57686 (610613), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Таким чином правила ці, формально регламентуючи панщину і тим самим обмежуючи до певної міри поміщицьку сваволю, були спрямовані по суті проти польських поміщиків і мали демагогічну мету: створити в особі кріпаків Правобережжя опору царизму проти польського руху, який мав багато прихильників серед дрібної і середньої шляхти Правобережжя.

Інвентарні правила на Правобережній Україні діяли до скасування кріпосного права у 1861 р., а в деяких місцевостях – до 1863 р.⁰

Але в основному заведення інвентарних правил ні в чому не змінило становища селян. Ніякого контролю над проведенням «інвентарів» у життя і тим більше ніяких кар за порушення їх поміщиками встановлено не було. Навіть більше: селянам під страхом суворих кар було ще раз заборонено скаржитись на своїх панів. Селяни дуже скоро зрозуміли, що інвентарі залишили все по-старому. В сучасній пісні про інвентарні правила співалось:⁰

«Зразу добре радилися;

Заповняли «йовантарії»,

А там стали шкуру дерти

Як і спершу дерли,-

Цілий тиждень верзувати,

Як і верзували,-

А в неділю ранесенько

До випасу гнати;

Атамани з батогами

З нагайом – гуменний,

На роботу цілий тиждень

Гонять, мов скажених»

Таким чином, інвентарі зовсім не були обов’язковими для поміщиків, а в деяких маєтках інвентарі зовсім не існували. Тому вони аж ніяк не могли захистити селян від сваволі володільців. Інвентарна реформа на Правобережній Україні була не чим іншим, як намаганням царського уряду шляхом регламентації селянських повинностей зміцнити кріпосне право.

Розділ ІІІ. Наслідки інвентарної реформи

Деяке уявлення про становище, в якому перебували селяни після введення інвентарних правил, може дати відношення подільського віце-губернатора, надіслане 10 листопада 1849 р. проскурівському повітовому предводителю дворянства з приводу бідування селян села Липівки. Він писав: «Бідування липовецьких селян стає щоразу жахливішим від того, що місцеві предводителі дворянства і чиновники стають завжди на сторону поміщика Гаєвського, і тому по неодноразових скаргах селян останні не тільки не дістали захисту і відшкодування або принаймні полегшення, навпаки, як помсту за подані скарги, поміщик Гаєвський збільшує домагання вдесятеро, жорстокіше б’є нагаєм, палицями і різками… і стягує величезні грошові побори на сплату чиновникам, які ведуть слідство про пригноблення. Багато селян пішло за кордон, а ті, що продовжують хліборобство, доведені до такого становища, яке віщує їм тільки неминучу загибель. По-перше, панщину вимагають не по черзі і в усьому не згідно з правилами інвентаря, а за сваволею поміщика і зверх визначених днів, а хто суперечить цьому або не встигне відробити обтяжливої і непомірної роботи, того поміщик Гаєвський жорстоко і нелюдськи карає нагаєм. По-друге, податі та інші побори стягуються з селян просто за сваволею і визначеням поміщика надмірно великою сумою. Таке визначення і стягування податей і поборів буває кілька разів на рік; квитанцій або розписок про сплату грошей не дають; до сплати примушують жорстокою екзекуцією, а іноді й покаранням… По-третє, в літній робочий час, селяни, відробляючи постійно панщину, позбавляються можливості зручно і своєчасно обробляти власні землі і збирати врожай з полів. По-четверте, розрахунку між поміщиком і селянами, згідно поданих до нього претензій, ніколи не буває. По-п’яте, облік відробленої панщини проводиться в неділю і святкові дні. По-шосте, в селян дуже мало орної землі, та й ту поміщик Гаєвський перемінив, наділивши селян на пагорбах, в піщаних і неврожайних місцях. По-сьоме, одну копу жита або пшениці селяни обмолочують протягом кількох днів, бо снопи величезні. По-восьме, вилучення хліба в запасний магазин провадиться вдвоє більше порівняно з селянами інших маєтків, але допомоги і найбіднішому не подається, та і в магазині запасу немає, бо поміщик забрав собі».⁰

Свавільне вимагання від селян панщини понад інвентар, встановлення непосильних уроків, відбирання в селян придатної землі взамін на непридатну і взагалі зменшення селянських наділів, обтяження різними грошовими поборами, позбавлення селян необхідного часу для обробітку своїх наділів, відсутність будь-якого розрахунку за перероблені дні панщини, люті катування за найменшу непокору і невиконання уроків, всіляка підтримка місцевими органами влади поміщика, який порушує інвентарні правила – все це було не в одній Липівці, а в усіх поміщицьких селах Правобережної України. Знавіснілі поміщики, при потуранні або прямому сприянні місцевих органів влади, зводили нанівець всі статті інвентарних правил, в яких визначались повинності селян і норми виробітку за день панщини, а також закріплялась за селянами надільна земля. Всякі ж спроби селян обмежити сваволю поміщиків посиланням на існуючі інвентарні правила присікалися кріпосниками якнайжорстокіше.

