвиток вільного творчого начала, а дотримання раз і назавжди встановлених правил, які витікають із чітко усвідомленої необхідності.
Найвищою соціальною цінністю конфуціанства була держава. Вона одна, керуючись єдиним правильним вченням, була покликана влаштовувати життя суспільства і людини. Держава пронизувала все, підкоряла собі всі сторони людської діяльності, об’єднувала функції правителя, судді і духовного наставника народу. В служінні державі, яка ототожнювалася з загальним благом, чиновники бачили найвищий сенс свого життя. Ніде в світі, навіть в Росії, не було такого культу державної влади. Ніде у світі чиновники не каструвала себе заради служіння державі, без якої китайці не уявляли собі справедливості і порядку.
Конфуціанське суспільство було вороже по відношенню до індивіда і його прагнень. Тут не було свободи, навіть самого поняття про свободу як права особистості самостійно розпоряджатися собою і своєю діяльністю. Кожен був частиною величезного суспільного механізму і "служив" йому в міру своїх сил і здібностей. Почуття обов’язку на конфуціанській шкалі цінностей переважало над всіма іншими. Людина повинна була слухатись насамперед родичів і начальників. На протязі віків конфуціанство виховувало в людині акуратність і обов’язок, які породили ту найвищу культуру праці, яка викликала захоплення у іноземців. Все було розписано, все регламентовано включно до дрібниць. На протязі всього життя китаєць був у полоні ритуалів свого роду – науково обґрунтованих правил поведінки, тих знаменитих "китайських церемоній", які в сукупності складали досить жорстку систему повсякденного етикету, який зв’язував людину по руках і ногах.
Конфуціанське суспільство було формально демократичним. Кожен міг стати Яо (легендарний герой і правитель стародавнього Китаю). Для цього потрібна була праця і старанність, насамперед в набутті знань. Конфуцій закликав все життя вчитися, осягати істину. Насправді це означало вивчення конфуціанської науки – величезного і крайнє догматичного зведення знань, яке мало ясні і чіткі відповіді на всі випадки життя. В 1403 – 1407 рр. ці знання були зібрані в 22877 книгах, які склали 11095 томів конфуціанської енциклопедії. Система конфуціанської науки і освіти, за словами О. Сенковського це "найстрашніше іго, яке де-небудь і коли-небудь душило за горло розум людський". Все це визначило наперед інтелектуальний застій суспільства, коли думка людини була постійно повернена назад у занадто ідеалізоване минуле.
Китайсько-конфуціанська цивілізація мала чітко визначений, навіть ізоляціоністський характер. Вона в прямому розумінні слова відгородилася від світу Великою китайською стіною. Навіть військова доктрина несла на собі відбиток охоронного начала. Конфуціанство виключало зовнішню агресивність, прагнення до експансії, до тріумфального поширення і утвердження своїх цінностей. Військова справа вважалася непрестижною для освічених людей. Війна, як і торгівля, сприймалися як неминуче лихо, як печальна необхідність, яка диктувалася турботою про вище благо держави.
Весь світ китайсько-конфуціанської цивілізації був повернений всередину. Його цілком пронизувала ідея самодостатності, переконання в непотрібності і навіть шкідливості зовнішніх контактів. Це прагнення до ізоляції поєднувалося в конфуціанській свідомості з впевненістю у незмірній перевазі своїх цінностей. Китайці розглядали себе як центр світу, як Серединне царство, вершину і світоч світової цивілізації. Вони поблажливо погоджувались, щоб іноземні варвари вчилися у них, але самі не відчували в цьому ні найменшої потреби. Китайці не бажали мати будь-які зовнішні зв’язки чи запозичувати чужий досвід або знання.
Все це привело до самоусунення країн китайсько-конфуціанської цивілізації із світової історії. Їх роль, якщо не брати запозичень їх досвіду іншими, була зведена до самого мінімуму, але ніяк не співвідповідала їх величезному людському і матеріальному потенціалу. Фактично весь ареал китайсько-конфуціанської цивілізації залишився в стороні від вирішальних подій міжнародного життя.
Зовсім інший характер мала японська цивілізація. Вона багато перейняла у Китаю, в тому числі систему письма і значну частину матеріальної культури. Часто її розглядають навіть як вітку китайсько-конфуціанської цивілізації. Насправді вона була зовсім іншою, багато в чому навіть протилежною. Тут не було подавлення особистості, не було культу надлюдської держави, етатизованої і егалітизованої свідомості.
Японська цивілізація виникла в ІХ – ХІ ст. Ареал її поширення ніколи не виходив за межі власне Країни Вранішнього Сонця, населення в 1500 р. складало 17 млн. чоловік, або всього 4% жителів Землі. Це невелика, але виключно динамічна цивілізація склалася на базі синтоїзму (культу стародавніх японських богів і духів) під сильним впливом буддизму махаяни. Він проник в Японію в середині VI ст. і в ІХ ст. став державною релігією. На відміну від китайсько-конфуціанського суспільства японська цивілізація володіла виключною здатністю до наслідування, сприйняття чужого досвіду і знання. У цьому відношенні вона нагадувала Західну Європу. Вона легко і природно інтегрувала запозичення, органічно включаючи їх в систему власних цінностей та ідеалів. Навіть стародавні японські божества і духи з часом стали сприйматися як аватари (іпостасі) різних будд і бадхисаттв.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
