57781 (610631), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Міфологічне (або міфопоетичне) розуміння світу характеризується якісною неоднорідністю як часу, так і простору

А.Гуревич

Можна виокремити ще одну особливість категорії часу в її сприйнятті представниками цивілізацій давніх Єгипту й Месопотамії, а саме його неоднорідність, емоційну забарвленість. Ця риса тривалий час привертає увагу дослідників. Наприклад, ще подружжя Франкфортів стверджувало, що „міфопоетична концепція часу подібно до концепції простору, не кількісна й абстрактна, але якісна і конкретна. Міфопоетична думка не знає часу як однорідної тривалості або як послідовності якісно індиферентних миттєвостей” [4, с. 34].

Люди завжди були небайдужими до таких проявів часу в природі, як зміна сезонів року, рух небесних тіл, періодичні повені тощо. Проте давню людину цікавило, як часто зазначають, не питання „Як?”, а питання „Чому?”. Під цим кутом зору людина бачила будь-який процес, будь-яку зміну як наслідок утручання чиєїсь волі. І якщо через чиюсь хворобу чи загибель міг підпасти під підозру чаклун або шаман, то проявами часу в природі, кліматичними, метеорологічними процесами, сходом і заходом Сонця тощо переважно займалися вищі сили власноруч. Якщо народ уважав своїм покровителем єдиного Бога, то цей Бог зазвичай дарував людям стабільні умови для існування, як, наприклад, Ягве, коли заключає заповіт із Ноєм, обіцяє, що „надалі в усі дні землі сівба і жнива, холод і спека, літо і зима, день і ніч не припиняться” [Бут. 8, 22]; проте цей же Бог міг за власним бажанням зашкодити звичайному спливанню часу чи викликати певні надзвичайні метеорологічні умови, як той самий Адонай, коли пролив „на Содом і Гоморру дощем сірку й вогонь від Господа з неба і знищив міста ці, і всю околицю цю...” [Бут. 19, 24-25]. Якщо над людьми стояло кілька богів, як, наприклад, у Месопотамії, то ці функції могла виконувати й рада богів, на зразок ради Ануннаків. „Для мешканця Месопотамії, відповідно, космічний порядок не здавався чимось даним, скоріше він ставав чимось, що досягнуто – досягнуто завдяки безперервній інтеграції багатьох індивідуальних космічних воль, кожна з яких така могутня, така страшна” [4, с. 161]. Ще один варіант установлення часу й буття взагалі – двобій космічної сили проти хаотичної. Наприклад, боротьба бога Ре зі змієм Апопом у єгипетській традиції (шумерський колективно-демократичний пантеон каже в подібному випадку про битву війська Тіамат із військом Енліля). Ця боротьба призводить до творення світу, і з нею зливаються добовий та річний цикли, коли боротьба призводить до сходу сонця й початку Нового року відповідно. Проте емоційне сприйняття світу призводило до того, що людина була безпосередньо втягнена в розвиток цих космічних подій, мала виконувати заповіт, укладений із Богом, відтворювати дії богів у щорічних ритуалах тощо. Якщо дії людини відповідали архетипічним, то вони мали цінність і мали шанси на успіх. „Це навмисне узгодження космічних і соціальних подій ясно говорить про те, що для давньої людини час був не нейтральною й абстрактною системою відліку, а скоріше послідовністю стадій, кожна з яких мала особливу цінність і важливість. Подібно до того, як це було з простором, існують особливі „області” часу, що не досяжні для безпосереднього переживання й суттєво стимулюють спекулятивну думку. Це – далеке минуле й майбутнє” [4, с. 38-39].

