38711 (607440), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Персонаж торговця "історіями" (furfante che vende istorie) зустрічається в п'єсі Пьетро Аретіно "La Cortigiana" ("Комедія про придворні вдачі", або "Придворне життя"), написаній в 1534 році. Цікавий перелік подій, що займав італійців на початку тридцятих років шістнадцятого століття: окупація майже всієї Угорщини турками, розграбування Риму в травні 1527 року іспанцями, майбутній Уселенський собор, церковна реформа в Англії, почата Генріхом VIII, облога флоренції принцом Оранським в 1529 році. Як видно з приведеного списку, оперативністю вказані новини не відрізнялися, а критерієм їх відбору служила значущість того, що стався.
Не дивлячись на схожість, три основні моменти відрізняють ці брошури від перших газет: 1) подібного роду друкарська продукція зазвичай присвячувалася лише одному події; 2) дані видання не були періодичними; 3) частенько акцент робився на ілюстративний ряд, як, наприклад, в "баладах новин" або в "газетах-репродукціях". "Книги новин" не зникли з появою перших газет, а продовжували існувати впродовж всього XVII століття.
1.2 Газетна європейська періодика
Роком народження європейської газетної періодики вважається 1609 р. (хоча деякі дослідники називають 1605 р.). Місцем її появи стала Німеччина. Газета, що починалася словами "Relation: Aller Furnemmen", була надрукована в січні 1609 р. в місті Страсбурзі, і в ній були поміщені новини з Кельна, Антверпена, Риму, Венеції, Відня і Праги. Редактором-видавцем цього тижневика став друкар Іоганн Каролюс, що раніше займався складанням рукописних листків новин.
У тому ж 1609 р. в Аугсбурге з'явилася "Avisa Relation oder Zeitung" – інша щотижнева газета, яку видавав Лука Шульте. Італійське слово "avviso", що проникло в німецький друк, свідчить про генетичний зв'язок між першими німецькими щотижневими газетами і їх венеціанськими прообразами. Формат німецьких видань і форма подачі новин також нагадують венеціанські avvisi.
Перші друкарські газети не мали чітко позначеної назви. Місце видання і прізвище редактора-видавця зазвичай не вказувалися. Розташування новинного матеріалу залежало не від міри важливості самої описуваної події, а від дня вступу даної інформації. Самі новини практично не коментувалися і подавалися без всяких рубрик, політичні події перемежалися з далеко не завжди достовірними сенсаціями.
Починаючи з 1609 р. щотижневі періодичні друкарські видання стали швидко поширюватися по всій Європі: у 1610 р. друкарський тижневик "Ordinari Wohenzeitung" почав видаватися в Базелі, в 1615 р. до Базеля приєдналися Франкфурт-на-Майне і Відень. У 1616 р. газета з'являється в Гамбурзі, в 1617 – в Берліні, в 1618 – в Амстердамі, в 1620 – в Антверпені, Магдебурге, Нюрнберзі, Ростоке, Брауншвейге, Кельне.
Що стосується Кельна, то в цьому місті, починаючи з 1588 р. (а може бути, і раніше), Міхель фон Айтцинг видавав двічі в рік підбірку політичних і військових подій за півріччя під назвою "Relatio Historica" ("Історичний вісник") і продавав своє видання осінню і весною на франкфуртських книжкових ярмарках. У 1594 р. в Кельне з'явилося ще одне видання, що освітлювало події за минуле півріччя. "Mercurius Gallo Belgicus" ("Галло-бельгийський Меркурій") виходив на латині і був відомий далеко за межами Німеччини.
До 1630 р. щотижневі газети з'явилися вже в 30 містах Європи. Швидке поширення друкарських періодичних видань, а в період з 1609 по 1700 рр. лише в Германії фахівці зафіксували ходіння близько 200 газет, пояснювалося збільшеним рівнем друкарської справи, зростанням міст і збільшенням попиту на різну інформацію з боку міського населення, основним споживачем даного типа друкарської продукції.
Проте процес появи перших газет у ряді країн стримувався строгими цензурними порядками, що регулювали появу друкарської продукції. Повсюдне введення інституту попередньої цензури, що з'явилася майже відразу після винаходу книгодрукування, стало реакцією держави на непідконтрольне поширення ідей, думок і інформації.
Вже в 1502 р. в Іспанії був ухвалений закон, згідно якому всі друкарські видання повинні були проходить попередню цензуру. Цензорські функції покладалися на державні і церковні структури. Вормський едикт 1521 р., направлений проти Лютера, передбачав введення попередньої цензури в Германії.
