36842 (606729), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Залежно від предмета завдатку виділяють два види завдатку: грошовий та майновий. Згідно зі змістом частини першої ст. 570 ЦК нерухоме майно виступати в якості завдатку не може.

Цивільний кодекс закріплює три основні функції завдатку, а саме:

- платіжна, оскільки видається в рахунок належних платежів. Наприклад, якщо покупець при придбані холодильника вартістю 1000 гривень передав продавцю 100 гривень завдатку, то йому належить доплатити ще 900 гривень;

- доказова, оскільки підтверджує факт укладення договору (факт виникнення договірного зобов`язання). Це позначає, що, якщо сторонами не заперечується факт видання (отримання) завдатку, а також якщо це і заперечується, але даний факт підтверджується доказами, договір вважається укладеним. З іншого боку, якщо договором передбачено сплату однієї зі сторін завдатку, то він вважається укладеним лише після виконання відповідним контрагентом свого обов`язку;

- забезпечувальна. Вона полягає в тому, що сторони додатково пов`язані гарантією. Якщо сторона, яка передає завдаток, ухиляється від виконання договору, вона втрачає завдаток; а при порушенні зобов`язання стороною, яка отримала завдаток, вона зобов`язана повернути його іншій стороні в подвійному розмірі.

Угода про завдаток згідно з нормами ст. 547 ЦК повинна вчинятися в письмовій формі і під страхом визнання її нікчемною. Завдаток за своєю суттю є двостороннім у тому розумінні, що він опосередковує відносини тільки боржника та кредитора.

Новим положенням цивільного законодавства (порівняно із ЦК 1963 р.) є доповнення правового регулювання завдатку положенням, яке визначає долю грошової суми, яка передана боржником кредитору, коли є сумніви відносно того, чи є сплачена сума завдатком (зокрема, внаслідок недотримання правил про просту письмову форму угоди про завдаток). У цьому випадку внесена грошова сума визнається авансом.

Аванс – це певна грошова сума або інші цінності, які боржник передає кредитору у рахунок майбутніх платежів. Аванс, як і завдаток, є доказом, який посвідчує факт наявності зобов`язання (доказова функція), а також зараховується в рахунок майбутніх платежів (платіжна функція), але не може бути визнаним одним із способів забезпечення виконання зобов`язання. Сторона, яка видала аванс, має право вимагати його повернення практично в усіх випадках невиконання договору, а сторона, яка отримала аванс, ні за яких умов не може бути зобов`язана до його повернення у більшому розмірі.

Для того, щоб сплачена сума визнавалася завдатком, необхідно прямо вказувати про це в договорі. У протилежному випадку отримана кредитором від боржника сума вважається авансом.

За загальним правилом, наслідком порушення договірного зобов`язання, забезпеченого завдатком, стає наступне:

1) якщо договір порушений за провиною особи, яка дала завдаток, то вона втрачає завдаток;

2) якщо ж договір порушений за провиною особи, яка отримала завдаток, то остання повинна повернути завдаток у подвійному розмірі (якщо це грошовий завдаток) або повернути рухоме майно, отримане від боржника як завдаток, та додатково сплатити суму у розмірі вартості цього завдатку (якщо мав місце майновий завдаток).

Значення завдатку як способу забезпечення виконання зобов`язання полягає в тому, що він перш за все має на меті запобігти невиконанню договору, який забезпечує.

2.2 Речово-правові способи забезпечення виконання зобов`язань

2.2.1 Загальний огляд і види застави

Нині застава стає найпоширенішим способом забезпечення виконання зобов`язань. Її застосування викликане намаганням гарантувати належне виконання зобов`язань. В умовах економічної кризи, коли відсутня стабільність договірних зв`язків і немає переконаності у надійності партнера, кредитор зацікавлений у одержанні додаткових гарантій, належного виконання боржником своїх зобов`язань за договором.

Міцності заставлених відносин повинно сприяти розвинуте законодавство про заставу. Таке законодавство існує у всіх країнах з розвинутою економікою. Пояснюється це тим, що застава виникла давно і протягом її розвитку сформувалися оптимальні моделі поведінки учасників заставних відносин, які й були закріплені у законодавстві.

В Україні спеціальним нормативно-правовим актом, в якому визначені основні положення про заставу, є прийняття у 1992 р. Закону „ Про заставу”. Окремі норми про заставу містяться у деяких інших актах.