Остання думка вимагає спеціального освітлення. Про сумісність категорій часу та простору вже йшлося, і треба лише пояснити, чому і як сприйняття далекого минулого й майбутнього відрізнялося від сприйняття подій, що відділяла від моменту розмови невелика відстань. І.С.Клочков пропонує розглядати три різновиди месопотамського ставлення до часу, а саме виокремлення історичного, „периферійного” та міфічного часу. „Історичний час – це минуле, про яке народ зберігав відносно достовірні дані, куди вели тверді генеалогічні та династичні лінії, час, який сприймали більш-менш так само, як свій... „Периферійний” час – це минуле на краї суспільної пам’яті, спогади про нього смутні; послідовність і зв’язок подій люди вже погано собі уявляли. Це час незвичайного... І, нарешті, міфічний час – час, що лежав за межами народної пам’яті, час богів; тут часто взагалі не можна сказати, що одна міфічна подія відбулася раніше за іншу” [10, с. 25]. Отже міфічний час був цілковито сакральним, нормативним і до нього занурювалися люди під час святкових ритуалів. Власне, це не є час як процес, тут нема послідовності подій, але є їхня абсолютна цінність. Історичним уважався зазвичай час на кілька династій у минуле, а „периферійним” – час, коли вже почалося царювання на Землі, але до того моменту, коли починалася реальна пам’ять про події. „Периферійний” час – це момент дії культурних та епічних героїв, але він відрізняється від міфічного, бо не є настільки сакральним, а події в ньому відбуваються вже в послідовності, що схожа на історичну. Тут розглядається минуле, бо в традиціях мешканців Месопотамії, як і Єгипту, сакральний статус мало саме абсолютне минуле, час, коли влада належала богам, закони були найсправедливішими, а життя найкращим і найдовшим. Щодо останнього, то можна продовжити наводити приклади з Месопотамії. Свідоцтвом підвищеної сакральності „периферійного” часу порівняно з історичним може слугувати велика тривалість життя в людей, що тоді жили. Тут можна згадати легенду про великий потоп, що була дуже популярною серед семітичного населення Месопотамії, проте ще Дж.Дж.Фрезер казав, що в Ніппурі знайдено табличку кінця ІІІ тисячоліття до н.е., де йдеться про потоп, а розповідь шумерською, тобто мовою, що на той час була вже мертвою [20, с. 76]. Тобто вже за розквіту шумерської цивілізації, в першій половині ІІІ тисячоліття до н.е. легенда про потоп існувала. І з потопом у месопотамців були пов’язані дуже своєрідні уявлення: „допотопні часи оточені в давньомесопотамській традиції ореолом таємничості й сакральності: це був час богів, божественних героїв і керманичів, найвеличніших мудреців і перших людей, із котрими пізніші й не намагалися зрівнятися” [10, с. 27]. Якщо взяти „Шумерський царський список”, можна побачити, що за 241200 років Месопотамія бачила тільки вісьмох керманичів, отже кожен із них правив за цими даними кілька десятків тисяч років. Після потопу ще певний термін триває цей „периферійний” час, але його якісні характеристики вже набагато нижчі, ніж це було раніше – царі правлять не більше кількох тисяч років. „Починаючи з восьмої післяпотопної династії йдуть уже порівняно правдоподібні терміни, за єдиним винятком” [10, с. 23]. Щодо єгипетської культури, то найбільш значущим свідоцтвом сакральності минулого, а саме недосяжного абсолютного минулого, буде, звісно, те, що в цей час на землі був керманичем солярний бог, який і слугує ідеалом царя, і „жоден фараон не міг розраховувати на те, щоб досягти більшого за створення таких умов, „які були за часів Ре, на початку” [4, с. 39]. Проте кожен фараон був сином Ре, якому той довірив владу над обома Єгиптами, тому він повинен був робити все, щоб гідно наслідувати славу божественного батька. Титул „Син Ре” йде вже з часів Давнього царства, разом із іншими легітимізуючи владу фараона та його божественне походження.

Розглядаючи високе значення для давніх цивілізацій Єгипту й Месопотамії минулого, слід сказати, що мається на увазі саме минуле як процес. Той факт, що найвищою сакральністю володів момент творення світу, з яким зливалися ритуали, не підлягає сумніву, і про нього вже написано багато літератури. Але йдеться про те, що шумери, як і єгиптяни та месопотамські семіти, дуже високо оцінювали саме минуле, а не тільки цей момент. „Якщо для сучасної людини „дивитися в майбутнє” значить „дивитися вперед”, то шумер чи вавілонянин, дивлячись уперед, бачив минуле; майбутнє лежало в нього за спиною” [10, с. 28]. Наприклад, якщо взяти аккадську мову, а на часові категорії в ній дуже вплинули шумерські уявлення, то бачимо, що минуле аккадською – ūm pāni („дні обличчя”), на відміну від майбутнього – ahrātu (від кореня `hr, що має значення „бути позаду”). Психологічний перехід до погляду обличчям у майбутнє відбувся десь у середині І тисячоліття до н.е., „під впливом месіанських учень та есхатологічних очікувань, завдяки яким і найвища значущість, і головна увага людей були перенесені з минулого на майбутнє” [10, с. 29]. Можливо, це пов’язане щодо Месопотамії з підйомом престижу єврейської культури, для якої саме властивий нормативний характер майбутнього, а також месіанські настрої.

