16914 (596947), страница 5

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 5)

1) утворення фонду дрібної каси (одержання готівки з банку):

д-т Дрібна каса

до-т Кошти;

2) видача грошей із дрібної каси, оформлена ваучерами, в обліку не відбивається;

3) поповнення дрібної каси:

д -т Рахунку відповідних витрат

д - т/к - т Недолік / Надлишок коштів (якщо виявлено)

до - т Кошти

У Великобританії операції із дрібною касою враховуються трохи інакше.

1. У момент видачі готівки із дрібної каси:

д -т Рахунку відповідних витрат

до - т Дрібна каса.

1. При поповненні дрібної каси (на суму зроблених витрат)

д-д- т Дрібна каса

до - т Кошти.

4.2. Облік дебіторської заборгованості

Під дебіторською заборгованістю компанії (receivables – амер.; debt, debtors - англ.) розуміються зобов'язання покупців або інших контрагентів бізнесу перед компанією, наприклад по виплаті грошей за надання товарів або послуг. У цілому вони підрозділяються на поточну дебіторську заборгованість (current receivables), що повинна бути погашена протягом одного року або операційного циклу, і довгострокову заборгованість ( non-current receivables).

Звичайно дебіторська заборгованість у балансі представлена по перерахованим вище групах (видам):

рахунку до одержання (заборгованість по рахунках);

векселя до одержання;

дебіторська заборгованість, не пов'язана з реалізаційною діяльністю (як правило, у силу специфіки статей з детальною розшифровкою).

Рішення про порядок розташування різних видів дебіторської заборгованості в балансі й ступені деталізації цих статей приймає сама компанія.

Дебіторська заборгованість по рахунках оцінюється й відбивається у звітності по чистій вартості реалізації.

Рахунку до одержання (дебіторська заборгованість по рахунках) – це вид дебіторської заборгованості, що виникає при продажі товарів по «відкритому рахунку» без письмового зобов'язання покупця оплатити рахунок. При нормальних умовах гроші по рахунку повинні бути отримані протягом 30 - 60 днів, і дебіторська заборгованість існує в результаті надання продавцем короткострокового кредиту покупцеві.

На Заході дебіторська заборгованість широко поширена в результаті існування гнучкої системи численних знижок.

Знижки, надавані покупцеві, можна підрозділити на дві більші групи:

1. торговельні знижки (trade discounts) - це процентні знижки від базової (основний) ціни. При продажі йз знижкою рахунок виставляється на чисту суму (базова ціна за винятком знижки) і відповідно дебіторською заборгованістю зізнається чиста сума.

2. знижки за оплату в строк (знижки сконто) - це знижки залежно від строку оплати (cash discounts, sales discounts). Ці знижки пропонуються з метою розбудити покупця оплатити рахунок до закінчення застереженого строку платежу. Наприклад? продавець може вимагати оплатити рахунку протягом 60 днів. Однак при оплаті протягом 10 днів покупцеві надається 5%-ная знижка. Такі умови позначаються як «5/10, чистих 60» (5/10,net 60) або «5/10, п/60».

Саме знижки за оплату в строк створюють проблему визнання дебіторської заборгованості. Існує два методи відбиття цих знижок у бухгалтерському обліку.

1. Валовый метод (gross method) широко використовується на практиці. Суть його полягає в наступному: продаж і дебіторська заборгованість записуються на загальну (валову), без знижки, суму виставленого рахунку. Знижки будуть відбиватися тільки в тому випадку, коли оплата зроблена протягом періоду дії знижки.

2. Чистий метод, суть якого полягає в наступному: при первісному продажі дебіторська заборгованість записується за винятком знижок, тобто чисті суми, а в ситуації, коли покупець не використовує знижки, з'являється кредитовий рахунок «Загублені (упущені) знижки за оплату в строк» (Cash (Sales) Discounts Forfeited).

Проблема оцінки дебіторської заборгованості виникає в момент складання фінансової звітності. Для визначення чистої вартості реалізації необхідно оцінити, яка чиста сума грошей, яку можна одержати в результаті погашення дебіторської заборгованості по рахунках. Слід зазначити, що ця сума, як правило, відрізняється від юридично належної величини на суму безнадійної заборгованості.

Наявність безнадійного боргу являє собою втрату виторгу від продажу, або збиток, що вимагає відповідного зниження величини дебіторської заборгованості по рахунках (баланс) і зменшення прибутку (звіт про прибутки й збитки).

Існує два підходи, або методу списання безнадійних боргів.

