58766 (610867), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Перебування на уряді генерального бунчужного слугувало своєрідним трампліном для успішного просування службовою драбиною Війська Запорозького. Зазвичай бунчужним призначали козаків, що перед тим перебували на не надто високих посадах полкової чи сотенної старшини.
Щодо ж статусу самого інституту генеральних бунчужних у службовій ієрархії Гетьманату, то з кінця XVIII ст. відбувається його пониження порівняно з інститутом генеральних хорунжих. Свідченням цього є вже хоч би те, що в цей час стратегія службового зростання генеральних старшин передбачає переміщення з уряду генерального бунчужного на уряд генерального хорунжого, а не навпаки.
Протягом другої половини ХVII ст. існувало три способи сходження на старшинські уряди, а саме: через обрання на Генеральній або Старшинській раді та гетьманське призначення. З формального боку, за традиціями Січі, під час нових гетьманських виборів весь склад генеральної старшини йшов у відставку. Однак, як свідчить історичний матеріал, здебільшого генеральні старшини зберігали за собою свої посади. Владу втрачали тільки ті з них, хто скомпрометував себе в очах російської влади або надто тісно був пов'язаний із попереднім, уже скинутим з гетьманства правителем. Зокрема, кардинальна зміна корпусу генеральної старшини відбулася на виборчій раді 1659 р., коли до складу гетьманського уряду Ю. Хмельницького увійшли одразу два нових генеральних судді, два писарі та осавул [9, 48].
Таким чином, найближчим до гетьмана в ієрархічній побудові козацької адміністрації стояв генеральний обозний. В його функціональні обов’язки входило керування Генеральною військовою артилерією, органызацыя її матеріального забезпечення та формування складу військової старшини Генеральної військової артилерії — осавула, хорунжого, писаря, пушкарів та гармашів. На генерального обозного також покладалося завдання ведення компуту — реєстру козацького війська.
При вирішенні цивільних справ надзвичайно важливу роль відігравав генеральний писар. Він, як правило, не втручався у справи військові, але був найбільше посвячений у проблеми внутрішньої та зовнішньої політики.
Уряд генерального судді, як правило, посідали дві особи. Прямим їхнім обов’язком був розгляд і винесення вироку з цивільних справ. Для вирішення карних справ скликалася суддівська колегія — Генеральний військовий суд, в якому головував гетьман, або однин з генеральних суддів. Керівництво фінансовою сферою держави перебувало в розпорядженні генерального підскарбія. До його компетенції входило визначення порядку встановлення і збору податків,органызація зберігання натуральних припасів, призначенням митарів у полках.
До складу нижчої входили генеральні осавули, хорунжі та бунчужні. На відміну від перших, формальне коло їхніх службових повноважень було значно вужчим. Так, формально завдання генерального хорунжого полягало в охороні військової корогви (стягу), а бунчужного — гетьманського бунчука, які в урочисті моменти виносилися перед військом, але на практиці її доручалося й виконання важливих політичних, дипломатичних та військових місій. Вони їздили на чолі посольств, командували окремими військовими підрозділами, проводили судові розслідування та засідали в Генеральному військовому суді.
Розділ 2. Структура адміністративного поділу та судова і виконавча влада Української козацької держави у XVII ст.
2.1 Структура полкового та сотенного управління
Адміністративний поділ Української козацько-гетьманської держави дублював структуру війська: територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи максимально швидку мобілізацію козацького стану. Політико-адміністративна система Війська Запорозького не була козацьким новотвором, оскільки територіальний поділ середньовічного суспільства, зазвичай, скрізь відповідав потребам оперативної мобілізації збройного люду. Новаційний же підхід уряду Б. Хмельницького при закладенні нової адміністративної структури українських земель полягав у тому, що козацькі полки і сотні мали значно менші території, ніж воєводства і повіти Речі Посполитої, а тому й адміністративним органам було легше ними управляти. Перевагою нової адміністративної мережі стало те, що накази з Чигирина швидко доходили до місцевих урядників. При становленні полково-сотенного устрою Української козацької держави використовувався досвід функціонування реєстрових козацьких полків, формування яких розпочалося ще на початку XVII ст., а на переломі 1625-1626 рр., під час складання гетьманом Михайлом Дорошенком козацького реєстру, було зафіксовано 6 військово-територіальних одиниць з центрами в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Черкасах [21, 32].
Із вибухом Української революції середини XVII ст. процеси розбудови полково-сотенного устрою суттєво інтенсифікуються. Уже впродовж літа 1648 р. створюються полки на Лівобережній Україні, Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, а восени - у північній частині Правобережжя (Київське воєводство), південно-східній Волині, східній і центральній частині Подільського воєводства, на півдні Галицької землі Руського воєводства [21, 33]. На середину 1649 р. загальна кількість полків становила понад 20 військових одиниць, що спиралися на відповідні територіально-адміністративні округи.
