34149 (605674), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

При цьому питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу впродовж однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України (ст.87 Конституції України).

Певні складнощі виникають при організації виконавчої влади, здійснюваної Кабінетом Міністрів України. Вони відображають боротьбу між законодавчою гілкою влади і Президентом.

Із зміною статусу Президента України, якщо він відповідно до нової Конституції є главою держави, тобто не входить ні в одну з гілок влади, правові основи виконавчої влади, як окремої влади, по суті не були вирішені до кінця. Конституція України не містить в собі положень, які б визначали саме характер виконавчої влади, оскільки розділ VІ "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" освітлює лише питання щодо системи органів виконавчої влади, проте, хто ж визначає і формує цю систему, в цьому розділі в повному об'ємі не сказано.

А в інших розділах вказано, що організацію і діяльність органів цієї гілки влади визначає Верховна Рада України, а формує її Президент (ст.92 п.12, ст.106. п.10 Конституції України). Відповідно до ст.106 гг.10, 15 Конституції України Президент України одноосібно призначає за уявленням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади.

Проте, відповідно до ст.92 п.12 Конституції України, виключно законодавча влада в особі Верховної Ради законами України визначає організацію і діяльність органів виконавчої влади. Якщо буквально розуміти положення цього пункту ст.92 Конституції, то в практичній площині воно означатиме: законодавчий орган повинен прийняти майже 100 законів, зокрема, про Кабінет Міністрів України, про міністерства, і про інші центральні відомості (а їх більше 56); а також про місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві і Севастополі. Це безумовно, приведе до порушення балансу законодавчої і виконавчої влади.

Разом з тим треба брати до уваги, що законодавчий орган не має права призначати і звільняти з посади міністрів і інших керівників центральних органів виконавчої влади, оскільки це виняткове право Президента.

Відповідно до ст.114 Конституції, до складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце -прем'єр-міністра, міністри. Президент призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України і ухвалює рішення про його відставку (ст.106 п.9).

Процес призначення Прем'єр-міністра складається з таких стадій:

1) Визначення Президентом кандидатури на цю посаду;

2) Розгляд Верховною Радою України цієї кандидатури (у разі відхилення - наступне внесення і розгляд кандидатури на пропоновану посаду).

3) Призначення Прем'єр-міністра України.

Президент України не пізніше, ніж на десятий день після вступу до посади або припинення повноважень Кабінету Міністрів , після консультацій з Головою Верховної Ради України і уповноваженими представниками депутатських груп і фракцій вносить на розгляд Верховної Ради України кандидатуру Прем'єр-міністра України. Після отримання згоди Верховної Ради України Президент України в триденний термін видає Указ про призначення Прем'єр-міністра України.

Повноваження Кабінету Міністрів України у відносинах з Верховною Радою України і її органами включають:

- здійснення Урядом законодавчої ініціативи у Верховній Раді України;

- участь Кабінету Міністрів в процесі розгляду питань Верховної Ради;

- повноваження у зв'язку з твердженням і контролем за виконанням Державного бюджету України, підготовкою, твердженням і виконанням державних програм;

- звіт перед Верховною Радою України про свою діяльність.

Також Верховна Рада України може виказати недовір'я Кабінету Міністрів України: Стаття 87. Верховна Рада України по пропозиції не менше ніж однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України і прийняти резолюцію недовір'я Кабінетних Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу впродовж однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України.

3.4 Судова влада

Третій вид державних органів складають органи судової влади. Це - Верховний Суд України як високий судовий орган в системі судів загальної юрисдикції. У своїй сукупності всі суди складають судову систему України. Вони здійснюють судову владу шляхом конституційного, цивільного, кримінального і арбітражного судочинства. Органи судової влади ухвалою законних і обов'язкових до виконання рішень або вироків, шляхом застосування чинного законодавства на основі принципу рівності всіх перед законом і судом, стримують інші гілки влади від зловживань. При реалізації своєї компетенції органи виконавчої і законодавчої влади повинні діяти у межах закону і наданих їм повноважень, щоб не відчути на собі дієвість судової влади.

Для органів судової влади характерним є те, що судді обираються безстроково. Відособлене місце від судової системи має Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції, в Україні, який відрізняється від судів загальної юрисдикції порядком освіти (судді Конституційного Суду призначаються Верховними Рада України, Президентом і З'їздом суддів України, по- шість суддів), складом (18 суддів), специфікою судового проведення і його процедурою, особливістю рішень Конституційного Суду (вони є загальнообов'язковими, остаточними і не оскаржуються ), а також терміном призначення на посаду суддів (дев'ять років без права бути переобраним на повторний термін).

Висновки

У сучасній правовій науці принцип розподілу влади прийнято відносити до основ демократичного конституційного ладу. Це значить, що він має основоположне значення при рішенні конкретних питань побудови державного механізму.

Призначення принципу розподілу влади - виключити можливість концентрації всієї повноти влади в руках однієї особи або органу шляхом встановлення такої державності, при якій різні гілки державної влади могли б взаємно стримувати одна одну.

Сфери реалізації трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої і судової - повинні бути чітко розмежовані, вони не повинні стояти на заваді один одному.

Розподіл влади повинен ґрунтуватися, перш за все, на їх співпраці, яка, проте, стримувала б кожну з них, ставило б в певні рамки і балансувало.

Незалежність і самостійність кожної з трьох гілок влади, і особливо законодавчої і виконавчої, не повинні бути перешкодою до їх взаємодії. Більше того, ефективна влада неможлива без їх співпраці.

У сучасній Україні принцип розподілу влади визнаний, конституційно закріплений і застосовується в побудові і функціонуванні державних інститутів.

