58648 (610837), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Щоб завершити огляд історіографії до початку XX ст. потрібно відзначити праці зарубіжних авторів про Лжедмитрія I. Вище уже говорилось про дослідження О. Гіршберга та П. Пірлінга. Перші праці іноземних авторів, які мали дослідницький характер, з’явились ще в кінці XVII ст. В 1674 р. в Лондоні вийшла об’ємна книга Р. Манлея. На початку XVIII ст. Ла-Рошель опублікував в Парижі двохтомну біографію царя Дмитрія. Через 100 років з’явилась робота про Самозванця і повстання стрільців А. Віснера та перша дисертація під назвою «Дмитрій, великий князь Росії, син Івана» Ф. Новаковського, захищена в Берлінському університеті у присутності вчених з світовим ім’ям. Названі праці спиралися в основному на мемуари іноземців та деякі російські нарративні джерела, описували ті чи інші моменти в житті Самозванця, приділяючи найбільше уваги питанню про його походження.
Новий пласт інформації привнесли у дослідження «Димитріади» дві книги італійського історика С. Чампі, який зібрав цілий ряд невідомих і маловідомих джерел. Виключний характер біографій, в основному популярних по формі, носили роботи інших італійських (Т. Вентурі) та німецьких( Й. Каро «До Дмитрія»; Ф. Лоренц «Несправжній Дмитрій»; Х. Пантеніус «Лжедмитрій»; Х. Скрибанович «Псевдо-Дмитрій»;) авторів. У Франції вийшла книга російського автора, який проживав в Парижі, К. Валишевського. Пізніше вона була перекладена на російську мову і видана у наші часи [33, с. 30-31].
Велику цінність сьогодні мають праці польських авторів, які збагатили дану тему новими джерелами та версіями. Уже в перших загальних працях А. Потоцького, Е. Рачинського, І. Шуйського, Й. Нємцевича, І. Турського та інших були введені в обіг багаточисельні документи, дякуючи яким, вдалось більш точно описати польський період біографії Самозванця. Нові матеріали наводились навіть у працях краєзнавців, які вели пошук в Самборі, Вишневці, архівах Львова (Татомир, М. Туркавський). Найбільш цінними з точки зору новизни джерел, так і перегляду традиційних поглядів про перебування Лжедмитрія в Польщі і його зв’язках з політичними та церковними діячами, безумовно є твори Я. Собезького і книга А. Брюкнера.
Досить цікавими є дослідження двох видатних польських філологів Я. Бодуена де Куртене і Л. Пташицького, проведені незалежно одне від одного, по вивченню листа Самозванця до папи Климента VII. Обидва автори прийшли до висновку, що Лжедмитрій був росіянином і задіяний у духовні сфері. Нові матеріали і оцінку взаємовідносин Лжедмитрія з польськими аріанами запропонував Г. Мерчинк [28, с. 10-11].
Що стосується радянської історичної науки, то вона розпочала з критики попередньої історіографії, навішувала ярлики «буржуазної обмеженості» вченим з світовим ім’ям, які намагались працювати в нових умовах. Потім поширилась «економізація», нав’язування «класового підходу» і класової боротьби як рушійної сили історії. Фактично, була перервана традиція вивчення політичної історії і поступово втрачена глибина досліджень, забуті принципи текстології і порівняльного аналізу джерел по кожній окремій проблемі – це замінювалось загальними думками по раніше визначеній ідеологічній схемі.
Лжедмитрій I став незмінним об’єктом дискусій в характеристиках народних рухів початку XVII ст.. Кожний автор намагався знайти відповідь на питання, яке було представлене як головне: інтереси якого класу захищав Самозванець, чий він був цар?
Цей шлях розпочав перший російський історик-марксист М.Н. Покровський. Спочатку вчений називав Лжедмитрія I однаково козацьким і дворянським царем, потім – царем дворян. Але поступово відійшов від подібної оцінки. Його характеристика класової сутності правління Самозванця стала менш чіткою, а в своєму короткому нарисі, Покровський представляв його як захисника інтересів селянства [24, с. 523-528].
Гостра дискусія на цю тему розгорнулася в 20-х – 30-х рр. – у час становлення радянської історіографії. Частина істориків на чолі з С.Ф. Платоновим стояла на старих позиціях, але серед них уже намітився розкол. Так, Ю.В. Готьє, залишаючись в цілому на попередніх позиціях, визнав також теорію про боротьбу класів, як рушійну силу історії, доводячи, що рух на користь Лжедмитрія I переродився в народний рух.
У цілому в історіографії 20-х – 30-х рр. існувало кілька напрямів відносно цієї теми. Самозванця висвітлювали то як представника бояр та поміщиків, то як захисника дворян, то як польського ставленика та зброю прихованої інтервенції, то як козацького царя. Писали і про його поступки селянству.
