58766 (610867), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Втім, саме право вільної гетьманської елекції було одним з ключових понять узагальненого образу «козацьких прав і вольностей». Витоки традиції його правового застереження сягають часів розбудови політичних взаємин Війська Запорозького з польськими королями першої чверті XVII ст., а у своєму концентрованому вигляді цю норму було легітимізовано договором гетьмана Богдана Хмельницького з російським монархом Олексієм Михайловичем 1654 р. Зокрема, в одній зі складових частин «Березневих статей», а саме в «Жалуваній грамоті Олексія Михайловича гетьману Богдану Хмельницькому і всьому війську Запорозькому про збереження їхніх прав і вольностей» застерігалося: «А буде судом Божим смерть случитца гетману, и мы, великий государь, поволили Войску Запорожскому обирати гетмана по прежним их обычаем самим меж себя. А кого гетмана оберут, и о том писати к нам, великому государю, да тому ж новообраному на подданство и на верность веру нам, великому государю, учинити, при ком мы, великий государь, укажем» [17, 171]. Тобто в цьому випадку йшлося про право вільної, нічим і ніким не обмеженої елекції, з наступним повідомленням про її результати в Москву та обов'язковим складанням новообраним регіментарем присяги цареві у присутності його уповноваженого.
Прагнучи впровадити монархічну модель організації владних відносин у Гетьманаті, Хмельницький навесні 1657 р. учинив спробу легітимізувати свої нововедення авторитетом російського царя та московського патріарха. Однак інтереси російської правлячої династії в Україні насправді зумовлювали принципово інший алгоритм розвитку політики Москви щодо моделі владної системи Гетьманату взагалі та форм проведення гетьманських виборів зокрема. Уже реагуючи на клопотання Богдана щодо затвердження царем і благословення патріархом факту визнання Юрася Хмельницького офіційним спадкоємцем гетьманства, повноважний представник царя в Україні окольничий Ф. Бутурлін зауважив: «По смерти гетмана буде тому слову відміна, те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той і буде...» [14, 297].
Загострення і розрив українсько-російських відносин за років гетьманування Івана Виговського не дав змоги московському керівництву реалізувати свої амбітні наміри відразу по смерті Богдана Хмельницького. Однак уже при поверненні Війська Запорозького, очолюваного його сином Юрієм, під царську зверхність восени 1659 р. у сфальсифікований царськими дипломатами текст договору 1654 р. було внесено принципове доповнення, що зобов'язувало новообраного регіментаря Війська Запорозького для обрання на гетьманство їздити до Моски на аудієнцію до царя. Таким чином, відтепер впроваджувалася своєрідна процедура інавгурації, котра обов'язково мала проходити в Москві, у царських палатах.
Утім, фактично і Юрій Хмельницький, і його легітимний (з погляду визнання легітимності московським керівництвом) наступник Іван Брюховецький під різними приводами таки зуміли ухилитися від упровадження цієї правової вимоги в політичне життя Гетьманату. А вже договір Війська Запорозького з царем 1669 р. («Глухівські статті») був вільний від неї, містячи натомість у собі норму: «им обирати гетмана по их праву, и чтоб с своего госу-дарского милосердия пожаловал, велелі дати в войско гетману войс-ковыя клейнота» [28, 573]. Щоправда, водночас залишалась у силі норма, зафіксована в «Нових статтях» Юрія Хмельницького 1659 р., котра забороняла Війську Запорозькому зміщувати за будь-які проступки, за винятком лише зради царя, гетьмана з його уряду без відповідного царського дозволу: «А самим однолично гетмана, без указа царского величества, не переменять...» [28, 574].
Отже, з формально-правового боку вирішення проблеми гетьманської елекції покладалося на волю Війська Запорозького, але з обмеженням на користь царя права позбавлення гетьманської булави та скликання елекційної ради. Крім того, де-факто утвердилася практика проведення елекційних рад за обов'язкової участі повноважних представників царя – окольничого чи боярина в другій половині XVII ст. та, відповідно, таємного радника чи вищого офіцерського чину російської армії в першій половині XVIII ст., причому зазвичай виряджалися вони в Україну в супроводі царського війська.
Тенденція до посилення гетьманського авторитаризму зумовила активну протидію з боку вищої старшини, яка часто-густо отримувала дієву допомогу з боку російської влади. Зокрема, авторитарні прагнення Д. Многогрішного та І. Самойловича стали однією з головних причин усунення їх від влади.
