59151 (610991), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Утретє цісар прибув у галицьку столицю 15 травня 1787 року в супроводі свити, чисельністю лише кількадесят осіб на чолі з князем Кинським. “Революціонер на троні” уникав розкоші. У Львові високі гості винайняли не номери в готелях, а приватні покої. Особисто для себе Йосиф II найняв три покої в будинку Брешля. Хто відвідував його тоді, дивувався з простоти цісарського побуту й навіть зауважив подерті панталони монарха.
Імператор відвідав обидві семінарії (грецького та римського обряду), а особливо цікавився греко-католицькою семінарією, оскільки напередодні отримав скаргу на її керівництво. Перебуваючи в закладі, перед строєм семінаристів цісар дав команду перебудуватися за національним критерієм. Хвалив швидкість, з якою окремо стали галичани, словенці, угри та хорвати. Відвідавши помешкання професора теології Феслера (тоді професори жили разом зі студентами в приміщеннях семінарій та університетів), зауважив, що в його бібліотеці є заборонені церковною цензурою книги, серед них – том Гельвеція. Запитав, хто дозволив. “Ваша Величність і Ваша Світлість”, – відповів професор. Це сподобалося цісареві, він похвалив Феслера за швидку й дотепну відповідь. Перебуваючи в семінарії, розмовляв трьома мовами: крім німецької, вживав італійську та латину. [26, 56-57]
У неділю вранці 17 травня цісар знову відвідав греко-католицьку семінарію, де йому представили трьох найкращих учнів: Василя Кукольника, Івана Орлая та Петра Лодія (всі вони згодом емігрували до Росії та зробили кар’єру в Санкт-Петербурзі).
Згодом, прогулюючись вулицями міста, Йосиф II зауважив, що всі перехожі прямують в одному напрямку, і запитав, куди. Йому відповіли, що на Збоїська, де люблять відпочивати на природі. Цісар висловив бажання відвідати тодішнє улюблене місце для спацерів. Перебуваючи на Збоїськах, імператор забажав перекусити й завітав до реставрації Фоґецера. Коли імператор переступив поріг реставрації, всі відвідувачі повтікали, а господар знепритомнів. У приміщенні залишилася лише пані Фоґецерова. Їй спершу відібрало мову, але згодом прорвало: Jesus, Maria, Joseph! Der Kaiser, um Gotten Willen, der Kaiser! Цісар звелів жінці закликати назад гостей, щоб продовжували забаву, а його супутники заходилися отямлювати зомлілого господаря. Невдовзі всі освоїлися, й гості (ймовірно, німецькі колоністи) почали грати в якусь гру, що за описом нагадує сучасний кегельбан. Кулю, яку кинув цісар, Фоґецер одразу заховав, заявивши, що посріблить її та передасть онукам. [26, 58-59]
Наступного дня сім возів і 270 осіб почту на чолі з імператором Йосифом II покинули Львів. Через три дні наспіло розпорядження про повернення єпископа Антонія Ангеловича (див. про нього “Газету” за 12 серпня 2005 р.) на посаду ректора семінарії (усунутого 1784 р. внаслідок інтриг). 2 червня цісар був у Могилеві, 17 червня – в Москві, 19 покинув Санкт-Петербург, 3 серпня повернувся до Замостя, а 15 серпня – до Відня.
1781 р. на Кайзервальді львівський магістрат поставив пам’ятник Йосифові II. Пам’ятник простояв до 1850-х років.
ІІІ.2 Зміни у суспільному житті Західної України повязані із реформами Йосифа ІІ
Із входженням Галичини до складу Австрійської імперії однією з основних цілей тодішнього владного режиму було покращення економічного та соціального розвитку цієї провінції, яка й справді перебувала в украй занедбаному стані.
Щоб підняти рівень сільськогосподарського виробництва, австрійський уряд сприяв поселенню на галицьких землях німецьких, австрійських і чеських колоністів, від яких місцеве населення переймало найновіші на той час аграрні технології, а також освоювало прийоми вирощування, переробки та застосування нових сільськогосподарських культур, таких як конюшина, люцерна, тютюн, цикорій тощо.
Починаючи з кінця XVIII ст., основною харчовою культурою галицького села стала картопля. Крім усього іншого, ця культура виявилась ідеальною сировиною для виготовлення горілки, що приносило високі прибутки. Тож не дивно, що гуральні виростали в галицьких містах, містечках і селах, мов гриби після дощу. Хоча мало хто знає, що цісар Франц Йосиф був запеклим противником алкоголю і за час свого правління видав декілька “антиалкогольних” декретів.
