118756 (592593), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Не уникла протиріччя між ідейними цінностями та політичною реальністю і КПУ. Так, якщо у своїй програмі партія наголошує на намірі боротися за „утвердження та розвиток соціалізму”, то вже у програмі кандидата на пост Президента України від КПУ (вибори 2004 року) П. Симоненка цю тезу замінено на більш нейтральне прагнення виступати „за створення справді народної влади, соціально-орієнтованої держави”.
За збереження державної власності лише у базових галузях промисловості виступає і КПУ. В її програмі також містяться положення щодо відновлення державної монополії у банківській та зовнішньоекономічній діяльності, державної валютної монополії, планового ціноутворення.
КПРС та РС, як більш радикальні організації, бачать майбутнє у комуністичному суспільстві з диктатурою пролетаріату (як найкращою формою демократії), без класів. КПРС – взагалі без держави.
Домагатися поставлених цілей ліві партій та організації збираються також по-різному. Перш за все – усунути від влади (тут вживаються різні епітети в комуністичних традиціях) „олігархічні клани”, „паразитичні класи” тощо. Цей пункт є у програмі кожної лівої партії чи організації. Переважна більшість виступає лише за конституційні, парламентські методи боротьби у купі з соціально-політичною освітою населення (тобто – пропагандою). СПУ додає до цього проведення роботи щодо об’єднання опозиційних політичних і суспільних сил. ЛОМ та КПРС – за революцію. [15,c. 28].
Щодо вирішення земельного питання, то тут думки лівих теж розходяться. Якщо ПСПУ і КПУ категорично виступають проти продажу землі, то СПУ вважає, що земля повинна бути приватизована, але володіти нею має тільки той, хто її обробляє. КПРС теж за паювання землі, але без віддавання її у приватну власність, а лише у безстрокове користування тим, хто на ній працює.
За мораторій на приватизацію промисловості виступають ПСПУ, РС, СПУ (тимчасовий мораторій) з ревізією вже приватизованих підприємств.
Щодо інституту влади, то всі партії та організації тут одностайні. Ідеальною формою для них є „демократія Рад”, розвинене самоуправління.
За скасування інституту президентства чітко висловлюються (у програмах) КПУ, КПРС, ЛОМ, РС.
Для деяких організацій, таких, наприклад, як ЛОМ, національне питання взагалі не актуальне, оскільки вони вважають себе глобалістами.
КПУ(о) і ПСПУ у своїх програмах звели його фактично до однієї проблеми – російської мови: вони вважають за необхідне надати їй статус другої державної. Так само, як і КПУ та КПРС. СПУ пропонує вирішити це питання інакше: державною залишити лише українську мову, а статус офіційної, крім української, надати ще й російській мові та мовам національних меншин у місцях їх компактного проживання.
Всі ліві партії і організації виступають проти націоналізму, культури індивідуалізму та утвердження „західних стандартів духовного життя”. Виняток становить лише РС, члени якого переконані, що такі націоналістичні організації, як ОУН та УПА за своєї ідеологією і світоглядом були соціал-демократичними, а деякі їх представники навіть тяжіли до марксизму. Щодо мовного питання, то організація взагалі проти введення єдиної державної мови в багатонаціональних країнах [23,с. 79].
Всі ліві партії та організації однозначно виступають за пріоритетний розвиток відносин з країнами СНД і передусім – з Росією та Білоруссю. Проте уявлення про цілі співробітництва у них різні.
Перспективи варіюються від простого розвитку стосунків та „консолідації слов’янства” (СПУ) до відновлення СРСР (КПУ, ПСПУ, КПРС). Іноді – через проміжне утворення Союзу Слов’янських Республік (КПРС). Цікаво, що серед пояснень цього прагнення помітне місце посідає необхідність існування СРСР не як самоцінності, а як альтернативи „американському світовому пануванню”. Логіка сучасного світу, на думку, зокрема, КПРС, полягає у пануванні сили. Україна все одно буде втягнута в союз капіталістичних західних держав або у союз з Росією та Білоруссю. Останнє, на думку комуністів, чомусь краще, оскільки начебто протистоїть „світовому капіталу”.
Щодо СНД, то тут СПУ, наприклад, виступає за входження у різні „політико-юридичні форуми та економічні структури СНД”; КПУ – за входження у систему колективної безпеки країн СНД.
Окрема позиція у РС. Організація мріє про створення на добровільній основі союзу робітничих держав. Але категорично проти „поширення російського імперіалізму” та „економічного шантажу Росією своїх сусідів”, а також за виведення російських військ з територій держав СНД, проти спроб посилити СНД і взагалі проти СНД.
Всі ліві партії та організації одностайно виступають проти розширення НАТО, Європейського Союзу та вступу України до цих організацій, проти втручання МВФ, ЄБРР, ВТО у справи України. Лише СПУ підтримує участь України у створенні багатосторонніх сил з підтримання миру під патронатом ООН і ОБСЄ.
