36842 (606729), страница 2
Текст из файла (страница 2)
В нормативних актах, що діяли на теренах Російської імперії, не зустрічається чіткого та безпосереднього визначення неустойки (воно з`явилося тільки в проекті Цивільного уложення Російської імперії 1913р. – ст. 1601). Однак, зважаючи на те, що на практиці цей інститут застосовувався широко, вчені-правознавці того часу в своїх наукових працях приділяли увагу даній проблемі. І основні суперечності стосувалися саме можливості встановлення неустойки у вигляді не тільки грошової суми, а й іншого майна.
1 березня 1921 р. на 10-му з`їзді РКП(б) радянським урядом був проголошений початок нової економічної політики. Вона передбачала принципово інше функціонування всіх галузей суспільного буття, а тому виникла необхідністю створення нової нормативної бази для його врегулювання. Перший радянський „непівський” Цивільний кодекс 1922 р. мав досить значну кількість норм, запозичених з цивільних кодексів буржуазних держав.
Новий Цивільний кодекс Української РСР був введений в дію з 1 січня 1964 р. та діє в Україні до теперішнього часу. Щодо способів забезпечення виконання зобов`язань, то якщо ЦК 1922 р. виділяв на законодавчому рівні лише такі способи, як неустойка і завдаток, то ЦК 1964 р. присвячує забезпеченню виконання зобов`язань окрему Главу 16. Забезпечувальні способи, об`єднані в цій главі, законодавець розмістив відповідно до практичного значення кожного на той час. І звичайно на перше місце були поставлені норми про неустойку як такі, що мають найбільше практичне застосування, оскільки на той час умови про неустойку були обов`язковими для будь-якого планового зобов'язання.
Визначення неустойки, що наводиться у ст. 179 ЦК 1964 р., порівняно з визначенням, що наводилося у ЦК 1922 р., більш деталізовано та більш пристосовано до реалій тих часів. Так ЦК 1964 р. дозволяє, по-перше, визначати неустойку як договір, так і нормативний акт (закон), а, по-друге, застосовували її у всіх зобов`язальних як договірних, так і позадоговірних.
В теперішні часи згідно з ЦК неустойка є традиційний і найбільш поширений вид забезпечення виконання зобов`язань у цивільному праві. За статтею 549 неустойкою визначається грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання[1, с.120].
Неустойці притаманні такі риси:
- можливість стягнення неустойки за сам факт порушення зобов`язання, коли відсутня необхідність надання доказів, які б підтверджували завдання збитків та їх розмір;
- можливість для сторін за своїм розумінням сформулювати умови договору про неустойку, у тому числі в частині її розміру, порядку обчислення, тим самим пристосовуючи її до конкретних взаємовідносин сторін та посилюючи її цілеспрямований вплив.
Механізм стягнення з боржника неустойки у вигляді майна на практиці уявляється досить складним, оскільки незрозуміло, до якого виду неустойки воно належить, а звідси – як воно має обчислюватися та встановлюватися у договорі чи законі. Згідно зі ст. 549 ЦК штраф та пеня обчислюється лише у відсотках. Норма, яка встановлює таке положення, не є диспозитивною, тобто сторони не в змозі змінити її положення та встановити у договорі штраф або пеню у вигляді твердої суми або в кратному відношенні до суми зобов`язання.
Згідно із статтею 551 ЦК, неустойка виступає у вигляді не тільки традиційної грошової суми, але й рухомого та нерухомого майна. У законодавстві та судовій практиці виділяють договірну та законну неустойку. Договірна неустойка встановлюється за згодою сторін, і, як правило, її розмір, умови застосування і т. п. визначається виключно тільки на їх розсуд.
Що стосується законної неустойки, то вона підлягає застосуванню незалежно від того, чи передбачено цей обов'язок угодою сторін. Поняття законної неустойки є досить умовним, оскільки неустойка може встановлюватися не тільки законом, а й іншим актом цивільного законодавства. Разом із тим, актом цивільного законодавства може встановлюватися лише неустойка, предметом якої є грошова сума. По відношенню до неустойки, встановленої законом, в ЦК передбачено правило, згідно з яким її розмір може бути змінений за домовленістю сторін лише в сторону збільшення. Розмір, законної неустойки, встановленої іншим актом цивільного законодавства, сторони можуть зменшити, крім випадків, передбачених законом[9, с.23].