Найважливіші з численних реформ Йосифа II стосувалися селян. У 1781 р., розуміючи, що без полегшення їхньої долі неможливо поліпшити соціально-економічне становище Галичини, імператор наважується провести сміливі політичні заходи, спрямовані на скасування кріпацтва. В межах цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше трьох днів панщини на тиждень, або 156 днів на рік (для найбідніших селян встановлювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися додаткові повинності на користь землевласника; закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, а також такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана до суду. [20, 113-115]
Це були зміни величезної ваги. Галицький селянин більше не був якоюсь зневаженою, не захищеною законом істотою. Тепер він став особою з певними законними правами. Втім це не значить, що реформи зрівняли селян з іншими класами. У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним панові й залежним від нього. Однак його становище поліпшилося: зі звичайного предмета особистої класності він стає чимось на зразок орендаря, котрий передає свій наділ у спадщину й стосунки якого із землевласником регулюються законом.
Сміливий і рішучий характер цих реформ стає ще очевиднішим, якщо згадати, що саме в час їх проведення інша імператриця — Катерина II — заганяла у кріпацтво селян Лівобережної України.
Великі переваги принесла нова політика й греко-католицькій церкві. З самого початку Марія-Терезія та Йосиф II у стосунках з греко- та римо-католицькою церквами спиралися на принцип паритету. Для греко-католицького духовенства, яке протягом тривалого часу зазнавало польських утисків, цей принцип спричинився до значного поліпшення його становища.
Польські феодали більше не могли втручатися у призначення парафіяльних священиків, які згідно із законом тепер отримали рівні з римо-католицькими ксьондзами права. До того ж економічний статус греко-католицького духовенства піднявся завдяки скромній урядовій платні. Всі ці заходи вінчало відновлення у 1808 р. після 400-літньої перерви чину митрополита галицького. Так греко-католицька церква — ця єдина установа, з якою могло ототожнюватися українське селянство,— ввійшла у XIX століття оновленою.
Основною причиною зростаючої впевненості в собі греко-католицького духовенства стали реформи в галузі освіти, що їх розпочала Марія-Терезія. У 1774 р. імператриця заснувала у Відні греко-католицьку семінарію — Барбареум, що давала студентам із Західної України не лише систематичну богословську освіту, а й можливість животворних контактів із західною культурою. В 1783 р. у Львові була заснована ще більша семінарія.
Як завжди, Йосиф II пішов на крок далі своєї матері: у 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, він засновує у Львові університет, який став першим вищим учбовим закладом такого типу на українській землі. На його чотири факультети вступило близько 250 студентів, переважно поляків, а втім були й українці. Оскільки викладачі, здебільшого німці, читали лекції незрозумілими українцям німецькою або латинською мовами, то для останніх було організовано окремий факультет, що називався «Студіум рутенум». Викладання тут велося штучним язичієм, що поєднувало церковнослов'янську мову з місцевою українською говіркою.
Початкової освіти у Східній Галичині практично не існувало. У лічених однокласних школах, на які можна було натрапити по селах, навчання вели напівписьменні дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початки абетки й Святого письма.
Щоб покращити становище, у 1774 р. австрійці впровадили систему трьох типів шкіл: однокласні парафіяльні, в яких користувалися місцевою говіркою; трикласні з німецькою та польською мовами навчання й чотирикласні, що готували учнів для продовження освіти у середніх школах (гімназіях) та університетах. Старі середні школи, що їх для синів шляхти утримували деякі католицькі чернецькі ордени, ліквідовувалися. [24, 42-43]
За всіх своїх вражаючих масштабів реформи Йосифа II в дійсності більше свідчили про те, чого він прагнув, ніж про те, чого він фактично досягнув. У Галичині, як і в інших частинах імперії, багато реформ наштовхнулися на нездоланні перешкоди. Імператор, зокрема, вважав, що, полегшивши долю селян, він збільшить продуктивність їхньої праці. Але незабаром стало очевидним, що економічні проблеми Галичини крилися не лише в селянстві. На відміну від Російської України Східна Галичина не мала великих земель, відкритих для колонізації, та виходу до моря, що підштовхнув би розвиток торгівлі. На відміну ж від Західної Європи, де селяни починали переселятися до міст і працювати на фабриках, що виникали тут і там, близько 60 найбільших міст Східної Галичини перебували у стані економічного застою. Словом, можливості економічного розвитку цього регіону були надзвичайно обмеженими.