Крім того, протягом усієї другої половини ХVІІ ст. політичний курс Москви виразно тяжіє до обмеження гетьманських прерогатив на свою користь та перерозподілу їх з-поміж вищої козацької старшини. Зокрема, уже «Переяславські статті» Юрія Хмельницького 1659 р., крім вимог щодо зобов'язання новообраного гетьмана їхати до Москви, аби з рук царя отримати булаву, хоругву і жалувану грамоту на гетьманство, позбавляли його права самостійно розпоряджатись українським військом, без санкції царя воювати з сусідніми країнами чи надавати їхнім правителям військову допомогу. Також «без рады и совіту всей черни» гетьман не мав права призначати на полковницькі й старшинські уряди та позбавляти старшин влади. Окрема стаття обмежувала його компетенції у судовій сфері, виводячи з-під гетьманської юрисдикції в карних справах цілу низку старшин, які мали особливі заслуги перед царем [27, 42].
«Глухівські статті» 1669 р. позбавили гетьмана права на ведення зовнішньополітичної діяльності, а також передбачали його підсудність російській владі. «Конотопські статті» 1672 р. для того, аби старшина надалі не зазнавала від гетьмана «неволі і жорстокості», закріплювали положення, що забороняли українському правителю одноосібно, без ради зі старшиною, карати козацьких урядовців, провину яких відтепер мав обов'язково засвідчити Генеральний суд. Аналогічна вимога ставилась і при позбавленні регіментарем старшин урядування. «Коломацькі статті» 1686 р. обмежували прерогативи гетьмана у сфері поземельних відносин, забороняючи регіментареві без узгодження з Москвою відбирати у власників надані раніше гетьманською владою і підтверджені царськими грамотами рангові ґрунти та промисли.
Вищим органом влади вважалася військова рада, але гетьман і генеральна старшина вміло маніпулювали нею, і значення останньої поступово зменшувалося. Гетьмана обирали на все життя. Спроби становлення гетьманської династії не вдалися. Маються на увазі вибори по смерті Б. Хмельницького гетьманом Ю.Хмельницького тільки через те, що він був сином Богдана. Але далі династична ідея не пішла. Гетьманське достоїнство лишалося виборним. Перший орган верховної влади в Україні – козацьке військо. Другий орган верховної влади – Рада. Вона є відгуком в умовах Запорізької Січі вічевої влади. Її також можна було порівняти із сеймом. Але на відміну від сейму чи сьогоденної Верховної Ради представників не вибирали, а збиралася ніби вся громада. Періодичних зборів не було. Вона збиралася за необхідністю тоді, коли треба було гетьманові, чи більшості козаків.
В. Антонович наголошує на тому, що не відомо до кого належала головна державна функція [1, 64]. Жодна з трьох перелічених рад не мала установленного закону: збиралися задля потреби та на змову. Кожна рада мала однакову силу після звичаєвого права, яке поєднує в собі матріархальні та патріархальні порядки, які набувають обов’язкового статусу. Тобто звичаєве право ґрунтується на традиції, звичаї; на наданні законного вигляду давнім звичаям, традиціям, що склалися в минулому. Головна державна функція не була чітко визначена, про неї можна було всяко думати, всяко її тлумачити.
Особисто гетьман очолював генеральний уряд, козацьке військо і всю старшинську адміністрацію. Як голова судової влади він затверджував присуди генерального і полкових судів з найважливіших справ. Гетьман рекомендував до виборів або особисто призначав старшинську адміністрацію.
Від імені козацького війська і всієї України він проводив дипломатичні переговори й укладав міжнародні угоди, призначав послів й інших дипломатичних представників, забезпечував зміцнення міжнародного становища України. Риси монархічного панування були особливо виразними за правління Б.Хмельницького, І.Самойловича. Проте в політичній системі гетьманської влади досить сильними були і демократичні переваги.
Козацька маса не схвалювала монархічного характеру гетьманської влади. За її ініціативи було позбавлено булави чимало ватажків, які втратили опору старшини або козацьких низів.
До інституту гетьманства належала уся адміністрація краю. Адміністративні функції гетьмана відображалися в універсалах. До атрибутів адміністративної влади належала ще одна важлива функція: право роздавати землі. Ця адміністративна функція була дуже важливим привілеєм гетьманської влади.
До інституту гетьманства, крім воєнної та адміністративної влади, належала ще й фінансова влада: йдеться про право збирати податки з торгівлі, із промислів та ремесел. Усі вони йшли у військову касу. Фінансова діяльність велася без певного порядку. Дуже довго не відрізнялись власне гетьманські гроші від грошей військових. Усі вони лічилися вкупі. Гетьманські фінанси від військового скарбу стали відрізнятися лише при Данилі Апостолі. Тоді булла встановлена посада генерального підскарбія, по-сучасному – міністр фінансів.
Гетьман і вся козацька старшина не діставали пенсії, а брали платню натурою. В Україні були маєтності, доходи з яких йшли на пенсію гетьманів.
Таким чином, можна підсумувати, що інститут гетьманства сприйняв від інституту княжої влади пріоритет світської влади над церковною і розвивав царське та демократичне начала княжої влади, з іншого – їх контролювала громадськість і, насамперед, запорізьке військо. Адміністративне, військові, суддівські та інші гілки гетьманської влади розвивали кращі традиції княжої влади і творчо сприймаються інститутом президентської влади.
