176252 (596135), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Економічне реформування потребує здійснення ефективної і гнучкої регіональної політики. Важливою складовою цієї політики є програмування розвитку регіона наперед.

Під регіональною політикою слід розуміти, з одного боку, чітко опрацьовану в законодавчому аспекті практичну діяльність держави в усіх регіонах країни, а з другого, - соціально - економічну політику, здійснювану на базі загальнодержавного законодавства самими регіонами для досягнення тих чи інших регіональнизх і місцевих цілей і завдань.

Регіональну соціально - економічну політику можна визначити як сукупність таких економічних, правовоих та адміністративнро - організаційних засобів і методів, що органічно поєднують загальнодерджавні і місцеві інтереси, будучи спрямованими в кінцевому підсумку на повнокровний, рівноцінний та рівномірний розвиток регіонів і країни в цілому.

Стратегічною метою цієї політики має бути істотне підвищення життєвого рівня населення всіх регіонів на основі якісного поліпшення використання їх ресурсного потенціалу, принципово нових підходів до розвитку продуктивних сил, докорінного поліпшення екологічної обстановки.

При розробці регіональної політики слід враховувати два її вирішальних напрями. Незважаючи ні на які регіональні особливрості, відмінності в рівнях соціально - економічного розвитку регіонів держава, по-переше, покликана забезпечувати міжрегіональну єдність відтворювальних макроекономічених процесів. По-друге, створити економічні інтереси в активній соціально - економічній діяльності регіонів, добиваючись забезпечення стратегічної мети розвитку, структурного та якісного оновлення господарства.

При розробці такої моделі міжрегіонального розвитку необхідно передбачати кроки по розвитку, з одного боку, інтеграційних процесів між регіонами країни (так звані зв’язки «по горизонталі» за рахунок поглиблення і розвитку спеціалізації та кооперування регіонів), а з другого - по впорядкуванню, систематизації та поглибленню вертикальних зв’язків між державою та регіонами на основі вдосконалення інвестиційної, науково - технічної, бюджетної, податкової, фінансової, зовнішньоекономічної політики.

Було б недостатньо обмежитися сказаним, говорячи про цілі регіональної політики. Адже коли розуміти під регіоном великий економічний район (що складається, як правило, з кількох областей), який виділяється всередині країни своєю спеціалізацією та структурою господарства, природними і трудовими ресурсами, соціальними та економічними особливостями, то необхідно вести мову про розробку і реалізацію регіональних моделей відтворювальних процесів.

Необхідно у нерозривному зв’язку з вибраними пріорітетами розвивати та поглиблювати територіальний поділ праці, добиватися комплексного використання ресурсного потенціалу територій, розвивати сучасну інфраструктуру та місцеві ринки капіталу, робочої сили, цінних паперів, нових технологій тощо. Увесь сенс наукової ефективної регіональної політики якраз у тому й полягає, щоб органічно пов’язати між собою загальнонаціональну модель міжрегіонального розвитку та територіальні моделі відтворювальних процесів, притаманних тій чи іншій території.

Що ж до способів та методів пов’язаня цих двох типів стратегічних моделей розвитку, то до їх числа слід віднести: розробку стимулюючих, а не фіскальних держбюджету та регіональних бюджетів усіх рівней, використання балансових методів планування та прогнозування, розробку довгочасних та стабільних нормативів економічного розвитку, в тому числі тих, які належать до інвестиційної діяльності як у національному, так і в регіональному розрізах.

1. 2.2 Обєкти і субєкти регіональної економічної політики.

У концептуальних підходах, у політику представлені різні трактування регионалистики. Традиційно об'єктами регіональної політики в країнах ринкової економіки вважаються різного роду соціально-просторові нерівності:

• розходження в рівні й умовах життя,

• наявність особливостей зайнятості й безробіття,

• темпи економічного розвитку окремих регіонів,

• умови підприємництва в різних ареалах і ін.

Одна з головних цілей регионализма - мінімізувати нерівність територій. Однак найчастіше, як це видно на прикладі сучасній Україні, нерівність не скорочується, а зростає.. По суті такого роду регіональна політика носить колоніальний характер, породжує соціальні конфлікти, стимулює сепаратистські прагнення й у певних умовах може стати причиною громадянської війни. Для мінімізації нерівності варто використовувати всі кошти, у першу чергу еколого-економічні й правові.

