31687 (604873), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

З точки зору права раб вважався річчю і, природно, ніякими правами не володів ні з публічного, ні з цивільного права. Раби не могли служити в римських легіонах, не платили повинностей, оскільки не могли бути власниками майна. Вони взагалі не могли бути носіями будь-яких прав, не могли мати сім'ю. Зв'язок раба з рабинею, як, втім, і з будь-якої іншої жінкою, не визнавалася шлюбом, не породжувала ніяких правових наслідків. Діти, народжені рабинею, не підлягали батьківської влади. Сам раб як річ міг стати об'єктом будь-якого права (права власності, застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-який цивільно-правової угоди (купівлі-продажу, міни, майнового найму), цивільного спору. Якщо йому заподіяно каліцтво чи іншої шкоди, позов до кривдника пред'являв не раб, а його пан, як за заподіяння шкоди будь-якій іншій речі. Вигнання з будинку або відмову пана від раба не означав надання йому свободи, а лише зміну господаря, оскільки раба міг, як і всяку іншу викинуту річ, підібрати будь-який інший вільний. У період принципату робилися певні спроби, спрямовані на обмеження свавілля рабовласників, які, однак, не пом'якшували положення рабів, а тільки сприяли забезпеченню стійкості рабства.

І все ж раб був не просто річчю, а об'єктом, який володів розумом, часом неабияким, волею, вправністю, здатністю до творчості і т.д. Використовувати раба як просту фізичну силу, ігноруючи його інтелектуальні та інші людські якості, було нерозумно. Тому рабовласники поступово все частіше експлуатують саме ці його якості. Вони надають йому визначене майно для управління, спочатку простого, а потім все більш складного. Цьому сприяли дві обставини. З одного боку, рабовласники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєтки та інші об'єкти приватної власності, не завжди могли і бажали безпосередньо займатися господарськими справами. Все частіше ведення цих справ вони доручають рабам. З іншого боку, раби в таких дорученнях були дуже зацікавлені: по-перше, це полегшувало їх долю, по-друге, при обов'язковому веденні господарства вони могли розраховувати на певну прихильність пана і, по-третє, дбайливість і деякі комерційні здібності давали можливість рабу накопичити певні кошти для викупу свободи.

Одним словом, такі форми експлуатації рабів стали швидко поширюватися. Надання рабу певного майна для управління отримало назву «пекулій» [17, 259].

Експлуатація розумових здібностей раба - більш витончена, ефективна і прибуткова форма експлуатації. Проте вона породила певні наслідки. Для оперативного і більш ефективного управління наданими раба майном треба було дати йому певні права. Римське право пішло й на це. Раб, наділений пекуліем, отримав можливість укладати цивільно-правові угоди, за якими виникали певні права й обов'язки..

Спочатку раб міг укладати лише угоди, спрямовані на придбання, які його пана ні до чого не зобов'язували. Це не сприяло сталому розвитку господарського обороту, тому римське право робить наступний крок - надання рабу пекулія тепер означає згоду його пана прийняти на себе обов'язки, що випливають з договорів, укладених рабом. Таким чином, раб, наділений пекуліем, отримує можливість здійснювати юридичні дії, що обумовлюється його змістом, тобто укладати будь-які договори випливають з необхідності раціонально вести ввірене йому господарство з усіма випливаючими наслідками.

Юридична діяльність раба, обумовлена пекуліем, суворо регламентувалася, адже пан ніс відповідальність за договорами, укладеними рабом в межах пекулія і обумовлених змістом пекулія. Якщо раб укладав договір, що не охоплювався пекулієм, пан за таким договором не відповідав.

Раби могли отримати свободу від свого пана, що обставлялося низкою обмежень. Так, 20-річний пан не міг дарувати свободу рабові. Не можна відпускати на свободу раба молодше 30 років або затаврованого. Визнавалося нікчемним звільнення на шкоду кредитору - коли пану загрожувало стягнення на рабів, а він їх відпускав на свободу. У період принципату встановлені і кількісні обмеження відпустки рабів на свободу [9, 188].

Відпущений на свободу раб іменувався вільновідпущеником. Він купував правовий статус свого пана, який відпустив його на волю. Так, раб, відпущений на свободу римським громадянином, формально отримував статус римського громадянина, який, однак, не співпадав із статусом вільнонародженого римського громадянина. Такий вільновідпущеник називався лібертіном. Якщо ж раб отримував свободу з рук латина або перегрина, то його правовий статус визначався їх становищем.

Вільновідпущеник, що отримав статус римського громадянина, - лібертін - не міг одружитися зі вільнонародженою римської громадянкою аж до початку принципату, а заборона одружуватися з особою сенаторського звання збереглася до Юстиніана.

