38711 (607440), страница 3
Текст из файла (страница 3)
"La Gazette" виходила раз на тиждень на 4 сторінках. Перший номер містив новини (в основному двотижневій давності) з Риму, Праги, Константинополя. Тематика – торгівля, війна, придворна хроніка, дипломатичні вісті. Наклад "La Gazette" перших років видання не перевищував 1200 екземплярів, зберігалася єдина нумерація випусків, а після закінчення року видавався "Recueil des Gazettes" ("Річна збірка "La Gazette").
Публікації Ренодо відрізнялися майже літературним стилем, сам король читав "La Gazette" і навіть призначив редакторові грошову винагороду за його журналістську працю. "La Gazette" сприймалася як друкарський орган уряду, і з 1762 р. стала виходити як офіційне видання під назвою "La Gazette de France", проіснувавши в цілому до 1944 р. Сам Теофраст Ренодо не прагнув до конфронтації з урядом, що загрожувало втратою королівського патенту. Тому публікації в його виданні ототожнювалися з позицією кардинала, який неодноразово сам коректував тональність і спрямованість матеріалів.
Так, в номері за 31 грудня 1633 р. повідомлялося про суд над Галілеєм, "флорентійцом 70 років від" народження, що доводив, що Земля крутиться довкола Сонця. У наступному номері вже публікувався коментар із засудженням позиції Галілея. Найбільш вільний Ренодо був в обговоренні новин з далеких країн, наприклад, з Росії, інформація звідки приходила з двомісячним запізнюванням.
Кар'єра Ренодо йшла успішно – в 1635 р. в його руки перейшов і "Mercure francais". Свої принципи газетяра Ренодо сформулював таким чином: "Я зобов'язаний вам сказати, що історія є розповідь про дійсні події. Газета ж користується і чутками. Історія завжди говорить правду. Газета вже і те робить досить, якщо вона заважає обманювати". За допомогою "La Gazette" Рішельє постарався встановити державну монополію на інформацію. Він був переконаний, що країні потрібна лише та інформація і лише в тому освітленні, які вигідні уряду і відповідають інтересам його політики. Як внутрішня хроніка, так і повідомлення з інших країн піддавалися найретельнішій обробці. Кардинал не лише сам писав в газеті (анонімно), але і залучив до "журналістики" самого Людовика XIII. Цікавий і такий факт – кардинал Рішельє обожнював кішок, і одну зі своїх улюбленок він назвав "La Gazette". Хоча час незалежної газетної періодики у Франції ще не настав, газета увійшла до повсякденного життя французів. Жан де Лабрюйер в "Характерах", де відзначав всі гідні уваги події в житті французького суспільства XVII століття, писав про завдання і функції преси: "Газетяр зобов'язаний повідомляти публіку, що вийшла в світ така-то книга, віддрукована таким-то шрифтом на хорошому папері, красиво переплетена і стоїть стільки-то. Він повинен вивчити все – аж до вивіски на книжковій лавці, де ця книга продається; але боже його позбав пускатися в критику. Високий стиль газетяра – це порожнє базікання про політику. Роздобувши яку-небудь новину, газетяр спокійно лягає спати; за ніч вона встигає протухнути, і уранці, коли він пробуджується, її доводиться викидати".
2.2 Англійські інформбюро
1640-е рр. в Англії відмічені появою перших зразків політичної періодики, що було пов'язане з протистоянням короля Карла I і парламенту. Під тиском парламенту Зоряна палата була скасована в липні 1641 р. Хоча формально цензуру в Англії ніхто не відміняв, преса отримала значну свободу в освітленні суспільно-політичних подій, а поляризація суспільства привела до появи періодичних видань різної політичної орієнтації.
У листопаді 1641 р. англійці вперше дістали можливість взнавати парламентські новини з тижневика Семюеля Пека "The Heads of Several Proceedings In This Present Parliament" ("Основні події, що відбуваються в нашому парламенті"). До появи газети Пека фрагменти мов, вимовних в Палаті общин, могли потрапляти лише в памфлети, що видаються в нелегальних друкарнях. Публікація парламентської хроніки викликала роздратування короля, але тижневик продовжував виходити. Більш того, в грудні того ж року у нього з'явився конкурент "The Diurnall, or The Heads of all the Proceedings in Parliament" ("Діурналій, або Основні події, що відбуваються в парламенті"), а на початок 1642 р. вже п'ять подібних тижневиків циркулювали по Лондону. Новини з парламенту були товаром, що купувався.
