56841 (610495), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

І з 1 квітня 1943 року жителі сіл Вінниччини при одержанні повідомлень про відправку на каторжні роботи в Німеччину змушені були давати розписку, в якій йшлось: зголоситися на працю до Німеччини, щоб цим самим приймати участь в знищені більшовизму.

„Більша частина здорових жінок і дівчат 16-23 років народження знаходяться в Німеччині. Решта з цих років поїдуть до Німеччини наступним транспортом. Від всіх жінок та дівчат цих років народження вимагається, щоб вони якнайшвидше з'явилися до гебітскомісара у відділ праці. В сучасний момент, коли кожна розсудна людина примикає до замкнутого фронту проти більшовизму - Українська жінка не повинна відставати. А для цього ще раз закликаю: Зголошуйтеся до праці до Німеччини у Вашого гебітскомісара „Відділ Праці".—Гебітскомісар Еггерс"

Надокучаючи подолянам зі сторінок газет, нацистські „благодійники" не забули навіть про „класову робітничо-селянську єдність": „Німецький селянин і робітник закликають Вас до співпраці в Рейху. Ви матимете в Рейху краще життя, ніж тут".¹

Але юнацтво не надавало „переваги праці в мирних обставинах", прекрасно розуміючи, що то за праця і, які її умови. Жінки та дівчата, як і чи не всі подоляни, теж всіма можливими засобами прагнули не потрапляти на очі та в руки „вербувальників". Зрозуміло, серед заручників найбільше розстріляно українців, оскільки вони складали основну масу населення, що жило на Вінниччині у передвоєнний період та під час окупації. Так, 42-х заручників української національності було розстріляно гітлерівцями у с Трибухах Літинського району. Серед них —Мартинюк Марія, Марчук Ганна, Харусь Параска, Савчук Микола, Дарнобит Василь, Мельник Іван, Ящук Текля, Марчук Ірина та інші. 19 заручників української національності, серед яких колишній секретар сільської Ради депутатів трудящих, розстріляно у с Сеферівці Барського району, 9-чол. в Майдані Курилівському, 5 чол. у с Михайлівці Гайсинського району. Власне, мало не в кожному населеному пункті області не обійшлося без страт заручників.

Ще однією трагедією стала насильницька депортація дітей на каторжні роботи. Всього із Вінниччини на німецьку каторгу було вивезено 1470 дітей (віком до 16 років). Найбільше з Піщанського (354 дитини), Хмільницького (299 дітей), Літинського (252 дитини), Жмеринського (239 дітей), Жулинського (ІбОдітей) районів.

Безперервний набір робочої сили обернувся, врешті, катастрофічним її дефіцитом на самих окупованих територіях. Уже з липня 1943 р. відмічалася гостра нестача робочих рук для місцевих потреб. Незважаючи на те, що обстановка на фронтах складалась не на користь Вермахту, все ще вірячи у благополучне завершення війни, багато німецьких керівників намагалися вводити в дію підприємства в Україні і самі потребували робочої сили.

Даргель, заступник Коха, змушений був попередити їх, наголосивши, що кількість робочої сили в рейхскомісаріаті не безмежна і що відкриття підприємств не повинно в такому разі зашкодити відправленню робітників до Німеччини.¹

Особливо потребувало працівників сільське господарство у деяких державних сільськогосподарських підприємствах на 100 га. земель припадало лише 9-13 робітників. Тому зовсім невипадково є поява цього і аналогічних документів.

„ Старості с. Губники (Гайсинський район). Завтра 29-го червня на 7годин ранку представити рай.с.г. коменданту п.Герману список людей, яких необхідно залишити в селі, що не підлягають мобілізації в Німеччину. У список зазначити таких осіб: агрономів, агротехніків, зоотехніків, бухгалтерів, ветробітників, трактористів, які пройшли курс в цьому році, комбайнерів, спеціалістів громадського господарства, ковалів, стельмахів, теслярів і інших спеціалістів, які необхідні для сільського господарства.

Проте незважаючи ні на що „полювання за черепами" продовжувалося. Рейхскомісар України Е.Кох гнівно погрожував:" Я вижену з цієї країни всіх до останньої людини!"

1943 рік став особливо важким для подолян. Саме в цей період війни найповніше проявилась на подільській землі жахлива сутність нацизму. Розв'язані гітлерівцями та їх прислужниками - колабораціоністами терор і насильство переросли у відвертий геноцид проти місцевого населення. Однією із його форм була примусова депортація населення у першу чергу молоді на каторжні роботи в Німеччину. Крім здійснення стратегічної мети, нацистської грабіжницької держави, насильницьке вивезення робочої сили з Поділля, зумовлялось ще однією суттєвою обставиною - нищівними поразками гітлерівців на фронті, який вимагав все нового „гарматного м'яса", а військова промисловість рейху - робочих рук.³

Здійснювана нацистськими окупантами депортація подолян у кінцевому підсумку означала стерилізацію краю від продуктивних сил, його обезлюднення, підготовка Поділля для наступного заселення німецькими колонізаторами.