Щодо цього ми маємо можливість проаналізувати закордонний досвід. Він свідчить про те, що в багатьох країнах судова влада, правосуддя сприяють відстоюванню інтересів регіонів проти узурпації влади Центром і сприяють розвитку правосвідомості й законності у всьому політичному просторі країни. Так було в Австрії, Німеччині, Індії, Канаді, США, Швейцарії, де верховна судова влада країни в конфліктах між Центром, провінціями й штатами в багатьох випадках приймали рішення на користь останніх.

Розуміння об'єкта регионализма неможливо без розкриття властивих йому протиріч. До них звичайно ставляться протиріччя між етнічною й територіальною моделями держави й керування економікою по галузевому принципі, що протистоїть регулюванню безпосередньо самими територіями, що веде до децентралізації влади, переростанню її в самоврядування.

Треба думати, ці протиріччя не тільки мають відношення до гносеології, побудові моделей, але й володіють онтологически вираженим статусом. Представляється, що основним протиріччям є протистояння, що має системний характер, Центра й регіонів.

Ядром протистояння виступає керування й волюция в еколого-економічному просторі, у виробленні більш-менш стійкого балансу між Центром і регіонами. При цьому варто пам'ятати, що регіони, по суті, є об'єктами регіональної політики.

Втім, регіон можна тлумачити не тільки як об'єкт економічних і інших (соціокультурних, соціальних, політичних) відносин, але і їхнім суб'єктом. Більшість російських авторів виходить із визнання суб'єктом регіональної політики тільки центральної влади. Дійсна регіональність і регіональна політика мають місце лише тоді, коли вони кореняться в суверенітеті самого народу. Коріння регіональної політики йдуть в “гуманітарний простір”, що створюється соціальною активністю громадян, їхньою участю в політичних справах, у функціонуванні структур соціально-політичного керування й самоврядування. Справжній регионализм має місце тільки тоді, коли всім громадянам надаються рівні права участі в керуванні й самоврядуванні незалежно від їхнього місця проживання. У місцевому політичному просторі громадяни здійснюють право на самоорганізацію, ініціативно займаються місцевими справами, вирішують питання й відповідають за оптимальну реалізацію місцевих життєво важливих для населення справ.

До їхнього числа ставляться такі організаційні форми й самоуправлінські статуси, як розвиток безпосередньої демократії, проведення зборів, сходок, місцевих референдумів, вибори в місцеві органи осіб, що вирішують питання, що зачіпають інтереси корінного населення (це керування справами, пов'язаними з життєдіяльністю даного співтовариства на його території: комунальне господарство, муніципальний житловий фонд, місцеві дороги, благоустрій, санітарний стан, місцеві податки, використання землі, ресурсів, охорона навколишнього середовища, місцева система охорони здоров'я, довузівська організація утворення, торгівля, установи культури, місця відпочинку, громадський порядок та ін.). Зрозуміло, для такої великої сфери самодіяльності потрібні з'ясування й дозвіл проблеми місцевого бюджету, автономних джерел його існування.

Як ми бачимо, регіон і місцеві території з відповідним населенням - це самодостатній, самокерований суб'єкт і ефективність його еволюції складається в мері об'єктивності й суб'єктивності в регіональному просторі.

2. 3. Державне управління в галузі природного середовища.

4. 3.1 Сутність понять: екологія.

Екологія (від греч. oikos - будинок, житло, місцеперебування й логос - слово, навчання), наука про відносини живих організмів і утворених ними співтовариств між собою й з навколишнім середовищем.

Термін «екологія» запропонований в 1866 Е. Геккелем. Об'єктами екології можуть бути популяції організмів, види, співтовариства, экосистемы й біосфера в цілому. Із сірий. 20 в. у зв'язку із впливом, що підсилився, людини на природу екологія придбала особливе значенние як наукова основа раціонального природокористування й охорони живих організмів, а сам термін «екологія» - більше широкий зміст.

З 70-х р. 20 в. складається екологія людини, або соціальна екологія, що вивчає закономірності взаємодії суспільства й навколишнього середовища, а також практичні проблеми її охорони; включає різні філософські, соціологічні, економічні, географічні й інші аспекти (напр., екологія міста, технічна екологія, екологічна етика й ін.). У цьому змісті говорять про «экологизации» сучасну науку. Екологічні проблеми, породжені сучасним суспільним розвитком, викликали ряд суспільно-політичних рухів («Зелені» і ін.), що виступають проти забруднення навколишнього середовища й ін. негативних наслідків науково-технічного прогресу.