Можна сказати також, що ставлення до минулого як до того, що є попереду, а не позаду, властиве не тільки згаданим традиціям, а було поширене свого часу. Наприклад, у російській мові зберігся префікс пред-, що надає значення минулого, наприклад, предыдущий, предшественник, предзнаменование і т.д. Так само майбутнє позначалося словом, яке переносило його за спину: потом, наприклад, слово потомство, яке позначає майбутніх нащадків, а аккадською, до речі, перекладається ahrātu, етимологія якого вже визначена вище.

Якщо розглядати категорію майбутнього, то також можна сказати, що воно емоційно насичене, а не абстрактно-лінійне. При чому майбутнє, принаймні це можна з точністю говорити про культуру Месопотамії, повністю чи майже повністю під владою минулого. І.С.Клочков навіть називає майбутнє „минулим, яке ще не прийшло”. Дійсно, з того, що сказано вище, можна вивести, що майбутнє – „це не все багатство можливостей, із яких може реалізуватися та чи інша, а саме те, що пізніше втілиться та стане минулим” [10, с. 30]. Це підтверджується структурою складнопідрядних речень (коли на часові відтінки навіть не звертається уваги, а важливим є питання: „чи завершився перехід передіснування в післяйснування, чи він ще продовжується” [2, с. 439]) у гадальних, медичних та законотворчих текстах вавілонян. Такий зв’язок майбутнього з минулим в уявленнях давніх месопотамців можна пояснити тим ставленням до долі, що зумовлювало детермінізм майбутнього через певні дії в майбутньому. Долі в розумінні її мешканцями Єгипту й Месопотамії й буде присвячено наступний розділ.

РОЗДІЛ 4. Уявлення про долю та його зв’язок із категорією часу

Проблема долі вже згадувалася вище, коли йшлося про граматичну категорію часу. Тоді було вказано, що ставлення месопотамців, та, за деякими гіпотезами, єгиптян до долі зумовило своєрідну побудову речень, у яких „достатньо завершитися першій дії, щоб за нею з неминучістю слідувала друга” [2, с. 438]. Щоправда, для Єгипту це явище зафіксовано здебільшого на пізніших етапах розвитку. Зате якщо говорити про Месопотамію, то тут воно вже зустрічається в текстах на початку ІІІ тисячоліття до н.е. Причому категорія долі не просто була щільно пов’язана з категорією часу. Наприклад, на думку І.С.Клочкова, „саме ця категорія відігравала в вавілонській свідомості ту роль, виконувала ту функцію, що її виконує в сучасній свідомості категорія часу” [10, с. 30]. Отже, це була ґрунтовна категорія для культур як шумерів, так і аккадців, тобто месопотамських семітів. І для глибшого розуміння культури Межиріччя потрібно встановити основні поняття, що стосувалися цієї категорії.

Пригадуючи відсутність абстрактних понять, що позначали час і простір, можна дійти висновку, що для інших важливих категорій культури так само не було єдиних абстрактних понять. І дійсно, в Месопотамії не знали єдиного принципу долі, що охоплював би весь Космос та керував ним; кожна річ та особа мала власну долю, яка до того ж складалася з кількох аспектів. Тож дослідження уявлень про долю, напевне, треба починати з визначення головних аспектів, з яких ці уявлення складалися, а також термінів, якими ці аспекти позначалися.

