31687 (604873), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Суспільне становище цих категорій працівників визначалося тим, що вони не вважалися власністю окремих осіб, мали господарство, сім'ю і обробляли ділянки землі своїми силами. Але разом з тим ці працівники перебували в подвійній залежності - від держави і приватних осіб, на користь яких вони повинні були виробляти відрахування зі своїх доходів. Так, наприклад, у Спарті кожен спартіат отримував від держави ділянку землі (клер) з кількома господарствами ілотів. За відомостями Плутарха, на утримання спартіата надходило 70 медимнів, а на спартанку - 12 медимнів ячменю і певну кількість вина, олії, сушених фіг, сиру та інших продуктів.
Ілоти господарювали на своїх ділянках самостійно, спартіати не втручалися в процес виробництва. Під час військових походів ілоти супроводжували своїх спартіатов, використовувалися як слуг і у важких ситуаціях як легкоозброєних воїнів. Ілоти вели натуральне господарство, жили у сільських селищах відособлено. Їх побут відрізнявся від побуту сільськогосподарських рабів, зайнятих в помістях. Окремий спартіат - господар переданих під його владу ілотів та членів їх сімей - не мав права карати, тим більше вбивати своїх ілотів. Але в Спарті сама держава проводило проти ілотів так звані крипт. Загін спартіатов одержував завдання таємно здійснити напад на то чи інше селище ілотів і знищити найбільш сильних з них. Ці таємні вбивства, санкціоновані владою, так само, як право розподілу земельних ділянок з сидячими на них ілотів, дозволяють розглядати спартанську державу як власника ілотів, закріплених за земельними ділянками та наданих у володіння спартіатов.
ГЛАВА 3. правове становище населення в стародавньому римі
2.1 Правове становище римських громадян.
Згідно з головним принципом давньоримського права, тільки римський громадянин - civis Romanus - користувався захистом права. Тому тільки civis Romanus міг бути членом римського суспільства і суб'єктом прав. Кожного негромадянина, кожного іноземця найперше вважали ворогом, який стоїть поза правовим спілкуванням і якого можна захопити в полон і перетворити в раба. Таке відсторонення іноземців від правового спілкування торкалося не тільки прав політичних, але й цивільних. Правовим захистом користувалася лише та особа, яка була римським громадянином. Ось чому стан громадянства для римських юристів був неодмінною умовою повної цивільної правоздатності. Слід зазначити, що поняття «римський громадянин» не є тотожним поняттю "фізична особа", яке застосовується у приватному праві: у відносинах публічного права римлянин виступав як специфічний суб'єкт – civis optimo jure [17, 251]. Для визнання за особою стану римського громадянства необхідна була наявність сукупності вимог: належність до римської громади, особиста свобода, наявність певного сімейного статусу, досягнення певного віку.
Належність до римського громадянства означала для того, хто його мав, не лише можливість користування правами, а й одночасне обтяження публічними обов'язками. Втім, ці обтяження діяли протягом певного періоду часу і до того ж навіть у цей час могли бути скасовані чи пом'якшені за наявності певних умов. Публічна правоздатність, за загальним правилом, наставала з 17 років. А після досягнення віку 60 років громадянин міг бути звільнений від особистих повинностей. Звільняло від загальних публічних повинностей також виконання обов'язків магістрату і сакральних функцій на деяких жрецьких посадах.
На підставі приписів природного права римське громадянство встановлювалося: шляхом народження від батьків, які перебувають у законному римському шлюбі; шляхом усиновлення, здійсненого повноправним римським громадянином відповідно до вимог норм права і закріпленого спеціальною процедурою; внаслідок звільнення з рабства. При цьому розрізняли звільнення колишнього римського громадянина і звільнення раба, що не належав до римської громади. У першому випадку йшлося про повне відновлення статусу римського громадянства. У другому випадку права римського громадянства надавалися в повному обсязі тільки при додержанні спеціальних вимог.
На підставі безпосередніх приписів публічного права римське громадянство встановлювалося: шляхом індивідуального присвоєння статусу громадянина Риму за особисті заслуги перед римським народом; шляхом надання статусу римського громадянства жителям певного міста, провінції або якійсь категорії підданих Риму; шляхом придбання особою на сплатній основі (купівлі) статусу римського громадянства; у результаті вислуги 20 років і більше у Римській армії. Необхідною умовою набуття status civitatis у період республіки було обов'язкове проживання претендента на римське громадянство у Римі та входження його до однієї з територіальних одиниць римської громади (трибу). Пізніше, у класичний період розвитку римського права, ця вимога набула факультативного характеру[17, 254].
Римське громадянство втрачали в таких випадках: зі смертю особи, через продаж у рабство, особи, узяті в полон, засуджені до тяжкого кримінального покарання або вигнання з Риму.
