1273 (599296), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

У банківській практиці ризик визначають як вартісне вираження ймовірності події, що спричиняє фінансові втрати. Оскільки повністю уникнути ризиків неможливо, ними можна і потрібно управляти, знаходити ефективні методи та інструменти, які б забезпечили їх мінімізацію. Процес управління ризиками є системним і пов’язаним із виявленням та аналізом ризику, розробкою і вжиттям необхідних заходів щодо його зниження та ефективного моніторингу [17, 39].

В умовах жорсткої конкуренції банки зазнають впливу багатьох видів ризику.

Огляд економічної літератури свідчить про застосування різних підходів до їх класифікації, а найпоширенішим є поділ ризиків на зовнішні та внутрішні (залежно від сфер виникнення та можливостей управління) [8, 453]. До зовнішніх належать ризики, не пов’язані з діяльністю банку чи конкретного клієнта, а до внутрішніх – ті, що виникають безпосередньо у зв’язку з діяльністю конкретної банківської установи. При цьому одним із основних джерел ризику для будь-якого фінансового інструменту є ризик зміни ринкових процентних ставок, або процентний ризик, який вважається одним із основних внутрішніх ризиків. Це пов’язано з тим, що динаміку процентних ставок складно прогнозувати і їм властива мінливість, тому зростаючий процентний ризик перетворюється на головне джерело банківського ризику взагалі.

З іншого боку, процентний ризик за своєю природою є спекулятивним, адже зміни процентних ставок можуть спричиняти як прибутки, так і збитки.

Мінливість процентних ставок та збільшення числа банківських продуктів, які відображаються в балансі та поза ним, обумовили те, що управління процентними ризиками стало важливою складовою банківського управління загалом. У зв’язку із цим органи, які регулюють і контролюють банківську діяльність (передусім Національний банк України), повинні приділяти більше уваги оцінці процентного ризику, на який наражаються українські банки, що є особливо актуальним у світлі останніх рекомендацій Базельського комітету щодо вимог до капіталу банку з урахуванням ризику.

Виділяють такі види ризику зміни процентної ставки:

1. Ризик зміни вартості ресурсів, який виникає через різницю в строках погашення (для інструментів із фіксованою процентною ставкою) та переоцінки розміру ставки (для інструментів зі змінною процентною ставкою) банківських активів, зобов’язань і позабалансових позицій. Цей вид процентного ризику впливає на доходи банку та вартість його інструментів, є невід’ємною частиною банківської діяльності і вважається доволі непередбачуваним. Протидією зростанню такого ризику є встановлення лімітів відповідно до рівня ризику, обсягу портфелів банку та видів його діяльності;

2. Ризик зміни кривої дохідності, який виникає через зміни в нахилі та формі кривої дохідності. Даний вид ризику може мати негативний вплив на доходи банку та його економічну вартість. Банк може застрахувати свій стан від паралельних змін кривої дохідності. Наприклад, таким чином: довгу позицію облігацій із терміном погашення 10 років хеджувати короткостроковою позицією векселів того ж емітента з терміном погашення 5 років, хоча можливість збитків при цьому цілковито не усувається;

3. Базисний ризик, що виникає через відсутність достатньо тісного зв’язку між коригуванням ставок, отриманих та сплачених за різними інструментами, всі інші характеристики яких щодо переоцінки є однаковими;

4. Ризик права вибору, пов’язаний із наявністю права відмови від виконання угоди (тобто з реалізацією права вибору). Мова йде про безстрокові депозиті інструменти, що дають право вкладникам вилучати свої кошти; кредити, які позичальники можуть погасити достроково без штрафних санкцій, а також різні види облігацій і векселів із правом дострокового викупу [6, 175].

У зарубіжній практиці стратегії управління процентним ризиком надають важливого значення. Цим займаються спеціальні банківські комітети (зокрема, комітет з управління активами та пасивами [6, с. 178]), основна мета діяльності яких – захистити прибуток банку від негативного впливу різких коливань процентної ставки.

Управління процентним ризиком передбачає застосування різноманітних методик та дій, спрямованих на зменшення ризику втрати власних коштів унаслідок несприятливих змін процентних ставок. Серед методик аналізу та контролю можна умовно виділити комплексні методи (тобто методи, в рамках яких можуть бути реалізовані внутрібанківські системи аналізу й контролю ризику процентної ставки), а також власне методи аналізу й методи контролю. Найвідомішими комплексними методами є аналіз і контроль ґепу та дюрацій.

