118076 (592551), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Другий курс політики (під впливом СРСР) висували КПЧ та КПС, які діяли спільно і відстоювали шлях прискореного переходу до соціалістичного будівництва, встановлення планового розвитку господарства. У зовнішній політиці їх орієнтирами були Радянський Союз, країни народної демократії Європи. КПЧ рішуче виступала проти приєднання Чехословаччини до плану Маршала, активно пропагувала ідеї “холодної війни”.
Головне зіткнення цих двох курсів припало на 1948 рік. Великі сили мали прихильники Е. Бенеша, а ще більші К. Готвальда. Боротьбу їх в лютому 1948 року раніше оцінювали як перемогу пролетарської революції мирним шляхом без громадянської війниii. Нові ж данні свідчать, що в лютому 1948 року діяли не тільки робітники, демократична інтелігенція, селяни, але і сила впливу СРСР, радянські радники в Празі. К. Готвальд вийшов переможцем у цій боротьбі і Чехословаччина різко взяла курс вліво, по шляху соціалістичного будівництва. Ідеали західної демократії змушені були поступитися. Відомий політичний діяч Р. Сланський справедливо зазначав, що після 1948 року Чехословаччина стала частиною радянської сфери впливу в Європі5. Відразу після цього, стрімко почала посилюватись роль КПЧ, зріс її вплив на всі сфери життя, до неї вступали мільйони громадян. Посилення ролі КПЧ вело до утвердження адміністративно-командних методів управління.
У ході соціалістичного будівництва країна, безперечно змінювала своє обличчя. Зростала питома вага індустрії, посилювалася роль машинобудування – серцевини промисловості країни. Однак досягнення ці давалися великою ціною. Усі кошти йшли на розвиток важких галузей промисловості, а легка промисловість, харчова, побутове обслуговування сильно відставали. Стагнація галузей промисловості групи ”Б” негативно позначилася на матеріальному становищі населення, в першу чергу робітників і селян, дрібних ремісників і торговельників.
Важким тягарем лягла на Чехословаччину гонка озброєння, яка дуже швидко зростала в умовах протистояння двох систем і загострення “холодної війни”. Чехословацька промисловість традиційно була високо мілітаризована, а протягом 50-60-х років питома вага збройних заводів ще більше зросла. Військова промисловість надто дорого обходилася країні.
Незаперечним є той факт, що протягом 50-60-х років відбувався процес подальшого підпорядкування зовнішньої політики і зовнішньоторговельних зв’язків СРСР, Раді Економічної Взаємодопомоги створеної у 1949 році. Рішення РЕВ стримували ініціативи Чехословаччини, не давали їй можливості виходу на європейські і світові ринки.
Не могли пройти безслідно для Чехословаччини і важливі події, які відбувалися в сусідніх країнах. Маються на увазі, в першу чергу виступи протестів проти тоталітарної системи в НДР в червні 1953 року, коли вся країна була охоплена масовими демонстраціями з вимогами демократизації суспільства і забезпечення кращих умов життя. У наведенні порядку в Берліні брали участь радянські танки “Т-34”, та бронетранспортери. Лише в Берліні на вулицях загинуло більше 20 чоловік6. Починаючи з літа 1953 року, десятки тисяч східних німців тікали з ФРН, яка швидко розвивалася і обігнала НДР. Чехословаччина була сусідньою з НДР країною. Багато німців переходили на її бік і приносили звістки про стан в країні Події в НДР влітку 1953 року впливали на формування опозиційних сил в Чехословаччині.
Ще більший резонанс у країні викликали події в Польщі і Угорщині у 1956 році, коли під впливом рішень ХХ з’їзду КПРС і реформ Хрущова в СРСР посилився процес демократизації, в країнах соціалізму на авансцену вийшли поляки, коли 28 червня 1956 року виступили проти тоталітаризму робітники Познані, а за ними робітники і ряду інших міст. Опозиція розробила програму реформ, ідеї якої доходили і до Чехословаччини.