Римський громадянин мав такі права у галузі публічних правовідносин:
1) право участі у зборах, зібраннях та організаціях;
2) право участі у голосуванні на зборах державного значення відповідно до свого майнового цензу;
3) право оскарження рішень магістратів (посадових осіб) до народних зборів – або безпосередньо, або через трибунат;
4) право обіймати посади магістратів, виконувати військові, адміністративні, судові та інші функції відповідно до вимог закону та традицій, що склалися у галузі забезпечення публічного правопорядку.
Публічні обов'язки римського громадянина передбачали:
1) обов'язок підлягати майновому цензу, тобто подавати відомості для обчислення майна і прибутків;
2) обов'язок мілітарної служби (крім тих громадян, що були звільнені від цього обов'язку);
3) обов'язок сплати мита при вчиненні певних юридичних дій, а також обов'язок внесення спеціального податку, що стягувався у разі виникнення надзвичайних державних потреб;
4) обов'язок володіння (посідання) землями підкорених народів та раціонального їх використання;
5) обов'язок реалізовувати право зібрань, додержуючись встановлених публічними нормами правил (проводити їх у визначених місцях, тільки у певні дні, протягом світлої частини доби тощо) [10, 132].
Крім того, наявність статусу римського громадянства, що було передумовою публічно-правової правосуб'єктності, водночас слугувала умовою виникнення та існування сукупності суб'єктивних прав у галузі приватних відносин: права укладення законного римського шлюбу (Jus conubii), права здійснювати батьківську владу в родині (patria potestas), права бути учасником торгового обігу (Jus comercii), право подавати законні позови (legis actiones) відповідно до jus civile.
Слід взяти до уваги, що обсяг прав та обов'язків, який випливав з римського громадянства, залежав від релігійного становища особи, а також від належності до чоловічої або жіночої статі. У дохристиянському Римі недодержання вимог поганської (язичницької) релігії з необхідністю тягло осуд суспільства (turpitude) із загальними для цієї санкції правовими наслідками (обмеження права обіймати почесні посади тощо). Після визнання у добу імперії християнства пануючою релігією при визначенні належності до римського громадянства малося на увазі й обов'язкове сповідання тільки християнського віровчення. Відповідно язичники, єретики, а також ті, хто належав до інших конфесій (іудеї тощо) не могли користуватися правами римського громадянина.
Таке саме обмежувальне тлумачення прав римського громадянства було пов'язане зі статевою належністю фізичної особи. Жінки формально мали римське громадянство. Проте зміст публічних правовідносин за їхньою участю був іншим, набагато вужчим, ніж тих, де суб'єктами були чоловіки. Жінки не користувалися виборчими правами, не могли бути обрані магістратами. Вони, за загальним правилом, взагалі не виконували ніяких публічних обов'язків. Крім того, вони, за винятком жриць культу Вести, а пізніше черниць, не підлягали відповідальності за публічні правопорушення і злочини, не могли самі звертатися за судовим захистом. Отже, можна вважати, що жінки-громадянки Риму були скоріше "номінальними суб'єктами" публічного права [17, 258].
2.2 Правове становище осіб, які не були громадянами Риму. Латини та перегрини
Латинами визнавалися найдавніші мешканці регіону Лаціум та їх потомство. Потім правовий статус латина стали надавати деяким італійських громадам і за межами Лаціуму. Після того як в I ст. до н.е. римське громадянство поширилося на всю Італію, статус латина залишився лише за населенням позаіталійскіх громад або провінцій, яким він надавалася особливими актами Римської держави.
Статус латина також набував раб, якого відпускав на свободу пан-латин або римський громадянин, але за умови надання вільновідпущенику цього статусу. Таким чином, статус латина отримує певну юридичне значення і відповідне оформлення. Набувається він в результаті:
а) народження в родині латинів, при цьому діють ті ж правила, що і для римських громадян: статус шлюбного дитини визначається за статусом батька, народженої поза шлюбом - за статусом матері;
б) присвоєння статусу латина актом державної влади;
в) добровільного переходу римського громадянина до числа латинів з метою отримання земельного наділу;
г) звільнення з рабства паном - латином або римським громадянином, але за умови надання правового статусу латина [17, 261].
За законом Юніана до становища латинів прирівнювались деякі види вільновідпущеників, яких називали за назвою закону - latini Juniani. Однак їх юридична правоздатність мала одну суттєву відмінність: на випадок смерті вони не мали права розпоряджатися своїм майном за заповітом, ані передавати його своїм дітям у спадщину за законом - їхня спадщина переходила до попереднього рабовласника.
Правове становище латинів істотно відрізнялося від римських громадян. Латини користувалися обмеженими правами в публічно-правовій сфері. Вони користувалися лише правом голосу, проте не могли займати виборні посади магістратів. Однак вони мали такі ж права торгувати і вступати в шлюб, як і римські громадяни. Латини колоніальні володіли лише правом торгувати, a а правом вступати у шлюб - тільки в тому випадку, якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню цілої общини. Право на звернення до суду за розв'язанням майнових спорів, а також порядок судочинства був для всіх латинів таким же, як і для римських громадян.
