117874 (592537), страница 12
Текст из файла (страница 12)
Чисельнiсть українцiв-русинiв у Чехо-Словаччинi перевищувала 0,5 млн.чол. З них понад 80 тис. населяла Пряшев (Прешов) та його околицi у Схiднiй Словаччинi, а переважна бiльшiсть — Закарпаття. Нацiонально-культурне i навiть економiчне становище чехословацьких українців було незрiвнянно кращим, нiж становище українців у Радянському Союзi, Польщi або Румунiї. У Чехо-Словаччинi iснували мiцнi демократичнi традицiї. Кожний, хто поважав конституцiю, користувався проголошеними в нiй свободами. До того чехословацький уряд робив спроби, хоч i не завжди послiдовно, економiчно розвинути цей найвiдсталiший в усiй Європi край. Щоправда, празький уряд старався зберегти унiтарнiсть країни i не допускав автономного управлiння нi в Закарпатськiй Україні нi в Словаччинi. Якось непомiтно у 30-х роках написання назви держави змiнилося на полiтично iншу форму — Чехословаччина (без дефiсу, який пiдтверджував рiвноправнiсть двох частин країни).
На Закарпаттi у 20-х роках була проведена земельна реформа. Уряд викупив з великими збитками для себе землю у мадьярських помiщикiв, подiлив її на дрiбнi парцели i продав через банк селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково отримали 29 тис. га землi. Проте через перенаселенiсть, дефiцит рiллi у гiрському краї та примiтивну агрокультуру бiльшiсть селян бiдували. Пiд час кризи 1929—1933 рр. вони змушенi були брати банкiвськi позики, щоб звести кiнцi з кiнцями, проте далеко не всi рятувалися вiд розорення.
У сукупному суспiльному продуктi Закарпаття частка промисловостi становила 2 вiдсотки. Чисельнiсть зайнятих у промисловостi, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. чол. Жодного нового великого пiдприємства за двадцять рокiв у краї не побудували. Пiдприсмцiв цiкавила тiльки сировина, яку можна було вивезти. Уряд не мав намiру витрачати кошти на будiвництво промислових об’єктiв на мiсцевостi, де не було квалiфiкованих робiтникiв.
Незважаючи на економiчну i культурну вiдсталiсть, полiтичне життя у Закарпаттi було рiзноманiтним i активним. На виборах, якi вiдбувалися регулярно, мiсця в чехословацький парламент виборювало до трьох десяткiв партiй. Найбiльшу популярність серед виборцiв мали украiнофiли, якi гуртувалися в Украiнському нацiональному об’єднаннi.
Українофiльська полiтична течiя виходила з традицiй народовцiв ХIХ ст. Українофiли боролися за пробудження нацiональної самосвiдомостi русинiв. Для цього використовувалися осередки заснованого нацiональною iнтелiгенцiєю товариства “Просвiта”, скаутська органiзацiя ”Пласт”, Асоцiацiя українських вчителiв тощо. Найавторитетнiшим лiдером українофiлiв був доктор теології i видатний педагог отець А. Волошин.
За вплив на суспiльство з українофiлами боролися русофiли, якi походили вiд москвофiлiв ХIХ ст. Пiсля Росiйської революцiї 1917 р. вони почали орiєнтуватися не на Москву, а на Прагу. Губернатор Закарпаття у 1923—1933 рр. А. Бескид проводив русофiльську полiтику. Партiю русофiлiв пiдтримувала державна адмiнiстративна машина. Це давало русофiлам змогу, незважаючи на меншу популярнiсть, успішно конкурувати з українофiлами. Празький уряд, посилаючись на незгоди серед полiтичних сил краю, продовжував утримуватися вiд реалiзацiї попереднiх обiцянок надати карпатоукраїнцям автономію.
Третьою впливовою силою на Закарпаттi були комунiсти. Крайовий комiтет Компартії Чехословаччини активно боровся за маси. Всюди, де мiг, вiн органiзовував комсомольськi осередки i групи «революцiйних профспiлок». У 1930 р., коли розгорнувся селянський рух, вiн створив “Спiлку працюючого селянства”. На виборах до чехословацького парламенту у 1924 р. за комунiстiв вiддали голоси 40 вiдсоткiв виборців. Через п’ять рокiв, коли економiчне становище краю стабiлiзувалося, вони дiстали тiльки 15 вiдсоткiв голосiв. На виборах 1935 р., якi комунiсти проводили пiд гаслом Народного фронту, вони знову набрали бiльше за всiх голосiв — 26 вiдсоткiв.