Екологія (від греч. oikos - будинок, житло, місцеперебування й... логия), наука, що вивчає взаємозв'язки організмів з навколишнім середовищем, тобто сукупністю зовнішніх факторів, що впливають на їхній ріст, розвиток, розмноження й виживаність. Певною мірою умовно фактори ці можна розділити на «абиотические», або фізико^-хімічні (температура, вологість, довжина світлового дня, зміст мінеральних солей у ґрунті й ін.), і «биотические», обумовлені наявністю або відсутністю інших живих організмів (у тому числі, що є об'єктами харчування, хижаками або конкурентами).

У центрі уваги екології - те, що безпосередньо зв'язує організм із навколишнім середовищем, дозволяючи жити в тих або інших умовах. Екологів цікавить, наприклад, що споживає організм і що виділяє, як швидко він росте, у якому віці приступає до розмноження, скільки нащадків робить на світло, і яка ймовірність у цих нащадків дожити до певного віку. Об'єктами екології найчастіше є не окремо взяті організми, а популяції, біоценози, а також экосистемы. Прикладами экосистем можуть бути озеро, море, лісовий масив, невелика калюжа або навіть гниючий стовбур дерева. Як саму більшу экосистему можна розглядати й всю біосферу.

У сучасному суспільстві під впливом засобів масової інформації, екологія часто трактується як сугубо прикладне знання про стан середовища перебування людини, і навіть - як сам цей стан (звідси такі безглузді вираження як «погана екологія» того або іншого району, «екологічно чисті» продукти або товари). Хоча проблеми якості середовища для людини, безумовно, мають дуже важливе практичне значення, а рішення їх неможливо без знання екології, коло завдань цієї науки набагато більше широкий. У своїх роботах фахівці-екологи намагаються зрозуміти, як улаштована біосфера, яка роль організмів у круговороті різних хімічних елементів і процесах трансформації енергії, як різні організми взаємозалежні між собою й із середовищем свого перебування, що визначає розподіл організмів у просторі й зміна їхньої чисельності в часі. Оскільки об'єкти екології - це, як правило, сукупності організмів або навіть комплекси, що включають поряд з організмами неживі об'єкти, неї визначають іноді як науку про надорганизменных рівні організації життя (популяціях, співтовариствах, экосистемах і біосфері), або як науку про живий вигляд біосфери.

3.2 Екологічна політика. Екологічне законодавство України.

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки розроблено відповідно до статті 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

Державна політика у сфері екології, як і будь якій іншій сфері повинна базуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів , але ця система, особливо у перехідний період повинна бути еластичною , тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів , вміти пристосовуватися до змін занадто складного середовища. І це є дуже ефективним засобом подолання екологічної кризи та забезпечення природоохоронної функції держави .

Основні напрями втілюватимуться за допомогою системи екологічного права.

Правовий механізм має надати основним напрямам чіткої цілеспрямованості, формальної визначеності, загальнообов'язковості, сприяти регулюванню відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодо використання природних ресурсів та їх відходів юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування законодавства про охорону навколишнього природного середовища передбачається здійснювати у двох напрямах:

1.складання і затвердження екологічних нормативів природокористування (стосовно надр, ґрунтів, води, повітря, рослинності тощо);

2.складання і затвердження комплексу еколого-економічних показників державного контролю за станом довкілля та діяльністю господарчих структур.

Важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери стало прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, в якій стверджується, що забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України є обов’язком держави (стаття 16), кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля (стаття 50) і кожен зобов’язаний не завдавати шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66). Також у цій сфері Україна має такі закони та акти: “Про охорону навколишнього природного середовища";

"Про тваринний світ" ;

"Про природно заповідний фонд" ;

"Про охорону атмосферного повітря" ;

“Лісовий кодекс України” ;

“Водний кодекс України” ;

”Земельний кодекс України” ;

“Кодекс України про надра” ;

Також першочергово планується підготувати проекти законів України про рекреаційні зони, курортні, лікувально-оздоровчі зони і зони з особливими умовами природокористування;

Підготувати проекти нормативно-правових актів, які затверджує Кабінет Міністрів України, а саме: Правила відшкодування збитків, завданих порушеннями екологічного законодавства, Положення про екологічний контроль, Положення про екологічний аудит, Положення про екологічне ліцензування.

Характеристики

Список файлов ВКР