Вільновідпущеник знаходився в істотній залежності від свого пана: був зобов'язаний надавати йому всілякі послуги, у разі потреби платити грошове утримання не тільки колишньому патрону, але і його дітям, батькам, не мав права викликати його до суду, а отже, був абсолютно позбавлений судового захисту від свавілля. Після смерті вільновідпущеника-перегрина його майно переходило у спадщину до патрона.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеник обмежувався в праві служити в римських легіонах, а в I в. н.е. втратив право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

За часів республіки в Стародавньому Римі почала зароджуватися нова форма поневолення – колонат. Остаточне правове закріплення він отримав в умовах абсолютної монархії. Спочатку колони були дрібними орендарями землі. До того часу завершилися успішні загарбницькі війни, відповідно припинився приплив незліченних рабів. До того ж жорстока експлуатація, виснажлива праця, нелюдські умови життя і побуту, масові страти зумовили значну смертність рабів і низьку їх народжуваність. Разом з тим зростання земельних наділів, поява нових промислів, розширення і без того величезній території, збільшення челяді, яка обслуговує панів, вимагали робочих рук [16, 195].

Землевласники, у яких не вистачало рабів для обробітку землі, почали здавати свої наділи дрібними ділянками в оренду вільним людям, що потребують харчуванні. Ці дрібні орендарі стали називатися колонами.

Оренда виявилася вигідною обом сторонам. Колони, прагнучи забезпечити сім'ю харчуванням і виплатити орендну плату, добре обробляли землю, домагалися отримання високих врожаїв. Їх праця була значно більш продуктивним підневільної рабської. Землевласники отримували великі доходи від здачі землі в оренду. Колонат швидко розвивається. Орендна плата встановлюється як у грошовій, так і в натуральній формах.

Колонат не є чисто римським продуктом суспільного розвитку. У Єгипті і Азії подібні відносини виникли вже давно і були запозичені Римом. Однак у Римі джерелом колоната був також рабський пекулій, за яким добре працюючі на переданій в пекулій землі раби отримували свободу, але навічно прикріплялися до тієї землі [16, 211].

За таких же умовах орендар-колон юридично залишався незалежним, міг у будь-який час розірвати договір і піти в інше місце. Але орендарями, як правило, ставали бідні верстви населення, не мали у своєму розпорядженні достатні кошти для успішної обробки землі. Землевласники надавали їм позики, але на таких умовах, щоб колони не змогли їх погасити вчасно. Погіршували становище часті неврожаї. Так виникали недоїмки в платежах. Поступово колони потрапляють в економічну залежність від орендодавців. Колон не може залишити орендується ділянку, не розрахувавшись з боргами, але розрахуватися теж не може. Фактична економічна залежність перетворюється в юридичну. Її посилює нова податкова реформа, за умовами якої податки на землю нараховуються з урахуванням колони. Залишення колоном землі зменшує доходи землевласника, який тепер всіляко прагне закріпити колони, навіть переманює у інших. Для перешкоджання втечам у 322 р. був прийнятий закон, що забороняв колону самовільно залишати орендується ділянку. У 357 р. новий закон заборонив землевласникові відчужувати земельні наділи без приписаних до них колони. Так завершилося правове оформлення закріплення колонату. У результаті з'явилася нова група залежних людей, не позбавлених певної правоздатності, але досить обмежених у її здійсненні. Якщо колон самовільно залишав землю, землевласник допомогою віндікаціонного позову міг витребувати його назад, тобто правове становище колона мало чим відрізнялося від раба. Проте колони не були рабами. Формально юридично вони залишалися вільними, але прикріпленими до землі. Колони - попередники кріпаків, а колонат - зародок феодалізму. Не тільки сам колон, але і його діти вважалися приписаними за даною ділянкою. Колонат став спадковим. Зростає і особиста залежність колони від землевласників, які творили над ними суд і розправу безконтрольно. Колонат, фактично, став основою для створення феодальної форми власності.

Висновки

Рабовласницьке суспільство досягло найбільш високого рівня розвитку саме у Стародавній Греції і Стародавньому Римі. В історичній науці рабовласницьке суспільство прийнято називати античним. В цих країнах у надзвичайно великих темпах розвивалась і застосовувалась рабська праця і рабство набуло форм класичного, всеохоплюючого явища, особливо у виробничий сфері. Рабство в античних державах стало основою всієї системи виробництва і виробничих відносин. Саме це і пояснює поділ античного суспільства на вільних та невільних.

Суспільство у Стародавній Греції поділялося на три основні групи. До першої групи належали громадяни міст-полісів – найбільш правоздатне населення. Вони складали менш ніж третину від усього населення, але враховуючи свій прівелейований стан, фактично панували над іншим населенням. Прошарок між ними та рабами складали метеки – особи, що хоч і постійно проживали на території Греції, але не вважалися громадянами. Їхній обсяг прав був значно вужчий, а отримати громадянство метеку було вкрай складно. Ще гірше становище було у іноземців, які ще не були натуралізовані у Греції, тому їхній обсяг прав був ще меншим за метеків. Цілковито безправною групою були раби, які не розглядалися як суб’єкти правовідносин, а лише як речі цивільного обігу. Держава прикладала усіх зусиль, щоб раби залишалися у своєму безправному становищі. Єдиним шансом для раба отримати волю було набуття статусу вільновідпущеника, який давався або паном, або державою за визначні заслуги. Існували й інші категорії залежних робітників, які хоч і формально вважалися вільними, перебували в фактичній залежності від інших осіб. До них належали землероби, подібні до спартанських ілотів. Вони вважалися не менш важливою виробничою силою, ніж раби, а тому держава аналогічним чином прагнула не допустити надання ним повного обсягу правоздатності.