Багато політиків і правознавців називають виконавчу владу домінуючою в системі державних органів. Сильна виконавча влада України, безумовно, потрібна. Але не треба захоплюватися. У нашої країни достатньо гіркий досвід в цьому питанні. Посилення виконавчої влади за відсутності адекватного контролю і механізму стримань таїть в собі загрозу різкого розростання і посилення бюрократичного адміністративного апарату. Чисельне зростання чиновництва, елементарне знехтування адміністрацією основних прав і свобод - подібні вади породжуються безконтрольністю виконавчої влади і підлеглого їй апарату управління.

Нажаль, все ще традиційно слабким місцем залишається в України судова влада. Прокламовані Конституцією принципи судового устрою і судочинства реалізуються насилу. І в даному випадку відчувається протидія і тиск з боку інших гілок влади, що нерідко все ще роблять замах на незалежність суду. Явно недостатні матеріальні, а частково і правові гарантії, необхідні для того, щоб забезпечити суду гідне місце в здійсненні влади. Цей компонент розподілу влади неефективний. Самостійність і особливо роль суду в Україні все ще далекі від тих, які властиві суду в розвинених демократичних країнах.

Активна політика, що проводиться в даний час в України, на побудову правової держави позитивно позначається на стані нашої «хворої» держави. Хочеться сподіватися, що дотримання правовим принципам, властивим демократичній державі дозволить нашій країні вибратися з тієї прірви, в якій вона знаходиться останні десятиліття. Тому необхідно підтримувати вже створений механізм розподілу влади, механізм стримань і противаг, який дозволяє збалансувати різні гілки влади. Це - одна з важливих гарантій продовження демократичного розвитку України.

На завершення хотілося б зазначити, що досвід розробки, прийняття і втілення в життя положень Конституції США 1787 року може бути корисний сьогодні при розгляді питань, пов'язаних з прийняттям нової Конституції України. Розумне поєднання консервативних традицій і гнучкості, можливість гілок влади впливати один на одну, не обмежуючи при цьому самостійність один одного, американський досвід федеративного устрою держави і багато що інше може бути використано нашими законодавцями. Хоч самі американці далекі від ідеалізації своєї Конституції, відмічають спірність багатьох її положень, вказують на безліч нестач і компромісів, укладених в ній, але факт залишається фактом - по ній живе і розвивається більше 200 років одна з найбільших країн світу. І саме ця стабільність, прихильність американців створеним ними самими традиціям заслуговує передусім нашої уваги і поваги.

При будь-якому відношенні до американської Конституції з точки зору теорії, необхідно визнати її найбільше практичне значення не тільки для США, але і всієї світової цивілізації.

Список використаної літератури

1. Баренбойм П.Д. «3000 лет доктрины разделения властей. Суд Сьютера», М.: Белые альвы, 1995. -176с.

2. «Великие мыслители запада»/Пер. с англ. В. Федорина, М.: Крон-пресс, 1998. -800с.

3. Евзеров Р. Я. Парламентаризм и разделение властей в современной России// Общественные науки и современность.- 1999.- №1.- С. 83-94.

4. Заиченко Г.А. «Философия Джона Локка», М.: Знание, 1959. -32с.

5. Марченко М.Н. «Разделение властей: история и современность», М.: Юр. колледж МГУ, 1996. -425с.

6. Монтескье Ш. Л. Избранные произведения. М., 1995

7. Советский энциклопедический словарь, М.: Сов. энциклопедия. 1980. -1600с.

8. «Философия Джона Локка», под ред. профессора Асмуса В.Ф., изд-во московского университета, 1960. -64с.

9. Хропанюк В. Н.«Теория государства и права», М.: ДТД, 1996.

10. Аверьянов В.Б. Содержание деятельности аппарата государственного

правления и его организационные формы. //Советское государство и

право. - 1988г.- №6

11. Азаркин Н.М. Монтескье. -Г., 1988г.

12. Венгеров А.Б. Теория государства и права. В 2-х частях. - Г., 1997г.

13. Вениславский Ф. Взаимодействие ветвей государственной власти как

принцип основ Конституционного порядка Украины//Право Украины. - 1998.

- №1

14. Общая теория государства и права /В ред. В.В.Копейчикова. - К. -

1997г.

15. Комментарий к Конституции Украины. / В ред. В.Ф. Опришка. - К. -

1996.

16. Конституция Украины. От 28 июня 1996 года. // ВВРУ. 1996. №30.

17. Хропанюк В.Н. Теория государства и права.- Г., 1996 г.

18. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. - Г., 1973 г.

19. Чиркин В.Э. Разделение властей: социальные и юридические аспекты.

//Советское государство и право. - 1990г.- №8

20.Чиркин В.Э. Элементы сравнительного государствоведения. -Г.,

1994г.

1. История политических и правовых учений, под общей редакцией В.С. Нерсесянца, М., 2002 г.

2. История политических и правовых учений, под общей редакцией Лейста Н.И., М., 2000 г.

3. История диалектики XIV – XVIII вв. под редакцией Каменского З.А., М., Мысль, 1989, 355 с.

4. Асмус В.Ф. Историко-философские этюды. М., Мысль, 1991, 318 с.

5. Культурология. История мировой культуры: Учеб. пособие для вузов/ А. Н. Маркова, Л. А. Никитич, Н. С. Кривцова и др.; Под ред. проф. А. Н. Марковой. – М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1995. – 224 с.

6. Политология: Уч. Пособие/Под. ред. А.А.Радугина. – М.: Центр, 1996. – с.28-62.

Характеристики

Список файлов курсовой работы