Найпростіший і найпоширеніший метод аналізу ризику процентної ставки – метод ґепу (GАР – від англ. розрив, дисбаланс) – ґрунтується на виділенні чутливих (до процентних ставок) вимог і зобов’язань банку (включаючи позабалансові позиції). Керування ґепом полягає в утриманні відношення ґепу до загальних активів у заздалегідь заданих межах. Якщо банк спроможний спрогнозувати з високим ступенем упевненості загальний напрямок руху ставок (їх зростання або падіння), варто вибрати межі одного знака. Якщо рух кривої прибутковості важко передбачити, слід вибрати межі різного знака. Це пов’язано з тим, що банк із позитивним (негативним) ґепом одержить додатковий прибуток при зростанні (падінні) ставок та (з однаковою ймовірністю) одержить прибуток чи зазнає збитків у разі, коли рух ставок буде абсолютно не передбачуваним. Наприклад, аналізуючи за опублікованими в 2004-2006 роках даними (табл. 3.1) узагальнені індикатори процентного ризику українських банків, можна зробити висновок, що збереження негативного ґепу протягом аналізованого періоду (коефіцієнт ґепу, відображений у пункті 3 табл. 3.1, менший від одиниці) дало змогу банкам одержати додатковий прибуток (про що свідчить позитивна динаміка рівнів чистої процентної маржі, чистого спреду та рентабельності активів – див. пункти 4, 5, 6) за умови загального зниження рівнів основних процентних ставок (пункти 7, 8, 9).

Таблиця 3.1

Аналіз індикаторів процентного ризику, на який наражалися українські банки протягом 2004-2006 років

№ п/п	Назва показника	За 2004 рік	За 2005 рік	За 2006 рік	Відхилення від попереднього року (+;-)
					2005 р.	2006 р.
1.	Чутливі до змін процентних ставки активи (надані кредити, вкладення у цінні папери), тис. грн.	105354	170723	284154	65369	113431
2.	Чутливі до змін процентної ставки пасиви (зобов’язання банків), тис. грн.	115927	188427	297613	72500	109186
3.	Коефіцієнт ґепу (Рядок 1/Рядок 2) – оцінка процентної позиції	0,909	0,906	0,955	-0,003	0,049
4.	Рентабельність активів, %	1,07	1,31	1,61	0,24	0,30
5.	Чиста процентна маржа, %	4,90	4,90	5,30	0,00	0,40
6.	Чистий спред,	5,72	5,78	5,76	0,06	-0,02
7.	Рівень облікової ставки НБУ на кінець року)	9,0	9,5	8,5	0,5	-1,0
8.	Рівень середньозваженої процентної ставки за наданими банками кредитами	15,2	14,6	13,6	-0,6	-1,0
9.	Рівень середньозваженої процентної ставки за залученими банками депозитами	7,4	8,0	7,0	0,6	-1,0

Зважаючи на загальні тенденції українського ринку, можна прогнозувати подальше зниження процентних ставок та наближення їх до світового рівня. За таких умов українським банкам бажано зберігати негативне значення їх ґепів за рахунок: скорочення термінів зобов’язань, зростання частки кредитів із фіксованою ставкою, збільшення термінів вкладень у цінні папери та їх загального обсягу (особливо з фіксованими ставками) тощо. У цілому основною перевагою розглянутого вище методу є те, що він дає змогу отримати єдиний числовий результат на основі нескладних математичних розрахунків, що допомагає оцінити загальні обсяги і тенденції процентного ризику. Щоправда, цю модель неможливо використати для повного якісного і кількісного дослідження процентного ризику, оскільки вона є статичною, враховує чутливість доходів лише поточного періоду, нехтуючи невідповідності, що впливають на середньо- та довгострокові позиції (навіть за умови розрахунку кумулятивного ґепу, який зв’язує декілька часових інтервалів), а також не враховує змін характеристик різних позицій у межах одного часового інтервалу, тобто припускає, що всі вимоги і зобов’язання переоцінюються і погашаються одночасно, таким чином повністю ігноруючи базисний ризик. Крім того, динаміка структури балансу та процентного прибутку не може бути повністю проаналізована на основі статичної моделі.

Загалом модель управління ґепом доцільно використовувати для дослідження різних сценаріїв змін процентних ставок відносно статичних моделей розриву балансу банку. А саме, виходячи з лімітів на відносний ґеп (коефіцієнт ґепу), можливе встановлення системи операційних лімітів окремо за видами інструментів. При встановленні цільового значення й лімітів ґепу слід мати на увазі інерційність структури балансу банку. Оскільки різка зміна відносного ґепу вважається неможливою, не слід вибирати цільове значення ґепу дуже високим навіть в умовах абсолютної передбачуваності руху ставок на короткостроковий період.

Ще одним комплексним способом аналізу процентного ризику є метод аналізу дюрацій (дюрація – середньозважений за сумою термун погашення фінансового інструменту), який ґрунтується на їх здатності відображати чутливість поточної вартості фінансового інструменту до зміни процентних ставок: чим більша дюрація фінансового інструменту, тим чутливіша його поточна вартість до зміни ставки (за інших однакових умов). Різниця між середньою дюрацією активів і пасивів на кожному часовому інтервалі характеризує позицію, яку займає банк стосовно процентного ризику на даному інтервалі. При оцінці отриманих результатів необхідно враховувати, що активи й пасиви банку відрізняються за величиною у межах розміру власного капіталу. Із цієї причини як відносний показник позиції доцільно використовувати дисбаланс дюрацій, нормалізований на величину власного капіталу банку. Як абсолютну оцінку процентного ризику приймають можливу зміну економічної вартості банку в результаті процентного стрибка.