Деякі ліві партії (СПУ, КПУ) не обійшли у своїх програмних документах релігійного питання, задекларувавши підтримку традиційних конфесій (особливо КПУ, яка підтримує Українську православну церкву Московського патріархату) та виступивши проти поширення „агресивних і модерністських сект”.
СПУ навіть пропонує ввести факультативне викладання релігійних дисциплін у навчальних закладах та поступове повернення релігійним громадам конфіскованих споруд. [30,с. 47].
Така нетрадиційна для лівих толерантність щодо релігії з одночасним підкреслюванням їх лідерами власних атеїстичних поглядів пояснюється лише прагненням надати партіям сучаснішого звучання, розумінням непопулярності антирелігійної позиції, у тому числі й серед виборців (наприклад, поміж прихильників КПУ значний відсоток становлять люди похилого віку – соціальна група традиційно підвищеної релігійності).
Якщо оцінювати програмні документи партій та організацій в цілому, то слід зазначити, що написані вони недостатньо якісно і страждають на популізм та неконкретність. Цілі в них визначені досить примарно, ідеалістично. Механізми їх досягнення теж майже не розроблені. Єдиний виняток – програма СПУ, в якій більш-менш повно розкрито позицію партії за всіма основними питаннями суспільного, політичного та економічного життя та здійснено спробу розробити програму соціально-економічної і політичної перебудови суспільства. [29,с. 8].
Водночас у програмах таких значних партій, як СПУ та КПУ, закладено певне протиріччя між соціалістично-комуністичними ідеалами (які, з одного боку, дісталися їм у спадок, а з іншого – визначають власне характер партій в ідеологічному сенсі) та реальністю, оскільки партії беруть участь у виборах, представлені у Верховній Раді України і претендують на владу. А отже повинні рахуватися з потребами реального життя, а не тільки з своїми ідеалами. Саме в цьому напрямку і змінювалися з часом їх програмні документи. Особливо це характерно для СПУ.
У програмних та передвиборчих документах усі ліві партії відштовхуються від двох основоположних моментів – це боротьба з існуючою владою та часто популістські абстрактні розмірковування про соціальну справедливість і соціальний захист населення. [49,с. 82].
Усім партіям та організаціям лівого спрямування властива також ідея месіанства. Причому чим консервативніша та радикальніша за своєю ідеологією партія, тим виразніше ця ідея вимальовується в її програмних документах.
Цей месіанізм складається не тільки з твердження, що лише комуністичний лад є справжнім захисником і рятівником робітників. Цікаво, що сучасні українські ліві у пошуках власної легітимності звертаються до історії, культури та навіть релігії. Спрощуючи марксистську теорію до ідеї лише соціальної справедливості (яка є у творах багатьох мислителів різних епох та культур), українські ліві роблять парадоксальний висновок: комуністичні погляди властиві людству з часів античності, давнього Китаю і є складовою християнської релігії. Відтак комунізм є абсолютно природним для людей, це мета розвитку цивілізації. Все інше (як капіталізм, наприклад) – або етапи цього розвитку, або аномальні (як розпад СРСР та утворення незалежної України) відступи від нього.
Крім всього зазначеного вище, для програм всіх лівих партій та організацій характерне:
поєднання класичної теорії марксизму-ленінізму з рефлексіями на сьогодення (особливо щодо питань приватної власності, релігії);
критика влади та існуючих соціально-економічних проблем, якій присвячено найбільші за обсягом частини програм;
несприйняття конкурентів з лівого табору.
На сьогодні найперспективнішими виглядають СПУ та, поки що, КПУ. Остання, незважаючи на особливе акцентування уваги на роботі з молоддю та розвитку комсомольської організації, поки що не змогла запропонувати у власній програмі нічого нового, що би зробило її життєздатною у майбутньому. Партія й досі сумує за СРСР і не може різко, через специфіку свого виборця та партійного контингенту, відірватися від цього історичного баласту, який не тільки не дає перспектив КПУ, а й робить її відповідальною за помилки минулого[49,с. 84].
На відміну від КПУ, СПУ вдало створює міф про європейський соціалізм, до якого через розвинений капіталізм начебто рухається західне суспільство. СПУ є членом Соцінтерну. І це, у поєднанні з соціалістичною ідеєю, успадкованою від СРСР, є надійним базисом для партії на майбутнє. Хоча сьогодні СПУ за соціологічними опитуваннями помітно поступається КПУ у популярності (відповідно за СПУ готові віддати свої голоси 5,8 % опитаних, за КПУ – 13,8 %), соціалісти у майбутньому набиратимуть рейтинг на виборах, тоді як КПУ, скоріш за все, його і надалі втрачатиме. Тут можна провести паралелі з останніми невдачами Комуністичної партії Російської Федерації. Брак нових ідей, кадровий застій, відсутність нових яскравих особистостей і, відповідно, неспроможність запропонувати у своїх програмах щось нове – все це призводить до втрати партіями ініціативи, мобільності. Їх засадничі ідеї, такі як соціальний захист населення, поглиблення співробітництва в межах колишнього СРСР, боротьба з владою, поступово перехоплюються іншими, молодшими партіями разом з голосами виборців [11,с. 16].
