57730 (610621), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Наприкінці 1963 року ідеологічна комісія ЦК за наказом Хрущова прийняла розгорнути й план антирелігійної боротьби під назвою “Заходи з укріплення атеїстичного виховання населення”. У Одеській єпархії зачинено було 210 приходів, на Волині - 180, у Кіровоградській єпархії з 75 приходів до кінця 1965 р, залишилося 35, у Полтавській єпархії закрилося 43 прихода; у Дніпропетровській у 1959 р. було 285 приходів, а до кінця хрущовської епохи їх кількість зменшилася майже в 6 разів. У Києві з 25 діючих церков залишилося тільки 8. У Одесі збереглося 9 приходів, у Кримській єпархії- 12. У Чернігові був зачинений Кафедральний Собор. Особливо тяжким було зачинення у 1963 році Києво-Печерської Лаври. Її храми і печери опинилися в жахливому становищі після того, як припинилися там богослужіння і пішли звідти ченці.
Намагалися зачинити і Почаївську Лавру, але поселенці обителі на чолі з настоятелем архімандритом Севастіаном змогли її відстояти. Звісно, їх усіляко пригнічували, створювали жахливі для життя умови. Більша частина будівель, що належала Лаврі, була конфіскована, залишились тільки церкви та келії ченців. Із приміщення для поселенців зробили лікарню. Заборонили взимку опалювати приміщення Лаври, іноки* спали в холодних келіях, але монастир не покинули. Жителі Почаєва, які надавали притулок та допомогу паломникам, переслідувалися, платили штрафи, у деяких відбирали домівки, інших виганяли з Почаєва. Паломників, що уночі спали на холодній землі біля Лаврських воріт, у лісах або деінде, перешукувала міліція. Того, хто не встигав сховатися, били, іноді заарештовували.
За мужній протест проти зачинення храмів був заарештований архієпископ Чернігівський Андрій (Сухенко) і був приговорений на позбавлення волі у 8 років до 6 грудня 1963 року. У Кишиньові помер колишній архієпископ Житомирський Венедикт (Поляков) (був на покої), але після його смерті розповсюдилися чутки, що він став жертвою таємного вбивства, влаштованого КДБ. Священник Миколай Авраменко з міста Дніпродзержинська був засуджений на 4 роки позбавлення волі з конфіскацією майна. Особливо жорстокі покарання потерпіли ченці Свято-Успенської-Почаївської Лаври. Тричі був засуджений іподиякон Аліпій тільки за те, що, позбавлений прописки, він не покидав обителі. Уперше його засудили на 6 місяців, вдруге - на рік, а утретє - у січні 1964 року - засудили на 2 роки позбавлення волі у в'язниці із суворим режимом. З того ж приводу лаврський чернець Деонісій був засуджений на рік позбавлення волі теж у в'язниці із суворим режимом. Іподиякон Андрій за складене повідомлення в 00Н про гоніння на Церков у СРСР був засуджений 13 липня 1964 року до 3 років позбавлення волі у таборах суворого режиму. Почаевський старець ієромонах* Іосиф, якого вважали прозорливцем і чудотворцем, був побитий і силою вигнаний з Лаври, після чого примушений був скитатися.
Хрущовські гоніння не обійшли і тих, хто відкрито проповідував Православну віру з мирян. Їх звільняли з роботи, студентів відраховували з учбових закладів, позбавляли прописки, проганяли з місця проживання, били і засуджували, позбавляли волі, закривали у психіатричних лікарнях, як носіїв “бредових ідей”.
В часи хрущовських гонінь в Харківській області у місті Лозова храм був зачинений і перебудований в будинок піонерів, а потім зруйнований. У селі Олексіївці Близнюківського району храм був перебудований на клуб. Такі випадки були неодноразовими в Україні.
2.4Послаблення суворих заходів щодо Церкви
14 жовтня 1964 року у свято Покрова Божої Матері - небесної заступниці Православної Церкви - М.С. Хрущов був усунений зі своєї високої посади - голови атеїстичної кампанії. У січні 1965 року Верховна Рада СРСР послабила ті суворі заходи щодо Церкви. Таким чином вже у 1967 році у Львівській єпархії налічувалося 37 благочинних округів, у Волинській - 20, в Івано-Франківській - 13, а у Київській - 12. А це означало, що в цих єпархіях була велика кількість приходів.
Поміж тим 12 липня 1965 року помер Митрополит Сімферопольський Гурій (Єгоров) - сповідник Православної віри, багаторічний в'язень таборів.