Відповідно до частини третьої ст. 551 ЦК, суд має право зменшити розмір неустойки, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, наприклад, істотного погіршення майнового стану боржника.
Важливою особливістю цивільного законодавства України є те, що за загальним правилом при порушенні зобов`язання повинна проводитись сплата штрафної неустойки.
Разом з тим, відповідно до ст. 624 ЦК договірна неустойка може бути встановлена сторонами або заліковою, або виключною, або альтернативною. Це правило не поширюється на так звану законну неустойку, яка відповідно до норм даного акту цивільного законодавства завжди повинна бути штрафною.
2.1.2 Поняття, відповідальність та припинення договору поруки
Порука віднесена до зобов`язально-правових способів забезпечення виконання зобов`язань, що стимулюють боржника до належного виконання зобов`язань шляхом створення можливості пред`явлення до нього чи до третіх осіб, які вступили заздалегідь у договір, зобов`язальної вимоги.
Коли ж боржник не виконує свої обов`язки або виконує їх неналежним чином, виникає проблема пошуку правових засобів, за допомогою яких можна було б примусити боржника виконати його договірні зобов`язання як слід.
Стаття 553 передбачає, що порука може бути оформлена як договір, що укладається між основним боржником і поручителем на користь третьої особи – кредитора по основному зобов`язанню. Звідси випливає, що порука розглядається як додаткове зобов`язання, що може виникати на підставі чи договору, чи в силу інших обставин. При цьому учасником даного договору є не боржник по основному зобов`язанню, а інша особа: договірні відносини виникають між головним кредитором і поручителем. Таким чином, за законодавством юридичні особи можуть виступати поручителем незалежно від того, чи є згадка про це в їхніх установчих документах.
Порука – це договір, за яким до зобов`язання основного боржника додатково приєднується зобов`язання іншої особи, яка за нього ручається. У випадку неспроможності основного боржника, відповідальність несе особа, яка за нього ручалась, тобто поручитель[3, с.630].
В юридичній літературі немає одностайності в питанні про те, як треба розуміти визначення законодавця „поручитель зобов`язується відповідати за виконання зобов`язання боржника”. Одні представники цивілістики трактували термін „відповідальність поручителя” у вузькому розумінні – як відповідальність за невиконання (неналежне виконання) забезпеченого порукою зобов`язання боржника, що виявляється у відшкодуванні збитків, сплаті санкцій, а за грошовими зобов`язаннями – також сплаті відсотків за користування грошовими коштами. Водночас ряд інших вчених наполягали на широкому трактуванні зазначеного терміну. На їхню думку, це поняття розумілося як зобов`язання поручителя виконати те ж саме, до чого зобов`язаний боржник відповідно до умов основного зобов`язання: ще одне зобов`язання, за змістом тотожне основному, боржником у якому є поручитель.
Приєднавшись до позиції науковців щодо визначення відповідальності поручителя в широкому значені, можна дійти висновку про неможливість використовувати поруку як забезпечувальний засіб у зобов`язаннях, скажімо, особистого характеру (виступ на концерті, написання картини тощо), оскільки поручитель не може самостійно ці дії у випадку невиконання боржником зазначеного обов`язку. Аналогічні висновки стосуються і зобов`язань, зміст яких складають негативні дії.
Порука припиняється після припинення забезпеченого нею зобов`язання. Вона також припиняється внаслідок відмови кредитора після закінчення терміну зобов`язання прийняти запропоноване виконання боржника чи поручителя; у випадку переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не дав кредитору згоди нести відповідальність за нову особу.
Слід зазначити, що у порівняння з законодавством до 2003 р. у ЦК збільшено строк для пред`явлення вимог до поручителя. Так порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку зобов`язання не пред`явить позов до поручителя. У випадках, коли строк виконання зобов`язання не зазначено і не може бути зазначено або визначено моментом витребування, порука припиняється, якщо кредитор не вчинить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки[15, с.17].
2.1.3 Поняття, обов`язки і припинення гарантії
Гарантія є одним із способів забезпечення виконання зобов`язань. Вона, як і порука, має на меті залучення до зобов`язання інших осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло б слугувати для задоволення вимог кредитора за основним зобов`язанням, а тому є надійним, твердим забезпеченням виконання зобов`язань.