Першим можна розглянути шумерське nam(-tar), що дорівнює аккадському šīmtu. Т.Якобсен пише з цього приводу: „Слово nam-tar як nomen agentis з об’єктом, може означати „(хтось чи щось), що визначає долю”. Саме таке значення, як видається, міститься в імені „Янгола смерті”, Намтар. Родовий відмінок, що йде далі, в такому випадку, вказує на об’єкт, тобто особу чи річ, чия доля визначається... однак термін nam-tar може позначувати й саму долю, і в цьому сенсі, напевне, частіш за все це слово й використовується” [10, с. 33]. Якщо префікс nam додавався до якогось поняття, він, здається, слугував для виведення цього поняття на більш абстрактний рівень, наприклад nam-lugal – „талан царя”, nam-lú-ulú – „талан людини” тощо. Цим префіксом засвідчувалося те, що все, що суджене тому чи іншому культурному інституту, буде властиве й окремій особі, яка до нього причетна. Проте можна сказати, що кожен бог, кожна людина, кожна річ має свою власну долю, так само, як і соціальні інститути, до яких вони належали. Слово šīmtu має значення „встановленого”, „призначеного”, „долі” а також „смерті, що встановлена”. В концепції šīmtu можна побачити зміни протягом розвитку культури. Перше значення цього слова означало незмінювану природу речі, а друге – майбутнє феномену чи живої істоти, що встановлюється богом чи богами. „Практично в усіх випадках установлення šīmtu пов’язане з актом урочистого проголошення божеством чи божествами певного наказу, що визначає форму, спосіб, мету й межі існування того чи іншого феномену” [10, с. 34-35]. Про зв’язок такого проголошення-найменування з долею свідчить, наприклад, початок міфу „Енума еліш”, де в єдиному переліку згадані надання долі та назви. До речі, за свідченням С.Хука, цей міф був властивий лише для семітичних вавілонян та ассірійців, а шумерського варіанту, принаймні, не збереглося. Проте, можливо, таке злиття найменування та творення (а šīmtu характеризувало не тільки долю, а й сутність об’єкту, про що каже А.Л.Оппенгейм) було властиве суто семіто-хамітичному світоглядові. Наприклад, якщо брати юдейську традицію, то маємо таку формулу: „Сказав Усесильний: „Нехай буде світло”, і стало світло. І побачив Усесильний світло, що воно добре, й відокремив Усесильний світло від темряви. Й назвав Усесильний світло днем, а темряву назвав ніччю” [Брейшит І, 3-5]. У хамітичних давніх єгиптян схожу картину можна спостерігати, коли Атум, називаючи наступних богів, викликає їх до життя [4, с. 71].

Ще один аспект уявлень про долю можна пов’язати з шумерським терміном me та його аккадським аналогом parşu. Me має значення „буття”, „міра існування” тощо та пов’язане з дієсловом me („бути”). Обидві категорії протягом історії змінювали своє значення, що значно ускладнює й без того складне досліджування їхніх значень. Me спочатку, ймовірно, усвідомлювалося як своєрідний містичний принцип існування кожної окремої речі; пізніше цю містичну силу почали сприймати незалежно від самого явища, як істоту, що цим явищем керує. Доречно згадати, що концепція nam(-tar) також могла стосуватися якогось духа-демона, що керував долею того чи іншого феномену. Me були певною мірою незалежні від богів. Бог міг володіти ними, і з цим пов’язана тема Таблиць me (або аккадських „Таблиць долі”) як символу контролю над світом, проте бог не мав влади якось змінити me, тому що на цих Таблицях „усі майбутні події записані як раз і назавжди дані” [10, с. 39]. Основним свідоцтвом про me для нас є міф про Інанну та Енкі. Там ідеться про те, як Інанна хитрощами відбирає в батька me, щоб передати блага, що несе володіння ним, своєму місту – Уруку (Ереху). Протягом цього міфу кілька разів згадується перелік різних me, проте з більш як сотні зараз удалося розпізнати не більше сімдесяти, в тому числі Енство, Священна корона, Пастушество, Царська влада, Правда, Сходження до нижнього світу, Військовий штандарт, Зброя, Музика, Писемність, Ковальство тощо. Загалом ці me, за свідченням С.Хука [21, с. 24], уособлюють блага цивілізації, та власне, повна назва міфу вказує на те, що йдеться про передання мистецтва цивілізації від Еріду Уруку. „В даному випадку me уособлюють усе необхідне для повноцінного життя городян: моральні норми з їхніми антиподами, канони мистецтв і ремесел, атрибути царів та жерців, еротичні поняття...” [14, с.173]. Слово parşu стосувалося, ймовірно, на початку діяльності, роботи кожного з богів. Пізніше це слово набуло значення „ритуалу”, „закону” тощо. Воно було пов’язане з Таблицями долі, що були аналогом шумерського me. Є ще кілька термінів, що пов’язані з долею, жеребом, наперед накресленим тощо, проте їхні значення точно не встановлені й вони, можливо, не були такими важливими, як те, що тільки-но було розглянуто.