У жовтнi 1938 р. Нiмеччина зайняла передану їй за Мюнхенською угодою Судетську область i змусила уряд Чехословаччини надати автономiю Словаччинi. Лiдери українофілів та русофiлiв i локалiстiв домовилися мiж собою i звернулися до Праги iз спiльною вимогою: надати автономiю Пiдкарпатському краю. Празький уряд затвердив першу автономну адмiнiстрацiю на чолi з русофiлом А. Бродiєм. Вона швидко дискредитувала себе надто вiдвертими зв’язками з Польщею та Угорщиною. Наприкiнцi жовтня до влади прийшов кабiнет з українофілiв на чолi з А. Волошиним.
Тим часом Угорщина настирливо домагалася вiд Гiтлера санкцiї на захоплення Закарпаття. Гiтлер порадив їй порозумiтися безпосередньо з Чехословаччиною. Коли цi переговори виявилися безрезультатними, М.Хортi звернувся до чотирьох держав, якi уклали Мюнхенський договiр. Англiя i Францiя передовiрили арбiтраж з цього питання Нiмеччинi та Італії.
2 листопада 1938 р. вiдбувся Вiденський арбiтраж, на який запросили керiвникiв автономних урядiв Словаччини i Карпато-України, як стали називати у цей час Закарпаттям. За арбiтражем Хортi отримав пiвденнi райони Словаччини i Закарпаття з переважно угорським населенням чисельнiстю 1 млн 100 тис. чол. До Угорщини вiдiйшли, зокрема, Ужгород, Мукачево i Берегове з прилеглою територiєю. Столицю Карпато—України довелось переводити в мiсто Хуст.
Не марнуючи часу, українофiли почали будувати державнiсть на урiзанiй територiї. Адмiнiстрацiя, система освiти i видавнича справа переводилися на українську мову. Розпочалися пiдготовчi роботи із створення збройних сил. У розбудовi держави закарпатцям допомагали спiввiтчизники iз Захiдної України, Буковини, заокеанської дiаспори.
Населення Закарпатського краю пiдтримувало курс А. Волошина на змiцнення державностi. На виборах у лютому 1939 р. до регионального парламенту коалiцiя українських партій — Украiнське нацiональне об’єднання дiстало переважну бiльшiсть голосiв. Пiсля цього українофiли вiдкрито почали створювати збройнi сили — Карпатську Сiч. Незабаром у ній налiчувалося до 5 тис. бiйцiв.
Чеський уряд кiлька разiв вiдкладав скликання сейму в Хустi. Нарештi його було призначено на 14 березня 1939 р. Розумiючи, що Прага не захистить Карпатську Україну вiд поглинення Угорщиною, А. Волошин 14 березня проголосив самостiйнiсть i сформував тимчасовий уряд.
15 березня сейм обрав одноголосно таємним голосуванням А. Волошина президентом i прийняв закон про незалежнiеть Карпатської України.
Англiя i Францiя появу Карпатської України не схвалили. Автономiю, або незалежнiсть, Закарпаття вони розглядали як розчленування Чехословаччини i створення на її території цiлком пiдконтрольних А. Гiтлеру держав. У такiй думцi утверджувала їх i поведiнка лiдерiв ОУН. Розраховуючи на пiдтримку Нiмеччини, оунiвцi переконували карпатоукраїнцiв, що саме з їх маленької держави з допомогою “батька Волошина i вуйка Гiтлера” почнеться утворення соборної України.
Подiбний розвиток подiй був абсолютно нереальним. Втiм, Й. Сталiн визнав за доцiльне вiдреагувати. На ХVIII з’iздi ВКП(б) у березнi 1939 р. вiн висмiяв iдею приєднання УРСР з 30 млн чол. до Карпатської України з населенням 700 тис. чол. як пропозицiю “злиття слона з комарем”.
