115488 (591950), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Загальнограматичні значення виступають як лінгвістичні універсалії на противагу наборам граматичних значень типу роду, числа, відмінка, часу тощо, що виявляють специфічний для кожної мови характер. У зв'язку з цим О. П. Суник не надає істотного значення синтаксичним функціям частин мови та їх морфологічному оформленню. До чотирикомпонентної системи частин мови схиляються також М. В. Панов, М. Комарек, Я. Корженський і О. С. Кубрякова [17, 23].

Концепція чотирикомпонентної системи частин мови стала поширеною у сучасній лінгвістиці. Проте в різних авторів вона набуває певних модифікацій щодо визначального або єдиного критерію (пор. базовий лексичний критерій у Є. Куриловича, функціональний і позиційний критерій у Ч. Фріза, граматичний критерій у вигляді загальнограматичного значення у О. П. Суника, ономасіологічний критерій, обстоюваний О. С. Кубряковою). На наш погляд, лише сукупність різнорідних критеріїв, проте з базовим характером семантичного критерію, уможливлює виділення двох центральних (лексико-граматичних) класів (іменник і дієслово) і двох різнорідних переферійних класів (прикметник і прислівник).

Семантичний критерій у трьох вимірах охоплює названі перші дві частини мови: по-перше, лексичним значенням іменника є назви конкретних предметів, дієслова — назви дій і станів; по-друге, дві лексико-граматичні частини мови спрямовані на відображення різних явищ дійсності: іменник відображає предмети, дієслово — дії і стани; по-третє, ці частини мови характеризуються узагальненим значенням предметності (іменник) і процесуальності (дієслово). Із семантичними ознаками розглядуваних частин мови тісно пов'язані їх синтаксичні функції (для іменника характерна функція підмета і сильнокерованого другорядного члена речення, для дієслова — функція присудка) [9, 38].

Усі частини мови як слова мають у флективних мовах (навіть у мінімальних непохідних одиницях) принаймні двочленну будову. Іменник, дієслово і прикметник в українській мові виразно протистоять словозмінними параметрами своєму синтаксичному дериватові-прислів-никові як незмінній частині мови.

Як у системі частин мови, так і всередині кожної з них наявні слова, які не охоплюються якимсь одним або декількома критеріями. Це є свідченням того, що “побутуючі уявлення про те, що іменники виражають тільки предмети і субстанції, а прикметники і дієслова – тільки несубстанціональні ознаки, підриваються численними прикладами вторинних значень, що ідуть у розріз з основними (первинними) значеннями названих частин мови”. У кардинальних частинах мови виділяється сфера первинних лексичних значень, на основі яких формуються їх вторинні лексичні значення.

Прикме́тник — частина мови, що виражає ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає на питання який? яка? яке? чий? чия? чиє? [15, 54]. Наприклад: сміливий, щаслива, зелене, сестрин, батькова, братове. Поняття якості в прикметнику може бути виражене безпосередньо або через відношення до інших предметів та через відношення до особи чи істоти.

Прикметники виражають:

а) ознаки кольору (білий, бузковий);

б) розміру (широкий, малий);

в) віку (старий, юний);

г) смаку (солоний, кислий);

ґ) запаху (запашний, п'янкий);

д) матеріалу (металевий, кришталевий);

е) якості (твердий, гнучкий);

є) приналежності (тещин, сватів);

ж) зовнішні прикмети (гарний, смаглявий);

з) внутрішні властивості (добрий, милосердний);

и) ознаки за відношенням до місця (сільський, обласний);

і) простору (далекий близький);

ї) часу (вечірній, завтрашній) тощо [14, 66-67].

Ознаку предмета прикметник може виражати безпосередньо (ніжний голос, тепла хвиля, широке поле) або через відношення до інших предметів (полотняна скатертина - скатертина з полотна, бабусина казка - казка бабусі).