Щодо „нового лівого руху”, то сьогодні серйозно про нього говорити ще зарано через його малочисельність та неорганізованість. Проте цей рух (передусім йдеться про РС, головна мета якого – створення робітничої партії) є інтелектуальним, молодіжним, не позбавленим романтичної риторики і національно зорієнтованим; його ідеологи не зав’язані на радянському минулому, а, навпаки, відштовхуються від національної української історії і місцевих соціал-демократичних, революційних, іноді й анархістських традицій. А головне, цей рух уподібнюється з західними антиглобалістськими течіями. Це робить його досить перспективним і популярним серед молоді. Так що у найближчі роки можна очікувати на його зростання.
Якщо характеризувати в цілому потенційне майбутнє лівого руху в Україні, то тут можна погодитися з українськими соціалістами, які на своєму офіційному сайті під рубрикою „Суспільна свідомість, ідеологія” зазначили, що це майбутнє пов’язане з сучасним антиглобалістським (правда, поки що більше західним, ніж українським) рухом, який пройде період свого теоретичного структурування і переродиться на нову інтегральну ідеологію лівого руху ХХІ століття. У такому разі на лівому фланзі, шляхом природного відбору, залишаться, з одного боку, СПУ (як лівоцентристська партія), з іншого – більш радикальна організація (чи партія) на кшталт Робітничого спротиву[14,с. 25].
Розділ 2. Соціально-економічна політика в програмах партій лівого спрямування
2.1 Програмні положення економічної політики українських лівих партій
Економічні проблеми посідають центральне місце в передвиборних програмах абсолютної більшості партій і партійних блоків, що переконливо свідчить про визначальну роль економічної мотивації в поведінці українських виборців.
Аналіз змісту економічних аспектів передвиборних програм однозначно вказує на переважну увагу партій і блоків до проблем, по-перше, реформування і розвитку системи державного управління економікою, по-друге, до соціального захисту населення. Такі акценти видаються цілком логічними, зважаючи на те, що головними економічними проблемами на нинішньому етапі розвитку стали надмірний податковий тягар, всеосяжна бюрократизація та низька ефективність державного регулювання економіки. З іншого боку, для мільйонів українців саме соціальна незахищеність, неможливість в достатній мірі забезпечити свої сім'ї матеріально стала визначальним чинником ставлення не тільки до досягнутих результатів реформ, але й до будь-яких економічних програм розвитку в майбутньому.
На фоні вищезазначених проблем порівняно мало уваги сьогодні приділяється питанням макроекономічної політики. Після того, як у країні досягнуто помітного приросту виробництва і зниження до однозначного показника рівня інфляції, питання про те, як зупинити різке падіння виробництва та хвилю інфляції, що домінували під час попередніх виборів, очевидно, втратило свою політичну гостроту [16,с. 127].
Водночас слід зауважити, що практично всі провідні політичні сили, обійшли увагою ту обставину, що досягнута відносна макроекономічна стабілізація має дуже нестійкий характер. І головним чинником, що підриває перспективи тривалої стабільності, виступає невиважена бюджетна політика держави. Прийняті напередодні виборів додаткові соціальні зобов'язання, які не підкріплені реальними статтями доходів бюджету і необхідним перегрупуванням бюджетних витрат (зокрема, зменшенням витрат на економічно неефективні види субсидій галузям), повертають нас до бюджетної ситуації, що була кілька років тому. В поєднанні з сумнівною курсовою політикою, що має наслідком постійне підвищення курсу гривні до іноземних валют, нинішня бюджетна ситуація може виступити чинником, що підірве економічне зростання. Однак, здається, для більшості партій і блоків бюджетної проблеми ніби взагалі не існує. І це також має своє логічне пояснення. Адже за умов вираженого акценту на збільшення соціальних витрат держави посилена увага до макроекономічних проблем не тільки могла б заплутати виборця, але й поставити під сумнів реальність запропонованих рецептів соціальної політики [49,с. 88].
Водночас не можна сказати, що великою популярністю в абсолютної більшості партій лівого спрямування користується питання про формування інноваційної моделі розвитку економіки та розвитку відносин власності, ринкових інституцій та ринкової інфраструктури. Це може викликати подив, адже саме інноваційно спрямовані структурні реформи, послідовні інституційні перетворення мають закладати довгострокові основи сталого економічного зростання і вирішення соціальних проблем. Зазначена обставина ще раз засвідчує, що передвиборні економічні програми партій мають передусім пропагандистський характер, розрахований на масового споживача.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