Одні з подібних видань прожили декілька місяців, деякі закінчилися на першому ж випуску.
Починаючи з 1642 р. і до скидання Стюартов ні у короля, ні в парламенту не було сил, аби приборкати пресу. Але це не означає, що видавці були захищені від можливих репресій, той же Семюель Пік, призвавши до примирення з королем, відразу ж опинився у в'язниці. Але репресії не зупиняли журналістів – кількість періодичних видань незмінно зростала. У 1644 р. їх число вимірювалося 17, а в 1649–24.(17)
Протистояння між роялістами і прибічниками парламенту знайшло своє віддзеркалення в пресі. Інтереси короля відстоювала очолювана Джоном Беркенхедом газета "Mercurius Aulicus" ("Палацовий Меркурій"), що виходила з 1642 по 1646 рр. і Джона Мільтона, що викликала обурення, який писав в "Ареопагитіке": "То хіба ми не читаємо не рідше за один раз в тиждень безконечний придворний наклеп на парламент і суспільство, віддруковану (про що свідчать ще сирі листи) і поширювану між нами, незважаючи ні на яку цензуру?".
Парламентську пресу очолив яскравий журналіст Марчмонт Нідхем, що редагував тижневик "Mercurius Britannicus" ("Британський Меркурій"), який окрім жорсткої антироялістської спрямованості відрізнявся і досконалішою подачею матеріалу. Нідхем розташовував матеріал не по датах, а за значимістю описуваної події, ввів рубрики. Після п'ятирічних нападок на короля Нідхем змінив політичну орієнтацію і з 1647 р. почав видавати монархічну для ультра газету "Mercurius Pragmaticus" ("Прагматичний Меркурій"), в якій піддав принизливій критиці Олівера Кромвеля, майбутнього диктатора Англії, і прибічників парламенту.
Нідхем зробив невірну ставку. Королівська влада лягла, а сам Карл I був обезголовлений 30 січня 1649 р. Пік, присутній при страті, повідомив про це в своєму новому тижневику "A Perfect Diurnall of Some Passages in Parliament" ("Досконалий диурналий про деякі події в парламенті"). Новина, що починалася фразою, – "Цього дня Король був обезголовлений напроти Банкетного залу в Уайт-холу", була поміщена лише на третій сторінці, тому що страта відбулася у вівторок, а газета виходила по суботах – отже спочатку йшли недільні новини, потім події понеділка, і лише на третій смузі – те, що сталося у вівторок.
Після страти короля і встановлення республіки в Англії почалося настання на свободу преси. Переслідування редакторів роялістського тижневика "Mercurius Elencticus" ("Милосердний Меркурій") Джорджа Уортона і Семюеля Шеппарда і прийняття у вересні 1649 р. "Акту про регулювання друку" наводять до зникнення монархістської преси.
Нідхем вважав за краще покинути "Mercurius Pragmaticus" і перейти в лави прибічників нового режиму, почавши видавати в 1650 р. тижневик "Mercurius Politicus", офіційний орган индепендентов, на сторінках якого він з тим же ентузіазмом захищав втручання Кромвеля в шотландські справи, за що Дж. Клівленд в роялістській пресі назвав Нідхема "ганьбою обох полови і трьох партій", тобто – роялістів, пресвитериан і индепендентов.
Наслідки обмеження свободи слова відчули на собі не лише монархісти, але і діячі опозиції, що не зуміли порозумітися з новою владою. Лідер левеллеров Джон Лільберн в памфлеті "Друга частина Нових ланцюгів Англії, або Сумне уявлення про ненадійне і небезпечне положення республіки" (1649) був вимушений констатувати, що військові, що прийшли до влади, "перш за все строгими заходами змусили замовкнути друк; далі вони обрушилися на нас наклепом і всякого роду помилковими доносами, які лише могла винайти їх злість проти нас Правлячі офіцери говорять про свободу, але яка це свобода, якщо вони змусили замовкнути друк, який по праву є і вважається у всіх вільних народів найістотнішою ознакою свободи?".
До 1656 р., коли Кромвель відновив цензурні обмеження в повному об'ємі, в Англії видавалися лише дві офіційні газети – "Mercurius Politicus" і "Weekly Intelligencer of the Commonwealth" ("Щотижневий довідник Співдружності"), причому обоє редагував Нідхем. Цікаво відзначити, що перші зразки реклами в англійській періодиці можна виявити саме в газеті Нідхема. У вересневому номері "Mercurius Politicus" за 1658 р. можна було прочитати, що "особливий, такий, що рекомендується всіма лікарями китайський чай, званий китайцями "тшеа", іншими народами, – "тэй" або "тии" – можна отримати".