У сучасній українській мові прикметник чітко виділяється як самостійна частина мови зі своїми семантико-граматичними особливостями. Це продукт пізнішого розвитку мови, він більш абстрактний, молодший від іменника й утворився з нього. Слова з атрибутивним значенням поступово відокремився від іменника, посилився ступінь диференціації цих частин мови, поглибилися семантичні та формально-граматичні відмінності між ними, з’явилася стабільна парадигма словоформ прикметника і він почав функціонувати як самостійна частина мови. Прикметник – це самостійна частина мови, що передає непроцесуальну ознаку предмета, виражаючи її в граматичних категоріях роду, числа та відмінка. У реченні виконує функцію означення чи іменної частини складеного присудка [40, 107].

Розглядаючи частиномовну природу прикметника, важливо звернути увагу й на ті лінії, які граматично і за змістом тісно пов’язують його з іменником. Прикметник, подібно до іменника, становить іменну частину мови, але має своєю семантичною основою не предметність, а ознаку (якість, властивість, відношення). При цьому семантичні основи іменника й прикметника не взаємовиключають, а тільки взаємодоповнюють одна одну.

Поняття якості у прикметнику може бути виражене безпосередньо (веселий учень, зелений чай, солодкий цукор); через відношення до інших предметів (морське повітря, безкраїй степ, осінній день); через відношення до особи чи істоти (Олегів капелюх, братове слово, жайворонкова пісня).

Ознака предмета – це певні узагальнення властивостей предметів і явищ. Що їх передає іменник, пов’язаний з прикметником. Ознаку як таку, крім прикметника, можуть передавати й інші частини мови. Наприклад: біла хата (прикметник) – побілені хати (дієприкметник), біліє полотно (дієслово), білизна снігів (іменник), (на плацу) біло від хустин (прислівник). Але в них ознака не є первинною, вона переплітається з іншим значенням слова і виступає як: процесуальна ознака (біліє полотно), опредмечена ознака (білизна снігів) тощо. Здатність передавати безпосередньо ознаку властива лише прикметникові [14, 67].

З морфологічного погляду між іменником і прикметником існують істотні відмінності. Прикметник має рід, число і відмінок, як і іменник, але всі ці категорії у прикметника мають свої особливості в порівнянні з відповідними категоріями іменника. Рід іменника є категорією морфологічною, тобто він не змінюється при зв’язку іменника з іншими словами у реченні. Якщо іменник вживається у множині, то він роду взагалі не має. Рід же у прикметника – категорія синтаксична, він змінюється в залежності від того, до якого іменника стосується прикметник, тому кожен прикметник в однині має закінчення, які називаються родовими, наприклад: приємний – приємна – приємне, вчорашній – вчорашня – вчорашнє [9, 117].

Щодо категорії числа в іменниках, то вона теж є категорією морфологічною. У прикметника ж категорія числа є категорією синтаксичною, залежно від числа того іменника, до якого стосується прикметник, тому всі прикметники мають як форми однини, так і форми множини, наприклад: високий – висока – високе – високі, далекий – далека – далеке – далекі.

Відмінок і в іменниках є категорією синтаксичною, але це відмінок слів з предметним значенням, які є носіями ознак, названих у прикметнику. Тому відмінок прикметника теж залежить від відповідного відмінка іменника, наприклад: зелений чай, зеленим чаєм, зеленому чаю…, родюча земля, родючої землі, родючій землі…, пахуче поле, пахучого поля, пахучому полю… [27, 56].

Синтаксичні функції прикметника випливають з властивого йому категоріального значення. Основною з них є атрибутивна: вступаючи в синтаксичний зв’язок з іменником і узгоджуючись з ним у роді, числі й відмінку, прикметник виступає означенням у структурі речення, наприклад: Вона вперше в своєму житті бачила море і тепер увесь час милувалась безконечними його просторами – то голубим, то синім, а то чисто зеленим лоном, світанками, ясними днями, чудовими вечорами (С. Скляренко).

Отже, рід, число і відмінок прикметника є віддзеркаленням роду, числа і відмінка іменника, ступінь абстракції та граматичних категорій у прикметника вищий, ніж у іменника.