А. Гiтлер зробив потрiбнi висновки iз сталiнського демаршу. Слова Й.Сталiна вiн сприйняв як вiдмову СРСР претендувати на Карпатську Україну. Угорщина вже давно наполягала, щоб їй дали згоду на поглинення території всього Закарпаття. За два днi до проголошення незалежностi Нiмеччина дала зрозумiти, що не заперечує проти цього.
15 березня 1939 р. угорськi вiйська перейшли кордон неокупованої частини Закарпаття. Через два днi останнi захисники Карпатської України покинули її територiю або перейшли до партизанської боротьби. Партизанська вiйна точилася у Карпатах до середини квiтня. У цій боротьбі активну участь брали добровольці галичани – в основному оунівці.
У травнi 1945 р. радянська вiйськова контррозвiдка силомiць захопила у Празi громадянина Чехословаччини А. Волошина i вивезла його до Москви. 70-рiчний священик не витримав тривалих допитiв у Лефортовськiй i Бутирськiй тюрмах. На 52-й день арешту у колишнього президента Карпатської України зупинилося серце.
Розділ IV. Міжнародна політика після Мюнхена.
Посол США в Москві Джон Девіс - у своєму щоденнику ще в 1938 р. писав, що світовій комбінації – “вісь” Берлін-Рим-Токіо може протистояти тільки вісь Лондон-Париж-Москва. А фашистські держави підкреслював Девіс, намагаються зробити все, щоб “ізолювати Ради від західних держав, піднімаючи пугало комунізму”.
Слід зауважити, що СРСР відокремлювали від Німеччини Польща і Румунія – країни, яким надали гарантії Франція та Англія. Отже, у СРСР не було нагальної потреби вступати в союз проти Німеччини. Від позиції Радянського Союзу залежало, на якому боці буде перевага сил у збереженні миру.
Тому нема нічого дивного в тому, що і західні демократії, і гітлерівська Німеччина прагнула перетягти його в свій табір. Радянській дипломатії випала найважча роль у визначенні свого місця серед таборів. Наслідком такої ситуації було те, що Радянський Союз проводив переговори паралельно з обома сторонами. І все ж СРСР орієнтувався скоріше на західні демократії. 19 березня 1939 р. він висловив у Берліні протест проти окупації Праги. Почався обмін думками між Англією й СРСР. Як бачимо, вже у самому підході до вибору складу учасників намітилося два підходи: перший – ширший, який охоплював країни, які безпосередньо були сусідами СРСР, і другий – склад держав, які мали визначити частки малих держав.
Аналіз подій переговорного процесу між Англією, СРСР, Францією протягом п’яти місяців(березень – серпень) з питань колективної безпеки показує, що не все було зроблено з боку політичних діячів, щоб цей принцип став вагомим фактором збереження миру.
Дипломатія Англії, СРСР і Франції використовувала найрізноманітніші прийоми, щоб переконати союзника у своїй правоті. Так, 21 березня Сіїде вручив Народному комісару закордонних справ Литвинову проект декларації, яку англійський уряд передбачав підписати разом з СРСР, Францією та Польщею. В проекті зазначалось, що у випадку порушення європейського миру, який складе небезпеку політичної напруженості будь-якої держави, уряди цих держав будуть вживати заходів для опору таким діям.
Радянський уряд дає Англії негайну відповідь: декларацію повинні підписати перші особи чотирьох держав з метою посилити її вплив на міжнародне становище в Європі. Крім того, СРСР запропонував, щоб Балканські, Прибалтійські і Скандинавські держави були “запрошені приєднатися до декларації після її надрукування” і тим самим фронт держав, які виступали проти агресії, розширився б.
14 квітня французький уряд запропонував СРСР зробити заяву про те, що він надасть допомогу Франції та Англії, якщо їх втягнуть у війну неспровокованою агресією проти Польщі чи Румунії. Франція та Англія зробили б аналогічні заяви. Сама Польща заперечувала проти спільної заяви за участю СРСР. Крім того, Бек не схвалював і надання гарантій Румунії.
18 квітня Литвинов подав контрпропозиції щодо підписання пакту між трьома країнами про захист держав, яким загрожує фашистська агресія. Така угода мала складатися з трьох документів, а саме:
1. Угода про взаємодопомогу між трьома країнами.