Згадуючи про запровадження інвентарних правил, один з колишніх кріпаків писав: «Что из того, что в «Правилах» говорилось, с каких лет можно брать человека в работу и с каких не должно, сколько дней рабо тать в неделю мужчине и сколько Женине, сколько, например, снопов и какого хлеба и какой меры нажать или обмолотить и проч. Но попробуй сказать, что он (поміщик) требует не по «Правилам», сейчас тебя в зубы или нагаем, либо на конюшню под розги, а то к становому отправит, как бунтовщика. И сколько из нас за такие упоминки о «Правилах» поплатились розгами в стану, в тюрьмах сидели, были выселяемы и ссылаемы».⁰

Таким чином, ми бачимо, що абсолютно ніякого контролю над проведенням інвентарів у життя не здійснювалося. Саме тому інвентарна реформа не дала царському уряду бажаних наслідків. Вона ставила своїм завданням тільки врегулювати, а не скасувати феодально-кріпосницькі відносини. Але не цього чекали від інвентарної реформи селяни. Розчаровані в своїх надіях про звільнення і одержання землі, вони справедливо вбачали в інвентарних правил спробу закріпити існуючі кріпосницькі відносини, а тому рішуче виступили проти них.⁰

Запровадження інвентарної реформи підняло нову хвилю селянських виступів, які особливо широкого розмаху набрали на Правобережній Україні. За далеко неповними офіційними даними міністерства внутрішніх справ і ІІІ відділу, протягом 30-х років у Росії відбулося 138 селянських рухів, а в 40-х роках число їх зросло до 345. Якщо ж взяти губернії України, то тут у 30-х роках було 19 селянських рухів, а в 40- х роках – 78. В окремих районах України протягом першої і другої половини 40-х років відбувалася така кількість селянських рухів:

Отже, кількість селянських рухів на Україні в 40-х роках порівняно з 30-ми роками зросла більше як в 4 рази. Звертає на себе увагу і той факт, що в другій половині 40-х років кількість селянських рухів на Україні зросла в цілому вдвоє, а на Правобережній Україні в 3,5 рази. Звичайно, кількість селянських рухів у 40-х роках була набагато більшою, ніж про це подать звіти міністерства внутрішніх справ і ІІІ відділу. Досить сказати, що лише в Київській губернії в 1848 р. рух селян був не менше, як в 100 селах. У Волинській губернії в 1848-1849 рр. селянськими рухами було охоплено 96 сіл і п’ять маєтків, в які входило по декілька сіл, а в Подільській губернії лише за один 1848 р. – 91 село і п’ять маєтків. Із 198 селянських рухів, які відбувалися в 1848 р. в Подільській і Волинській губерніях, 189 були придушені поліцейською і військовою силою.⁰

Під час повстання селяни поступово переходили від окремих вимог, зв’язаних з тими чи іншими темними сторонами кріпосного режиму, до загальних, які включали в себе негайне і повне знищення кріпосного права. Стихійні повстання селян руйнували підвалини феодально-кріпосницької системи господарства.

Фізичними катуваннями, масовими екзекуціями, жорстокими вироками військових суддів, засланням в Сибір і віддаванням в солдати, каторжними роботами – всім, що було найжахливішого в арсеналі царського уряду – кріпосники намагалися назавжди вбити у селян прагнення до волі. Але селяни не боялися вести боротьбу проти поміщицького гніту. Селянські повстання були яскравим виявом глибокого розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи.

Одночасно з цим на зростання селянського руху в Київській, Волинській і Подільській губерніях великий вплив зробили революційні події в Західній Європі 1848 р. Серед селян почали вперто поширюватись чутки про швидке їх звільнення, наділення землею і знищення панів. Перелякані поміщики і місцеві урядовці забили тривогу, домагаючись перед царським урядом, щоб він негайно вжив рішучих заходів. На Правобережній і в Південній Україні було введено надзвичайне становище.

Особливо широкого розмаху набув антикріпосницький рух на Київщині, охопивши десятки тисяч селян, і переріс у повстання, що увійшло в історію під назвою Київська козаччина 1855р.

В Києві військам роздано бойові патрони, призначено пункти збору і наказано пильно стежити за поведінкою жителів. Оголосивши про термінове здавання зброї, що знаходилась у приватних осіб, царський уряд загрожував військовим судом тим селянам, які будуть приховувати свої мисливські рушниці.

