58433 (610779), страница 3
Текст из файла (страница 3)
У 964році на чолі держави став Святослав Ігоревич, який коротке своє правління провів у постійних походах і війнах. Було розгромлено Хазарський каганат, Волзько-Камську Булгарію, приборкано народи Північного Кавказу і Східного Криму тощо. Цим він розширив територію держави Русів.
Після загибелі Святослава (972р.) і кількарічної міжусобиці Великим князем Русі став Володимир Святославович. Під час його правління в загальних рисах завершилося формування держави. З 980 р. розпочався третій період, який увійшов в історію як період розквіту. Він припадає на час князювання Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича. Діяльність цих князів була спрямована на зміцнення внутрішнього порядку й міжнародного становища Русі. Разом з цим, в цей же період з’являлися ознаки політичної роздробленості спричинені економічним зростанням удільних земель. Феодальне роздроблення спричинило розпад Русі на багато дрібних князівств.
Після смерті Мстислава Володимировича (1132р.) утворилося Галицьке, Володимир-Волинське, Київське, Переяславське, Тмутараканське, Чернігово-Сіверське та інші князівства. Ці процеси поклали початок четвертому періоду розвитку Русі. Політичну роздробленість спричинило кілька факторів: а) великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; б) зростання великого феодального землеволодіння; в) відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; г) зміна торгівельної кон’єктури, занепад торгівлі; д) постійні напади кочовиків (печенігів, половців, татар).
Найбільшим і наймогутнішим серед удільних князівств було Галицько-Волинське (1199р.). Значного розвитку ця держава досягла за правління Данила Романовича (1205-1264рр.), прозваного Галицьким. Він і його наступники в складних умовах творили державний лад і право на цій землі.
В процесі розвитку держави Русів на кожному із її етапів основою суспільства було автохтонне населення.
На початку становлення держави Русів суспільство мало чим відрізнялося від суспільного ладу княжінь. Суспільство або община, за “Руською правдою”, поділялися на дві основні групи людей: а) людей (“людінов”), або вільних общинників; б) “луччих мужів”(княжих мужів), до яких належали дружинники, місцеві князі, верхівка общини та ін. Найчисленнішою суспільною верствою Русі були вільні общинники (селяни). Їх ще називали смердами.
В процесі захоплення земель київськими князями змінюється і природа власності. Общинне і сімейне землекористування замінюється на приватну власність великих князів. Частину приватних земель князі передавали своїм управителям, дружинникам, старійшинам тощо. Колишні общинники зобов’язуються виконувати завдання (уроки) на користь власників земель. Цими уроками були відробіток і різні форми оброку.
Звернімо увагу на те, що князі, надаючи землі, здебільшого не закріплювали прав успадкування земельних володінь, тим паче продажу чи дарування. Такі держателі земель у своїй більшості були тимчасовими користувачами. Але з часом ці користувачі отримували імунітетне право і таким чином ставали повними власниками. До цих власників, як правило, належали дружинники, які отримували земельні наділи, колишні представники місцевої знаті, що перейшли на службу князю, дворова адміністрація князя. Найбільшими власниками були князі – великі і удільні. Ці власники, спираючись на військо, адміністрацію і суд здійснювали внутрішню і зовнішню політику.
Інакше кажучи, протягом другого і третього періодів, розвитку Русі формується багатопрошарковий клас феодалів. Останні ревно оберігали пожалувані, захопленні і багатопридбані землі.
З утвердженням феодальних господарств смерди поступово перетворилися в економічно і особисто залежних. Колишня общинна або сімейна власність перетворюється в надільну.
Чисельним прошарком феодально залежних людей були рядовичі і закупи. Ця соціальна верства була джерелом виникнення рабства (холопства). Раби були власністю господарів і не мали ні особистих, ні майнових прав. джерелом рабства були також полонені, набуті, продані в рабство тощо. Рабство на Русі було переважно патріархальним, тому рабів ще називали челяддю.