Реакцією католицької церкви на перемогу Реформації стала поява в Римі в 1559 р. першого "Індексу заборонених книг", що видається Ватиканом і що вводить цензуру на видання, що циркулювали на території країн католицького світу. Причому "Індекс заборонених книг" переслідував не лише за написання, видання і поширення заборонених книг, але і за їх читання і зберігання. Не випадково Джон Мільтон в своїй знаменитою "Ареопагитіке" порівнював папську цензуру з "таємним чудовиськом" Апокаліпсису.
Саме дія цензурних обмежень привела до того, що перші друкарські газети в Англії і Франції з'явилися з відносним запізненням. У Англії в 1538 р. був ухвалений закон, згідно якому будь-який друкар повинен був отримати королівський патент на свою діяльність, а цехова організація друкарів – "Компанія книговидавців" – була зобов'язана не лише представляти друкарські матеріали на попередню цензуру, але і стежити за діяльністю членів свого цеху. Ордонанс 1585 р. регламентував появу друкарської продукції і визначав кількість друкарень (їх число не повинне було перевищувати 20), що діяли в королівстві, функції цензури в Англії були покладені на так звану Зоряну палату при Таємній пораді короля, що грала в XVI–XVII ст. роль комітету у справах друку. Право головних цензорів в Зоряній палаті отримали архієпископи Лондонський і Кентерберійський, без санкції яких не міг бути опублікований жоден друкарський текст. У Франції закон 1561 р. наказував піддавати тому, що батожить розповсюджувачів і авторів "наклепницьких" листків і памфлетів. В разі повторного порушення закону особи винні каралися стратою.
В умовах жорсткого цензурного тиску роль своєрідного "каталізатора" для появи англійських і французьких газет зіграла Голландія, яка в XVII столітті була найліберальнішою країною Європи.(7)
Французький філософ і публіцист Пьер Бейль, що сам знайшов політичний притулок в Роттердаме, писав в 1684 г.: "Республіка Голландія володіє перевагою, якої немає ні в одній іншій країні: у ній надають друкарям свободу в досить великих масштабах, так що до них звертаються зі всіх кінців Європи люди, збентежені труднощами, з якими вони стикаються, намагаючись отримати привілей – право друкувати свої твори".
Добре налагоджена друкарська справа і уміле використання переваг "ідеологічного лібералізму" дозволила Голландії витягувати чималий прибуток від продажу друкарській продукції в суміжні країни (Англію, Францію), де вона йшла нарозхват. Цікаво відзначити, що якщо в назвах перших німецьких газет часто трапляється італійське слово "avviso", то назви перших голландських газет містять слово "couranto", що стало в Голландії синонімом слова "газети" і що увійшло до європейського ужитку. Само слово "couranto" означало "ходячі звістки, вісті", співвідносилося з французьким "courant" – що "біжить" і мало досить широке ходіння, що зафіксоване в назвах багатьох європейських періодичних видань.
У вересні 1620 р. Каспар ван Хилтен (видавець і редактор першої голландської газети "Courante uyt Italien, Duytsland, etc." – "Вести з Італії, Німеччини і так далі") почав перекладати своє власне видання французькою мовою і поширювати на території Франції під назвою "Courant d'Italic & d'Almaigne, etc.". Видно, дане підприємство ван Хилтена мало комерційний успіх.
У грудні того ж 1620 р. голландський гравер і картограф Пітер ван де Кєєре, що прожив декілька років в Лондоні, починав видавати в Амстердамі англійською мовою газету, що представляла майже дослівний переклад голландських "couranto". Перший номер видання Кєєре від 2 грудня 1620 р. вийшов без назви і починався вельми примітно: "The new tydings out of Italic are not yet com" – "Свіжі новини з Італії ще не отримані".(15)
З другого номера в даного видання з'являється назва "Corrant out of Italic, Germany, etc."
2. Розвиток перших європейських інформбюро
2.1 Передумови до створення європейських інформбюро
В цілому, перші англійські газети представляли бюлетені новин, в яких роль редактора практично була відсутня. На думку Ф. Даля, така ж ситуація склалася у всіх перших європейських газетах (аж до "La Gazette" Теофраста Ренодо). Вдалий синтез між автором "балад новин" і газетним редактором продемонстрував капітан Томас Гейнсфорд. У вересні 1622 р. видавництва Борна – Арчера і Баттера тимчасово об'єдналися для спільного видання тижневика і запросили Гейнсфорда як редактора.
