57730 (610621), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Посилені на Україні після революції збентеження, сепаративні настрої були тут поживним грунтом для розколу; і більшість вважали, що всі незгоди йдуть від “москалів”, але ж логічно це було неможливо, бо Російська Церква була на той час ще в гіршому становищі. У спеціальному посланні від 6 квітня 1924 р. Патріарх Всея Русі Тихон засудив засновників самочинної, беззаконної автокефальної церкви і заявив, що він бере на себе керівництво Українською Церквою.
Автокефально-розкольницька діяльність продовжувалася на Україні. Відбувалися нескінченні арешти православних священників. Вірними своїй прадідівській вірі залишалися: Митрополит Харківський Нафаїл (Троїцький), архієпископ Полтавський Григорій (Лисовський) і Чернігівський Пахомій, єпископ Дамаскін (Цедрик), займаючи глуїховську кафедру.
Дякуючи самовідданому служінню вірних Православ'ю святителів і пастирів, гніт обновленців-синодаїв та самосвятів-липківців (груп розкольників) виявився безсилим відірвати Українську Церкву від законного глави Церкви -Російського Патріарха Тихона, через якого підтримувалося істинне канонічне спілкування із Вселенською Православною Церквою.
У 1924 р. гоніння на Церкву продовжувалися не менш ніж раніше. Всього до кінця 1924 р. у в'язницях і висилках перебувало біля 66 архієреїв. Серед них були і видатні ієрархи, такі стовпи Церкви, як Митрополити Новгородський Арсеній, засланий в Бухару, Київський Михаїл - екзарх України, який був засланий у Ташкент; Звенигородський Миколай (Добронравов) Вінницький Амвросій (Полянський) та інші. Митрополит Харківський Нафаїл до 1925 р. був під арештом.
У період панування радянської влади було перервано духовне життя Києво-Печерської Лаври*. Насельників монастиря було розігнано, цінності пограбовано, над святинями вчинено кощунські дії. У 1924 р. постановою уряду УРСР територію Лаври було оголошено Києво-Печерським державним заповідником.
У 1925 р. на свято Благовіщення о 23 годині 45 хвилин у Москві у лікарні Бакуніної на 61-му році свого тяжкого й праведного життя помер Патріарх Всея Русі Тихон. Після його смерті “патріарша” влада перейшла до Містоблюстителів* патріаршої кафедри Митрополитів: Кирила (Смирнова), Агафангела (Преображенського), Петра (Полянського). Влада Церкви не могла швидко встановитися й упорядкувати релігійне життя в країні.
А тим часом антихристиянська боротьба продовжувалася. Ікони знищувалися тисячами, в газетах з'являлися статті про те, як то в одному селі, то в другому їх спалювали купами; переплавлялася церковна утварь. Йшла війна навіть із дзвонами. Їх скидали з приводу, що вони заважають слухати радіо й ображають релігійні почуття нехристиян. У Чернігові було заборонено дзвонити.
У 1927 р. останній екзарх України Митрополит Київський. Михаїл (Єрмаков) був звільнений із заслання, яке він відбував на Кавказі, і отримав дозвіл оселитися в столиці України - Харкові. Наприкінці 1928 р. Митрополиту дозволили оселитися у Києві, зайняти кафедральне місце. 17 березня 1929 р. Митрополит Михаїл помер. Новим екзархом України був призначений член Тимчасового Патріархального Синоду архієпископ Харківський Костянтин (Дьяков). Звертаючи увагу на те, що столицею України і містом де знаходилася екзархія, був Харків, на Київську кафедру у 1930 р. призначили не екзарха, а архієпископа Димитрія (Вербицького), який до цього керував єпархією із званням вікарного архієпископа Уманського.