У цивільно-правовій сфері латини за правовим статусом наближалися до римським громадянам, проте далеко не всі. Основна частина латинів - жителі Лаціуму, також як і римські громадяни, володіла правом вступати в шлюб і правом торгувати. Решта латини - раби, відпущені на волю і отримали статус латина (вони називалися «латини Юніана» за назвою закону, який надав їм цей статус), - не володіли правом вступати в шлюб, заповісти своє майно, успадковувати його згідно із законом. Після смерті такого латина його майно переходило до пана, який надав йому свободу. Зобов'язання ж померлого до пана не переходили, тобто латіни «жили як вільні, мерли як раби».
При бажанні латини могли порівняно легко придбати римське громадянство. Воно надавалося чинності загальних постанов Римської держави, що привласнювали його цілим категоріям латинів за певних обставин. Переїхавши на постійне місце проживання в Рим, вони також отримували статус римського громадянина. Пізніше це призвело до різкого зменшення чоловічого населення в містах Лаціум. Тому було встановлено правило: переїжджаючи до Риму, латин зобов'язаний залишити на місці колишнього місця проживання чоловіче потомство [9, 187].
Права римського громадянина отримували також латини, обрані у своїх громадах на посади магістрів або сенаторів. Латини Юніана могли отримати римське громадянство тільки за особливі заслуги перед Римською державою. Але вже в I ст. до н.е. все населення Італії мало правовий статус римського громадянина.
До такої категорії населення, як перегрини, належали сусідні з Італією скорені Римом народи Вони не зверталися в рабство і не отримували правового статусу римського громадянина. У найдавніші часи це були вороги (hostes), які не користувалися правовою охороною з боку Римської держави. Проте з плином часу, змінами в соціально-економічному житті римського суспільства гостес поступово утворюють самостійну групу вільного населення і отримують правовий статус пригорнув.
Статус перегрина набував також дитина, народжена в сім'ї пригорнув або перегринкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин міг бути позбавлений звання і висланий в місця проживання пригорнув, де отримував їхній статус.
Перегрин політичними правами римських громадян не володіли, хоча були підданими Риму. В області цивільно-правових відносин вони керувалися власним національним правом. Формальною підставою для цього був закон про провінції, що встановлює для неї особливий правовий режим. Таким чином, склалася різноманітна система правового регулювання майнових відносин у різних провінціях, до того ж не було загальної правової основи для контакту з Римом в цій сфері. Зазначені фактори утруднювали нормальний розвиток цивільного обороту між самими перегринами, та перегринами і римськими громадянами. У їх усунення неоціненну роль зіграв перегринський претор. Саме він у творчому союзі з міським претором копітко виловлював найцінніший досвід правової культури інших народів, узагальнював його і заломлювати в практичній діяльності. Це було одним з найбагатших джерел правової мудрості, відбитий в правотворчої діяльності преторів.
Перегринам в окремих випадках надавалося римське громадянство. Так, за особливі заслуги перед Римським державою окремим перегринам або навіть групам скаржився цей статус. Найчастіше Римське держава надавала його групам пригорнув спеціальним актом державної влади з певних політичних, економічних, інших міркувань, наприклад, з метою поповнення воїнами римських легіонів, в яких, як відомо, могли нестимуть службу Тільки римські громадяни.
На початку III ст. всі відмінності в правовому становищі різних категорій вільного населення втратили своє значення. У 212 р. н.е. імператор Каракала розповсюдив статус римського громадянина на всіх підданих величезної імперії, що пояснювалося швидше фіскальними міркуваннями, ніж політичними. Як би там не було, але все населення Римської імперії стало її громадянами. Залишилися тільки деякі обмеження. Так, що прибувають на територію Римської держави іноземці, не є підданими Риму, залишалися на положенні перегринів (варвари, слов'яни, германці та ін), як і піддані Риму, які вчинили певні злочини. Тим не менш, надання статусу римського громадянина всьому населенню Риму формально зрівняло усі категорії вільного населення Риму, усунувши розмежування на громадян та негромадян [9, 372].
2.3 Правове становище рабів та наближених до них категорій населення
Напередодні утворення і на початку існування Римської держави рабство мало патріархальний характер: раби були нечисленними, жили в сім'ях господарів, разом з ними працювали. Проте в III ст. до н.е. внаслідок постійних завойовницьких війн кількість рабів зростає, і їхня праця використовується у щораз ширших масштабах. Раби перебували у приватній і державній власності. Способи встановлення рабства були такі: військовий полон або захоплення чужої людини, належної до общини-міста чи держави, не пов'язаної з Римом жодним договором, народження від рабині, навіть якщо батько був вільним (окрім випадку усиновлення ним цих дітей), купівля рабів за кордоном, у стародавньому праві — продаж римського громадянина у рабство (за межі Римської держави) у випадку скоєння особливо тяжких злочинів або віддання в рабство при несплаті боргів [17, 258].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