Згідно з умовами Зборівського договору 1649 р., Українська козацька держава втратила територію Барського, Зв'ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського та Могилевського полків. Козацьке військо у кількості 40 тис. вояків відтепер мало базуватися на теренах 16 полків: Чигиринського, Білоцерківського, Корсунського, Черкаського,Уманського, Брацлавського,Кальницького, Канівського, Київського, Переяславського, Кропивнянського, Миргородського, Полтавського, Прилуцького, Ніжинського та Чернігівського [14, 315]. Окремі козацькі полки як певні територіально-адміністративні округи та військові одиниці, наприклад, Борзненський та Овруцький, було переформовано у відповідні сотні Чернігівського та Київського полків.
Несприятливий для Українського Гетьманату розвиток міжнародних процесів зумовив ситуацію, за якої з кінця 1650-х рр. його територія, головним чином, невпинно танула. Зокрема, наприкінці 1650-х було втрачено контроль над землями Волинського, Турово-Пінського та Білоруського полків. Після поразки визвольних змагань козацтва на Правобережжі та зречення П.Дорошенком гетьманської булави польська влада поступово ліквідувала Білоцерківський, Брацлавський, Корсунський, Канівський, Могилевський, Паволоцький, Вінницький,Уманський, Черкаський та Торговицький полки. Лише в ході колонізаційної діяльності правобережного козацтва, очолюваного Семеном Палієм і його соратниками, впродовж 1684-1685 рр. було відновлено адміністративну структуру на Правобережжі, в результаті чого спочатку постали Фастівський і Богуславський полки, а згодом – Корсунський і Брацлавський [21, 38].
Території полків поділялись на сотні, кількість яких суттєво різнилася. Згідно з Реєстром Війська Запорозького 1649 р., вона коливалася від 8-ми сотень у Чернігівському полку до 23-х у Білоцерківському та 22-х – у Брацлавському.
За часів громадянських війн та іноземних вторгнень 50-60-х рр. XVII ст. кількість сотень значно скоротилась на теренах Правобережного Гетьманату і стала дещо меншою на Лівобережжі. Згідно з інформацією 1672 р., тобто часу остаточної стабілізації на землях Лівобережного Іетьманату, тут налічувалося 117 сотень, тоді як Реєстром Війська Запорозького 1649 р. зафіксовано існування 124 [14, 317].
Адміністративні центри сотень були у містах і містечках, іноді – великих селах. У великих козацьких центрах, переважно полкових містечках, розташовувалася не одна, а дві-три і більше сотень (зокрема за Реєстром 1649 р. у Ніжині було аж п'ять місь ких і одна полкова сотні [14, 317]).
Назва сотні переважно походила від назви населеного пункту, де був сотенний центр, але іноді, особливо на ранніх етапах існування козацької держави, – від прізвища чи імені (рідше) сотника чи організатора сотні.
Представниками військової адміністративної влади на території полку і виконавцями доручень гетьмана, генеральних та старшинських рад були полковники. Прерогативи полковника охоплювали широке коло адміністративних, військових, судових і фінансових повноважень. Полковники забезпечували мобілізацію ввіреного їм військового підрозділу, здійснювали всю повноту розпорядчих функцій на підвладній їм території. Насамперед вони розпоряджалися земельним фондом (так звані рангові маєтності) колишньої королівщини та земель, залишених шляхтою. Полковники розподіляли ці землі між старшиною і козаками як плату за несення ними військової служби. Вони також організовували фінансову справу, справляти податки до військового скарбу, віддавали в оренду підприємства, що належали до військового фонду, збирали орендну плату. Повноваження полковників у поземельних і фінансових справах ставили під їхній контроль також міське господарство і давали змогу втручатись у внутрішні справи міст.
При управлінні ввіреним йому полком полковник спирався на полкову старшину, склад якої інституційно майже повністю дублював склад гетьманського уряду – полковий обозний, полковий суддя, полковий осавул, полковий писар і полковий хорунжий, тобто не було лише уряду бунчужного, натомість згадки про інститут полкового хорунжого у джерелах регулярно зустрічаються від середини XVII ст., коли уряд хорунжого генерального ще не став таким, що діяв постійно.
Вочевидь близькими були і моделі службової ієрархії полкового та генерального рівнів, щоправда, позиції полкового писаря, як і полкового обозного, мають значно слабший вигляд, аніж позиції їхніх аналогів у гетьманському уряді
Модель адміністративного устрою полку дублювалась на сотенному рівні, де владні повноваження реалізували сотник, спираючись на сотенну старшину – сотенного осавула, сотенного хорунжого та сотенного писаря, а також курінних отаманів, які здійснювали безпосереднє врядування козацькими громадами сотні. Кількість останніх коливалася від 2-3 до 5-6 осіб. І хоч згадок про них, на відміну від сотенного хорунжого чи осавула, у правових документах, що регулювали розміри щорічної рангової платні, немає, історичні джерела, які відображають хід політичних процесів, переконують у їхній важливій ролі, можливо, навіть дещо більших владних можливостях, аніж інших козацьких урядників сотенного рівня, за винятком, звичайно, сотника і городового отамана.