Приємно те. що на Україні, в особливості Західній, залишилося непорівняне більше церковного народу ніж у Росії та Білорусії. Діти тут більшою частиною виховувалися у релігійних сім'ях. Після хрущовських гонінь на Україні все ж залишилися монастирі: Покровський зі 168 і Флоровський зі 144 поселенцями, у Києві - Корецький Троїцький жіночій монастир зі 144 поселенцями та ще 4 жіночих монастиря на Україні: Свято-Михайлівський в Олександрівці під Одесою, Свято-Миколаївський в Мукачеві, Вознесенський під Хустовом у Закарпатті, Красногорський монастир у Золотоноші. Крім Почаївської Лаври на Україні був ще один великий чоловічий монастир -Успенський в Одесі.
У 70-х роках у багатьох віруючих виникла надія на покращення своєї долі в суспільстві “гарантованої свободи совісті”. В 1972 році після хрущовський гонінь вперше почалася реєстрація нових православних громад і відкрито кілька храмів. У 1976 році дещо поширювалися права релігійних громад, але більшість законодавчих статей залишалися лише за деклараціями. В 1977 р. прийнято ще одну “найдемократичнішу” Конституцію СРСР, яка хоч і гарантувала свободу совісті, проте не мала позитивного значення для розвитку Православ'я в Україні. З 1977 р. по 1987 р. на відміну від інших країн Союзу, реєстрація православних громад не здійснювалася. Число православних парафій, що існували насправді, замовчувалося.
Про перелом у державно-церковних відносинах можна говорити лише з часу зустрічі Патріарха Московського та постійних членів Синоду РПЦ із Генсеком КПРС М.Горбачовим у квітні 1988 року, незадовго до святкування 1000-річчя Хрещення Русі. М.Горбачов у своєму виступі чи не вперше поставив знак рівності між Церквою та іншими суспільними інституціями, висловивши готовність юридично закріпити позитивні зрушення щодо Церкви.
Розділ III. Православна Церква у 1980 – 2000 рр.
3.1 Розкольницькі події 80-х - 90-х років
У 80-х роках ситуація на Західній Україні погіршилася. Восени 1989 р.іновірці почали масово захоплювати православні храми. Декілька приходів у Галичині перейшли в Автокефальну Церкву разом з єпископом Іоаном. З рішення Священного Синоду на засіданні 13 листопада 1989 р. єпископа Іоана було позбавлено сану. Жахливі випробовування випали на долю Православної України -насадження унії, римокатолицизма, автокефалії.
Із закінченням Архієрейського Собору 25-27 квітня 1990р. Патріарх Всея Русі Олексій II виїхав у Київ, щоб святково вручити Митрополиту Київському грамоту про дарування Українській Церкві незалежності й самостійності у керівництві.
У листопаді 1990р. Софійський Собор пережив подію схожу на ту, яка відбулася в ньому у 1921р.- “патріаршу інтронізацію*” Мстислава Скрипника, що приїхав вперше після війни на Батьківщину. Відносні успіхи автокефалісти мали тільки в Галичині, де в стані антируських настроїв навіть деякі “православні” в боротьбі проти уніатської експансії знаходили більш зручним триматися автокефалії.
22-23 листопада 1990р. у Києві засідав І Помісний Собор Української Православної Церкви, в якому брали участь єпископи, а також представники кліриків* і мирян єпархії, духовних шкіл та монастирів. На цьому Соборі було прийнято попередньо схвалений на Архієрейському Соборі устав Української Православної Церкви. Собор засудив деструктивні дії уніатів і автокефалістів на Заході України, підкреслив, що рушать розкольниками не церковні, а політичні мотиви. Головою Української Православної Церкви був вибраний Митрополит Філарет, який займав Київську кафедру.
Митрополит Філарет з непримиримого противника української автокефалії став її прихильником. Важливе значення мали публікації в періодичних виданнях Києва та Москви статей про особисте життя митрополита. Автори стверджували, що він мав дружину та дітей, обкрадав Церкву, був пов'язаний з КДБ. Відіграла свою роль у розкольницькій діяльності Митрополита Філарета й стратегія догодити владі України (незалежної держави), а найперше -Президенту Кравчуку, який проголосив лозунг: “ Незалежній державі -незалежну Церкву”. Розкольницька УАПЦ (Українська Автокефальна Православна Церква) захопила 351 приход на Західній Україні. На Україні спричинилася криза, виновником якої був Митрополит Філарет, який навіть не з'явився на зібрання Синоду з приводу вирішення цього гострого питання.
3.2 Обрання нового предстоятеля УПЦ
21 травня 1991 року Священний Синод доручив найстаршому захіротонією* архіпастирю Української Церкви Митрополиту Харківському Никодиму (Руснаку) зізвати Архієрейський Собор до свята Святої Трійці для того, щоб прийняти відставку Митрополита Філарета й обрати нового Предстоятеля Української Православної Церкви. Отримавши звістку від Священного Синоду про його відставку, Митрополит Філарет заявив, що рішення Синоду “необгрунтоване та ... недієздатне”.
