115135 (591788), страница 4
Текст из файла (страница 4)
На Русі слов'янське язичництво, на відміну від язичницької античності, не мало традицій шкільної освіти.
Християнство вимагало нової системи навчання, націленого на залучення до книжності, письмової культури, перш за все необхідних для оволодіння основами християнської догматики.
Якщо давньоруська культура була безписемною, то з прийняттям християнства, з переходом до "книжного вчення" відпала необхідність зберігати у пам'яті набутий попередніми поколіннями суспільно-історичний досвід.
Історичне значення перших шкіл полягає у тому, що вони створювали умови для переходу до нового стану давньоруського шкільництва - "книжного вчення".
Велику роль у поширенні освіти відіграли монастирі, в яких переписувалися книги й організовувались бібліотеки (Києво-Печерська лавра, наприклад). Церкви і монастирі за наказом князя організовували школи, постачали їм учителів, церковні книжки, визначали режим школи. Можна без перебільшення сказати, що кожна нова єпархія ставала новим центром освіти, новий монастир - школою підвищеного типу, а нова церква - початковою школою.
Зібранням книг при Софіївському соборі Ярослав першим започаткував руські бібліотеки і книгосховища. Відомі випадки пожертвувань книг князями і боярами для церков. Літописці про багатьох князів говорили: "церковні статути любив, церкви створював і прикрашав їх святими іконами і книгами наповнював".
Переписування служило єдиним способом розповсюдження книги.
Причини, що сприяли розповсюдженню писемності на Русі:
1) про освіту турбувались не лише і не стільки церковники, а й князівська (світська) влада.1 ініціатива тут часто була за князями (в той час, коли в Європі освіта в цей час була в руках церкви). Перші школи відкриті в 988 р. Володимиром при Десятинній церкві (300 учнів), 1030 р. Ярославом Мудрим в Новгороді і 1037 р. в Києві (двірцева школа);
2) навчання в школах Давньої Русі проводилось рідною (слов'янською) мовою (а не так, як на Заході - латинню);
3) на Русі великого розповсюдження набрала нова форма освіти - самоосвіта - майже невідома на Заході того часу;
4) школи в Давній Русі були більш доступними для простих людей, хоч, зрозуміло, мова про всеобуч не йде (школи грамоти);
Берестяні грамоти писали містяни, жителі сіл і селищ, мужчини і жінки, дорослі і діти. Зазначено, що грамот, написаних духовними особами, виявилось дуже мало. У передмонгольський період, це на початку XIII століття, у середньому по країні прошарок грамотних серед дорослих людей не опускався нижче або 1% до всього населення країни. У містах він був не нижче 10% від усього населення, або 20% від числа дорослого населення. Верхній рубіж поки що встановити важко.
За цими показниками Древня Русь знаходилася на рівні європейських країн. В даний час населення "держави Рюриковичів" визначається у межах 5-7 млн. чоловік. Звідси витікає, що число грамотних не опускалося нижче 100 тисяч;
5) на відміну від Європи освіта в Давній Русі була доступна для дівчат. В 1086 р. Ганна Всеволодівна відкрила жіночу школу в Києві, такі ж школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку (Єфросинія).
Ряд джерел засвідчує високу освіченість жінок, насамперед у князівських верхах. Це піднімало престиж київського двору серед монархів Європи і тому не випадково, наприклад, Ярослав Мудрий через своїх високоосвічених дочок був названий тестем Європи (Ганна - дружина французького короля Генріха, Єлизавета - норвезького короля Гарольда, Анастасія - угорського короля Анджея).
Сестра Володимира Мономаха Євпраксія була імператрицею священної Римської імперії, брала активну участь у політичному житті Західної Європи.
Високоосвіченою була внучка Мономаха Добродея - їй належить перший у Європі написаний жінкою медичний трактат.
Взагалі, поширення християнства дещо поліпшило й морально-правове становище жінок, підняло їх авторитет в очах суспільства;
6) давньоруські школи за своєю організацією були. більш демократичними, тут дисципліна носила більш м'який характер.