Зазначимо. Що з князівської челяді в ХІ-ХІІІ ст. виростали управлінці господарського двору і маєтків. За вірну службу таких рабів князь звільняв і наділяв землею. З цієї категорії слуг формувався державний апарат. Додамо, що такі слуги були джерелом зростання феодального стану.
Значну соціальну групу людності Русі становили ізгої – люди, які не мали засобів для ведення власного господарства. Окрему соціальну групу становили служителі церкви. Поряд із селянським господарством у означені періоди на Русі розвивалося ремесло, воно базувалося в містах, яких налічувалося на кінець ХІІ ст. понад 200. Вони були в основному адміністративними або феодальними центрами. Соціальний склад міст був неоднорідним. Переважали ремісники (майстри і підмайстри) і купці.
Формами права були збірники звичаєвого права (“Руська правда”), “Мірило праведне”, “Корчма”, Номоканон, князівські привілеї (грамоти) тощо.
Державний устрій Руси-України
Початковий етап розвитку Русі в державно-організаційному аспекті мало чим відрізнявся від організаційних рис, які були властиві княжінням.
Об’єднавчі процеси вносили зміни і в організацію суспільства Русі. При Володимирі Святославичі та Ярославі Володимировичу князівські функції ускладнилися. З метою посилення великокнязівської влади й ліквідації широкої автономії колишніх княжінь Володимир Великий здійснив адміністративну, військову, релігійну і судову реформи.
Адміністративна реформа була спрямована на ліквідацію “племінних княжінь” і запровадження нового адміністративно-територіального поділу. Територія була розділена на уділи. Врядувати в них Володимир призначав своїх синів, родичів, довірених осіб – посадників. Їм належала військова, адміністративна та судова влада, яку вони чинили іменем “Великого князя”.
Військова реформа сприяла ліквідації племінних збройних формувань. Натомість великий князь наймав дружинників, яких наділяв маєтками з правом експлуатації населення. Дружинники давали клятву “вірою і правдою” виконувати волю князя.
Внаслідок релігійної реформи з 988-989рр. почалося утвердження християнства як державної релігії.
Судова реформа розмежовувала світське (княже) й церковне судочинство. Для цього було запозичені норми візантійського права, об’єднані у збірниках “Номоканонах”.
Означені реформи були спрямовані на посилення родової влади. Суть цієї влади полягала в іманентному (внутрішньому) співволодінні територією держави всіма представниками роду. Відносини сюзеренітету – васалінітету були замінені відносинами родинного сюзеренітету. Зазначимо, що після смерті того чи іншого члена роду або удільного землевласника земля не передавалася у спадок, а поверталася в розпорядження Великого князя.
В ХІ ст. на Русі сформувалася громіздка система престолонаступництва. Якщо помирав київський князь, то на його місце переходив чернігівський, до Чернігова – переяславський, до Переяслава – волинський і т.д. Такий порядок престолонаступництва розладжував весь княжий дім, що призводило до непорозумінь, конфліктів, міжусобиць.
Порядок володіння уділами, як, зрештою, і міжкнязівські відносини, регулювалися також нормами сімейного права. Так, у разі смерті батька-князя великокнязівський стіл переходив до старшого сина (чернігівського князя). Останній змінював систему уділів, що не рідко призводило до міжусобиць. І лише Ярослав Володимирович у заповіті поділив владу між своїми трьома синами – Ізяславом (відігравав провідну роль), Святославом і Всеволодом. Вони утворили своєрідну систему влади – тріумвірат, що вершив усі справи на Русі. При такій формі правління поєднувалися тенденції економічного і соціального розвитку окремих країв і князівств з прагненням більшості верств суспільства до єдності.
Після смерті останнього з членів тріумвірату – Всеволода Ярославовича система родинного сюзеренітету і тріумвірату поступилася місцем принципові вотчини, який був визначений на Любецькому з’їзді 1097р. Поділ великокнязівського домену дав поштовх політичному поділові Русі на окремі князівства – держави.