1.4 Роки “великого зламу” - посилення гонінь на Православну Церкву
1929 - 1931 р.р. - роки примусової колективізації, пограбування селян, роки безсудних репресій проти них, масового знищення, примусового перенесення на Північ та в Сибір, закріпачення і розорення селянства; роки голоду і визвані цими діями, що з такою руйнівною силою спала на долю України - ввійшли в історію під назвою років “великого зламу”, як влучно потім підкреслив один з письменників: “...злам хребта народу”. Коли ламали хребет народу, поругання здійснювали й над його душею. З жовтня 1929 р. до лютого 1930 р. на Україні зачинено 202 канонічних православних прихода. У Харківській області, на лозівщини у 1930 р. діяло ще 11 приходів, а до кінця 30-х всі існуючі храми було зруйновано. В Одесі в лютому 1931 р. заарештували більше 30-ти священників, у тому числі й усіх приходських настоятелів*. Схоплені були протоієреї*: Олександр Луценко і Любинський; священники:
Георгій Олександров, Віктор Муратов. У Києві 9 квітня 1931 р. були розстріляні протоієреї: Віталій Богдан, Олександр Должинський.
Після смерті 1 лютого 1932 р. архієпископа Димитрія (Вербицького) Київську кафедру зайняв архієпископ Сергій. Але коли у 1934 р. столицею України став Київ, екзарха України перевели на Київську кафедру, а Харківську зайняв Митрополит Сергій. На вакантну кафедру - яка звільнилася після арешту єпископа Житомирського Аверкія (Кедрова), (Житомир був тоді кафедральним містом Волинської єпархії*) - у 1933 р. був призначений архіпастир Миколай (Терський) але минуло декілька місяців і він помер, його приємником став єпископ Вячеслав (Шкурко), котрого у 1935 р. арештували і вислали з єпархії. На чолі Одесської єпархії стояв архієпископ Анатолій. Вночі з 27 на 28 липня 1931 р. його було заарештовано. Митрополита Анатолія вивезли в Київ і протягом півріччя тримали у в'язниці. За наполегливим проханням екзарха України Митрополита Київського Костянтина Митрополиту Анатолію перед етапуванням на Північ дозволили побачитися із сестрою. В'язня відправили етапом разом з кримінальними елементами, які шляхом систематично грабували Владику. Наприкінці 1937 р. у засланні на Півночі Митрополит втратив зір. 10 лютого 1938 р. Митрополит Анатолій (Грисюк) помер від катування.
Митрополит Костянтин - екзарх України не звертаючи уваги на свою хворобливість (він страждав тяжкою формою діабету), був людиною дивовижного миролюбства, непохитності і самовладання. Віруючі любили й поважали свого архіпастиря. Серед відомих архіпастирів України були і архієпископ Сергій (Тришин), який займав Харківську кафедру, і єпископ Винницький Олександр (Петровський), який скінчив своє життя у в'язниці 12 травня 1940г.
У 1936 році з прийняттям Конституції СРСР держава і школа відокремлювалися від Церкви (ст. 124 Конституції СРСР). Але, не зважаючи на декларацію “Про свободу совісті”, Церкві не були повернені храми, вони використовувалися як клуби, фабрики, в'язниці...
1937 рік став апогеєм революційного терору. Жертвами репресій стали мільйони людей, які належали до всіх верст населення. У жовтні 1937 року був заарештований патріарший екзарх України Митрополит Київський Костянтин (Дьяков). Після 12 днів катування його було розстріляно. У 1937 році на Україні були заарештовані, а потім розстріляні архієпископ Катеринославський Георгій (Делієв), архієпископ Житомирський Філарет (Линчевський) і єпископ Ананьєвський Парфеній (Брянських), також заарештували архієпископа Харківського Олександра (Петровського), його ув'язнили у холодногорську тюрму. Восени 1939 року з корпуса невиліковно хворих колоній НКВС у судовий медичний морг привезли тіло померлого старця з номером на нозі і з бумагою, у якій повідомлялося прізвище померлого - Петровський. Працівником моргу виявився, у минулому, іподиякон*, разом з привратником, який був ченцем у сані архімандрита*; вони одразу впізнали Владику Олександра незважаючи на те, що він був підстрижений і поголений. Із в'язниці надали наказ, щоб труп повернули, бо він відправлений у морг помилково. Але архімандрит і іподиякон (лікар) відправили у в'язницю труп одного безрідного з документами Петровського, а померлого архіпастиря одягнули по архієрейські. Архімандрит-привратник, який таємно відспівував всіх потрапляючих у морг, відспівав і Владику. Звістка про погребання улюбленого всіма архіпастиря швидко розійшлася по місту- Коли труну вивозили з моргу, на вулиці було багато людей. Архієпископа Олександра (Петровського) поховали на цвинтарі села Залютино на Холодній горі.