За своєю суттю спосіб забезпечення зобов`язання є новим для цивільного права України, адже він суттєво відрізняється від гарантії, яка існувала за часів радянської та пострадянської цивілістики. Якщо раніше, згідно зі ст. 196 ЦК 1963 р. та Основ цивільного законодавства Союзу РСР та республік від 31. 05. 1991 р., гарантія прирівнювалася до поруки, та на неї розповсюджувалися присвячені поруці правила, то гарантія за ЦК (в літературі її нерідко називають банківською гарантією) не тільки має власне правове регулювання, але й за своєю доктриною є новим для вітчизняного законодавства самостійним способом забезпечення виконання зобов`язання.
Гарантія за ЦК має певну низку характерних ознак, що відрізняють її не тільки від інших способів забезпечення зобов`язань, насамперед поруки, але й від гарантії, яка використовувалась раніше в українському законодавстві:
- вона має самостійний характер, тобто вона не залежить від досі основного зобов`язання;
- має особливий суб`єктний склад;
- строк її дії не обмежується строком пред`явлення кредитором позовних вимог до гаранта;
- має оплатний характер;
- є безвідкличною.
Як уже вказувалось, цивільні правовідношення, що виникають відносно гарантії, мають особливий суб`єктний склад.
По-перше, як гарант можуть виступати тільки банки, інші фінансові установи, страхові організації (звідси умовна назва – банківська гарантія). Практична діяльність банків щодо надання забезпечення виконанню зобов`язань третіми особами існувала й до прийняття ЦК.
По-друге, особа, яка звертається до гаранта з проханням про отримання гарантії (принципал), є боржником за основним зобов`язанням, виконання якого забезпечується банківською гарантією. Якщо відповідно до ст. 196 ЦК 1963 р. такий боржник міг бути тільки юридичною особою, то обмежень щодо існування принципала – фізичної особи ЦК не передбачено.
По-третє, особа, яка отримує право висувати вимоги до гаранта (бенефіціар), є кредитором в основному зобов`язанні. Бенефіціар може бути як фізичною особою, у тому числі суб`єктом підприємницької діяльності, так і юридичною особою[7, с.14].
За своєю юридичною природою гарантія являє закріплене на письмі одностороннє зобов`язання, відповідно до якого гарант зобов`язується виконати бенефіціару-кредитору забезпечене банківською гарантією зобов`язання у разі його порушення принципалом-боржником.
Незадоволена гарантом письмова вимога кредитора про виконання зобов`язання є підставою для подання ним позовної вимоги до відповідного суду про стягнення суми основного боргу (тобто тієї на, яку була видана гарантія), завданих збитків та проценти річних. Позовна вимога при цьому повинна відповідати вимогам щодо її форми і змісту, встановленим Цивільним процесуальним та Господарським процесуальним кодексами України[3, с.458].
Після виконання всіх умов гарантії, а також інших умов, передбачених договором або законам настає припинення гарантії.
Припинення гарантії – це припинення існування (погашення) прав та обов`язків його учасників, що складають зміст гарантійного зобов`язання, припинення гарантії торкається всіх учасників забезпечувального правовідношення: і гаранта, і бенефіціара (кредитора), і принципала (боржника).
Усі підстави припинення зобов`язань гаранта перед кредитором пов`язані або з належним виконанням гарантом свого зобов`язання, або з одностороннім волевиявленням самого бенефіціара[4, с.668].
2.1.4 Визначення завдатку як зобов`язально-правового способу
Завдаток відрізняється від інших засобів забезпечення виконань зобов`язання. Адже отримавши його, кредитор спокійний, розуміючи, що, навіть коли боржник не виконає свого зобов`язання, гроші залишаються у нього.
Завдаток відповідно до ст. 546 ЦК визначається одним з традиційних видів забезпечення виконання зобов`язань. Із визначення завдатку, можна вивести його характерні риси:
- по-перше, завдатком може забезпечуватися тільки зобов`язання, що виникають із договорів. Відповідно він не може використовуватися для забезпечення деліктних зобов`язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення, та деяких інших;
- по-друге, завдатком може бути забезпечене тільки виконання грошового зобов`язання. Цей висновок випливає із положення, що завдаток видається відповідній стороні в договірному зобов'язанні в рахунок належних з неї платежів[11, с.15].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