Верховна влада на Русі і в окремих її землях належала князю. До його повноважень за звичаєм входило: прийняття законодавчих актів, поточне управління, судочинство, командування військом, визначення податків, карбування монети, розпорядження скарбницею. Наявність цих повноважень дає підстави вважати князів самодержцями.
При князях була боярська рада. Вона не була постійно діючим інститутом влади. Але вона перетворювалася на нього, коли становище князя ставало хитким. В умовах політичної роздробленості бояри, як суспільно-політичний прошарок, були активною політичною силою, а нерідко і правлячою. На цей час боярство уже мало імунітетне право. На його основі великокнязівські і удільнокнязівські землі ставали боярськими. В цих землях управлінські і судові посади передавалися у спадок. Феодально-боярська і політична роздробленість послабила могутність Русі. Цим скористались монголо-татари. Завойовники зберегли державний устрій удільних князівств і місцеву адміністрацію, а князі та бояри визнавали хана як свого вищого сюзерена.
Отже, друга половина ХІІІ ст. – перша половина ХIV ст. для народів Русі були періодом татаро-монгольського іга. Останнє було чинником консолідації і боротьби. Організаторами цієї боротьби після занепаду Галицько-Волинської держави стали литовські князі.
Політико-адміністративне становище України в ХIV – першій половині ХVІІ ст.
Етнографічні території України в першій половині ХIV ст. перебували в складі різних держав. В 40-х рр. ХIV ст. землі Галичини і Холмщини загарбала Польща. Раніше, впродовж ХІ – першої чверті ХIV ст. землі Закарпаття захопила Угорщина. Пізніше до складу цієї держави перейшли буковинські землі, а в 60-х рр. ХIV ст., після утворення князівства Молдови, Буковина увійшла до його складу. В 1514 році Молдова потрапила у васальну залежність до Османської імперії. Землі Північного Причорномор’я і Приазов’я були складовою монголо-татарської Орди, а після її розвалу в ХV ст. опинилися під владою Кримського ханства, яке визнавало протекторат Туреччини.
Волинь в результаті шлюбно-сімейних зв’язків визнала владу литовського князя Любарта, який прийняв мову, релігію і звичаї місцевого населення. Чернігівщину у 1350рр. захопив литовський князь Ольгерд. Згодом, використавши міжусобну боротьбу в Орді, він в союзі з руськими князями і боярами витіснив монголо-татар з Київщини, Переяславщини і Поділля. Всі ці землі, зберігаючи повну автономію, стали складовою Великого князівства Литовського. Внаслідок цього Литва перетворилася на багатонаціональну державу, де переважно слов’янське (українське і білоруське) населення з традиційною культурою і правом. Руська мова була визнана державною. Православна церква залишилася панівною в духовному житті.
На Північному Сході землі Русі згуртовувало Московське князівство. Його провідники вступили в політичне протиборство з Великим князівством Литовським і Кримським ханством, прагнучи об’єднати навколо Москви всі землі колишньої Русі. В цьому протиборстві Москва взяла гору. Тим-то, а також у зв’язку із агресією Тевтонського ордену литовська керівна верхівка змушена була укласти низку уній з Польщею (1385, 1413, 1569рр.), внаслідок чого Велике князівство Литовське і Королівство Польське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту Польську, до якої увійшли й українські землі Південно-Західної Русі.
Попри все це, у ХІV-ХVІІ ст. не припинявся процес розвитку української народності. До Люблінської унії у соціальній, культурній, політичній сферах та у розвитку національної самобутності, що виростала на ґрунті антитатарської (протимусульманскої) та антифеодальної (протикатолицької) боротьби український (руський) народ зробив важливий крок вперед. Після Люблінської унії українська соціальна верхівка зраджує свою національність і релігію та переходить на бік іноземної пануючої верстви. Проте, втрата національної аристократії була компенсована появою козацтва. Воно стало на чолі національного духовного життя, виступило на захист національної мови, освіти, релігії, очолило визвольну боротьбу народу.