Щодо незмінюваності долі можна сперечатися. З одного боку, доля проголошувалася паралельно з найменуванням-творенням феномену та мала зберігатися назавжди. З іншого боку, маємо чисельні звернення месопотамців до своїх особистих духів-охоронців із проханнями щодо зміни цієї долі. Проте інститут таких духів остаточно складається трохи пізніше, в кінці ІІІ тисячоліття до н.е., коли особистий бог починає відігравати дуже суттєву роль у житті людини [4, с. 271-275]. А взагалі, боги могли в деяких випадках змінювати долю людини, наприклад, як це сталося з Утнапіштимом, якому було надане безсмертя. І все ж боги змушені були рахуватися з me, проти якого навіть вони, з усією своєю силою не могли багато вдіяти.

Якщо досліджувати ставлення до долі давніх єгиптян, то треба згадати застереження М.А.Коростовцева й розмежувати в історії Давнього Єгипту кілька періодів, що мали різні культурні парадигми. „Для духу раннього періоду було загалом характерне підкорення приписанням. Однак індивідуумові належало виказати себе гідним через свої дії та через свободу вибору в межах загального закону. Дух пізнього періоду був духом самого лише підкорення приписанням, і індивідуум був зобов’язаний проявляти покору, слідуючи тому, що прирекли боги” [4, с. 107]. Отже на добу Давнього царства в людині виховувалося почуття особистої гідності, що доповнювалася відчуттям маат, тобто правосуддя чи належного порядку. Це відчуття дозволяло й навіть надихало виступити на свій захист, якщо результат праведних дій був незадовільним на погляд особи, що ці дії робила. Так Рамзес ІІ після невдалої битви звертається до Амуна: „Що з тобою, мій батько Амуне? Хіба ж батько забуває свого сина? Хіба я робив щось без твого відому?” Його промова не свідчить про будь-яку покірливість долі чи задумам богів, вона сповнена обурення через те, що особиста поведінка фараона не була винагородженою в даній окремій ситуації. І така непокірливість долі та відчуття справедливості були властиві не лише фараонові, якщо вірити текстам, а простим людям також. Та чи були тоді прості люди, це питання треба розглянути. Здається, цей народ був значною мірою носієм того, що Л.М.Гумілев називає пасіонарністю, тому й мало місце все те, що відбувалося на території Єгипту в ІІІ тисячолітті до н.е. Дійсно, теорія Гумілева якнайбільше співвідноситься з єгипетським етносом Давнього царства. Адже група, що знаходиться під впливом пасіонарності, перебуває якраз у стані підвищеної активності, форми якої можуть бути різними. „Тут і гордість, що стимулює жагу до влади та слави в віках, пиха, яка штовхає на демагогію та творчість; жадоба, що народжує скнарів, користолюбців та вчених, які накопичують знання замість грошей...” [5, с. 49]. Щоб довести цю рису давніх єгиптян, можна скористуватися прикладом Дж.Вілсона. Він порівнює два поховання сановників, один із яких жив приблизно за 2400 років до н.е., а другий – десь за 600 років до н.е. Бачимо, що перша людина була сповненою життя, прихильною до нього, тому на стінах гробниці багато малюнків, що зображують активне життя посадовця, його участь у громадських та політичних процесах, полюванні тощо. Навпаки, другий зображений у молитві до бога мертвих, а стіни містять ритуальні та магічні тексти тощо. Тобто все свідчить про цілковиту сконцентрованість на світі мертвих. Якщо продовжувати тему гробниць, то бачимо, що саме Давнє царство дало світові величезні кам’яні споруди, піраміди. Цей час був добою підйому енергії, жаги діяльності та досягнень. Цей період приносить і спалах теологічної думки, яка знайшла своє відображення в „Мемфіському богословському трактаті”, і наукової, що засвідчена медичними текстами того часу. При цьому причини такого явища, як стрімкий зріст цивілізації, досить незрозумілі. Як пише Дж.Вілсон, „це була революція, раптовий розквіт повільного розвитку, що відбувся під впливом якогось незрозумілого стимулу” [4, с. 124].

Характеристики

Список файлов курсовой работы