На аналогічних засадах було побудовано суспільство у Стародавньому Римі. Авторитет та розвиненість права у Римі лише посилила цю соціальну нерівність, надійно закріпивши її у законодавстві. Громадяни Риму користувалися повним обсягом правоздатності, як і громадяни Стародавньої Греції. Проте інше населення було поділено на більшу кількість класів. Так, особи, що вважалися вільними, проте не мали громадянства, представляли дві групи населення – латинів та перегринів. Якщо перші були жителями регіону Лаціум, який знаходився у безпосередній наближеності до Риму, то перегрини представляли усі народи, підкорені Римом. Згодом обом категоріям було надано громадянських прав, але до цього кожен з них мав не лише звужений правовий статус, а й власну систему права, що значно ускладнювала процес захисту своїх прав. Раби у Стародавньому Римі аналогічно вважалися лише річчю. Проте, на відміну від Греції, правовий статус рабів з плином часу покращувався. Так, раб міг мати у власності певне майно, здобуте з дозволу пана (пекулій). Раби також отримували більшій, ніж у Греції обсяг прав у випадках, коли ставали вільновідпущеними. Аналогічно спартанським ілотам, в Римі існувала особлива залежна категорія населення – колони. Незважаючи на офіційну волю, законодавчо вони були закріплені за своїми ділянками, що робило неможливим зміну місця проживання та правового статусу на більш вигідний. Подібна форма поневолення вільних людей стала основою для подальшого виникнення феодалізму.

Таким чином, ми бачимо, що суспільні лади Стародавньої Греції та Риму є дуже подібними. Зумовлена така схожість, перш за все, особливим характером рабовласницького устрою держави, за я кого не могло бути іншого розподілу. І незважаючи на регулярні реформи, рабство в античному світі збереглося до останніх днів його існування, аж доти, доки Рим остаточно не пав під натиском варварів, а суспільство не перейшло у нову епоху – епоху Середньовіччя та феодального господарювання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1. Законы ХІІ таблиц: [Электронный ресурс] / OKpravo / Правовые памятники / Законы ХІІ таблиц. – Режим доступа к документу.: http://www.okpravo.info/pam/7.htm

2. Дигесты Юстиниана: [Электронный ресурс] / OKpravo / Правовые памятники / Corpus juris civilis. – Режим доступа к документу.: http://www.okpravo.info/pam/8.htm

3. Борисович М.М. История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособие. - М.: Юриспруденция, 2007.-352 с.

4. Глиняный В.П. История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособие. - Х.: Одиссей, 2007. - Ч. 1.-2007.-872 с.

5. История государства и права зарубежных стран: Учебник: В 2 т./ Отв. ред. Н.А. Крашенниникова, О.А. Жидков.-3-е изд., перераб. и доп. - М.: НОРМА, 2005.- Т.1: Древний мир и Средние века.-2005.-720 c.

6. История государства и права зарубежных стран: Ученик/ Под ред. Н.В. Михайловой.-М.: ЮНИТИ,2008.-559 с.

7. Косарев А.И. История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов.- М.: НОРМА, 2002. - 464 с.

8. Макарчик В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посiбник.-К.: Атiка,2007.-624 с.

9. Немировский А.А. История раннего Рима и Италии – СПб: Слово, 1999. -451 с.

10. Подопригора A.A. Основы римского гражданского права: Учеб. пособие для студентов юрид. вузов и факультетов, — 2-е изд., перераб. — К.: Вентури, 1995. — 288 с.

11. Прудников М. Н. История государства и права зарубежных стран. – М.: ЮНИТИ, 2008. – 543 с.

12. Рубаник В. Є.Лекції з історії держави та права зарубіжних країн: Навч. посібник.-Х.: Консум,2003.-528 с.

13. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн. – Х.: Право, 1999. – 416 с.

14. Установ В.Е.История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособие.-М.: Элит,2007.-264 с.

15. Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб.-К.: Каравелла, 2003. - 480 с.

16. Штаерман Е. История крестьянства в древнем Риме – М: Наука, 1996. -351 с.

17. Яковлев В.Н. Древнеримское и современное гражданское право России. Рецепция права: Учеб.пособие, 2-е изд., перераб и доп. – Ижевск: УдГУ, 2004. -502 с.

Характеристики

Список файлов курсовой работы