Перший метод – метод прямого списання. Відповідно до цього методу, не робиться ніяких попередніх оцінок або записів безнадійних боргів. Вони відбиваються в той момент, коли точно з'ясовується, що даний рахунок не буде оплачений: збиток записується шляхом кредитування рахунку «Рахунку до одержання» і дебетования рахунку «Витрати на покриття безнадійних боргів».

Другий – метод нарахування резерву – ґрунтується на застосуванні двох варіантів розрахунку. У першому випадку виходячи з досвіду минулих років розраховують частку (відсоток) безнадійних боргів у загальному обсязі продажів (або в обсязі продажів певним покупцям) і застосовують цей відсоток (множать) до величини продажів поточного року (продажів певним покупцям), одержуючи в такий спосіб величину резерву на покриття безнадійних боргів і витрат, що списуються відповідно, поточного року. На цю суму робиться проводка:

д-т Витрати на покриття безнадійних боргів

до-т Резерв на покриття безнадійних боргів.

У другому випадку на основі досвіду минулих років розраховується відсоток безнадійних боргів у загальному обсязі дебіторської заборгованості по рахунках, що застосовується (множиться) до величини дебіторської заборгованості по рахунках поточного року.

Компанія може мати потребу в грошах до того, як буде оплачена її дебіторська заборгованість по рахунках. У цьому випадку вона може передати свою дебіторську заборгованість третій особі, «ліквідувавши» її в такий спосіб і одержавши за це певну суму грошей. Існують два найпоширеніші способи такої передачі.

Передача дебіторської заборгованості по рахунках у заставу.

У цьому випадку власник дебіторської заборгованості позичає гроші в якогось кредитора, виписуючи звичайний вексель і передаючи в заставу дебіторську заборгованість як забезпечення. Якщо він не може оплатити вексель до призначеної дати, то до кредитора переходить право конвертації відданої в заставу дебіторської заборгованості в гроші. У випадку «загальної передачі» вся дебіторська заборгованість служить забезпеченням векселя;

Існують також специфічні типи передачі, що обмовляють право збору грошей по дебіторській заборгованості по рахунках, плату за надавані послуги, кількість певних рахунків до одержання, які служать забезпеченням, і ін.

Продаж дебіторської заборгованості по рахунках.

Компанія може продати право на одержання грошей по дебіторській заборгованості факторній фірмі. Як правило, факторні фірми за свої послуги беруть комісію 1% і більше від суми дебіторської заборгованості, що здобувається. Факторна компанія може бути як нормальним елементом політики компанії в одержанні грошей по дебіторській заборгованості по рахунках, так і екстреним виходом при продажі певної частини дебіторської заборгованості по рахунках, у тому числі й безнадійної.

Продаж дебіторської заборгованості може здійснюватися без регресу, тобто без права зворотного викупу, і з регресом.

При продажі дебіторської заборгованості без регресу покупець бере на себе ризик одержання грошей і можливих збитків.

При продажі дебіторської заборгованості з регресом продавець гарантує покупцеві оплату у випадку, якщо дебітор відмовляється заплатити.

4.3. Облік запасів

Під запасами маються на увазі активи, які призначені для продажу протягом звичайного ділового циклу або для виробничого споживання з метою виготовлення й реалізації продукції. У торговельних підприємствах товарні запаси ( mer-chan-dizing inventory) відбиваються одним рядком; у виробничих фірмах існують три статті (відповідно й три рахунки) запасів: запаси сировини й матеріалів (raw materials inventory), запаси незавершеного виробництва ( work-in-process ( work-in-progress) inventory), запаси готової продукції (finished goods inventory). Ми будемо розглядати запаси в цілому, специфицируя категорії, лише коли це необхідно.

Існує дві можливі системи обліку запасів:

1. Система постійного обліку запасів (inventory system);

2. Система періодичного обліку запасів (inventory system).

При використанні періодичної системи обліку рахунок «Запаси» залишається незмінним протягом періоду, а всі надходження відбиваються на рахунку «Закупівлі» («Purchases»). Величина кінцевих запасів визначається шляхом інвентаризації (хоча в цьому випадку компанія може ввести паралельний облік кількості одиниць запасів).

Заключний запис періоду рахунку «Запаси» дебетується на величину кінцевих запасів, а рахунок «Собівартості реалізованої продукції» - на розраховану величину, і кредитується рахунок «Запасів» на величину початкового сальдо, а рахунок «Закупівлі» на суму запасів, що надійшли. Таким чином, рахунок «Закупівлі» має нульове сальдо, а на рахунку «Запаси» зникає початкове сальдо й з'являється нове (кінцеве), що у наступному періоді буде початковим.

При використанні постійної системи обліку запасів всі надходження відбиваються на рахунку «Запаси», а їхня реалізація (списання) відбивається по дебету рахунку «Собівартість реалізованої продукції» і кредиту рахунку «Запаси».