Але, незважаючи на всі ці заходи, рух швидко зростав і незабаром охопив цілі повіти. Селяни, відмовляючись приймати панщинні книжки, які, згідно з інвентарними правилами, повинні були видавати їм поміщики, припиняли відбування панщини, чинили опір поміщикам та урядовцям, а в цілому ряді місць і військовим командам. Основною вимогою, які селяни ставили під час виступів, було, як і раніше, звільнення від кріпосництва. В деяких селах серед селян мали місце чутки, що інвентарні правила вигадали самі поміщики, а існує «новий указ царя», за яким нібито всі кріпаки оголошені вільними.

Найбільші виступи, спричинені погіршенням становища селянства внаслідок затвердження царським урядом інвентарної реформи, відбулися в селах Ребедайлівці (Чигиринський повіт), Жаботині (Черкаський повіт, Київської губернії), Кримні та Дубечному (Волинь).⁰

Рух селян в селі Ребедайлівці почався в березні 1848 р. Відмовляючись приймати робочі книжки, селяни припинили виконання повинностей на поміщика. Для арешту «призвідців» і відновлення «спокою» в село негайно була направлена військова команда. Селяни, вчинивши рішучий опір команді, звільнили арештованих. Згодом між посиленою вже Військовою командою і повсталими відбувся бій.

Повстання селян в містечку Жаботині відбулося в червні – липні 1848р. і проходило одночасно з виступом селян Матусівського Ключа (Черкаський повіт). Для придушення руху було викликано два взводи донських козаків. Коли загін козаків, придушивши рух селян в Матусові й Буртах, 6 липня направився в Жаботин, то жителі містечка, озброївшись хто чим міг, вчинити рішучий опір і розгромили загін. Влада в містечку перейшла до рук повсталих, які встановили міцні зв’язки з селянами сусідніх сіл: Голов’ятиним, Сумками і Прусами. Важливу роль в організації селян на боротьбу з кріпосниками відіграли Наум Мокренко, Аврам Кикоть, Семен Плужний, Семен Юрченко, Нечипір Бобошко і Пилип Марченко. Лише підтягнувши додаткові військові сили, кріпосники змогли придушити повстання.

У 40-х роках селянським рухом була охоплена і Південна Україна. Зокрема, протягом червня – липня 1840 р. відбувався значний селянський рух у Мелітопольському і Олександрівському повітах. В окремих селах серед повсталих виділилися групи ініціаторів, які забороняли під загрозою кари будь-кому відбувати панщину, збирати на поміщицьких полях хліб за сніп, а також намагались налагодити взаємозв’язок в боротьбі проти гнобителів.⁰

Селяни села Ні кольського (Павлоградський повіт), повставши в червні 1844 р., вигнали з маєтку управляючого і, усунувши з посад отамана і десятського, створили своє самоуправління, до складу якого входило 12 селян. Повстанці склали «приговор» про своє звільнення. До жовтня місяця вони не виконували повинностей і не підкорялись повітовій адміністрації. Лише з допомогою трьох рот солдат удалося в середині жовтня придушити повстання.

З селянських рухів, які відбувалися в наступні роки, досить значним був виступ у червні 1847 р. в селі Новосілки (Новомосковський повіт), під час якого селяни вчинили рішучий опір поміщикові і місцевим урядовцям. Спочатку група селян понад 100 чоловік поїхала в місто Катеринослав з скаргою на жорстокості поміщика. Коли губернські урядовці, не розглянувши скарги, силою повернули її подавців до поміщика, то всі селяни (620чоловік) відмовились виходити на панщину і взагалі підкоритись поміщикові. Важливою рисою цього виступу було те, що державні селяни, будучи понятими під час «втихомирення», відкрито стали на бік повстанців. У липні 1848 р. селяни села Парасковіївни (Бахмутський повіт), посилаючись на те, що їх поміщик купив незаконно, припинили виконувати панщину. Коли урядовці почали застосовувати до них репресивні заходи, то майже все доросле населення чоловічої статі втекло.

Отже, введення інвентарів у маєтках поміщиків Правобережної України не тільки не послабило суперечності між поміщиками та кріпаками, а ще більше загострило їх. Селяни, розуміючи кріпосницький характер інвентарної реформи, продовжували вести вперту боротьбу за своє звільнення. Протест селян проти поміщицького гніту проявлявся в різноманітніх формах, починаючи від подання скарг на поміщиків і закінчуючи збройними повстаннями, що були вищою формою селянського руху. Проте через властиву їм стихійність та роздробленість виступи селян у 40-х роках були швидко придушені за допомогою військової сили. Та незважаючи на це, вони яскраво виявили прагнення селян звільнитися з-під кріпосницької залежності і були передвісниками масових повстань 1854-1856 рр., які змусили царський уряд приступити до вироблення положення про селянську реформу 1861 р.

Характеристики

Список файлов курсовой работы