27 травня Собор, зізваний Митрополитом Никодимом, звільнив Митрополита Філарета з Київської кафедри. Потім відбулося обрання нового Предстоятеля* УПЦ (Української Православної Церкви) таємним голосуванням. У першому турі за Митрополита Ростовського Володимира було подано найбільшу кількість голосів - 13, а у другому - 16. Таким чином він був обраний Митрополитом Київським і Головою УПЦ. У жовтні 1991 року Патріарх Олексій II благословив новообраного Митрополита Київського Володимира як Голову Української Церкви. До нині Митрополит Київський і Всея України виконує свої пастирські обов'язки з великою любов'ю до українських людей.
А колишній Митрополит Філарет (Денисенко), тепер позбавлений сану, розстрижений, відлучений від Церкви, котрому на Архієрейському Соборі 1997 року оголошено анафема, себто прокляття. Після цієї анафеми деякі політики, не знаючи ні церковних законів, ні звичаїв, обурилися і стали на захист нібито покривдженого Філарета, називаючи його—“патріотом” і “мучеником” за Україну. Не можна погоджуватися з такою думкою політиків. Невже ми не розуміємо такої простої істини, що поділяючи Церкву, ми не збудуємо її, а зруйнуємо; що нацьковуємо українця на українця, сіємо ворожнечу між людьми, знищуємо Православ'я, а з ним нашу Україну. І дуже помиляються ті, хто підтримує Філрета (Денисенка), котрий нібито очолює “незалежну” українську Церкву, що є безглуздям. Помиляються вони, стверджуючи, що Московський Патріархат диктує нам свої порядки й закони, бо це справжній обман і неправда. Митрополит Полтавський і Кременчуцький Феодосій стверджує: “З того часу, коли ми отримали незалежність, я жодного разу з Москви не отримав якихось вказівок або рекомендацій стосовно того, як нам треба діяти і що робити в тому чи іншому випадку”.
3.3 2000-ліття Різдва Христова
Протягом 2000-го року нас супроводжує радісна подія - 2000-ліття Різдва Христова. Це велике й радісне свято розпочало XXI століття і увійде воно в історію як найбільше ювілейне свято людства. Бо те, що Православ'я існує вже 2000 років - є справжнім дивом. Єдина Православна віра залишалася незмінною протягом 20 століть і залишатиметься такою на віки.
Надзвичайно радісною подією розпочався цей рік. 4 травня на Пороховському полі, де відбувалася одна з головних танкових битв 11 Світової війни, за ініціативою та за участю Патріарха Московського та Всея Русі Олексія II відбулася зустріч Президентів трьох слов'янських держав: Росії, України та Білорусії.
Мабуть, найкраще з усіх про цю зустріч сказав Президент Білорусії:
“Главное, что мы здесь втроем”. Голови держав разом приклонилися перед іконами у храмі-пам'ятнику Святих Першоверховних Апостолів Петра і Павла, де на мраморних плитах золотом видруковані імена шести тисяч воїнів загиблих на Курській дузі.
Разом ставили свічки на канон за вбитих воїнів Великої Вітчизняної війни, Разом молилися на Пасхальному молебні, де були вознесені особисті молитви за “примноження нелицемірної любові й дружби народів держав слов'янських”. Разом вдарили у дзвін Єднання, освячений Патріархом Олексієм. Три удари цього дзвона, на якому видрукувані слова Преподобного Сергія Радонежського: “Любовью и единением спасемся”, ознаменували початок нової епохи в долі Великої, Малої та Білої Русі. Мабуть, здійсняться рано чи пізно пророцтва старців про єднання слов'янських народів, братських, єдиновіруючих. Про це єднання свідчать і вислови Президентів “руських” держав. Білоруський лідер Олександр Лукашенко сказав: “Распад СССР стал величайшей ошибкой уходящего века”. Продовжував Президент України Леонід Кучма: “Все это -наша общая память, наша общая история и общая судьба”. І підсумував Володимир Путін: “Не может быть препятствий для объединения усилий России, Украины и Белорусии для того, чтобы сделать жизнь человека в наших странах счастливой и богатой”.
На честь свята 2000-ліття Різдва Христового в 2000 р. по всій Україні було проведено святкові конференції. У Києві відкрито Успенський Собор за сприянням Президента України Л.Д. Кучми та освячено Митрополитом Всея України Володимиром. За останні 10 років до 2000-ліття Різдва Христового багатьом монастирям на Україні повернена велика кількість приміщень, земель, що були ліквідовані у них ще у часи радянської влади. Відбудована велика кількість храмів, будуються та реставруються інші. За останні три роки у Харківській області Лозівському районі відкрито 3 приходи: У Лозовій - Свято-Петро-Павлівських храм, також жіночий монастир на честь Архістратига Михаїла; в Герсеваново - храм великомученика Пантелеймона.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
