56743 (610481), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Незважаючи на свою ослабленість, православ’я змогло прийняти виклик польського католицизму. Борючись з ворогом його ж методами, невелика купка ураїнських магнатів, що лишались відданими давній вірі, заснували у своїх володіннях православні школи та друкарні. У 1568 р. Григорій Хоткевич надав притулок у своєму маєтку друкарю – Івану Федорову. Є свідчення про те, що 1570 р. заснував на території своїх володінь школу та дукарню князь Юрій Слуцький. Надходила також підтримка й від енергійного князя Андрія Курбського. Але найбільшим загальновизнаним покровителем православної церкви був „некоронований король України” – князь Констянтин Острозький, один з найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої.
Отже, в XVI ст. українська церква занепадає. Польська влада в Україні розповсюджує католицизм. Українська знать, зацікавлена своїм соціальним становищем, відвертається від православної церкви, приймає католицизм, українці втрачають власну еліту. Лише невелика кількість українських магнатів не зрадили власного народу, його культуру, релігію, звичаї. Серед таких, важливе місце посідає князь Констянтин Острозький. Важливий внесок в розвиток української культури зробили також Григорій Хоткевич, Юрій Слуцький, Андрій Курбський та інші. Вони в своїх маєтках заснували православні школи, друкарні та інші культурні заклади.
1.2 Зародження братств
На щастя для православ’я, покровителі його високої культури не обмежувалися лише окремими магнатами старих родів. Навіть позбавлене власної еліти українське суспільство було надто велике і надто глибоко пройняте традиціями, щоб не породити захисників своєї релігійно-культурної самобутності. Саме в містах, де українці становили утискувану, але тісно згуртовану меншість, і з’явилися нові поборники православ’я. На відміну від одинаків, подібних до можновладця – князя Констянтина Острозького, ще були групи міщан, котрі об’єднувалися у так звані братства. Історики припускають, що братства виникли за часів середньовіччя для того, щоб утримувати церкви, постачаючи їм свічки, ікони та книги. Ймовірно, зазнавши впливу гільдій, вони перейняли собі таку організаційну модель, яка передбачала щорічні вибори службовців, обов’язкові щомісячні збори, сплату внесків і общинні суди. Братства завоювали повагу й популярність, опікуючись вдовами та сиротами своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі і надаючи своїм членам безпроцентні позички. У XVI ст. найважливішим і найвпливовішим було братство при Успенському соборі у Львові. Воно слугувало взірцем для інших братств, що виникали у Галичині, Рогатині, Стриї, Комарні, Ярославі, Холмі, Луцьку та Києві.
З точки зору соціального складу братства об’єднували простих торговців та ремісників. У міру зростання їхнього впливу до братства приєднувалися заможні купці – у Львові вони звичайно багатіли з торгівлі худобою. Проте, в деяких братствах переважали інші верстви суспільства. Так, більшість членів Луцького братства становила шляхта, а Київського – духовенство. Заслуговує на увагу те, що в суспільстві з глибоким поділом на стани, яким була Річ Посполита, братства приймали до себе православних з усіх соціальних верств. Але за числом членів вони були невеликими. Львівське братство не перевищувало 30 членів, бо саме стільки українських родин мали дозвіл проживати у місті. У Луцьку братство налічувало не більше 15 членів. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною. Спочатку братства носили релігійно-благодійницький характер – опікувалися церквою, дбали про її побудову та обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі та інше. У XVI ст. братства набули великого громадянсько-політичного і національно-культурного значення. Посилення національного гніту на країнських землях, захоплених Річчю Посполитою, змушує братства більш активно виступати на захист прав українського населення – звертатися зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилати посольства до короля та інше. З часом братства набирали дедалі більшого впливу серед усіх прошарків українського населення: цехових майстрів, ремісників, купців, православної шляхти. Братства підтримували нечислені українські магнати, такі як князь Констянтин Острозький, Адам Кисіль та інші. З кінця XVI ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність. Вони відкривали братські школи, друкарні, збирали бібліотеки. Однак цей широкий культурний рух, направлений на піддержання православної віри і національної освіти, і та велика автономія, яку здобули собі від константинопольських патріархів братства, не обходились без непорозумінь з православними владиками й взагалі з вищим духовенством. Православні єпископські кафедри були доступні переважно людям з паньських кіл, претенденти на ці кафедри дивилися на них, як на джерело великих прибутків і добивалися їх через різні протекції. Йшли сюди люди без усякого інтересу до самої справи і, зайнявши єпископську кафедру, не кидали своїх звичок світської людини, оточували себе розкошами, проводили свій час у забавах, пиячили, сварились з сусідами- панами й робили на їхні маєтки наїзди з озброєними слугами. Певна річ, що між такими владиками і братствами не могло бути внутрішнього ідейного зв’язку й доброго порозуміння. Та навіть і більш освідчені й ідейні єпископи – прихильники культурного руху були не задоволені втручанням мирян братчиків у внутрішні церковні розпорядки і дуже ремствували на надання братствам автономії і ніби навіть контролю над поведінкою єпископів [10, 97 - 98].