Та найбільший вплив на країни Центральної і Південно-Східної Європи зробила угорська національна революція 1956 року, висунута нею програма кардинальних реформ внутрішнього і міжнародного життя. Радянські війська жорстоко придушили мужній виступ угорського народу. За прагнення бути вільними, знищити систему тоталітаризму, повалити уряд угорських сталіністів М. Ракоші та Е. Гере угорський народ заплатив дорогою ціною: майже три тисячі чоловік загинули в боях, за вироками судів було розстріляно майже 500 чоловік, 2300 осіб були засуджені на різні строки тюремного ув’язнення7. Великі жертви понесла і радянська сторона. Тільки в армії генерала Е. Малишева загинуло близько 800 чоловік і понад 1500 було поранено. Ці події не могли не вплинути на інші країни, в тому числі і на Чехословаччину.
У середині 60-х років у Чехословаччині розпочалися дійсно серйозні труднощі. Як свідчать матеріали ХІІІ з’їзду КПЧ (червень 1966 року), п’ятирічні плани практично не виконувалися. Знижувалася продуктивність праці, уповільнювався науково-технічний прогрес. На місці стояло сільськогосподарське виробництво, не виконувалася програма соціального розвитку і поліпшення матеріального становища трудящих.
Усі ці процеси сильно кидалися у вічі на фоні сусідніх країн Австрії і ФРН, які робили швидкі економічні кроки вперед. Ситуація у Чехословаччині ускладнювалася і міжнародними подіями. Західні країни прискорювали озброєння. Їх прагнули випередити країни Варшавського Пакту, утвореного в 1955 році, на чолі якого стояв СРСР. Чехословацька економіка все більше мілітаризувалася, що лягало тягарем на все суспільство.
Широкий резонанс в країні мало опублікування результатів роботи спеціальної комісії по реабілітації засуджених в роки керівництва К. Готвальда (1949-1953). Було визнано невинними суворо покараних керівників Чехословаччини – Г. Гусака, Л. Новоместського, В. Клементіса, які звинувачувалися в націоналізмі і у зв’язках з міжнародними розвідками. Чехословацьке суспільство активно обговорювало грубі порушення прав людини, засуджувало незаконні і лад, за якого таке допускалося. Чехословацька преса дедалі частіше писала про наслідки сталінських репресій в СРСР. Таким чином, нагромаджувався комплекс негативних матеріалів, формувалася опозиція, зростали ряди прихильників реформ.
Паралельно відбувався процес вихваляння КПЧ, діяльності А. Новотного, як першого секретаря ЦК КПЧ і президента республіки. А.Новотний швидко сприйняв науково необгрунтовані ідеї Л.Брежнєва про комуністичне суспільство, про досягнення радянської демократії8. Він нереально оцінював рівень економіки і соціального розвитку Чехословаччини, диктатуру пролетаріату прагнув видати за всенародну державу, а про життя в країні говорив, як про початок комуністичного суспільства. Якщо порівнювати з СРСР, то в Чехословаччині при А.Новотному був «майже комунізм». Але коли порівняти з сусідніми західними країнами, то очевидним було відставання.
1.2 Початок соціально-економічних та політичних реформ у Чехословаччині. Протистояння між їх прихильниками та противниками.