В другій половині 30 – 40-х рр. в історичній науці стала перемагати думка про приховану польську інтервенцію. Лжедмитрій I знову описувався як авантюрист, ставленик поляків і папи.
В цей час думки деяких авторів змінилися. Наприклад, В.І. Пічета спочатку доводив твердження про значну роль народних мас, зокрема козацтва в подіях революції поч. XVII ст.. Пізніше історик різко критикував М.Н. Покровського, доводячи, що основною рушійною силою Самозванця було не селянство чи козацтво, а польсько-литовська держава і католицька церква. Пічета вважав невірною характеристику Лжедмитрія I як селянського царя.
І.І. Смирнов детально вивчив внутрішню політику Російської держави 1605 – 1606 рр.. Історик доводив, що Самозванець посилив кріпосницький гніт і був царем поміщиків-кріпосників, дворян, ставлеником польських інтервентів.
Великий інтерес представляла стаття Г.Н. Бібікова про земельні жалування в Смутні часи. На основі земельних роздач автор намагався показати на які групи землевласників опирався Лжедмитрій I. Класову боротьбу посадського населення досліджували у цей час П.П. Смирнов та С.В. Бахрушин.
В 50-60-х рр. на сторінках журналу «Вопроси истории» розгорілась дискусія про першу селянську війну в Росії початку XVII ст.. Автори в основному торкались проблем ролі селянства в боротьбі за престол Самозванця і класової направленні політики останнього по відношенню до селянства. Особливо дискусійним було питання чи слід вважати період 1603 – 1606 рр. зокрема рух Лжедмитрія I , одним з етапів селянської війни.
Праця Д.П. Маковського також викликала суперечку. На думку історика, після Добриничів Самозванець з іноземного агента перетворився у вождя нижчих прошарків суспільства. Розглядаючи внутрішню політику уряду Лжедмитрія, дослідник вказує, що вона диктувалася Боярською Думою. Дана думка заслуговує уваги. Однак Маковський без доказів говорив про зародження в цей період капіталістичних відносин та виникнення бюргерства [28, с. 8].
В узагальнюючій праці А.М. Сахарова політика Самозванця висвітлюється як продворянська. Його опорою була також верхівка посаду. Боярська знать і поляки пов’язували з ним свої плани. Проте народ вирішив його долю, розпізнавши в ньому захисника інтересів панів.
В цілому у 50 – 60 рр. виробився погляд на дії правління царя Дмитрія як систему лавірування між різними класами і прошарками, залишену єдиної соціальної опори [27, с.190-193].
Найбільш послідовно ця думка була викладена в багатотомній «Історії СССР з найдавніших часів до наших днів» (автор розділу Корецький В.І.). Тут детально досліджено дії Лжедмитрія I щодо дворянства, селянства, холопства, православної церкви та ін.. Внутрішня політика висвітлювалась як продворянська кріпосницька, при незначних поступках селянам та холопам. В підсумку, Самозванець опинився між двох вогнів. В народі і серед боярської знаті визрівало невдоволення. Тоді Лжедмитрій I круто поміняв політику. Він вирішив повернути Юр’їв день, викликав царевича Петра з військом по допомогу до Москви, проте було пізно. Він намагався догодити всьому населенню, в результаті чого заплутався і зазнав краху [10, с. 245-250].
Більш детально історія Лжедмитрія I в останні часи розкрита в багаточисельних творах В.І. Буганова і Р.Г. Скриннікова. Обидва дослідники вважають Самозванця явним авантюристом Григорієм Отрєп’євим. Це і визначає в основному негативну характеристику його діяльності під час правління.
«На історичній сцені – пише Буганов, - з’явився честолюбивий, безпринципний авантюрист, який в смутні часи мріяв про царство. Це був Григорій Отреп’єв, який проводив продворянську політику, одночасно йдучи на деякі поступки селянству. Головною своєю опорою він вважав дворянство, для якого не жалів а ні грошей, а ні землі. Кінець-кінцем, обманувши надії народу на доброго царя, він загинув. Історію і діяльність Лжедмитрія I історик розглядає виключно у зв’язку з вивченням першої селянської війни і класової боротьби початку XVII ст. [5, с. 57-63].
З інших позицій висвітлює події початку XVII ст. Р.Г. Скринніков, переконливо доводячи, що їх не можна оцінювати як селянську війну. Звертаючись до характеристики Самозванця, історик малює портрет жорстокого та самовпевненого авантюриста. В надії на доброго царя народ його посадив на трон, але той не змінив порядків та інститутів влади. Безперервне лавірування між різними прошарками населення його не врятувало [29, с. 325-329].
Таким чином, радянська історіографія повернулась до ототожнення Самозванця з Григорієм Отрєп’євим, визнаннючи його дворянським царем, який під тиском Боярської Думи проводив кріпосницьку політику.