Розділ II. Бурхливі події 1939 - 1965 р.р. та вплив їх на Церковне життя
2.1 Життя Православної Церкви під час II Світової війни
1 вересня 1939 року наступом нацистської Німеччини на Польщу, розпочалася II Світова війна. Не тільки в житті людини, але й у житті народів, долях цивілізацій, горе приходить внаслідок гріхів. Незрівнянні за масштабом гоніння на Церкву, громадянська війна й царевбивство у Росії, расистське біснування нацистів і суперництво із-за сфер впливу європейських і тихоокеанських держав, падіння моралі, що захопило європейське й американське суспільство, - все це переповнило чашу гніву Божого. Для Росії, до складу якої входила й Україна, залишалося ще два роки мирного життя, але миру не було всередині самої держави. Боротьба більшовицької влади зі своїм народом і боротьба комуністичної верхівки не припинялася, не було мирного життя і на кордонах радянської імперії.
Встановлення радянського режиму у західних областях України супроводжувалося репресіями: заарештований був архієпископ Олексій (Громадський), але невдовзі його звільнили, єпископу Поликарпу (Сикорському) вчинили допит. Тільки на Волині та у Поліссі заарештовано було 53 священнослужителя. Серед вбитих або померлих у в'язниці були протоієреї: Іларіон (Денисевич), Сергій (Яроцький), Олександр (Саховня); священники: Олександр (Мартинюк), Мелитон (Матушевич), ієромонах Софроній. Але все ж ці репресії не порушили церковне життя України. Майже всі приходи, що збереглися у роки польської окупації не були зачинені й радянською владою. Продовжували існувати й монастирі, однак число братії у них значно зменшилося. Братія Почаївської Лаври за два роки, з 1939 р. по 1941 р., зменшилася з 300 до 80 ченців*. Більшовицька пропаганда через газети, радіо намагалася принизити православне духовенство в очах народу, вбити в серцях людей віру у Христа.
9/22 червня 1941 року у день Усіх Святих почалася Велика Вітчизняна війна. Була завойована мати міст російських, столиця Русі - Київ. Нацисти Німеччини відверто потурали християнські цінності і намагалися відродити старонімецький язичницький культ.
24 листопада Митрополит Сергій (Містоблюститель патріаршого престолу (1936-1943 р.р.)) звернувся разом із Митрополитом Київським і Галицьким Миколаєм і архієпископами з новим посланням до пастви:
“Гітлерівський молох продовжує віщати світові, що він ... підняв меч “на захист релігії і врятування ніби поруганої віри.” Але всьому світові відомо, що це ісчаддя пекла брехливою личиною благочестя тільки приховує свої злодіяння. В усіх підкорених ним державах він здійснює ганебні поругання над волею совісті, знущається над святинями, бомбами руйнує храми Божі, кидає у в'язниці і карає християнських пастирів*, гноїть у в'язницях віруючих, які повстали проти його безглуздої гордині, проти його замислів затвердити свою диявольську владу над всією землею. Православні, які втекли з фашистського полону, сповістили нас про глумління фашистів над храмами... Всьому світові зрозуміло, що фашистські ізверги є диявольськими ворогами віри та християнства... зараз одна мета - за всяку ціну подолати ворога”.