Із запасами зв'язана проблема оцінки їхньої вартості (собівартості), оскільки ціна на ті самі запаси варіюється протягом року.

Облікова практика західних компаній базується на припущенні, що надходження й продаж (відпустка у виробництво) запасів трактуються як потік стоимостей (cost flow), а не як потік фізичних одиниць (goods flow). Існує кілька загальноприйнятих методів оцінки кінцевих запасів.

Метод специфічної ідентифікації (specific identification me-thod) відповідно до якого точно відомо які запаси продані (відпущені у виробництво), а які залишилися. Цей метод на практиці використовується в основному в компаніях, що торгують дорогими штучними товарами, або в дрібних фірмах, оскільки в інших випадках його використання утруднене неможливістю визначення того, які саме товари продані. Крім того, застосовуючи цей метод, компанія із серійними товарами може маніпулювати зі своїм прибутком, продаючи при необхідності більше дорогі або більше дешеві одиниці запасів.

Метод середньої собівартості (average cost method) заснований на припущенні, що кожна одиниця запасів даного періоду має однакову середню вартість, що розраховується за період. Метод середньозваженої собівартості використовується при застосуванні системи періодичного обліку запасів.

При використанні системи постійного обліку запасів використовується метод «ковзної» середньої собівартості (moving average). У цьому випадку нова середня вартість (фактично - середньозважена) одиниці розраховується щораз, коли робиться закупівля. Використання методу середньої собівартості обумовлено в основному практичними, а не теоретичними причинами.

Суть методу ФИФО (FIFO – first-in – first-out) складається в припущенні, що запаси продаються в тім же порядку, що й закупаються: перший прийшов – перший пішов. Таким чином, кінцеві запаси складаються з останніх за часом закупівель, і для розрахунку їхньої вартості (собівартості) береться вартість останніх одиниць, що прийшли. Якщо застосовується метод ФИФО, то вартість кінцевих запасів і собівартість реалізованої продукції, отримані в результаті розрахунків при використанні системи постійного обліку запасів і системи періодичного

Використання методу ЛИФО при системі постійного обліку запасів дає інші результати, чим при застосуванні його для системи періодичного обліку. Різниця в результатах заснована на тім, що в першому випадку за базу розрахунку беруться всі закупівлі місяця, які зіставляються з вибуттям, а в другому випадку - останні закупівлі перед вибуттям.

Результатом застосування методу ЛИФО є максимально наближена до дійсності собівартість реалізованої продукції (оскільки в неї включені останні закупівлі по поточних ринкових цінах), менша в порівнянні з іншими методами оцінки величина чистого прибутку (за умови росту цін) і занижена оцінка величини кінцевих запасів у балансі.

Після того як визначена вартість (собівартість) конкретної величини запасів, вона повинна бути відбита в балансі. Компанії повинні відбивати її, відповідно до правила нижчої оцінки. Суть його полягає в тому, що в силу дії принципу обачності запаси оцінюються й відбиваються по найменшій з можливих стоимостей: ринковій ціні або собівартості (low of cost market - LCM). Оскільки по різних причинах ринкова ціна запасів може бути нижче їхньої собівартості, то виникає потенційний збиток, що повинен бути відбитий у даному періоді списанням запасів до ринкової ціни.

Різниця між собівартістю запасів і їхньою ринковою ціною списується двома методами: прямим (direct) і непрямим (indirect).

У першому випадку ринкова вартість запасів просто заміщає їхня собівартість і різниця прямо списується на собівартість реалізованої продукції; у другому - створюється контрактивный коригувальний рахунок «Знижки в результаті зниження ринкової вартості запасів» («Allowance to reduce inventory»). Використання прямого методу являє собою нормальну практику, непрямий звичайно використовується при істотній величині збитку. Списання на собівартість різниці між ринковою вартістю й собівартістю є безповоротним ( non-recoverable) і не реверсируется.

4.4.Облік короткострокових інвестицій

Короткострокові інвестиції ( short-term investments; marketable se-curities) – це інвестиції компанії в легкореалізовані ринкові цінні папери з метою приміщення тимчасово вільних коштів на строк менш одного року або операційного циклу (залежно від того, що триваліше). У балансі короткострокові інвестиції відбиваються в складі поточних (оборотних) активів.

У різних країнах до складу короткострокових інвестицій включаються різні види цінних паперів. Міжнародні стандарти їх не специфицируют, даючи загальне визначення легкореализуемости й продажу протягом одного року.

У США прийнята наступна класифікація інвестицій у цінні папери:

інвестиції в акції;

інвестиції в облігації.

Характеристики

Список файлов книги