2. Воєнної конвенції.
3. Гарантії для всіх країн, розташованих між Балтикою і Чорним морем, у тому числі прибалтійських. У разі війни три країни зобов'язувалися не підписувати сепаратного миру.
Переговори велися, коли 3 травня Литвинова несподівано на посаді Комісара закордонних справ замінили Молотовим. Литвинов мав репутацію прихильника колективної безпеки і до деякої міри друга Франції та Англії. Його відставка була одностайно сприйнята як ознака можливої зміни радянської політики, незважаючи на офіційні заяви. Звичайно, заміна Литвинова не була випадковістю. Спільно з Молотовим Сталін сформулював "Завдання партії в галузі зовнішньої політики", які він проголосив на XVIII з'їзді партії. Чотири пункти цієї програми містили дві тісно зв'язані ідеї. По-перше, продовжувати пошук мирних засобів відвернення війни або, в крайньому разі, максимального її відсунення. Здійснити нові спроби реалізації радянського плану колективної безпеки в Європі. Не допустити створення широкого єдиного антирадянського фронту. Дотримуватися максимальної обережності і не піддаватися на провокації ворога.
По-друге, вжити все необхідне, аж до надзвичайних заходів, для прискорення підготовки країни до оборони, звернувши увагу на зміцнення бойової могутності Червоної армії і воєнно-морського флоту.
Розгляд багатьох питань на засіданнях Політбюро в цей час був пов'язаний з вирішенням власне цього двоєдиного завдання. Сталін прагнув посилити роботу з зовнішньополітичної установи країни, максимально використати дипломатичні можливості.
Сталіна не влаштовував нарком: дуже часто мав особливу думку. Після розмов з Литвиновим Сталін відчув, що той цілком не вірить Гітлеру і готовий настирливо добиватися угод із Західними демократіями. Така заданість і самовизначеність позиції наркома закордонних справ здалися йому підозрілими. Формально це й було причиною відставки Литвинова. Гітлер добре розібрався в тому, що означало для нього звільнення Литвинова.
"Для мене воно, - кваліфікував фюрер, - прозвучало як постріл із гармати, як ознака зміни в Москві відношення до Західних держав".
Сталін вирішив, що підписані в середині 30-х років договори про взаємну допомогу з Францією і Чехословаччиною "не спрацювали". Йому було відомо про таємні англо-німецькі переговори, які розпочалися ще весною 1939 p., розроблену програму угоди Англії з Німеччиною. Цією програмою передбачалося, що Англія звільнилась би від зобов'язань щодо Польщі, (тобто віддала би Польщу на милість Німеччини) і від "політики оточення", тобто від політики колективної безпеки і союзу з СРСР, і погодилась би надати Німеччині свободу рук на сході і південному сході Європи.
Крім того, Сталін одержав від І.І. Проскурова повідомлення від 17 травня 1939 р. під грифом "Цілком таємно" про подальші плани агресії німецького фашизму в оцінці працівника німецького Міністерства закордонних справ Клейста.
В повідомленні зазначалось, що підготовка Німеччини проти Польщі відкладена на липень - серпень. Воєнні заходи будуть здійснені ґрунтовно і повно, при дотриманні найсуворішого маскування. Тепер складається матеріал для пропагандистської атаки проти Польщі. "Ми притримуємось думки, що конфлікт з Польщею можна локалізувати... Англія і Франція і далі не готові до виступу на стороні Польщі... Америка зі своїм втручанням не встигне своєчасно, а Радянський Союз опиниться нейтральним".
На нашу думку, наведені факти спонукали Сталіна до вичікування. Він зрозумів, що остаточний вибір належить Гітлеру. З ким піде Німеччина в цей критичний час, залежало від фюрера. В той же час англо-французькі і радянські переговори продовжувалися. Ради наполягали на тому, щоб до політичної угоди була додана ще й воєнна конвенція. Без цього сталася б та ж помилка, що й із франко-радянським договором 1935 p., який практично не діяв. Схоже, що радянський уряд, який вів тоді таємні переговори з Німеччиною, прагнув головним чином виграти час, бо переговори тяглися впродовж червня 24 липня нічого ще не було підписано, але Ради вже запропонували перейти до воєнних переговорів.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