Нову сторінку у вивченні періоду правління Лжедмитрія I розпочав В.І. Ульяновський. Історик відзначив досить продуману та добре організовану внутрішню політику Самозванця, зокрема, детально описав реформу Боярської Думи, а також її склад та найвпливовіших осіб. Так само була досліджена діяльність органів управління в державі: податкової системи,приказів, реформи суду та ін.. Щодо особистості Лжедмитрія I, то вчений відзначає про факт його походження з дворянської сім’ї [33, с. 165-169].
Цікаві дослідження на дану тему з’явились останнім часом і за кордоном. Польський вчений Я. Мацишевський в своїх працях окреслює широку картину політичної боротьби, становище Російської держави і його відносини з Польщею перед і на початку періоду Смути.
Велике дослідження присвятив особистості Лжедмитрія I американський історик Ф. Барбур. Майже не розглядаючи сутності внутрішньої політики Самозванця, автор все ж дуже високо оцінює особистість та управлінські якості Лжедмитрія I.
2. Похід Лжедмитрія I на Москву
Біди, що звалились на Росію при Борисі Годунові на початку XVII ст. породили позитивні згадки про «щасливі часи при доброму царі Івані Васильовичі». Головною проблемою, яка породила Смуту, став перерив династії, що тягнулась ще від Івана Калити. Іван IV був останнім із цього роду, причому, він мав досить багаточисельну сім’ю. Його перша дружина, Анастасія Романова, народила трьох синів – Дмитрія, Івана та Федора й кількох дочок. Друга, цариця Марія Темрюківна – сина Василія, остання дружина, Марія Нагая, - сина Дмитрія. Всі дочки Грозного, як і царевич Василій, померли ще в дитячому віці. Обидва Дмитрії – первісток царя і його молодший син – померли через трагічну випадковість. Царевич Іван Іванович, досягнувши двадцятисемилітнього віку, був оголошений наступником престолу, але його убив же власний батько у приступі гніву. Рід Грозного – приречений на зникнення. Шлюби в всередині одного і того ж кола знатних сімей мали негативні біологічні наслідки. І уже в середині XVII ст. стали явні ознаки виродження династії [6, с. 530].
Так, брат Івана IV, Юрій Васильович, глухонімий від народження, помер без потомства. Син Грозного цар Федір Іванович був розумово відсталим. Молодший син царя Дмитрій – хворий на епілепсію. Шанси на те, що царевич доживе до зрілих років, та й ще залишить наступника, були невеликі. Але, як і первістку Грозного – Дмитрію, так і його молодшому синові Дмитрію, судилася випадкова і дочасна смерть.
Царевич Дмитрій-старший народився після взяття Казані. Цар взяв малюка у паломництво до Білоозерського монастиря. Рідня царя, Романови повсюди супроводжували дитя, слідкуючи за дотриманням церемоніалу. Царська сім’я подорожувала до місць паломництва на невеликих кораблях – стругах. Одного разу, при сходженні на струг, через хиткість трапу, всі попадали. Дорослим таке купання не завдало шкоди, але дитина захлиснулася, і відкачати її не вдалося. На честь первістка, Іван IV назвав іменем Дмитрій молодшого сина [30, с. 590].
Царевич Дмитро успадкував від батька його жорстокість. Дикі забави Дмитра приводили в жах сучасників. Восьмирічний хлопчик наказував товаришам ліпити снігові фігури і називав їх іменами найвпливовіших бояр у державі, а потім відрубував їм голови та четвертував. Дворянські письменники засуджували такі недитячі забави дитини. Проте в народі жорстокість по відношенню до поганих бояр сприймалась зовсім по іншому. Дмитро обіцяв стати таким же «добрим» царем як і його батько [29, с. 34]
Проте, 15 травня 1591 р. всю Росію сколихнула звістка про смерть царевича. Ця інформація викликала спалах народного гніву, у вбивстві звинуватили тодішнього боярина, фактичного правителя Росії – Бориса Годунова. В Углич зразу ж виїхала слідча комісія, яка складалася з бояр на чолі з Василієм Шуйським та заступником А.П. Клєшніном. Провівши розслідування, вона з’ясувала, що це було самовбивство. Царевич був хворий на епілепсію, і коли він грався ножиком у нього розпочався напад хвороби, і в конвульсіях Дмитрій встромив собі ножа в горло. Так це чи не так, але у нас немає достатньо доказів щоб відкинути цю версію, тим більше, що є свідчення про часті напади епілепсії царевича [21, c. 158 – 159].
Смерть Дмитрія викликала рух у народі. Проте в Москві правив законний цар, і династичне питання нікого не турбувало. Про царевича дуже швидко забули. Однак ледве встиг вмерти цар Федір Іванович, як в народі зразу ж згадали про молодшого сина Івана Грозного. Очевидно, ім’я Дмитрія оживили боротьба за трон та політичні пристрасті. Після вибору Бориса Годунова, розмови про самозваного царя припинились, зате версія про чудесне спасіння царевича посилювала свої позиції.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