За законодавством України застава – це спосіб забезпечення зобов`язань, в силу якого кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Таким чином, наголошується на зобов`язально-правовій стороні застави. Між тим, як у римському приватному праві і у сучасному цивільному праві іноземних держав, вона визначається як речове право на чуже майно. Слід зазначити, що у Цивільному кодексі УРСР 1922 р. застава була віднесена до категорії речових прав. Проте, із запереченням приватної власності і критикою концепції речових прав вона стала способом забезпечення зобов`язань, що й було закріплено в законодавстві.

Заставою може бути забезпечена лише дійсна вимога, тобто така, яка не суперечить чинному законодавстві і за якої не минув строк позовної давності. Найчастіше вона застосовується для забезпечення виконання кредитних договорів. Можливе забезпечення заставою вимог за договорами купівлі-продажу, оренди, перевезень вантажів тощо[2, с.10].

Для укладення договору застави, який потребує обов`язкового нотаріального посвідчення, така згода має бути виражена у письмовій формі.

Залежно від предмету застави Закон про заставу поділяє його на іпотеку, заставу товарів в обороті і переробці, заклад, заставу майнових прав і цінних паперів.

У статті 30 Закону про заставу записано: іпотека – це застава землі, нерухомості (будівля, споруда, будинок, квартира, цілісний майновий комплекс підприємства та інше майно). При цьому предмет іпотеки зажди залишається у володінні заставодавця. Іпотекою вважають і заставу транспортних засобів, якщо вони залишаються у заставодавця (стаття 39 Закону про заставу).

Такий договір засвідчує нотаріусом. І якщо ним це передбачено, державний нотаріус накладає заборону на відчуження майна. Важливим є те, що договір іпотеки майнового комплексу поширюється не тільки на його споруди і приміщення, а ще і на всі основні фонди й оборотні засоби, які відображають у балансі підприємства. Правда, у ст. 38 Закону про заставу є одне застереження: „якщо інше не передбачено законом чи договором”. Права й обов`язки сторін за договором іпотеки перелічені у ст.ст. 33-35 Закону про заставу.

У статті 40 Закону про заставу закріплено, що застава товарів в обороті або переробці може бути сировиною, напівфабрикатами, комплектуючими виробами, готова продукція тощо.

При такому виді застави заставодержатель може вимагати: рахунок-фактуру або інвойс, договір купівлі-продажу або інший цивільно-правовий договір, який підтверджує право власності заставодавця на товари; вантажні митні декорації, товарно-транспортні накладні чи акти приймання-передачі; копії платіжних документів, що підтверджують оплату товарів, які передаються у заставу; складську довідку про наявність товарів (найменування, код, кількість, вартість на дату оформлення застави, місце зберігання); договір оренди приміщення в якому зберігаються товари, що передаються у заставу (якщо приміщення – не власність заставодавця); сертифікати на товари.

На відміну від іпотеки (застави нерухомого майна), заклад – це застава рухомого майна. Його як предмет застави заставодавець передає у володіння заставодержателю. Але за згодою сторін предмет застави можуть залишити у заставодавця під замком і печаткою заставодержателя (так звана тверда застава) [12, с.6].

Застава майнових прав.

Під майновими правами розуміється:

- право вимоги за зобов`язаннями, в яких заставодавець виступає кредитором (наприклад за договором купівлі-договору товару йому повинні сплатити 100000 грн.);

- права на об`єкти інтелектуальної власності (що підтверджує патент на винахід, авторське свідоцтво, свідоцтво про право на знак для товарів і послуг тощо). Але майнове право обмежене строком, може бути предметом застави тільки до закінчення строку його дії.

Заставодавець може укласти договір застави не тільки на належні йому на момент укладення права, але й ті, що можуть виникнути у майбутньому (ст. 49 Закону про заставу).

Застава цінних паперів регулює 3-й і 6-й розділи Закону про заставу. У статті 53 передбачається, що вексель або інший цінний папір, який можна передати за індосаментом (передатним написом), віддають у заставу так: вчиняють індосамент і вручають індосований цінний папір заставодержателю. А ті цінні папери, які не можна передати за індосаментом, передають у заставу за договором заставодержателя з особою, на чиє ім`я вони видані.

2.2.2 Право притримання як речово-правового способу

Притримання є новим видом забезпечення виконання зобов`язання. Сутність його полягає в можливості кредитора притримувати річ, що належить боржнику, до тих пір, доки останній не виконає свої зобов`язання, або задовольнити з неї свій інтерес.

Сьогодні поняття „притримання” офіційно закріплено в ЦКУ і воно набуло статусу загальної норми.