1.3 Генеральна та Старшинська ради – ограни політичної влади Української козацької держави в XVII ст.
У ході революційного переоблаштування українського суспільного життя в середині XVIІ ст. демократичні засади, що до того існували на Січі, було перенесено на терени, які підлягали владі Війська Запорозького та його гетьмана. У результаті цього найвищим розпорядчим органом у державному житті Гетьманату стала Генеральна рада — загальнокозацьке зібрання, що ухвалювало рішення, які були обов’язковими до виконання як козацькою старшиною, козацтвом, так і представниками інших соціальних станів, що проживали в межах козацької держави.
Прерогатива скликання Генеральних рад належала гетьману або за його відсутності – генеральній старшині. Процедура збору ради мала такий порядок: за наказом гетьмана Генеральна військова канцелярія розсилала універсали з відповідними наказами до полковників і полкової старшини, які своєю чергою інформували нижчий, сотенний рівень козацької адміністрації.
До середини XVIІ ст. до участі в Генеральних радах допускалися представники лише козацького стану. З початком революції, коли Військо Запорозьке почало себе усвідомлювати в якості загальнонаціональної політичної еліти, на ради почали запрошувати представників вищого православного духовенства — митрополитів, єпископів, настоятелів великих православних монастирів, протопопів важливих козацьких центрів. Часто, особливо, коли на обговорення виносилися питання широкого суспільного значення, до участі в радах допускалися представники міської адміністрації — війти, бурмістри, лавники тощо. У залежності від характеру взаємин гетьманської адміністрації зі старшиною Запорозької Січі, до участі в Генеральних радах запрошувалися або не запрошувалися представники низового козацтва [3, 76-77].
Дослідники відзначають той факт, що Генеральна рада не мала чітко визначених норм представництва. Під час військових походів, коли Військо Запорозьке перебувало в стані мобілізації, коло учасників рад було широким, практично загальноосяжним. В інших випадках гетьман і старшина практикували запрошення до участі в роботі Генеральних рад лише представників від полків. Обов’язковою умовою правомочності ради була участь в її роботі представників від усіх козацьких полків. Скликання ж ради без запрошення або без прибуття в силу різних обставин делегації того чи іншого полку майже завжди породжувало гострий політичний конфлікт.
Зазвичай, на Генеральній раді головував гетьман або в тому випадку, коли йшлося лише про його обрання — хтось із представників вищої козацької старшини, найчастіше — генеральний обозний.
За розпорядників на радах виступали генеральні осавули, котрі слідкували за дотриманням козаками порядку та фіксували результати їхнього волевиявлення.
Генеральні ради як обов’язковийполітичний інститут доволі регулярно діяли на початковому етапі Визвольної війни, згодом їх значення суттєво понизилося. Причиною цьому була передовсім неефективність обговорення та вирішення важких питань за умови скупчення надзвичайно великої кількості учасників. А тому з кінця XVIІ ст. за Генеральною радою було залишено лише функції гетьманського обрання [7, 78].
В міру того, як занепадало значення Генеральної ради, все більш важливим елементом політичної системи Гетьманату ставала старшинська рада. На перших порах старшинська рада виступала в ролі дорадчого органу при гетьманові, на якому готувалися питання для розгляду на Генеральній раді. З часом, коли відбувалася консолідація верстви козацької старшини, цей інститут ставав обов’язковим атрибутом політико-державної структури України. Угоди гетьмана та Війська Запорозького з російськими царями 1672, 1674 та 1686 р., які виступали одночасно й своєрідними конституційними актами для внутрішньополітичного життя конституювали обов’язкову участь вищої козацької старшини в політичному житті Гетьманату саме через діяльність інституту старшинської ради.
Від часів гетьманування Б.Хмельницького на обговорення учасників старшинських рад виносилися питання зовнішньої політики, оголошення військових походів і укладення миру, визначення узгодженої кандидатури на обрання гетьманом, регулювання податкової політики, розпорядження спільно з гетьманом земельним фондом держави, призначення на вищі полкові уряди тощо.
До участі в старшинських радах обов’язково запрошувалися полковники, генеральні старшини і досить часто – полкова старшина. В окремих випадках зафіксовано проведення старшинських рад у розширеному складі, коли до участі в них допускалися «всі козацькі урядники» чи «всі начальні люди» [8, №4, 24]. Найнижчими козацькими урядовцями, що запрошувалися на старшинські ради, були сотники. Присутність на них козацьких отаманів чи виборних від полків джерела не фіксують. Разом з тим, збереглися відомості про запрошення на старшинські ради представників міської адміністрації найбільш важливих міських центрів Гетьманщини.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
