58648 (610837), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Далі «геніальні» російські воєводи пішли брати штурмом Кромни, де засів прихильник Лжедмитрія I Акінфєєв з донськими козаками на чолі з отаманом Корелою. Воєводи, за словами очевидця подій іноземця Якова Мажарета, займалися смішними справами. Тут же відбулася спроба Бориса Годунова отруїти Самозванця. Проте замисел був розкритий, і, загадковим чином, очевидно, від пережитих стресів помер сам Годунов: 13 квітня, коли він встав із-за столу, кров потекла в нього з рота, вух і носа, і після двох годин мук він помер. Пройшла плітка, що він помер від отрути зробленої власними руками [17, с. 337-338].
Після Бориса залишився його син Федір, який по відгукам сучасників, хоча й був молодий, але розумом і мудрістю переважав багатьох дідів сивочолих. Дійсно, Борис, перший із царів московських, розширив для свого сина коло занять, яким обмежувалося виховання росіян: так відома карта Московської держави – намальована рукою Федора Борисовича. Кажуть, що Годунов дуже любив свого сина і часто залучав його до державних справ.
Жителі Москви спокійно присягнули на користь Федора, поцілували хрест. Бездіяльність бояр Мстиславського і Шуйського, воєвод великого війська, змусило новий уряд відкликати їх у Москву і на їх місце послати Федора Басманова, який успішно витримав штурм Лжедмитрія I. Разом з боярами, князем Ростовським і Басмановим, поїхав і патріарх Іов щоб привести військо до присяги новому царю. Проте Басманов зрадив царя і, з’єднавшись з князями Голіциними – Василем і Іваном Васильовичами, Михайлом Глібовичем Салтиковим, 7 травня оголосив війську, що істинним царем є Дмитрій. Полки без опору проголосили останнього царем; лише деякі не захотіли порушувати свою присягу перед Федором і з двома воєводами, князями Ростовським і Телятевським, втекли в Москву [30, c. 409].
Князь Іван Васильович Голіцин був посланий у Путивль повідомити Самозванцю про перехід війська на його сторону. Кажуть, що деякі вояки, приїхавши, впізнали в Дмитрієві Отрєп’єва, але для таких викриттів було вже дуже пізно. Лжедмитрій I наказав війську іти під Орел і там його чекати, а сам рушив туди із Путивля 19 травня. Йому на зустріч поїхали спочатку Салтиков і Басманов, а потім князь Голіцин і Шереметьєв. Прибувши в Орел, Самозванець відпустив військо на чолі з Голіциним на Москву, а сам пішов із своїми загонами.
Після зради війська, гінці з посланнями від Лжедмитрія почали з’являтися в Москві, але їх зразу ж хапали і страчували. 1 червня з посланням приїхали Наум Плєщєєв і Гаврило Пушкін, відправились спочатку в Красне село, де жили заможні купці та ремісники, що раніше не підтримували політику Годунова. Гінці прочитали красносільчанам послання від імені бояр Мстиславського, Василя і Дмитра Шуйських та інших, окольничих і громадян московських. Лжедмитрій I нагадував в ній про присягу, яку вони дали його батьку Івану, про утиски, що завдав їм Годунов, про своє чудесне спасіння, ще й прощав народ за те, що він присягнув царю Борису. Населення Красного села з радістю прийняло послів і зібралось великим натовпом проводжати їх до міста. Уряд вислав проти них стрільців, але ті налякавшись, втекли, і посли безперешкодно зустрілись з народом [28, c. 131].
Як не старався патріарх стримати повстання, все було марно. Схвильовані люди рушили до Дмитра Івановича Шуйського, спитати кого ж він справді поховав в Угличі. Переляканий Шуйський сказав, що попового сина. Двері в Кремль були відчинені, маси народу ввірвались туди, схопили царя Федора з матір’ю та сестрою і повели їх в боярський дім Бориса, розграбували їх маєтки. Під гнів народний потрапили також іноземці, які за чуткою були помічниками Годунова і за свою роботу отримали казкові багатства. Маєтки іноземців були розорені.
