17266-1 (607605), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Насамперед державі потрібне було військо. Хосров І сформував найману армію, кістяк якої становили 12 закованих у залізо кінних корпусів найманців-професіоналів, які отримували від шаханшаха зброю й зарплату. Водночас ліквідовано посаду еран-спахбеда (військового міністра). Функції останнього розподілено між чотирма паткоспанами (військово-адміністративними намісниками чверті імперії). Збереглися й посади марзбанів-шахрабів (намісників областей), які тепер наввипередки з паткоспанами писали один на одного доноси шаху, і Хосров міг повністю контролювати ситуацію. Військо підкорялося тепер тільки шаханшаху.
Була проведена також податкова реформа. В період воєн, смут і усобиць зловживання чиновників довели податки до 1/3 урожаю, що в умовах Ірану призвело до хронічного голодування селян. Тепер податки стали фіксованими, бо нараховувалися не від урожаю (який чиновник визначав на свій розсуд), а від кількості та якості землі. Перепис земель зменшив можливості проявлення чиновницької сваволі і сприяв відродженню продуктивних ресурсів виробництва. Податки доповнювалися грошовою подушною податтю на чоловіків 20 - 50 років із четвертого стану (залежала від майнового статусу) і митними зборами з купців.
Стабілізація фінансів дала можливість збільшити військо, бойовий потенціал якого забезпечила повна професіоналізація та система матеріальних заохочень для найманців.
Реформи подобалися не всім, бо “Хосров, син Кавада, був характеру неспокійного, надзвичайним любителем усіляких нововведень. Тому й сам він завжди перебував у тривозі й неспокої і був причиною того ж і для всіх інших. Невдоволені його правлінням, найдіяльніші з персів стали радитися, щоб обрати собі іншого царя з дому Кавада”10. Проте основним методом упровадження реформ став жахливий терор, масштабами якого Хосров І виділявся навіть на фоні своїх далеко не гуманних попередників. Кількість засуджених на смерть у сасанідських тюрмах щоденно сягала іноді 800 осіб. Своєму старшому синові, запідозреному в інтригах, Хосров І “наказав випалити розпеченим залізом нижні й верхні повіки, щоб він уже не міг претендувати на трон”11.
Реформи зміцнили Еран-шахр. Бурхливо розвивалися науки, література й мистецтво. За правління Ануширвана у столичному Тісфоні було збудовано величний шахський палац Такі-Кісра з випаленої цегли, з вишуканими мозаїками, що свідчило також і про розвиток хімії. Світової слави зажив “звіриний стиль” сасанідського срібного лиття, не схожий на скіфський, але так само вражаючий своєю вишуканістю. Там же, в Такі-Кісра, був створений чарівний сад із золота, срібла й самоцвітів. Підлогу палацу вкривав парадний килим. Через 100 років цей сад і килим порубали на шматки араби, щоб поділити військову здобич між усіма “воїнами Аллаха”. Килим прикрашали золоте шиття й коштовності, тому майбутній четвертий халіф Алі продав свій “шматочок” за 20 тис. дирхемів (срібних монет!). Енергійно працювала колегія сасанідських перекладачів, які за наказом Хосрова І переклали середньоперською мовою багато грецьких та індійських книг, серед них славетну індійську “Панчатантру” (в перекладі - “Каліла й Дімна”). Національну літературу збагатили масштабні мелодраматичні романи “Валік і Азра” та “Віс і Рамін”.
Така держава не могла вже миритися з візантійською експансією, яка особливо посилилася за правління іншого кривавого володаря, славетного константинопольського василевса Юстініана Великого (527 - 565). І Еран-шахр відновив битву за політичну й економічну гегемонію на Близькому Сході.
Хосров І не дарма коронувався свого часу в храмі Атур Гушнасп (Південний Азербайджан), вогонь якого освячував стан воїнів. У 540 р. перси перейшли в наступ у Сирії: захопили Суру, Халеб, Ієрополь, Апамене, Дару, навіть Антіохію. У Візантії спалахнула епідемія моровиці, тому за перемир'я візантійський імператор Юстініан зобов'язався сплачувати щорічно по 400 фунтів золотом, і Візантія платила їх Еран-шахру до 571 р. (І це за правління великого Юстініана, коли візантійці відвоювали у “варварів” Північну Африку, Італію, розбили готів та вандалів і майже відродили Римську імперію в її колишніх кордонах!)
Наступним місцем зіткнення інтересів Візантії й Ірану стала Південна Аравія, через яку Європа намагалася торгувати зі Сходом, обминаючи персів, але в 575 р. Ануширван провів блискучу акцію. Він відправив на завоювання Південної Аравії засуджених до страти злочинців, яким пообіцяли в разі успіху амністію та здобич. Очолив кримінальне військо досвідчений полководець Вахріз. Коли професійних убивць, грабіжників, розбійників та злодіїв привезли кораблями до Ємену, вони стерли на порох місцеву цивілізацію, і до 628 р. в Південній Аравії правили сасанідські намісники. За деякими даними, наприкінці царювання Хосрова І його флот захопив навіть частину Шрі-Ланки, ставши гегемоном у західній половині Індійського океану, а на сході Хосров І у союзі з тюркютами розгромив державу ефталітів. Вирішальна битва (565 р.) поблизу Несефа тривала вісім днів. Більшість ефталітів союзники вирізали, а решта, рятуючись від тюркського геноциду, підкорилася персам.