1.3 Зв’язки братств із запорозьким козацтвом
Найстаршим і провідним серед братств України було Львівське Успенське Ставропігійське, з яким у різний час співпрацювали такі визначні діячі культури як Лаврентій Зизаній, Памво Беринда, Іов Борецький та інші. Переїхавши на Наддніпрянщину, вони сприяли перетворенню Києва в основний центр суспільно-політичного та культурного життя України. Освітня праця київського культурного осередку, започаткована при активній участі братського руху, мала безперечний вплив і на формування ідеології визвольної боротьби запорозького козацтва.
Встановлення безпосередніх зв’язків між братством і козацтвом пов’язане, передусім, з діяльністю Іова Борецького і гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Борецький, родом з Бірчі (поблизу Перемишля), з 1604 р. був ректором Львівської братської школи, пізніше оселився в Києві. Він – один з ініціаторів заснування Київського братства, ректор Київської братської школи протягом перших років її існування. Як один з ідейних керівників братства, Іов Борецький близько співпрацював з старшиною Війська Запорозького, насамперед, з гетьманом Петром Сагайдачним. Саме завдяки підтримки запорожців стала можлива активна діяльність Київського братства та його школи.
Уже після смерті гетьмана Касіян Сакович, ректор Київської братської школи у 1620 – 1624 рр. Згадував, що Сагайдачний подав велику матеріальну допомогу Київському братству і навіть вступив до нього разом з усім Запорозьким Військом. Петро Конашевич-Сагайдачний, як пише Сакович, був похований при церкві Київського братства, „в котрое ся братство зо всім войском вписал і на него алмужну значную одказал” [20, 131].
Про те, що козаки записалися до каталогу Київського братства згадували також у своєму Меморандумі до Риму уматські єпископи, серйозно занепокоєні співробітництвом між керівниками братства і запорожцями [8, 260].
Відкритий вступ усього лицарства до братства мав велике значення. Козаки продемонстрували, що солідаризуються з програмою Київського братства і діють заодно з ним. Такий акт сприяв популярності братства в широких народних масах і одночасно охороняв братчиків від репресій.
Завдяки співробітництву Київського Богоявленського братства із запорозькими козаками в 1620 р. вдалося відновити українську православну ієрархію. Для цього було використано перебування на Україні єрусалимського патріарха Феофана, який повертався з Москви на батьківщину. Феофан майже рік прожив у Києві. Спочатку він побоювався погодитися з настановленням православних єпископів і зважився на це лише під тиском представників козаків, які пообіцяли патріархові охорону. Феофан висвятив на перемишльського єпископа Ісаю Копинського, на Київського митрополита – Іова Борецького, на єпископа полоцького – Мелетія Смотрицького, який був ректором братської школи після Борецького [16, 642]. Про зростання ролі братства в цей період свідчить те, що під час перебування в Києві Феофан не лише затвердив Київське братство, а й проголосив його ставропігійським, затвердив ряд інших братств, в тому числі й Мінське [22, 11 - 15]. Були навіть заготовлені патріарші грамти про затвердження братств, у яких не було вказано жодної місцевості та назви братства, а в тексті залишалися вільні місця для відповідних вставок. Це означає, що українські суспільно-політичні діячі, які приймали Феофана, планували поширення мережі братств.
Ставши митрополитом Борецький і далі спряв поширенню братств, розвиткові їхніх шкіл. У цій діяльності йому і далі допомагав Петро Конашевич-Сагайдачний. Навчання в Острозькій колегії, знайомство з Борецьким та іншими діячами культури, співробітництво з Київським братством, - усе це допомагало Сагайдачному глибоко вивчити стан шкільної освіти на Україні. Він розумів, що для забезпечення високого рівня навчання, для залучення кваліфікованих викладачів необхідно мати значні кошти. Той же Касіян Сакович писав про Сагайдачного:
Виділ он і Лвовское братство, хоть далеко,
Церков їх в місті наділил неледаяко,
Суму значную грошей до братства леговая,
Ажеби науки там били, пильне жадал.