Гейнсфорд, прошедший ірландські війни і що багато подорожував, володів не лише солідним життєвим досвідом, але і талантом редактора (деякі дослідники вважають Гейнсфорда першим англійським журналістом, а сучасники називали його "продавцем новин" – "newsmonger"). Хоча ім'я Гейнсфорда не з'являлося на сторінках газети, з його приходом в періодичні видання Борна і Баттера змінився стиль подачі новин. Більшість новин (до 70%) продовжували поступати в англійські газети з Амстердама, але зусиллями Гейнсфорда вони отримували оцінні характеристики. Не випадково Гейнсфорд вважав за краще використовувати слово "Relation" або "Continued relation" ("Продовження оповідання"). Цей термін був в ходу і для англійських "книг новин", що свідчить про їх типологічну близькість. Після смерті Гейнсфорда від чуми в 1624 р. англійські видавці на деякий час повернулися до копіювання голландських "couranto" з дослівним перекладом новин, що поставлялися з Амстердама.(12)
Певна частина газетних новин відносилася до категорії "чуток", що приносило дохід, але не забезпечувало належний престиж професії журналіста, що народжується. У комедії Бена Джонсона "Ськлад новин" (1625) видання Натаніеля Баттера іменуються "щотижневим шахрайством ради наживи", а подібного роду журналістика представляє епоху, яка "може бачити своє безумство або голод і спрагу по друкарських брошурах новин, що видаються щосуботи, самодельщине, висмоктаною з пальців, і правди, що не містить ні слова; а більшого нещастя в природі або гіршої плями на епосі і бути не може".
Спочатку офіційна преса Франції була представлена "Mercure francais" ("Французький Меркурій", 1611–1644), політичним і літературним періодичним виданням, заснованим Жаном Рішаром. Ставши першим міністром Франції в 1624 р., кардинал Рішельє прибрав до рук "Mercure francais", поставивши на чолі цього видання людини, яку сучасники називали "сірим преосвященством". Падре Жозеф (у миру – Франсуа Леклерк дю Трамбле), що залишив баронський титул ради чернечого ордена капуцинів, був самою довіреною особою кардинала Рішельє, його справжнім alter ego. Проте малотиражний "Mercure francais", що виходив в світ один раз в рік, не відповідав політичним завданням Рішельє. Кардинал шукав можливість систематичної дії на громадську думку, а для цього було необхідне періодичне видання іншого типа.
На початку 1631 р. Марія Медічи, мати Людовика XIII, розвернула широку кампанію по дискредитації політики кардинала у вигляді лайливих листів, направлених особисто проти Рішельє. У складанні багато з них взяв участь дослідний памфлетист Матье де Морг, який у свій час входив в оточення Рішельє, а потім перейшов на сторону його ворогів.
Анонімні памфлети змусили Рішельє шукати вихід, і він звернув увагу на Теофраста Ренодо, що добре зарекомендував себе вдалою журналістською роботою в "Mercure francais". Саме Теофрасту Ренодо судилося створити першу національну французьку газету. По професії Теофраст Ренодо був королівським медиком, отримавши цю посаду в 1612 р. завдяки протекції все того ж падре Жозефа, який залучив свого протеже і до роботи в "Mercure francais" в 1624 р.
Перший номер офіційної французької газети побачив світло 30 травня 1631 р. Її назва – "La Gazette" – зводиться дослідниками до назви дрібної срібної монети (gazetta), якою платили венеціанці в XVI столітті за рукописні "avvisi". З легкої руки Теофраста Ренодо слово "газета" увійшло в багато європейських мов.(10)
Сам Ренодо навряд чи зміг організувати своє видання без підтримки всемогутнього кардинала. Медикові Ренодо було складно увійти до замкнутого світу паризьких друкарів. За часів Ренодо друкарі і книговидавці згідно статуту, затвердженому їх корпорацією, повинні були мати хорошу освіту – знати латинь, уміти читати по-грецьки – і володіти сертифікатом Паризького університету на право займатися цією справою. Аби відкрити книжкову лавку в Парижі, необхідно було прожити в Парижі від 4 до 6 років.
У 1630 р. за підтримки Рішельє Теофраст Ренодо отримав офіційний дозвіл на володіння Адресним бюро і зміг діяти і збирати інформацію на всій території Франції. Маючи в руках монополію на збір інформації, Ренодо вже міг зробити крок до видання власної газети.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