Функціональні обов'язки городового отамана передбачали прерогативи адміністрування в полковому центрі або гетьманській резиденції, без зачіпання сфери військової. Втім, таке формальне обмеження не надто послабляло вплив цієї групи козацьких урядовців, і тому інститут городових отаманів зберігався лише у великих козацьких центрах – полкових містах, де перебувало кілька козацьких сотень, або ж у гетьманській резиденції. У реєстрах козацької старшини відомості про городового отамана, як правило, йшли зразу ж після згадки про сотника полкової або першої міської сотні, перед отаманами курінними та іншою сотенною старшиною.
Допоміжним органом низової адміністрації були місцеві ради, які скликалися старшиною для обговорення і вирішення найважливіших військових, адміністративних та судових справ.
Посади як полкової, так і сотенної старшини формально вважалися виборними. Однак на практиці на полковництво та важливі уряди полкової старшини гетьман призначав самостійно чи за згодою Старшинської ради. Вища старшина дражливо ставилася до перебрання цієї важливої функції гетьманами до своїх рук і в боротьбі з цією тенденцією діставала підтримку в російського уряду. Зокрема, уже до «Переяславських статей» 1659 р. було внесено положення про те, аби гетьман «без рады и совіту всей черни» не призначав на полкові уряди та не скидав з них [14, 321].
2.2 Органи виконавчої та судової влади Української козацької держави XVII ст.
Центральними органами виконавчої влади Гетьманщини були Генеральна військова канцелярія та Генеральна скарбова канцелярія. Генеральна військова канцелярія протягом усього часу існування Української держави слугувала інструментом реалізації постанов Генеральних і Старшинських рад, законодавчих ініціатив гетьмана. У канцелярії розглядалися найважливіші справи адміністративного та військового характеру – звіти і листування полкової та сотенної старшини, справи міст, прохання і скарги окремих людей, дипломатичне листування, виготовлялися гетьманські універсали, мобілізаційні накази, майнові пожалування, ордери на податкові пільги тощо.
У жалуваній громоті, наданій Б. Хмельницькому і старшині 27 березня 1654 р., російський цар Олексій Михайлович закріпив право українського народу судитися за своїми звичаями: «Их права и вольности войсковіе, как издавна бывали при великих князех руских и при королех полских, что суживали и вольности свои имели в добрах и судах, и чтоб в те их войсковіе суди некто не уступался, но от своих би старшин судились, подтвердити; и прежних би их прав, какови дани духовного и мирского чину людем от великих князей русских и королей полских не нарушить» [24, 17].
Документи судоводства Запорізької Січі, що дійшли до нас, свідчать про демократичний характер козацького суду. Широко використовувалися такі заходи, як взяття винуватця «на поруку» або зменшення покарання, враховуючи його сімейне становище [24, 21].
Велика кількість джерел, у т.ч. й «Інструкція судам» гетьмана Д. Апостола, свідчить, що судові органи в Україні XVII ст. (зокрема, Запорозької Січі) були колегіальними. Судді зазвичай обиралися населенням безпосередньо на радах чи призначалися вищою владною структурою. Вважалося за правильне, що обраний суддя має бути «людиною гідною, заслуженою, непідозріливою, совісною, грамотною, в правах винахідливою, із законного подружнього народження, чесного поводження, в словах і справах постійною, не молодшою 25 і не старшою 75 років» [24, 23].
Обраний суддя складав присягу на вірність службі й суду, клявся розглядати справи по суті без будь-якого упередження, не допускаючи тяганини та «сприятельства», не ухиляючися від служби, керуючись законом, а якщо «право мовчало», тобто не регулювало конкретних відносин – «совістю, прикладом інших прав християнських і прецедентом». У спірних випадках він повинен був віддавати перевагу нормам з м'якшими санкціями. Суддя обирався для здійснення правосуддя на певній території, і тому його компетенція поширювалась лише на цей регіон, за винятком випадків, коли інші особи, за власною ініціативою, зверталися до даного суду з проханням розглянути їхню справу.
Судові установи в країні у XVII ст. складали певну ієрархічну систему. Потерпілий, який не погоджувався з рішенням вищого суду, міг звертатися до полкового або генерального суду. Оскаржити рішення магістрацького суду дозволялося гетьману, його правлячій канцелярії чи генеральному суду. Судовій процедурі цього періоду вже тоді були властиві певні демократичні принципи, які мали свій подальший розвиток. А саме: принцип публічності, принцип безпосередності, усності та змагальності. Вони відображали демократичне зачинання Малоросії, її самобутність, схильність до свободи й справедливості. На судових засіданнях завжди було багатолюдно [25, 28].
Висновки
Надзвичайно важливе місце в політичній системі Гетьманату посідав інститут гетьманства. Виборний гетьман мав право скликати Генеральну та старшинську раду, керувати ними. Гетьман очолював козацьку адміністрацію, за його підписом виходили найважливіші укази (універсали). Він очолював українське судочинство, виступаючи вищою апеляційною інстанцією, керував фінансами та стояв на чолі збройних сил.
У реальній політиці широта гетьманських повноважень постійно коливалась, то розширюючись, то звужуючись за рахунок компетенцій Генеральної та старшинської рад, надаючи тим самим політичній системі Української держави характеру то республікансько-олігархічного режиму, то — авторитарного.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
