35884 (606227), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Перший період історії Конституції України 1996 р. (1991-1996 pp.) був започаткований розпадом колишнього СРСР та становленням України як незалежної самостійної суверенної держави. Цей період є найбільш складним і суперечливим. Його умовно можна поділити на декілька підперіодів:
1) від прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р. до підготовки Концепції Конституції України 1992 p.;
Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України та його затвердження на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Україна була визнана суверенною державою та повноцінним суб'єктом міжнародно-правових відносин більшістю країн світу. Нагально постала потреба в конституційному закріпленні основ суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадянина, порядку організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування молодої незалежної держави.
2) від прийняття Концепції Конституції України 1992 р. — до винесення першого проекту Конституції України на народне обговорення (15 липня — 1 грудня 1992 p.);
Перший проект Конституції, розроблений робочою групою Л. П. Юзькова, зазнав редакційних змін від 29 січня 1992 р. і привернув серйозну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних спеціалістів. Його обговорення проводилися 3-5 березня 1992 р. на міжнародному семінарі у Празі, 3-5 липня у Києві на симпозіумі «Конституція незалежної України», а також на численних «круглих столах». Цей проект після відповідних доповнень та численних експертиз 5 червня 1992 р. був ухвалений Конституційною комісією і винесений на розгляд Верховної Ради України. 1 липня 1992 р., яка ухвалила постанову про винесення розробленого проекту Конституції У країни до 1 листопада 1992 р. на всенародне обговорення.
3) від завершення обговорення першого проекту Конституції України в грудні 1992 р. — до підготовки та затвердження Верховною Радою України другого проекту Конституції України у травні 1993 p.;
Перший проект Конституції України, як і наступні конституційні проекти, не був реалізований через перманентні протистояння між Президентом України та Верховною Радою України на фоні тривалої соціально-економічної кризи в Україні.
4) травень — листопад 1993 р. — доопрацювання другого проекту Конституції України;
5) листопад 1993 р. — 1995 р. — конституційна криза в Україні;
6) підготовка та прийняття Конституційного Договору України 1995 р.;
Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради України О. Мороз підписали Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України», відомий як Конституційний Договір. Договір набув чинності з моменту його підписання 8 червня 1995 р. Розділ 1 Договору декларував, що «на період до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування здійснюється на засадах, визначених Законом «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні».
Договір виконав роль альтернативної форми внесення змін до Конституції України, своєрідного механізму імплементації Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Він став помітною віхою в історії конституційного права України, оскільки стимулював конституційний процес та прискорив прийняття чинної Конституції України [13, с. 60].
7) від прийняття Конституційного Договору в 1995 р. — до прийняття Конституції України 1996 р.
24 листопада 1995 р. Конституційна комісія підтримала пропозицію Президента України й утворила нову робочу групу в складі 4 представників Верховної Ради України, 4 представників Президента України і 2 представників від органів правосуддя для доопрацювання конституційного проекту. Проект, розроблений першою робочою групою і доопрацьований другою робочою групою, був винесений на обговорення Конституційної комісії 12 березня 1996 р. і рекомендований до розгляду Верховною Радою України. 20 березня проект Конституції України був поданий на спеціальне засідання парламенту. Співголови Конституційної комісії Л. Кучма та О. Мороз, попри різницю поглядів і оцінок проекту, були одностайні в прагненні до якнайшвидшого прийняття Основного Закону.
2 квітня 1996 р. Верховна Рада України винесла питання про проект Конституції України до порядку денного пленарних засідань, а 17 квітня 1996 р. розпочався його розгляд. У парламенті над проектом спочатку працювала міжфракційна ініціативна група, пізніше створена на її основі Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції України на чолі з народним депутатом України М. Д. Сиротою.
28 травня — 4 червня 1996 р. відбулося перше читання проекту, а через два тижні — друге. Доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією проект Основного Закону був прийнятий Верховною Радою у першому читанні 4 червня (258 голосів — «за»). При підготовці до другого читання до проекту Конституції України Тимчасова спеціальна комісія врахувала близько 6 тис. поправок до зазначеного акта.
26 червня 1996 p., коли Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентові України виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволікань з прийняттям нової Конституції України. Президент України видав указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 р. щодо прийняття нової Конституції України, в основу якої було покладено варіант проекту Основного Закону у редакції робочої групи від 11 березня 1996 р.
Верховна Рада України прийняла 27 червня постанову «Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні». Відповідно до положень постанови Погоджувальна рада депутатських фракцій і груп визначає нерозглянуті статті конституційного проекту, або їх окремі частини і вносить пропозиції про їх попереджуючий розгляд. Парламент розглядає визначені Погоджувальною радою статті та їх окремі частини в редакції, запропонованій Тимчасовою спеціальною комісією і приймає щодо них рішення згідно з Регламентом. У разі відхилення пропозиції Комісії голосуються альтернативні поправки до цієї пропозиції. У разі відхилення всіх поправок передбачалося вироблення узгоджувальної редакції її тексту з урахуванням поправок, що набрали найбільшу кількість голосів. Узгоджувальні пропозиції мали розроблятися Погоджувальною радою і передаватися до Тимчасової спеціальної комісії для опрацювання та внесення їх на розгляд парламенту. Було вирішено вести роботу у режимі одного засідання до прийняття нової Конституції України. 28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної праці Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України («за» проголосували 315 народних депутатів). Після прийняття Конституції України Президент скасував свій указ про проведення всеукраїнського референдуму [ 13, с.62]
Одночасно Закон України «Про прийняття Конституції України та введення її в дію» від 28 червня 1996 р. засвідчив втрату чинності Конституцією України від 20 квітня 1978 р. з наступними змінами та доповненнями та Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні» у зв’язку з прийняттям Конституції України.