У таких умовах в середині 60-х років і розроблена була програма реформ, яка називалася - «Принципи вдосконалення системи планового управління». Намічалося здійснити комплекс заходів, які передбачали перехід до ринкових відносин. Основний тягар лягав на такі ринкові механізми господарювання, як вільний вибір підприємствами партнерів, комерційний кредит, конкуренція, договірне ціноутворення. Передбачалися і нові механізми управління сільським господарством9. Хоч економічні перетворення проводилися і непослідовно, але викликали зміни в політичному житті країни. В рядах КПЧ створилася група прихильників реформ - О.Дубчек, Ч.Цісарж, В.Славік, О.Чернік, Й.Смрковський і противників - А.Новотний, В.Біляк, Я.Штефан, Й.Ленарт, К.Фойтік. Прискорив хід подій січневий 1968 року пленум ЦК КПЧ, на якому було звільнено першого секретаря А.Новотного і замість нього обрано О.Дубчека. Рішення пленуму спрямовувалося на прискорення реформування всіх сфер життя країни. Це одержало дальший розвиток в «Програмі дій», схваленій з ініціативи О.Дубчека навесні 1968 року10. Програма по-новому ставила ряд принципових питань життя КПЧ і країни: правляча партія повинна здійснювати керівну роль не шляхом панування над суспільством, а слугуючи йому; взаємовідносини між різними партіями в Національному фронті повинні будуватися на принципах рівності і партнерства; необхідно прискорити економічні та політичні реформи, в тому числі запровадити федеральний устрій країни, щоб покласти край нерівноправному становищу словаків, врегулювати життя інших національних меншин.
Навесні та влітку 1968 року активізувалося все суспільно-політичне життя. Найактивніші реформістські сили об'єдналися в такі організації, як «Клуб активних непартійних», «Клуб колишніх засуджених за антидержавну діяльність» (К-231), «Клуб незалежних письменників». Активісти профспілок висунули лозунг: «Профспілки - без комуністів!». Серед молоді також виникли десятки різних організацій і клубів. Всі вони домагаєшся швидкого проведення реформ. Вимоги не носили антисоціалістичного характеру, а були спрямовані на заміну тоталітарної системи демократичною. Домагалися створення демократичного соціалізму, соціалізму з людським обличчям. Чехословацькі журналісти назвали реформи «празькою весною» 11.
Спроба лідерів «Празької Весни» здійснити реформи зустріла рішучий опір не лише з боку антиреформістів Чехословаччини, але особливо ідеологів «ортодоксального соціалізму» в СРСР та його союзників по РЕВ і Варшавському Договору. Л.Брежнєв заявив, що реформісти Чехословаччини відступили від соціалізму і загрожують його завоюванням. Я.Кадар вважав, що в особі лідера «празької весни» О.Дубчека маємо хитрого словацького селянина, який хоче всіх водити за ніс -В.Ульбріхт вважав, що чехословацькі реформатори - це хитрі ревізіоністи і все завойоване хочуть знищити.
Празькі реформатори, запропонувавши модель соціалізму, що корінним чином відрізнялася від радянської, святкували перемогу. Нове керівництво Чехословаччини, аби зміцнити своє становище в країні, вирішило залучити до політичного процесу широкі соціальні верстви. Їхні наміри викликали підозру з боку догматиків у самій Чехословаччині та у країнах-учасницях Варшавського пакту, насамперед в НДР, Польщі і Радянському Союзі. Нова криза була наслідком тієї ж не довіри до владних структур, що спричинила соціальні заворушення в Польщі та Угорщині 1956 року. Незважаючи на наполегливі спроби комуністичної влади створити образ національної злагоди, вони сприймались широким загалом як варіанти застарілої сталінської моделі. У Чехословаччині президент Антонін Новотний у п’ятдесяті роки безпосередньо брав участь у організації чисток і завжди був проти політичної реабілітації жертв терору. Новотний відмовлявся засуджувати чистки і бойкотував будь-яку спробу реформувати гіперцентралізовані та репресивні політичні і економічні структури. Країну роздирали економічний і політичний застій, деморалізація. Голоси в самій компартії і поза нею закликали відмовитись від сталінської моделі комунізму.