3 червня з Москви до Самозванця були відправлені з повинною князі Воротинський та Телятевський, той самий, що шукав у Москві сховку після зради Басманова. В той же час, до лжецаревича приїхали посли від донських козаків, найвірніших помічників самозванця. А прибулих князів він вичитав за те, що не признали істинного царя, Телятевського ледь не вбили. Ще до приїзду Воротинського і Телятевського, в Москву були відправлені князі Голіцин і Василь Мосальський, дяк Сутупов, щоб покінчитиз Годуновими. Розпочали з патріарха Іова, найбільш вірного прихильника Годунова. Його з ганьбою вивели із собору під час служби і як простого монаха заслали в Старицький монастир. Родичів Годунова, а також Сабурових і Вельямінових, що сиділи під арештом, також було відправлено в заслання. Тільки Семен Годунов був задушений за те, що дуже піклувався про вигоди свого роду. Покінчивши з Годуновими та патріархом, Голіцин і Мосальський з Молчановим, Шелефедіновим і трьома стрільцями пішли у старий борисів дім. Царицю Марфу задушили швидко, але молодий Федір боровся відчайдушно; на кінець одному з вбивць вдалося умертвити молодого царя. Народу повідомили, що цариця Марфа з сином «от страха отравились». Царівна Ксенія залишилась живою. Тіло царя Бориса викопали в Архангельськім соборі, положили в просту труну і разом з сином і дружиною поховали в бідному Варсонофєєвському монастирі в Стрєтенці [30, c. 413].
3. Перший російський імператор: правління та крах Лжедмитрія I
Взнавши про успіх своєї справи в Москві, Самозванець почав розсилати грамоти по містах з повідомленням про те, що Москва визнала його істинним Дмитрієм, із вимогою наслідувати її приклад. В грамотах він писав, що Бог довірив йому Московську державу, а патріарх Іов з усім духовенством підтримали і визнали нового царя.
20 червня Лжедмитрій I урочисто в’їхав у Москву. Йому приготували пишну зустріч: всі церкви дзвонили в дзвони, зібралась маса людей, які падали навколішки перед новим царем; духовенство зустріло царя на Лобному місці, з хрестами. Коли новий цар був уже у палаці, з Кремля на Красну площу виїхав Богдан Бельський, оточений боярами та дяками, він ввійшов на Лобне місце і голосно засвідчив, що новий цар – істинний Дмитрій, і народ повинен йому коритися як законному царю [9, с. 320].
Повідомити народ про вхід на престол нового царя мав патріарх. Оскільки Іов був понижений до простого монаха, потрібно було вибрати нового владику. Ним 22 червня став рязанський архієпископ Ігнатій, який перший з архіреїв підтримав Лжедмитрія I. Патріарх сам був за походженням грек, займав посаду архієпископа на Кіпрі і прийшов в Росію в часи царювання Федора Івановича. Новий патріарх розіслав грамоти по всіх областях з повідомленням про сходження на престол істинного царя, і призивав усіх молитися за його здоров’я [8, c. 111].
Але все це було тільки половиною справи, визнання Ігнатієм не могло поставити крапку у питанні Лжедмитрія I – самозванець він чи ні? Це могло зробити визнання матері, цариці Марфи. Великого мечника князя Михайла послали за Марфою, який привіз її в Москву 18 липня. Цар зустрів «свою матір» в селі Тайнинському і зустрівся з нею наодинці у шатрі. Очевидно переговори вдалися, оскільки Марфа дуже майстерно грала роль люблячої матері, а Лжедмитрій I відданого сина. Народ аж плакав, коли бачив як покірний син ішов за колісницею матері. Марфу помістили в Вознесенський монастир, куди цар кожен день навідувався. Зразу ж по приїзді матері, 30 липня Лжедмитрій I вінчався на царство за звичайним обрядом. Були надані милості «дядьку» царя Михайлу Федоровичу Нагому, який отримав звання конюшинного боярина, Філарет Микитович Романов став ростовським митрополитом, його братові Івану Микитовичу було надано звання дворянина. Також самозванець щедро обдарував свого покровителя дяка Щелкунова давши йому звання окольничого. Але не тільки милості роздавав цар: 74 сімейства, що мали родинні зв’язки з Годуновим, були відправлені в заслання [10, c. 350].
Не проходило і дня без того, щоб Лжедмитрій I не відвідував засідання Думи. Іноді, слухаючи довгі суперечки бояр, він сміявся і казав: «Скільки годин ви думаєте та все без результату. А я вам скажу от що» - і за хвилину він вирішував такі проблеми над якими бояри сиділи годинами. Він повчав бояр, наводячи приклади із власного життя та життя інших. По середах і суботах сам приймав чолобитні від простих людей. Коли поляки радили йому прийняти суворі міри щодо підозрілих людей, цар відповідав, що є два способи утримувати підданих у покірності: один – бути мучителем, другий – роздавати нагороди, що й робив. Лжедмитрій наказав повернути всі борги взяті ще Грозним. Зарплату військовим було подвоєно; духовенству – підтверджені старі привілеї і дані нові; у Львів вислано соболів на 300 рублів, щоби там побудували православну церкву. В духовники собі, цар вибрав архімандрита володимирського Рождественського монастиря. Друкування священних книг продовжувалося у Москві: Іван Андроніков Нєвєжин надрукував «Апостол», в післямові якого написав подяку царю Дмитрію Івановичу [33, c. 128].