Прикметник у реченні завжди відноситься до іменника, вказуючи на його ознаки. Прикметник як частина мови: а) вказує на ознаку предмета і відповідає на питання який? яка? чий? чия? чиє?, б) має несамостійні рід, число і відмінок, що залежить від роду, числа і відмінка пояснюваного ним іменника, в) у реченні виступає означенням або присудком (якщо прикметник виступає у реченні підметом чи додатком, то він набуває значення синтаксичного іменника). На підставі цих найістотніших ознак і відрізняють прикметник від інших частин мови, споріднених з ним лексично, наприклад: синь – синій – синіти, меншість – менший – меншати. Слова білизна, синь, меншість належать до іменників, бо вони мають постійний рід і є назвами предметів, що існують самостійно. Слова білий (біла, біле), синій (синя, синє), менший (менша, менше) є прикметниками, вони не мають постійного роду і називають ознаку, яка існує не самостійно, а в якомусь предметі (білий сніг, синій ліс, менший син). Слова біліти, синіти і меншати не можна віднести до прикметників, бо вони не мають ні роду, ні числа, ні відмінка. Це дієслова в неозначеній формі [10, 41].

Функціонування прикметника як самостійної частини мови (лексико-граматичного класу слів) ґрунтується на єдності кількох об’єктивних лінгвістичних показників. До них належать, зокрема, загальне категоріальне значення, образно порівнюване з своєрідним семантичним знаменником. До якого можуть бути введені всі слова відповідного класу, морфологічні особливості, суть яких становить специфіка вияву граматичних категорій (роду, числа, відмінка і словозміни), визначальні синтаксичні характеристики, що полягають у визначенні функцій прикметника як засобу вираження відповідних членів речення.

Індивідуальність прикметникових граматичних категорій роду, числа й відмінка виявляється у їх повній залежності від формально-граматичних характеристик того іменника, з яким прикметник перебуває в синтаксичних зв’язках у межах словосполучення (вживання у ролі присудка – предикативна функція). Так звана початкова прикметникова форма (називний відмінок однини, чоловічий рід), використовувана в лексикографічній і навчальній практиці, може розглядатися лише як умовна, тому що в кожному конкретному випадку вона, як уже зазначалося, синтаксично зумовлюється іменником, відбиває постійне для нього значення роду (зелений ліс, зелен-а трава, зелен-е листя) і змінні форми відміна й числа (зелен-ого ліс-у, зелен-і ліс-и; зелен-ої трав-и, зелен-і трав-и). Таким чином, “спільний знаменник” ознаковості при виділенні прикметників з множини лексичних одиниць, об’єднаних яким-небудь спільним категоріальним значенням ознаки, обов’язково доповнюють формально-граматичними характеристиками, що, на відміну від семантичних, не об’єднуються спільною лінією з відповідними характеристиками іменників, дієслів і прислівників [23, 107].

Третя визначальна характеристика прикметника як частини мови випливає з його опосередкованого (у складі словосполучення) або безпосереднього (у складі предикативного центру речення) вживання у мінімальних комунікативних одиницях-висловлюваннях, що реалізуються у вигляді речень, побудованих відповідно до усталених типізованих принципів семантико-синтаксичної організації. Тут необхідно особливо наголосити на тому, що ця характеристика, на відміну від перших двох, що їх можна кваліфікувати як підпорядковані передусім власне аналізові тобто виділенню значеннєвого і формального складників розгляданого мовного явища, безпосередньо ґрунтуючись на них, найбільшою мірою орієнтована на синтез, обов’язковою передумовою якого саме і є вживання прикметникових лексичних одиниць з певними актуалізованими значенням у процесах спілкування, текстоутворення.

Окремої уваги заслуговують фактично не досліджені на матеріалі української мови питання обов’язкової присутності прикметників як необхідної передумови інформативно-смислової завершеності висловлень, тобто досягнення ними комунікативної мети. Існують два основні різновиди комунікативних ситуацій, залежних від атрибутивного або предикативного вживання прикметників, насамперед якісних: структурно-синтаксична і лексико-семантична [39, 112].