Керування дюраціями (контроль за дюраціями) аналогічне контролю за ґепом і полягає у встановленні цільового значення та лімітів на нормалізований дисбаланс дюрацій чи на відношення дюрацій активів до дюрацій пасивів. Слід мати на увазі також інерційність структури вимог і зобов’язань. Незважаючи на переваги моделі, про яку йдеться, вона майже не використовується банками у повному обсязі. Це пов’язано з тим, що зазначеною моделлю не враховується базисний ризик і тому для підтримки необхідного співвідношення середньозважених термінів погашення активів та зобов’язань необхідно часто видозмінювати баланс та регулювати його за допомогою хеджування чи зміни інвестиційної стратегії.

Отже, комплексні методи оцінки процентного ризику – управління ґепом та дюрацією – мають низку недоліків, а саме: точність аналізу невисока, особливо на довгостроковий період та за умови великих змін процентних ставок; майже повністю ігнорується базисний ризик; не враховується залежність непроцентних прибутків від процентних ставок. З іншого боку, враховуючи простоту математичних моделей зазначених методів, вони можуть використовуватися для загальної оцінки процентного ризику та його величини, а також для управління процентним ризиком на основі визначення та встановлення системи лімітів. Ця оцінка дає змогу враховувати всі можливі джерела процентного ризику і відповідно зменшувати негативний вплив змін ринкових процентних ставок на доходи та економічну вартість капіталу банку (на основі методу дюрації).

Для детальнішого якісного і кількісного дослідження процентного ризику (насамперед базисного та ризику зміни кривої дохідності) доцільно використовувати методику моделювання. яка включає цілу групу різноманітних методів, базованих на детальному описі властивостей усіх або основних фінансових інструментів у портфелі банку, важливих у контексті процентного ризику і породжуваного грошового потоку (наприклад, метод ефективної границі). Моделювання може бути статичним і виконуватися, виходячи з наявної структури балансових і позабалансових вимог та зобов’язань у припущенні про припинення (починаючи з поточного моменту) операцій із залучення і розміщення коштів. Динамічне моделювання виконується, виходячи з наявної структури балансових і позабалансових вимог і зобов’язань, передбачуваних у майбутньому операцій із залучення й розміщення коштів.

Основою методів моделювання є опис усіх властивостей фінансових інструментів, що впливають на грошовий потік за цими інструментами. На основі такого опису з урахуванням передбачуваного руху процентних ставок (для динамічного моделювання) і передбачуваної зміни залишків на рахунках балансового і позабалансового обліку можливе моделювання з використанням спеціального програмного забезпечення. У результаті проведеного моделювання можливе одержання основних звітів за станом на зазначену дату (період) у майбутньому. Це дає банку можливість відстежувати зміни економічних показників діяльності банку за різних економічних умов і вибирати найприйнятніший для банку варіант, оцінювати ймовірність настання найгіршої ситуації та розробляти адекватний план дій. При цьому великі банки можуть створювати власні моделі, які найточніше враховують специфіку їх діяльності, а середні та малі – користуватися вже створеними моделями.

Серед основних недоліків методів моделювання – складність їх застосування, адже такі методи управління процентним ризиком передбачають розробку великої комплексної динамічної моделі балансу банку з урахуванням багатьох змінних (наприклад, паралельного руху кривої дохідності, обсягів, класифікованих за рівнем ризику активів, термінів їх погашення, структури зобов’язань тощо). Зазначене моделювання ставить досить високі вимоги до автоматизованої інформаційної системи банку, повноти і точності використаної інформації. Крім того, моделювання дуже залежить від зроблених припущень і точності оцінки ймовірності результатів, отриманих іншими методами. Тому до моменту отримання суттєвих позитивних результатів може минути більше часу, ніж прогнозується.

Для управління та мінімізації ризику зниження вартості ресурсів найприйнятнішим є метод хеджування процентного ризику. Хеджування (або передача ризику) виконується, як правило, на організованих фінансових ринках (біржах, в електронних системах торгівлі) чи на двосторонній основі. Захист від процентного ризику безпосередньо стосується таких похідних фінансових інструментів, як процентні ф’ючерси, опціони, свопи тощо.

Цей метод теж має певні недоліки, пов’язані зі складністю його застосування у довгостроковому періоді (через низьку ліквідність довгострокових похідних фінансових інструментів), а також із неможливістю врахування додаткових істотних ризиків, пов’язаних із використанням похідних інструментів.

Характеристики

Список файлов курсовой работы