Відносно селян та холопів у правління Лжедмитрія було видано два розпорядження: 1) підготовлене боярами, мало на меті обмежити поширення холопства та запобігти неправомірному перетворенню селян на холопів. Друге розпорядження стосувалося біглих селян. Термін розшуку збільшувався до 15 років, проте, якщо буде виявлено, що селянин втік через голодування, то він ставав вільною людиною. Милості царя досягли навіть віддалених остяків: пригнічені верхотурськими збірниками ясака остяки просили царя, щоб той наказав збирати ясак як і раніше з Пермі Великої. Він зроби ще краще: звільнив остяків від податківців і сказав самим відвозити ясак у Верхотурьє.
Після царського вінчання Лжедмитрій відпустив іноземне військо, попередньо добре їм заплативши. Проте вояки навіть і не думали покидати Москву, а далі веселились за государів рахунок, неодноразово порушуючи закони та творячи безчинства. Шляхтич Липський був заарештований за бійку, і приговорений до кількох ударів батогом. Коли його водили по вулицях, поляки напали і відбили свого товариша. Цар вимагав від поляків повернути Липського, а то він їх усіх переб’є. Поляки відповіли, що вони радше помруть чим видадуть товариша, а перед тим багато зла вчинять Москві. Нарешті, він таки вговорив поляків видати Липського для заспокоєння народу, обіцяючи захист шляхтичу [4, c. 215].
Пропивши та програвши всі гроші поляки знову звернулись з проханнями до царя, коли той відмовив, то більшість з них відправилась в Польщу з жалобами на невдячність Лжедмитрія. Біля царя залишилось тільки кілька, найбільш талановитих поляків, його старих друзів, які йому були необхідні для відносин з Польщею, як наприклад, брати Бучинські; залишились також охоронці із лівонців.
Що не давало авторитету новому царю, то це любов до іноземців та неповага до стародавніх звичаїв. Лжедмитрій, як людина молода та енергійна, яка досить довгий час проживала за кордоном, прагнув змін та нових порядків. Він запровадив музичний супровід під час обіду, не мив рук в кінці столу, їв телятину, що суперечило російським традиціям того часу, не ходив в лазню, не спав після обіду, а використовував цей час для огляду своєї скарбниці, на перевіпку роботи майстерень, йшов сам, без зайвої урочистості. Сам випробовував нові гармати, учив військо. Все це не подобалось, хоч і не всім, консервативним російським людям [3, c. 1].
Ще більше росіян турбувала прив’язаність Лжедмитрія до чужої віри. Він прийняв католицизм, хоча й зробив це щоби заручитись допомогою польського короля та ордену єзуїтів. Тепер, коли він уже сидів на російському престолі, йому було необхідно зберегти дружні відносини з папою, королем Сігізмундом та іншими католицькими державами. У той час в Європі процвітала ідея всехристиянського ополчення проти страшних турків. Тому й не дивно, що ця думка заполонила увагу молодого царя, але він знав, що для виконання цього замислу потрібен тісний союз з католицькими державами та папою. Приязнь папи,короля та єзуїтів потрібна була йому і по іншій особистій справі. Він був закоханий у Марину Мнішек, і хотів якнайскоріше бачити її в Москві; король, духовенство могли перешкодити її приїзду та й Мнішеки були ревними католиками.
Між тим те, що проходило в Москві, активно велися зовнішні зв’язки, переважно з Польщею та Римом. Коли Лжедмитрій ще боровся з Годуновим, в Польщі сейм висловився проти нього, незважаючи на підтримку авантюри королем. Тепер же успіх Самозванця заставив на час мовчати незадоволених. Цар терміново відправив у Краків свого посла Афанасія Власьєва умовляти Сигізмунда про спільну війну проти турків та просити дозволу на приїзд в Москву Марини Мнішек. Із наказів даних послові видно бажання царя, щоб поведінка нареченої не викликала негативних вражень у народу. Він випрошував у Мнішека дозволу для Марини ходити в грецьку церкву та причащатися в російського патріарха, дотримуватись обрядів православної церкви, хоча таємно може залишатися католичкою. Є відомості, що король пропонував йому взяти заміж не Марину, а свою сестру або князівну трансільванську. Проте Лжедмитрій відмовився, і сказав що виконає обіцянку [5, c. 145].
10 жовтня в Кракові відбулось заручення, з всією пишністю та присутністю короля. Проте Мнішек, незважаючи на прохання російського царя по швидше відправити Марину в Москву, не дуже спішив. То він посилався на борги, то на якби любовний зв'язок з дочкою Годунова Ксенією. І, нарешті, завдяки вмовлянням Власьєва, Марина вирушила в подорож.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