Структурно-синтаксична комунікативна ситуація пов’язана з буттєвими (екзистенціальними) реченнями, виділюваними в окремий тип за характерним для них комунікативним завданням – повідомленням про існування, наявність у навколишній дійсності взагалі або ж в її окремих фрагментах відповідних об’єктів з властивими їм ознаками [32]. Наявність або відсутність атрибутивних характеристик при іменниках – назвах об’єктів, про які повідомляється у буттєвих реченнях, перебуває в безпосередній залежності від типу описуваної картини – звичайної (стандартної) і незвичайної (нестандартної). Так, наприклад, повідомлення проте, що в лісі є дерева, на вулиці – будинки, у класі – учні, у людини – очі тощо, описують фрагменти, або , як узвичаєно ще їх кваліфікувати, картини світу, що впливають із звичайних уявлень про навколишню дійсність, взаємозв’язки між середовищем, представленим у буттєвих реченнях у семантико-синтаксичній формі обставин місця, і об’єктами, які заповнюють його.

Лексико-семантична комунікативна ситуація виділяється як специфічне лінгвістичне явище у зв’язку з тим, що обов’язкова присутність означення мотивується загальною значеннєвою природою окремих груп іменників [35]. Без поширення залежними компонентами з атрибутивним значення такі іменники виявляються інформативно недостатніми, хоч із загально-категоріального погляду і належать до повнозначних слів. Не пов’язані з уживанням у реченнях певної семантико-комунікативної приналежності, зокрема з буттєвими, такі іменники в плані сполучуваності характеризуються сильними атрибутивними зв’язками. З цього випливає, що до передумов їх використання у відповідному контексті належить супровідна ознака, виразником якої найчастіше виступає прикметник.

У плані аналізу функціонування прикметників на окрему увагу заслуговує здатність їх формувати словосполучення у ролі головних компонентів, тобто утворювати конструкції різного семантико-синтаксичного наповнення на основі підрядних зв’язків. Можна твердити, що саме по цій лінії відбувається найглибше проникнення прикметника до структури речення. Компоненти відприкметникової залежності, які виражаються іменниками (займенниками) у відповідних безприйменникових і приймен-никових відмінкових формах, неозначеною формою дієслова, прислівниками, виступають як виразники об’єктних і обставинних відношень, досить різнопланових з погляду відображення явищ позамовної дійсності [1, 63].

Сучасній українській літературній мові властиві прикметникові словосполучення із залежними безприйменниковими компонентами, вираженими іменниками (займенниками) у формі родового, давального, знахідного і орудного відмінків. На цій основі можна говорити про узагальнений тип словосполучення “прикметник + іменник у непрямому відмінку”, у якому компоненти поєднуються за допомогою синтаксичного зв’язку керування. Згаданий узагальнений тип словосполучення реалізується у видозмінах, специфіку яких становлять групи конкретних прикметників, здатних поширюватися конкретними відмінковими формами іменників (займенників) [27, 59].

За засобами формального вираження проаналізованим випадкам вживання прикметників у ролі головних компонентів протиставляється другий узагальнений тип словосполучення “прикметник + прийменник + іменник (займенник) у відповідній відмінковій формі”. Окремі приклади конструкцій, внутрішня диференціація яких здійснюється за такими показниками, як конкретна група прикметників, конкретний прийменник і конкретна відмінкова форма іменника (займенника): “Очі сумлінно читали кожне слово, кожний рядок, та розум був далекий від розуміння” (Ю. Яновський); “Нехай вона супроти тебе й винна, мені ж вона нічим не завинила” (Леся Українка). Словосполучення “прикметник + прийменник + іменник (займенник) у відповідній відмінковій формі” характеризується досить широкою внутрішньою варіативністю, у чому виявляється функціональний паралелізм між дієсловами і прикметником. Синтаксична, специфіка яких особливо зближується на ґрунті предикативного вживання. При цьому необхідно зазначити, що поширення прикметника залежними компонентами забезпечує своєрідне об’єктно-обставинне обмеження відповідної ознаки, вказуючи на об’єкт, час, місце, причину, ступінь її поширення, вияву.

Характеристики

Список файлов ВКР