-
Етапи сучасної конституційної реформи
Характерною ознакою другого періоду історії Конституції України 1996 р. стала реалізація її положень через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та систему органів державної влади та місцевого самоврядування, передбачену Конституцією України. Тобто протягом 1996-2006 pp. було в цілому сформовано нормативно- та організаційно-правові механізми реалізації Конституції України 1996 р.
Політичні, економічні, соціальні та інші чинники обумовили необхідність зміни форми держави, а відтак — конституційної реформи. Політики, громадські діячі, науковці пропонували власні проекти внесення змін до Конституції України 1996 p., але переважна більшість із них не знайшла підтримки у парламентаріїв.
Посиленням соціально-економічної кризи та суперечностей між Верховною Радою України та Президентом України позначився в Україні 2000 р. Кризові явища загострилися у зв'язку з неспроможністю парламенту вчасно прийняти Державний бюджет України на 2000 p., поданий Кабінетом Міністрів України. До того ж, сам парламент розколовся на так звану «більшість» та «меншість». У суспільстві набула поширення ідея проведення конституційного референдуму, почали створюватися ініціативні групи з питання проведення відповідного всеукраїнського референдуму.
На виконання вимоги більш як трьох мільйонів громадян України, засвідченої в установленому порядку протоколом Центральної виборчої комісії «Про загальні підсумки збирання підписів громадян України під вимогою проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 р. відповідно до ст. 72 та п. 6 ст. 106 Конституції України Президент України видав Указ № 65/2000 «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 р.
Попри численні песимістичні прогнози, 16 квітня 2000 р. відбулося голосування з чотирьох питань, винесених на всеукраїнський референдум, участь у якому взяли 29 728 575 виборців (81, 15%) з 36 629 926 громадян, що були включені до списку громадян України, що мали право голосу на всеукраїнському референдумі. Усі питання референдуму отримали підтримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України проголосувало 84,69% громадян України, що взяли участь у голосуванні; за обмеження депутатської недоторканості — 89%; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 300 народних депутатів України — 89,91%; за необхідність формування двопалатного парламенту в Україні — 81,68%. Серйозних порушень чинного законодавства про референдуми Центральна виборча комісія не зареєструвала [ 13, с.63].
Конституційний Суд України визнав рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. імперативними, але вони так і не були реалізованими. Невдовзі, під впливом поглиблення політичної та соціально-економічної кризи рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. були остаточно забутими. Подальші спроби внести зміни до Конституції України виявилися невдалими. Віру народу України у власні сили пробудили події, пов'язані з виборами Президента України в 2004 році, що отримали в політичній теорії та практиці назву Помаранчевої революції.
Ці події ознаменували третій період історії Конституції України (2004 р. — донині), пов'язаний із вдосконаленням Конституції України шляхом проведення конституційної реформи.
Наслідком Помаранчевої революції стало не тільки обрання Президентом України В. А. Ющенка та проголошення політичного курсу на подальшу демократизацію суспільного і державного життя й євроінтеґрацію, а й те, що народ України, реалізуючи своє природне право здійснювати владу безпосередньо у будь-якій формі, що не суперечить чинному законодавству, активно сприяв проведенню справедливих виборів глави держави та підняв питання про потребу внесення змін до чинної Конституції. Тобто саме народ України як єдине джерело влади в Україні поставив проблему необхідності внесення змін до Конституції України 1996 р.
Правовим здобутком Помаранчевої революції став Закон України про внесення змін до Конституції України. 8 грудня 2004 р. на позачерговому пленарному засіданні Верховної ради України було вирішено питання про внесення змін до Конституції України. 402 голосами підтримали пакет документів — Закон ”Про внесення змін до Конституції України”, закон “Про особливості застосування закону про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 p”., та “Про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи органів місцевого самоврядування”.
Основні положення прийнятих законодавчих актів зводяться до такого:
Строк повноважень Верховної Ради України, обраної у 2002 році, — чотири роки, а строк повноважень парламенту, обраного в 2006 році, — п'ять років. Конституційний склад парламенту в кількості 450 народних депутатів обирається у 2006 році на основі засад пропорційної виборчої системи з обранням народних депутатів України в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій відповідно до закону.
На народного депутата України поширюється принцип несумісності посад. Однак народний депутат може бути одночасно членом Кабінету Міністрів України.
Крім підстав дострокового припинення повноважень депутата, викладених у статті 81 Конституції України, передбачається, що інші його повноваження можуть бути достроково припинені в разі його невходження до складу депутатської фракції політичної партії, від якої він був обраний, або виходу депутата зі складу цієї фракції.
У Верховній Раді України формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів від конституційного складу парламенту, яка вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури прем'єр-міністра та членів Кабінету Міністрів України та є відповідальною за діяльність уряду.
У проекті перелічено підстави дострокового припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України у разі, якщо протягом одного місяця у Верховній Раді не сформовано коаліції депутатських фракцій; протягом трьох місяців парламентом не обрано Президента України; протягом шістдесяти днів після відставки уряду не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів; протягом тридцяти днів однієї чергової сесії Верховної Ради пленарні засідання не можуть розпочатися.
Проектом передбачено, що право законодавчої ініціативи у Верховній Раді належить Президентові України, народним депутатам та Кабінету Міністрів України.
Істотні зміни проект вніс до частини четвертої статті 94 Конституції України, які передбачають, що у разі, якщо Президент України не підписав закон і не оприлюднив його у строк, визначений Основним Законом, закон невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної ради України за його підписом.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