Сакович має тут на увазі заповіт Сагайдачного, складений ним 5 (15) квітня 1622 р., за кілька днів до смерті, від ран, отриманих у Хотинській битві. Згідно з цим актом, Сагайдачний заповідає 1500 золотих „на школу братства львовського, на науку і цвіченє діток”, так, щоб з цією суми йшов щорічний прибуток на отримання „учоного магістра в греческому язику біглого”. Гетьмана було поховано „при церкві школи словенськоє”, розташованої „на Подоллі в дому братства церковного” [11, 6]. Повідомляючи львів’ян про останню волю небіжчика, виконавці його заповіту, Борецький і новий гетьман Олифер Голуб, „усім товариством війська Запорозького” поставили вимогу, „аби тая фундація того всякої ч(ес)ти і пам’яти вічное годного мужа пана Петра Конашевича-Сагайдачного, з заслуг всего рицерства Войска... Запорозького через Іова Борецького митрополиту православного києвского учиненая на школу або рачей на дидаскалов, за чим би в школе той братской всегоднє непрерване наука трвати могла вічними і потомними часи, не ніщала, ані уставала”. Від імені нового гетьмана і всього Запорозького Війська було додано, що коли братчики використають прибуток із вказаної суми не для школи, то мають подвоїти цю суму, а якщо і далі не виконуватимуть волі фундатора - пошестерити [15, 76]. 29 липня братський посланець привіз з Києва „дар Петра Сагайдачного – таляров мечикових 250” і „півшкарлатну шату, підшиту ризисною” (напівпорпурову гатьманську мантію), яка була продана в Константинополь за 120 золотих [5, 362]. З цих грошей братство позичало по 200 золотих своїм членам із зобов’язанням сплатити школі річно 8 % (160 золотих), що гарантувалося нерухомим майном боржника. З 1630 р. сума, записана Сагайдачним, була в руках Афендиків (Янія, потім Петра), які й мусили сплачувати по 160 золотих щороку. 1690 р. братство позичило 200 золотих з легації Сагайдачного Куртовичу, за якого поручився Юрій Попара, і до 70-их років XVIIІ ст. обов’язок сплати процентів за записом гетьмана покладався на власників Куртовичівської (пізніше Попарівської) кам’яниці [6, 22].
Заповіт гетьманом Петром Конашевичем- Сагайдачним значної грошової суми мав велике значення і для підтримки української школи у Львові. Протягом XVII ст. вона інколи переживала період занепаду і дуже цікаво, що у 1658 та 1676 рр. братчики порушували питання про необхідність поставити навчання на належному рівні, мотивуючи тим, що на цю мету є фонд Сагайдачного. Розуміючи його заслуги, братчики називали гетьмана „годної пам’яти Сагайдачний”, або „славної пам’яті Сагайдачним” [6, 580].
Здійснене під час гетьманства Сагайдачного відновлення українсько- білоруської єпархії спонуало деяких діячів, пов’язаних з братствами, виступити з публіцистичними творами, в яких оспівувалися історичні заслуги козацтва. Так, у книзі „Elenchus pism uszczypliwych” (друкарня Віленського братського монастиря, 1622 р.) підкреслено роль запорозьких козаків у боротьбі українського та білоруського народів проти національно-релігійного гніту. Доблесть Запорозького Війська прославляв у присвяченій Могилівському браству поемі „Labiryns” (Краків, 1625 р.) Т. Євлевич, який незабаром став ректором Київської братської школи.
Для перших зв’язків членів Львівського братства із запорожцями особливе значення мала облога Львова козацько-селянською армією Богдана Хмельницького восени 1648 р. За незначними винятками українське населення міста допомогло козакам, не лякаючись жорстоких репресій з боку польських властей. Якийсь маляр-українець (а малярі були тісно пов’язані з братством) показав козакам найкращий напрямок наступу на укріплення кармелітського монастиря – через доми „схизматицьких” міщан з боку їхньої церкви [4, 186]. Навіть в наступному столітті Львівському братству закидали вороже ставлення до польської влади під час облоги 1648 – 1655 рр. В ті дня представники братства зустрічались з особистим капеланом Хмельницького Іваном Гоголовським, який отримав від них шість книг, а сам подарував псалтир для братської церкви і октоїх для Онуфріївського монастиря, підпорядкованого братству [6, 184]. До бібліотеки Онуфріївського монастиря потрапила книга, подарована восени 1648 р. козаками братству села Вербиці, „Пролог на місяць мархол рекомий сухий марець” [7, 44]. Таким чином, визвольний похід козацького війська Богдана Хмельницького в Галичину також сприяв культурному єднанню між західними і східними землями України.
У наступні роки Львівське братство і діячі, що з ним співпрацювали, підтримували тісні зв’язки з Запорозьким Військом і гетьманським урядом України. У 1656 – 1657 рр. член Львівського братства Феодосій Томкевич був при Богдані Хмельницькому екзактором (збирачем податків та мита) і виконавцем різних доручень дипломатичного та економічного характеру. 1657 р. львівський єпископ Арсеній Желиборський, який був у дружніх відносинах з братством, послав своїх представників до російського уряду. 28 травня вони мали аудієнцію у Богдана Хмельницького в Чигирині і отримали від нього грамоту з рекомендацією Желиборського як православного єпископа „в державе и царстве... Малороссийском” [14, 125].
Збереглися біографічні відомості про львівського купця, члена Ставропігійського братства, Янія Мазаракія, який перейшов на службу до Богдана Хмельницького. Син Янія – Дем’ян, служив у козацькому війську значковим товаришем, а дочка Ганна вийшла заміж за лубенського полковника Василя Свічку. Без сумніву, до Запорозького Війська влилося і чимало рядових членів братства Західної України та Правобережжя.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