Суспільно-політична організація українського народу в ХІV-ХVІ ст. Виникнення козацтва і утворення Запорозької Січі
За так званої литовсько-польської доби українське суспільство поділялось на феодалів (князів, бояр, магнатів, шляхту, панів), залежних селян і міщан. Особливим станом було реєстрове козацтво.
Соціальне й правове становище представників феодального стану в українських землях визначалося розмірами їхньої земляної власності.
Найбільшим землевласником був великий князь литовський. Йому і його родові належало близько половини усіх земель держави. Великокнязівські володіння в Україні були на Київщині, Волині, Поділлі. Центрами цих земель були Київ, Житомир, Луцьк, Володимир, Вінниця, Кременець та ін. Великий князь роздавав свої маєтності можновладцям на правах вотчини (дідизни) або умовного (тимчасового) користування, від чого його земельний фонд поступово зменшувався.
Наступна після великого князя феодальна верства складалася з нащадків удільних князів і вищих бояр. Маючи потужний економічний потенціал, великі землевласники поступово перетворилися в панівну верхівку (магнатів). Джерелами зростання магнатських землеволодінь були жалування великого князя, спадок, купівля – продаж, освоєння пустищ, а також загарбання общинних і селянських земель. На них феодали засновували свої господарства – двори або фільварки.
Нижчою феодальною верствою була шляхта, яка виглядала неоднорідною. До неї належали: земські бояри, військові слуги панів, міщани і заможні селяни. Шляхта вела постійну боротьбу за підвищення свого соціально-політичного статусу і зрівняння в правах з магнатами. Під її тиском в 50-60рр. ХVІ ст. сейм видав низку постанов, які зрівняли шляхту в правах з магнатами.
Основну масу українського суспільства складало селянство (80%). За правовим становищем вони поділялися на дві категорії: 1) тих, хто жив на землях магнатів і шляхти, на церковних чи монастирських; 2) тих, хто жив на великокнязівських землях. За ступенем залежності від феодалів вони поділялися на три групи: 1) вільні селяни з правом безумовного виходу від феодала після виконання своїх обов’язків; 2) селяни з правом виходу, але за певних умов; 3) покріпачені селяни. З часом третя група селян була переважаючою. На них лежав увесь тягар панщини, натуральних і грошових податків.
Значну верству українського суспільства складали міщани. Правове становище їх було різним і залежало від ролі, значення та прав міста. Переважаючим прошарком серед міщан були ремісники (шевці, бондарі, слюсарі, ковалі, гончарі, кожум’яки, бровари, дігтярі тощо). Вони об’єднувалися в цехи. Самі ж ремісники поділялися на підмайстрів та учнів. Крім ремісників впливовою групою міщан було купецтво.
Селянство і міщани були основною виробничою силою тиск на яких постійно зростав.
Посилення соціально-економічного, національного і релігійного гніту викликало появу особливого стану – козацтва. Джерелами козацтва були втікачі-кріпаки, непокірні холопи, розбишаки, шукачі пригод тощо. Ці групи колонізуючи південні степи України творили свій суспільно-політичний лад близький до військово-демократичного. Такий лад склався нижче порогів Дніпра спочатку на острові Мала Хортиця під керівництвом Д.Вишневецького, потім на островах Базавлук, Томаківка. Об’єднавшись у громаду, яка пізніше отримала назву Запорозька Січ. Козаки всі важливі питання обговорювали спільно: обирали своїх отаманів, осавулів, суддів, вирішували господарські і військові справи тощо. Козацька громада була неоднорідною. На базі керівної верхівки зростав прошарок заможних козаків. Деякі козаки були вихідцями із заможних верств.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