У 571 р. знову відновилася ірано-візантійська війна за Вірменію, але довести її до кінця Хосров І не встиг.
За правління Ануширвана Еран-шахр досягнув вершини своєї могутності, але іноді перемоги діють згубніше, аніж поразки, і цю істину імперія Сасанідів невдовзі відчула.
Занепад і крах держави Сасанідів. Після смерті Хосрова І шаханшахом став його син Хормузд ІV (579 - 590), мати якого була тюркютською царівною. Свого часу Ануширван одружився на ній, щоб закріпити династичним шлюбом антиефталітський союз із каганом Істемі. Але тюркюти в цей час активно викачували данину шовком з Китаю і мріяли масово продавати цей товар у Європу, тому ірано-тюркські відносини швидко попсувалися, і степняки уклали антиперський союз із Візантією через посередництво грузинського царя Гуарама Багратіда. Скоординувавши свої дії, на Еран-шахр у 589 р. напали візантійці з заходу, тюрки зі сходу, з півдня, через пустелю, виступили арабські шейхи Аббас Кривий та Амр Блакитноокий, а з півночі через Дар'яльську ущелину до перського Закавказзя вдерлися хазари.
Ситуацію ускладнювала внутрішньополітична криза, в яку ввергнув державу Сасанідів Хормузд ІV. Шаханшах без особливої причини вирізав 13 тис. представників сасанідської політичної верхівки - весь панівний прошарок суспільства.
Еран-шахр залишився без полководців, дипломатів, міністрів, науковців, кваліфікованих жерців і адміністраторів, а на питання “навіщо?”, Хормузд ІV відповів: “Я не знайшов у них ніякої провини, але побачив, що жах передо мною у серцях їхніх безмежний і вони не довіряються повністю моєму царюванню. Я злякався, як би вони із жаху зазнати від мене зло, не задумали знищити мене. Тому я застосував слово мудреців, що мовили: Бійся того, хто боїться тебе... Тому змія кусає пастуха у п'яту, що боїться, як би не розбив він їй голову каменем...”12 Керуючися такими геніальними “аргументами”, Хормузд ІV розв'язав тотальний терор проти власних “державних мужів”, а коли напав ворог - залишив країну беззахисною.
Ситуацію урятували мобеди та генерал Бахрам Чубіне - виходець із давнього аристократичного парфянського роду Міхранів. За порадою мобедів Хормузд віддав візантійцям спірні території, чим купив мир. Хазари й араби, обтяжені награбованою здобиччю, повернулися додому, але з тюркютами, які розсіяли 70-тисячне сасанідське прикордонне військо, довелося вступити в битву.
Армії у персів не залишилося, і проти 300 - 400 тис. тюркютів Бахрам Чубіне зібрав лише 12 тис. воїнів, але це були добірні вояки 40 - 50 років, ветерани-головорізи. Сам Бахрам наводив жах на ворогів своїм виглядом. “Був він темношкірий, високий на зріст, сухорлявий; тому його звали Чубін (“Дерев'яний”)”13.
Хитрі перси заманили тюркютів у вузьку Гератську долину-ущелину 12 км завширшки, де розстріляли ворожих слонів вогняними стрілами, цілячись у хоботи й очі. Налякані “тварини-танки” потоптали своїх хазяїв-тюркютів, які не вміли поводитися зі слонами. У вузькій долині почалися паніка, давка й різанина, а перси рубали тікаючих. З походу повернулася додому ледве 1/10 тюркського війська.
Еран-шахр вистояв, але Хормузд ІV боявся популярних лідерів і наказав у 589 р. Бахраму здати армію. Чубіне не став чекати і збунтувався. Знать також не збиралася більше терпіти витівки кривавого шаханшаха: у 590 р. заколотники скинули й осліпили Хормузда, посадивши на престол малолітнього Хосрова ІІ Парвіза (590 - 628). Проте Бахрам Чубіне сам зажадав стати шаханшахом і коронувався в тому ж році, вигнавши Хосрова ІІ із столиці. Першою акцією нового шаха була страта сліпого Хормузда ІV.
Іран розколовся, але Хосров ІІ проявив себе здібним політиком. Віддавши Візантії Вірменію, Картлі й Північну Месопотамію, він уклав “вічний мир” і союз з імператором Маврікієм (582 - 602). Об'єднана ірано-візантійська армія розбила військо Бахрама Чубіне, і Парвіз знову став повновладним шаханшахом. Бахрам утік до тюркютів, де загинув внаслідок інтриг сасанідської дипломатії. Від нової тюркської навали знесилений Еран-шахр врятувала китайська імперія Суй, яка в 603 - 604 рр. зламала хребет великому степовому каганату.