Незважаючи на виявлені нацистами та їх прислужниками злочинні крайнощі в проведенні „вербувальної"" компанії, 1943 рік щодо кількості відправлених з Поділля в рейх робочих рук не став таким успішним для гітлерівських окупантів, як попередній 1942 рік.

Поки фронт просувався далі на схід окупанти часу не гаяли. Вони, як могли грабували матеріальні й культурні цінності Поділля. У цей період, зокрема, із Вінниці було вивезено найбільш цінне майно медичного інституту та муззакладів, апаратуру і медикаменти аптек та аптекоуправління, унікальні експонати музеїв і бібліотек. Інтенсивно вивозилися в Німеччину насильно забрані в общинних господарствах та в індивідуальних власників худоба, птиця, зерно, борошно, різноманітний реманент, сільськогосподарська техніка, промислово-технічне устаткування.

Не припинялося й „полювання за черепами". Війна застала студентів Вінниччини в розпал літньої екзаменаційної сесії. Згодом значна частина студентів і викладачів були мобілізовані на фронт, а навчальні заклади тимчасово припинили свою роботу. З липня 1941 року до березня 1944 року Вінниччина перебувала під окупацією німецько-фашистських військ. Міністр новостворених „Східних територій" Розенберг поділяючи основні гітлерівські постулати щодо слов'янства, зокрема українців, прагнучі привернути місцеве населення на бік Німеччини, пропонував відносно ліберальну політику на захоплених територіях СРСР. Щодо України він планував створення маріонеткового уряду залежного від Німеччини, певні послаблення щодо культурних запитів українців.²

Це підштовхувало націоналістичні сили хоч якось згуртувати творчих працівників на базі української націоналістичної ідеї і налагодити культурне життя, передусім навчання в школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах. Ініціатива об'єднання таких сил походила від похідних груп ОУН (мельниківців). Саме вони прагнули пожвавити національне громадсько-політичне життя в місті під своєю егідою. Так, один з керівників ОУН на Вінниччині Валерій Коцюбинський декілька раз приїздив у село Гавришівку Вінницького району і говорив про те, що школа нового зразку повинна виховувати дітей у дусі українського націоналізму.¹

У середині вересня 1941 року з ініціативи професора літератури Бєлінського Д.М. та начальника обласного відділу освіти проф. Серафімовича В.О. був відкритий Вінницький Педагогічний інститут. Він знаходився на вулиці Івана Богуна (до війни Володарського). Для студентів були складені нові навчальні плани та програми на зразок німецької та чеської системи вищої школи. 1 жовтня 1941 року дирекція інституту оголосили про початок роботи заочного відділення у складі трьох факультетів: мовно-літературного, історичного та фізико-математичного. Всі студенти заочники м. Вінниці повинні були зареєструватися в інституті, щоб продовжити навчання.

Одночасно проводився набір на 1 курс згаданих факультетів. Абітурієнти для вступу повинні були подати заяву про вступ, довідку про освіту та 2 фотокартки. Після чого вони складали іспити. На мовно-літературний факультет - з німецької мови, української мови та літератури, на фізико-математичний - з фізики та математики, на історичний - з української мови ті літератури і історії.

На 11 січня 1942 року в інституті навчалося 525 студентів: на мовно-літературному факультеті - 200 студентів, на історичному - 85 осіб, на фізико-математичному - 40, на старші курси було зараховано 200 осіб. В інституті функціонували курси по підготовці викладачів німецької мови для середньої школи, на яких навчалися 300 осіб. Для студентів працювали книгосховище та бібліотека. Під час підготовки до зимової навчально-залікової сесії викладачі вінницького інституту надавали консультації для студентів з історії України (проф. Кондратенко), німецької мови (проф. Пржебишівська), укр. мови (проф. Олександрович), укр.. літератури (проф. Мудрик), теорії літератури (проф. Зелінський), світової літератури (проф. Лукашевич), історії (проф. Жук), психології і педагогіки (проф. Гаслий), елементарної математики та економічної геометрії (проф. Мельник), фізики та вищої математики (проф. Фелікс).¹

У лютому 1942 року з дозволу Генерального комісара України Е.Коха відбулося відкриття Вінницького медичного інституту. На церемонії відкриття вузу були присутні: керівник відділу охорони здоров'я генеральної округи, та державний радник, та комісар м. Вінниці Маргенфельд. Очолив інститут проф. Зам'ятій. Навчання в інституті розпочиналось з 15 лютого 1942 року, правда, лише на 5 курсі, на якому навчалося 86 студентів.