Віруючий народ працював над відродженням храмів Божих, прикрашав їх іконами, що збереглися в домах, приносив, таємно переховані, богослужебні книги. У Кам'янець-Подільську вже у липні 1941 року відбувалася служба у Покровському храмі. У Вінниці також відновилися богослужіння*. У Полтаві вже на другий день після вступу німців, 18 вересня 1941 року, протоієрей Володимир (Беневський) почав піклуватися про відновлення богослужінь у церкві св. Макарія. Отець Володимир зібрав навколо себе ще 18 священників, які почали служити у 5 міських храмах. У Києві відкрито було 26 церков. Для великого міста все ж це було мало у порівнянні з провінціальними містами, але і ці церкви навіть у недільні дні не були переповнені народом. У жовтні 1941 року поновилося життя у Покровському монастирі міста Києва. У 1942 році поновилося чернече життя Києво-Печерської Лаври, На окупованих територіях найбільш молилися, захищали храми...
Але як не намагалися пригнітити, задушити віру Православну, все ж вона жила... Київ - столиця України - було визволено нашими військами 22 (4 листопада) жовтня 1943 року у день святкування Казанської Ікони Божої Матері. І це було видатною подією для всього народу: звідси почалася Русь, тут відбулося хрещення нашого народу, котрий обрав Християнство, Православну віру. Так, звичайно, під час війни ставалися дива. І влада не могла цього не помітити. З жовтня 1941 року були зачинені майже всі антирелігійні видання, що працювали до цього. У 1944 році закінчилося визволення України. Після закінчення Великої Вітчизняної війни у 1945 році поступово Церква починає “здійматися на ноги”.
2.2 Відродження Православної Церкви у післявоєнний час
Велика кількість храмів відновилася на Україні у післявоєнний час. У деяких частинах (західних) намагалися відновити уніатство, католицизм, але ці дії були марними, бо істина - у Православ'ї.
Видатними Православними церковними діячами у післявоєнний час на Україні були єпископи: Черновицький Андрій, Уманський Іларіон, Кіровоградський Євстратій.
У 40 - 50 р.р. продовжувалося кількості віруючих. Міські храми були переповнені. Серед вірних чад Православної Церкви були видатні діячи культури та науки: А.Ахматова, М.В. Юдіна, І.С. Козловський, В.П. Філатов. Віра Православна відроджувалася, багато паломників* збиралося у Лаврах:
Київській та Почаївській. Загальна кількість Православних парафій в Україні на 1 січня 1947 року становила 8815 ( 52 % з них відкрито в період тимчасової окупації України). Наприклад, після Великої Вітчизняної в Харківській області у Лозівському районі було відчинено чотири приходи: в Панютино, в Краснопавлівці, Орільці, Лозовій.
2.3 Часи хрущовських гонінь
Йшов час, помер Й. Сталін, на його місце став Хрущов. У період з 1961 р, по 1964 р. посилилися гоніння на Православну Церкву збоку нової влади. Під час хрущовських гонінь найбільша кількість церков збереглася на Україні - 5114, причому половина їх - у Галичині. В Росії збереглося тільки 2093 прихода, у Білорусії - 465.
Хрущов висунув тезу: “ ... висока релігійність радянських людей не має соціальних коренів...”. Почалася чергова хвиля антирелігійної агресії, яка звелася в основному до ліквідації матеріальних проявів релігійності - закриття й нищення монастирів, храмів, ікон, книг, до масового тиску духовенства та віруючих. З 1961 року боротьба з релігією була головною ідеологічною проблемою партійної верхівки. Від 1 квітня 1961 року кроком боротьби з релігією стало рішення ЦК КПУ (№ 590) “ Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи”. В Україні передбачалося подальше скорочення чисельності монастирів та парафій, послаблення матеріальної бази Церкви, недопущення прийому в духовні семінарії тощо. Особлива увага приділялася здійсненню заходів для припинення паломництва до святих місць.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