До того ж економічна політика Відня тільки поглиблювала це становище. Вона ставила собі метою зберегти сільськогосподарський характер східної частини імперії й стимулювати розвиток промисловості в таких західних провінціях, як Австрія та Богемія. Призначена служити джерелом продуктів харчування та сировини, а також ринком для готових товарів, Галичина фактично була внутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій імперії.
Реформи наштовхувалися й на перешкоди з боку шляхти, яка не пропускала можливості підірвати їх. Розлючена конфіскаціями своїх земель та зменшенням ролі в освітній справі, не поспішала йти назустріч реформам і римо-католицька церква. Врешті-решт опір нововведенням сягнув критичної точки. Мадяри, обурені політикою централізації та онімечення, що її проводив Відень, почали погрожувати повстанням. Розчарований Йосиф II був змушений відмінити багато своїх заходів.
Після смерті імператора в 1790 р. по ньому лишилася гірка епітафія: «Тут спочиває Йосиф II, усі зусилля якого зазнали невдачі». [26, 47]
На початку XIX ст. габсбурзькі правителі, особливо Франц I, продовжували відступати від позицій цісаря-реформатора. Характерно, що багато покращень у становищі селянства було відмінено й фактично відновлено кріпацтво. Проте деякі реформи у галузі церкви, освіти й права лишилися в силі. Без них та без інших прецедентів освіченого правління Йосифа II важко було б здійснити майбутню лібералізацію імперії наприкінці XIX ст.
ІІІ.3 Рутенство
За всієї своєї обмеженості й неповноти реформи Йосифа II й Марії-Терезії все ж поліпшили умови життя західних українців — одного з найбільш пригноблених народів імперії, вплинувши не лише на їхнє матеріальне буття, а й на погляди та настрої. Як і належало сподіватися, реформи збудили серед українців почуття глибокої вдячності до Габсбургів у цілому і до Йосифа II зокрема. Відданість династії так глибоко вкорінилася, що українців називали «тирольцями Сходу».
Ця велика залежність і навіть плазування перед Габсбургами мали свої негативні наслідки. Вони живили так зване рутенство — сукупність настроїв, що панували в середовищі західноукраїнської еліти аж до 1830-х років. Його прибічникам — головним чином священикам — був властивий граничний провінціалізм, що ототожнював українців виключно з Галичиною, греко-католицькою церквою й кастою священиків.
Новий консерватизм, що запанував у Відні, посилив притаманну західноукраїнській церковній верхівці підозріливість до нововведень. Наслідуючи польську шляхту аж до переходу на польську мову, рутенці культивували псевдоаристократизм, що виявлявся у зневазі до селянства та «мови свинопасів».
Піднесення Габсбургами статусу духовенства послабило його зв'язки з селянами, серед яких воно жило. Духовенство стало дивитися тільки в напрямку Відня, рабськи приймало все, що вельможно дарувала йому столиця, й не висувало ніяких власних вимог.
Психологія рутенства допомагала гнобити й тримати у відсталості цілі покоління західних українців, перешкоджаючи їм боротися за кращу долю. Таким чином, на Україні, що була під Австрією, як і на Україні під владою Росії, багато представників місцевої еліти допомагали міцно тримати в імперських шорах власних співвітчизників.
Імперське панування принесло українцям набагато жорстокіші тотальні види політичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були їм раніше відомі. Чиновництво зробило присутність імперської держави в українській громаді досить виразною. З цією присутністю з'явилося відчуття того, що десь у розкішній, хоч і далекій столиці всемогутній і всезнаючий імператор творить життя українців.
У міру того як образ божественно величної імперії — чи Російської, чи то Австрійської — заволодівав уявою української еліти, згасала її відданість рідному краю. Врешті-решт для неї українські землі з усією очевидністю були лише частиною якогось більшого цілого. Аналогічним чином слабло усвідомлення української самобутності, таке сильне в Козацькій Україні XVII—XVIII ст.
Імперська доба спричинилася до роздвоєння українського суспільства — одне було частиною Російської імперії, друге — Австрійської. І справді, починаючи з 1654 р. українці жили у двох різних політичних системах — Москва поширила свою владу до Лівобережжя, в той час як більшість українських земель лишалася у складі польсько-литовської Речі Посполитої. Але на пізніших стадіях існування останньої політичне, культурне й соціально-економічне значення західних українців настільки підупало, що стало ледве відчутним.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