Згідно зі статтею 594 ЦКУ суть притримання полягає в тому, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов`язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов`язаних з нею витрат та інших збитків, має право притримати її у себе до виконання боржником зобов`язання. Це – загальна норма, яка дозволяє кредитору захистити свої права у разі відсутності спеціальних норм.

Суб`єктами права притримання можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, в тому числі і суб`єкти підприємницької діяльності.

Специфіка притримання полягає в тому, що це – єдиний спосіб забезпечення виконання зобов`язання, який виникає із закону. Для застосування права притримання не потрібна згода сторін, тобто право притримання є односторонньою угодою, яка являє собою дії кредитора щодо неповернення речі боржнику.

Водночас, зважаючи на диспозитивні основи цивільного права та відсутність прямої заборони про це в законі, сторони можуть відступити від положень ст. 594 ЦКУ і домовитися про те, що правила притримання у правовідносинах між ними застосовуватися не будуть або їх застосування буде обмежуватися певним видом речей, і зробити у договорі спеціальне застереження.

Статті, що регулюють питання притримання, не встановлюють, яким чином мають бути оформленні дії кредитора. Аналізуючи положення частини першої ст. 595 ЦКУ, яка передбачає, що кредитор, який притримав річ у себе, зобов`язаний негайно повідомити про це боржника, та частини першої статті 547, згідно з якою правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі, можна дійти висновку, що кредитор має письмово попередити боржника про притримання речі[14, с.14].

Право притримання виникає у кредитора з моменту прострочення виконання зобов`язання. Якщо ж притримання забезпечення виконання не основного, а деліктного зобов`язання, то право притримання виникає у кредитора з моменту закінчення встановленого частиною другою статті 530 ЦКУ загального 7-денного строку з моменту пред`явлення відповідної вимоги боржникові.

Після передачі речі боржнику в межах виконання основного зобов`язання кредитор не має права ані вимагати її повернення для здійснення притримання, ані забирати її назад, навіть якщо матиме для цього реальну можливість.

3. Порядок оформлення способів забезпечення зобов’язань

Згідно з нормами ст.547ЦК правочин щодо встановлення способу забезпечення виконання зобов'язання має бути укладено тільки в письмовій формі незалежно від форми основного зобов'язання. Недодержання письмової форми спричиняє недійсність правочину щодо встановлення способів забезпечення виконання. Обраний сторонами спеціальний засіб забезпечення зобов’язань має бути письмово зафіксований або в самому зобов’язанні, на забезпечення якого він спрямований, або додатковою угодою.

Раніше діючим законодавством обов`язкова письмова форма, недодержання якої робило угоду недійсною, встановлювалась стосовно неустойки, поруки і гарантії.

Вимоги до письмового правочину встановлені ст. 207 ЦК. Зокрема правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин також вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного способу зв`язку[13, с.125].

Деякі із способів мають бути не тільки оформленні письмово, а й потребують нотаріального посвідчення, а в окремих випадках – також державної реєстрації.

Загальні умови забезпечення зобов’язань встановленні в ст.548ЦК:

• виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується додатковим(акцесорним)зобов’язанням, якщо це передбачено договором, або законом;

• недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню;

• визнання недійсним основного зобов’язання(вимоги) має наслідком недійсність додаткового(забезпечувального) зобов’язання, якщо інше не встановлено ЦК;

• недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання не спричиняє недійсності основного зобов’язання.

Зміст договору застави становлять умови на яких укладено цю угоду. Відповідно до ст.12 ЗУ "Про заставу" у договорі застави має бути вказано найменування (прізвище, ім'я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір та строк виконання забезпеченого зобов'язання, опис предмета застави. Також у договорі застави можуть міститися й інші умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Підставами виникнення застави можуть бути:договір, припис закону, рішення суду. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовують положення ЦК щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов'язання. Однак умову про заставу може бути включено і до основного договору.

Договір застави вимагає письмової форми, яка може бути простою і нотаріальною. У договорі мають бути зазначені суть зобов'язання, що забезпечене заставою, опис заставленого майна. Опис майна в договорі може мати й загальну форму (вказівка на вид заставленого майна тощо). Нотаріальне посвідчення договору застави вимагається, якщо предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти. Застава нерухомого майна підлягає також державній реєстрації, яка здійснюється на підставі заяви заставодержателя або заставодавця згідно зі ст.15-1 Закону «Про заставу» та Порядком ведення Державного реєстру застав рухомого майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30липня 1998р.№1185 .

Характеристики

Список файлов курсовой работы