Така увага окупантів до медичного інститут була не випадковою. Справа в тому, що в регіоні на той час поширювалася епідемія висипного тифу, яким нерідко хворіли німецькі солдати.

В липні 1942 року дирекція інституту повідомляла, що в 1942-1943 навчальному році розпочнеться навчання студентів І і IV курсів. Вступники складали іспити з хімії, фізики, української та німецької мови. 21 вересня 1942 року відбувся випуск студентів 5-го курсу, які закінчили навчання і склали державні іспити. Закінчило інститут 84 студенти. Випускники отримали диплом нового зразку, який був надрукований трьома мовами: українською, російською, німецькою. На титульній сторінці диплому вказувалося, що даній особі надається кваліфікація лікаря. Диплом, стверджувався підписами та печаткою німецького зразка. На звороті диплому перераховувалися всі прослухані теоретичні курси і виконанні практичні заняття за час навчання в медичному інституті.

В інституті навчалися не тільки студенти Вінницької області. Два студенти були з м. Воронежа, по одному з Нової-Ушиці, Кам'янець-Подільської області, Володар-Волинського та Бердичівського р-нів Житомирської області.¹

У 1942 року на базі медичного інституту був відкритий медичний технікум у складі трьох відділів: фельдшерського, акушерського та зуболікарського з терміном навчання три роки. На фельдшерський та акушерський відділи приймали особи, що мали освіту не менше 7 класів, а на зуболікарський відділ не менше 9 класів середньої школи. Перший семестр навчання закінчився іспитами, які проходили з 20 грудня до 30 січня 1943 року успішність студентів була досить високою. Незадовільні оцінки мали всього 2,5% студентів від загальної кількості. Студенти зубної терапії допускались до практики тільки тоді, коли середній бал був не менше чотирьох. В листопаді 1942 року обговорювалось питання про переведення у Вінницю і об'єднання з зуболікарським відділом медичного технікуму зуболікарської школи з м.Житомира, але ця ідея не була втілена у життя.

Загалом на кінець 1942року у технікумах Вінниччини навчалося 943 студенти: в фармацевтичному - 244, медичному - 350, енергетичному - 195, будівельному - 154. Всі навчальні заклади були забезпечені приміщеннями, мали достатньо устатковані кабінети та забезпечені паливом.²

Навчання в освітніх закладах було платним. Так заочники педагогічного інституту мали сплатити 30 марок (300 крб.) на рік. Під час реєстрації або вступові - 3 марки (30 крб.), решта 27 марок (270 крб.) - до 1 березня 1942 року можливо було також вносити плату по місяцях - по З марки (ЗО крб.). Студенти денного відділення медичного технікуму платили за навчання по 30 марок (300 крб.), або 15 марок (150 крб.) за один семестр, оплата по місяцях заборонялася. Найдорожчим навчання було у медичному інституті, тут студенти відразу після відкриття інституту платили по 30 марок за семестр, а з вересня 1942 року по 35 марок, до того ж гроші вносилися одразу. Були випадки, коли студентам сиротам, напівсиротам чи відмінникам зменшували плату за навчання на 50% або переводили на безкоштовне навчання. Такими питаннями займалися відділи опіки навчальних закладів. Тільки в одному медтехнікумі було переведено на пільгове навчання 22 студенти, 8 на безкоштовне і 15 на половину оплати.

Для викладачів технікумів були встановлені тимчасові норми тарифних ставок. Заробітна плата викладача сягала від 500 до 1100 крб в залежності від освіти та викладацького стажу.

Поразка німецьких військ під Москвою та перспектива подальшої затяжної війни з Радянським Союзом вимагала здолання серйозних ускладнень у військовому та промисловому господарстві Німеччини, внаслідок чого проблема налагодження діяльності освітніх закладів відійшла на другий план. Міністр східних територій Розенберг у таємній інструкції Є. Коху у листопаді 1942 року наголошував, що управління повинно насамперед відмовитися від відбудови в Україні центральних вищих учбових закладів. Згодом приміщення педагогічного інституту використовувалося для утримання мобілізованих на роботи до Німеччини. Навчальний процес проходив з перервами. З 1943 року в зв'язку з трудовою мобілізацією молоді, припиняли тимчасово свою діяльність медичний, педагогічний інститути та технікуми. У вересні 1943 року інспектор шкіл Вінниччини Мудрик писав, що після належної підготовчої роботи знову були відкриті медичний, енергетичний та будівельний технікуми, але через обставини часу заняття в них не проводилися.²

Інформацію про розгортання жіночого руху в Галичині, де заходами українського крайового комітету була створена „Жіноча Служба України", яка на кінець 1941 року нараховувала 40 відділів із значною кількістю гуртків, курсів, дитсадків, гуртожитків та їдалень. Ідея створення жіночого об'єднання у Вінниці була запропонована вихідцями із Західної України.