Хосров ІІ Парвіз (590 - 628) був останнім “стабільним” володарем із династії Сасанідів. Він дуже полюбляв рибні страви, чим дивував своїх підданих. Його дружиною була красуня-вірменка Ширін, а оскільки вірмени сповідували монофізитське християнство, в Еран-шахрі знову запанувала віротерпимість. При дворі Парвіза творив славетний музикант, співак і композитор Барбед, ім'я якого стало на Близькому Сході символом генія музики, а храмово-палацовий комплекс Такі-Бостан, збудований поблизу сучасного Керманшаха на рубежі VІ - VIІ ст., вважався шедевром сасанідського зодчества.
Але мир, спокій та ідилічна дружба із Заходом тривали недовго. У 604 р. спалахнула нова ірано-візантійська війна. Візантія на той час переживала справжню громадянську війну, тому за 18 років виснажливих походів перси захопили Північну Месопотамію, Сирію, Вірменію, окупували Єгипет і тричі облягали Константинополь. Антивізантійськими союзниками Сасанідів стали могутні авари, та енергійний імператор Іраклій (610 - 641) зумів переломити хід подій. На озброєння візантійського війська надійшла нова зброя - “грецький вогонь” (горюча суміш смоли, селітри, сірки, нафти, масел, секрет якої залишився невідомим) - справжній рідкий напалм.
Секретну суміш нагрівали в герметичних котлах, а потім відкривали мідний сифон. Кипляча рідина під великим тиском викидалася з котла, запалюючись у повітрі, й живим вогнем знищувала ворога. Загасити її водою було неможливо.
У 626 р. авари та перси на чолі з Сарвазаром втретє облягли Константинополь і вперше зіткнулися з “грецьким вогнем”. Візантійці здобули повну перемогу, й до 628 р. повернули всі захоплені персами землі. Рятуючи становище, Хосров ІІ увів надзвичайні податки, але країну спіткала екологічна катастрофа: жахлива повінь Тигру та Євфрату знищила весь месопотамський врожай. Війну програли, господарство занепало, в імперії запанував голод, і в 628 р. Хосрова ІІ вбили заколотники.
У державі Сасанідів почалася вакханалія убивств і переворотів. За наступні чотири роки змінилося шість шаханшахів. Із них один зарізав у боротьбі за престол батька й 18 братів, одного під час офіційної коронації вразив кривавий понос, а двоє взагалі були жінками. Лише останньому Сасаніду Йєздигерду ІІІ (632 - 651) вдалося затриматися на престолі, але знесилена імперія уже гинула.
Новий хазяїн “Білого палацу” (офіційної резиденції шаханшахів), онук Парвіза, Йєздигерд ІІІ (632 - 651) був здібним правителем. Він дбав про відродження сасанідської економіки, зменшив податки з виробників. Великі державні запаси коштовностей, золота й срібла спрямували на відбудову месопотамської іригації, розвиток культури і науки. Черговим генієм музики при дворі став Шахін, вершиною сасанідської історіографії визнана “Книга владик” (“Хвадай-намак”) - повне канонічне зведення історії Ірану. Вірною опорою молодого, енергійного і не дуже жорстокого шаханшаха стала армія на чолі з досвідченим полководцем Рустамом. Візантію роз'їдали соціально-політичні усобиці “зеленої” та “блакитної” партій і релігійні чвари халкедонітів і монофізитів, тому серйозної небезпеки для Ірану вона не становила, але часу для відбудови Еран-шахр уже не мав.
У 633 р. араби на чолі з Мусанною ібн Харісом захопили Хіру і розтрощили персів у “ланцюговому бою”. Іранці боялися фанатичних мусульман і скували себе ланцюгами, щоб ніхто не міг утекти. Але під час бою це завадило персам маневрувати і навіть бігти, тому всі вони або загинули, або потрапили в полон.
У 634 р. Рустам взяв у арабів відчутний реванш: полоненого ісламського командувача Абу Убейда прилюдно й урочисто розтоптали слоном. Проте генеральну битву 637 р. поблизу Кадісії перси програли начисто.
Різанина тривала три дні, але на четвертий день з півдня подув вітер пустелі. Хмари піску засліпили сасанідських вояків, бо дуло їм в обличчя, а арабам - у спину. Перські коні й слони в паніці почали топтати своїх, а мусульмани довершили розгром. Араби захопили іранську столицю Тісфон з усіма державними багатствами, військова здобич переможців сягнула 900 млн дирхемів (!), городян перетворили поголовно на рабів (навіть дочку шаханшаха продали до гарему Хусейна - онука пророка Мухаммеда).
Еран-шахр залишився без скарбниці і регулярної армії, а спішно зібрані ополченці були легко розсіяні мусульманами в битві поблизу Нехавенду (642).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