Реставрація погіршила положення англійської преси. Встановлений Карлом II "Акт про друк" (1662) носив ще жорсткіший характер, а необхідність його введення пояснювалася "загальною розбещеністю останнім часом, коли багато зловмисних осіб насмілювалися друкувати і поширювати книги єретичні і бунтівного вмісту". У країні знов виходили всього дві офіційні газети – "The Intelligencer" і "The News", лише їх редактором-видавцем віднині був переконаний монархіст Роджер Л'Естранж, що поєднував журналістську діяльність з обов'язками головного цензора Англії.
Ситуація трохи змінилася, як не дивно, завдяки Великій чумі 1665 р. Рятуючись від чуми, восени Карл II зі своїм двором переїхав до Оксфорда. Знаходячись далеко від Лондона, він і його оточення бажали отримувати новини, але боялися брати в руки газети Л'Естранжа. Виходячи з цих міркувань, університетському друкареві Леонарду Літчфелду було наказано видавати нову газету. 14 листопада 1665 р. вийшов перший номер "The Oxford Gazette" ("Оксфордська газета"), яка потім виходила протягом 11 тижнів щопонеділка і четвергам. Нововведенням стала двухколоночная верстка і незвична інформаційна насиченість – на двох сторінках "The Oxford Gazette" містилося більше інформації, чим в двох газетах Л'Естранжа.(21)
3. Поява перших журналів Європи
3.1 Становлення перших журналів Європи
Умови появи перших європейських журналів в першу чергу визначалися створенням в XVII ст інтелектуального середовища, що увійшло до історії під назвою "La Republique des Lettres" ("Республіка літераторів", або "Республіка учених"). Це поняття відобразило нову форму спілкування європейських інтелектуалів, орієнтованих на антисхоластичні методи пізнання. Це свого роду інтернаціональне "братерство літераторів", об'єднаних завданням пошуку істини в "невидимі коледжі", вільні від теологічних догм. Окрім особистих зустрічей, члени "La Republique des Lettres" потребували наукового листування, без якого важко собі уявити духовне життя Європи цього періоду.
Листування це було іншої властивості, ніж епістолярна спадщина античності, середньовіччя або Ренесансу. "Кожен, прагнучий до знання, повинен був орієнтуватися тепер не на Вчителя і його інтерпретаторів, тобто не на готове знання, а на самого себе і на інших як рівноцінних (у сенсі рівної їх участі у формуванні нового знання) осіб". Стали створюватися наукові суспільства, здібні до залучення і акумуляції засобів на видання (у тому числі і періодичні).
Слово "журнал" сходить до латинського "diurnalis" ("щоденний"), що нагадує "Acta diurna" Юлія Цезаря. Особливість перших європейських журналів – переважно наукова орієнтація. Наукове листування залучило в комунікацію велике число учасників. Інформаційно-пропагандистські можливості періодичного видання були несумірно вище.
Перший європейський журнал – "Journal des Savants" ("Журнал учених", 1665–1828) – був створений за ініціативою французького міністра фінансів Жана-батисту Кольбера, якого часто порівнюють з кардиналом Рішельє. Кольбер задумав періодичне видання, яке б освітлювало наукові, критичні і літературні проблеми, що стоять перед інтелектуальною елітою Європи.
"Journal des Savants" побачив світло в Парижі 5 січня 1665 р. На посаду редактора і видавця був запрошений радник парламенту Подіни де Салло. Журнал виходив спочатку один раз в тиждень, потім раз в дві неділі на 12 сторінках. Видання Салло було покликане заповнити пропуск в науковому спілкуванні, в обміні інформацією, в плідних дискусіях. Матеріали вдягалися у форму листів. Журнал був орієнтований на наукову полеміку, на "провокацію" суперечки. У виданні "Journal des Savants" Подіни Салло допомагали такі відомі діячі французької культури, як Марен Лерой де Гомбервілль і Жан Шаплен. Через рік видання журналу перейшло в руки абата Жана Галлуа, професора грецької мови, що залишалася на посту редактора до 1674 р.(14)
На початку XVIII століття слово "журнал" розумілося як "періодичне вигадування, яке, з'являючись регулярно через певний час, повідомляє про нових або знов перевиданих книгах, розкриває їх вміст і сповіщає відкриття в науці; коротше кажучи, вигадування, в якому хтось освітлює все, що щодня відбувається в "Республіці літераторів".
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