Організувати жіноче товариство на зразок тих, що вже існували на Галичині, завідуючий відділом освіти обласної управи П. Серафимович доручив інструктору позашкільної освіти Євгенії Плахотній, яка в радянські часи працювала вчителькою в м. Вінниці.

В „Вінницьких вістях" повідомлялося, що в неділю 28 вересня 1941 року були проведені перші установчі збори нової організації, яка отримала назву Жіноча Служба України (ЖСУ). В приміщені колишнього будинку вчителя зібралось близько 50 осіб. З доповідями виступили Євгенія Плахотна та Євгенія Петерзіль. Було обрано управу, яка складалася з голови (нею обрано Євгенію Плахотну) заступника голови (галичанка Євгенія Петерзіль), начальника соціального забезпечення міської управи, секретаря (Скорик Ольги, яка до призначення не працювала) та членів: Гуверської (вчительки), Ольшевської Ганни Михайлівни (завідуючою загальною канцелярією відділу освіти обласної управи), Яросевич Марії (завідуючої дитячим будинком на дачі „майка"), Бартковської з редакції „Вінницьких вістей", Озерянської Лідії (вчительки 4-ї середньої школи). Управа поділялась на 4 секції: культурно-освітню, господарську, санітарно-гігієнічну і секцію юнацтва. Було призначено членський внесок у розмірі 1 крб. при вступі і 50 коп. щомісячно.

Збори затвердили так званий „правильник", в якому були визначені такі завдання Жіночої Служби України:

1. поширювати серед жіноцтва свідомість високого завдання материнства, ознайомити з фізичним національно-моральним вихованням дитини, опікуватися дитиною яка внаслідок осиротіння чи негативних суспільних умов тієї опіки потребує;

2. виховувати дівчат здоровими, національно-свідомими і чесними жінками-громадянками;

1. ознайомити з гігієною жінки, дитини, кухні, з технікою куховарства, шиття, вишивки, городництва та інших умінь, потрібних для культурного ведення господарства;

2. йти з допомогою жіноцтву, як моральною, так і матеріальною, спрямовуючи потребуючих для відповідної їх силі і фаховій спроможності праці;

3. боротися із залишками більшовицько-комуністичного світогляду, лікувати рани завданні більшовицьким терором і війною;

4. плекати дитину і різьбити її душу;

5. такі самі організації закладати й по районах.

23 листопада 1941 року відбулося урочисте посвячення домівки Жіночої Служби України - одноповерхового будинку при вході до парку культури по вул. Полуботка (колишня вулиця Карла Лібнехта), хоча пізніше будується вже вул.. Хлібна. (сучасна назва). На посвяченні були присутні представники німецької влади, виступив голова обласної управи інженер Бернард, який привітав жінок з прекрасним починанням. Заступник голови міста П.Махулько - Горбацевич у промові накреслив шлях в історії, панотець Словачевський відправив молебень, а також було виконано гімн, співали народні пісні виголошували застільні, вітальні промови. У статті зазначено, що з цього дня товариство Жіночої Служби України зайняло гідне місце серед інших товариств, які ставлять за мету відбудову батьківщини.¹

Окремо в часописі і друкувалися запрошення на загальні збори українок. 19 жовтня 1941 року о 2 годині в приміщенні редакції по вул. Князя Данила, 11 (колишня вул. Чкалова), 7 грудня та 14 грудня 1941 року о З годині в будинку товариства. Звичайно, збиралися щонеділі, а 22 лютого 1942 року призначено загальні збори, на яких була прочитана звітна доповідь і обрана нова управа. Ще в січні Євгенія Плахотна виявила бажання залишити посаду голови. Як вважають свідки, це було викликано суперечностями між прибічниками Серафімовича та колишнього генерала армії УНР Омеляновича-Павленка, який очолював поліцію. Його дружина донесла в політичний відділ штадткомісаріату про окремі висловлювання Плахотної, після чого її викликали для бесіди. Головою Жіночої Служби України стала робітниця Омеляновича-Павленка галичанка Пекарчук, заступником - Гончар Олена, членом управи залишилась Євгенія Плахотна, також були обрані Ількова Олександра з відділу соціального забезпечення вінницької райуправи, Килимник, Правдюк, Лукашевич Єлизавета (інспектор бібліотек), Гуверська, Петраковська.

Відповідно до завдань, поставлених товариством було засновано цілий ряд закладів. Так у грудні 1941 року створено їдальню, яка була забезпечена грошовими внесками, продуктами і паливом завдяки обласній управі та відділу постачання і торгівлі міста. її послугами мали змогу користуватися всі жителі міста, які вважали їжу досить смачною і порівняно дешевою.¹

Характеристики

Список файлов курсовой работы