Дискусії на тему культури на початку шістдесятих років дали поштовх критиці претензій партії на монополію влади. Ідеологічній гегемонії партії було кинуто виклик під час колоквіуму, присв’яченому творчості Франца Кафки, що відбувся 1963 року в Любліце. На цій зустрічі чеські інтелігенти піддали сумніву принципи соціалістичного реалізму, згідно з якими мистецтво підпорядковувалося політичним цінностям, які відстоювала комуністична партія. Притчі Кафки про людину, якій загрожували анонімні сили страшного бюрократичного монстра, сприймалися як застереження щодо сучасних тоталітарних структур. Стривожений хвилею можливого дисиденства, Новотний засудив появу ревізіонізму, як серйозну загрозу для соціалізму в Чехословаччині. Влітку 1967 року на з’їзді письменників було піддано критиці цензуру і втручання партії у творчий процес. З критикою режиму Новотного виступила і низка письменників-комуністів, яким набридла офіційна брехня. Письменник Людвик Вакулик недвозначно засудив те, як неохоче режим Новотного розлучається із сталінської практикою та спростував заяви партії, яка начебто забезпечила прогрес Чехословаччини упродовж 20 років соціалістичної системи. На його думку жодну людську проблему не було розв’язано у Чехословаччині за ці 20 років – починаючи з таких елементарних потреб як житлове будівництво, школи, економічний добробут, і закінчуючи більш високими життєвими вимогами, які не можуть задовольнити недемократичні уряди, як наприклад, почуття власної повноцінності у суспільстві, підпорядкування політичних рішень етнічним критеріям, віра у значення навіть малої справи, необхідність довіри між людьми, розвиток освіти для всього народу.
Після цього виступу війна між партійним апаратом і бунтівною інтелігенцією стала неминучою12. Вакулика і чимало його однодумців серед літераторів виключили з комуністичної партії. Проти критично налаштованих інтелігентів було організовано наклепницькі кампанії. Але хвилювання набирали силу і невдовзі охопили університети, збуривши неспокій серед студентства.
Другою причиною кризи було поблажливе і нерідко презирливе ставлення влади до словаків. Серед словацьких інтелігентів і в партійних колах ширився рух за більшу самостійність Словаччини у її стосунках з празьким урядом. Цей рух очолив Перший секретар компартії Словаччини Олександр Дубчек, випускник Вищої партійної школи у Москві, відомий своїми про хрущовськими поглядами. Ще один відомий захисник прав словаків у складі федеративної республіки – Густав Гусак. Професійний юрист ветеран комуністичного руху, Гусак був одним з керівників словацького антинацистського повстання 1944 року. Засуджений за сфабрикованим звинуваченням у націоналізмі на початку 50-х років, Гусак для багатьох залишався переконаним прихильником реформ.
У період між жовтнем 1967 і січнем 1968 років політична боротьба у вищих ешелонах влади продовжувала загострюватися. Позбавлений необхідної підтримки серед членів Центрального комітету, котрі вбачали в ньому головного винуватця кризи, Новотний звернувся за допомогою до Брежнєва. Після недовгої поїздки до Праги Генеральний Секретар Радянського Союзу дійшов висновку, що позиція Новотного настільки хитка і нестабільна, що єдиним способом вийти з кризи було негайне усунення його від влади. У січні пленум ЦК компартії Чехословаччини звільнив Новотного з поста Генерального секретаря замінивши його Александром Дубчеком, керівником Словаччини, який ще раніше насмілився кинути виклик авторитету Новотного 13. Через кілька тижнів стало зрозуміло, що програма нового керівника виходила за рамки незначних змін системи. У березні Новотний змушений був скласти повноваження як Президент Чехословаччини. Його наступником став Людвик Свобода, шанований армійський генерал, якого прибічники Сталіна тримали на відстані. Ще одну жертву судових спектаклів – Йозефа Стрковського – було обрано Головою Національних Зборів. Прихильників твердої лінії у Президії ЦК було замінено апаратниками з оточення Дубчека. Перед партією постало завдання: не ліквідувати існуючу систему, а модернізувати і зробити її ефективною.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