В XI столітті - період розквіту Київської Русі, система шкіл була представлена такими основними типами:
а) школа "книжного вчення",
б) монастирська школа,
в) школа грамоти,
г) кормильство.
Сутність поняття "книжне вчення" розкрив В.Д. Греков, підкресливши, що це не просто навчання грамоти, а школи, де викладались класичні тоді в Європі 7 "вільних мистецтв".
Школи книжного вчення навчали по книгах, а це розширювало рамки пізнання і можливості освіти. Вони готували своїх вихованців до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.
В 1037 р. при Софійському соборі князь Ярослав Мудрий засновує двірцеву школу підвищеного типу, відкриваючи при ній велику бібліотеку.
Школа Ярослава мала міжнародне значення. При дворі князя виховувались, англійські королевичі Едвін і Едуард, майбутні норвезькі конунги Геральд і Регнвальд, майбутній король Данії Магнус Добрий, угорський королевич Андрій, датський королевич Герман та інші.
Монастирська школа,
В 1068 р. ч ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив тут Студійський статут, запозичений у Константинопольського монастиря, що був заснований в 798 р. ідеологом монашества Федором Студитом. Статут передбачав життя монахів в гуртожитку, обов'язкову фізичну працю, відречення від будь-якої власності, сувору дисципліну, навчання шоків грамоті для поглибленого пізнання богослів'я.
При монастирях створювалися школи для навчання грамоті монахів. Процес навчання завершувався самостійним читанням релігійних книг. З цією метою в обов'язок ігуменів входило створення бібліотек для читання.
Судячи з життя святих XI-XIII ст., сутність виховання в монастирських школах полягала, в наставленні монахів, в утриманні, терпінні, змиренні, тілесній безпристрасності, покірності.
Досягались ці цілі шляхом ретельного молитвослов'я, постів, самообмеженням і проповіддю фантастичних чудес і подвигів місцевих угодників. Вступаючий до монастиря інок доручався старцю, який намагався привчити його перемагати свої бажання. Для цього спеціально старець наказував йому робити те, до чого у нього не було бажання, бо приборкання своєї волі вважалось джерелом всіх доброчестностей. Система виховання будувалась так, щоб у монахів-учнів не було ні хвилини без діла чи молитви. Правила показували 12 разів молитися вдень, стільки ж ввечері і вночі. За неслухняність чекало духовне покарання, а за більш важкі проступки - і тілесне.
Школа грамоти.
Починаючи з кінця XI-початку XII ст. у пам'ятках давньоруської писемності з'являється поняття "навчання грамоти", під яким розуміли навчання дітей читання, письма, лічби і хорового співу. До речі, термін "школа"' увійшов у вжиток на Русі лише в XIV ст. За обсягом знань "навчання грамоти" було рівнозначне елементарній початковій освіті.
Утримувалися школи грамоти на Русі на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступні. Так, більшість берестяних грамот, що їх знайдено в Новгороді, виявлені в садибах бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Мережа шкіл обмежувалась містами, у село письменність проникала повільно.
За тодішніх методі в навчання вчитель під час занять працював з кожним учнем або невеликою групою - 8-10 чоловік.
Писемні пам'ятки підтверджують, що напередодні навчального року батьки запрошували вчителя додому, його зустрічали ласкавим словом і поклоном. Батько, тримаючи сина за руку, передавав його вчителю з проханням навчити уму-разуму. Мати стояла біля дверей і повинна була плакати. Майбутній учень, наближаючись до вчителя, тричі кланявся. Той садив його біля себе і розпочиналось навчання. Перший урок був коротким. Потім батьки пригощали вчителя, дарували буханець хліба і рушник, домовлялись за плату і проводжали його до воріт.
Кормильство - це форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Київські князі підбирали кормильців з числа воєвод, знатних бояр, що жили в окремих волостях (зворотна до рицарської системи вассально-сюзеренна залежність). Малолітній княжич відправлявся в інше місто не лише на кормлення, але й на князювання в область, що входила до складу володінь батька. Тому кормильці виступали і як наставники, і як регенти, що управляли за своїх малолітніх вихованців тими містами і землями, які княжичі отримували від батька. Розсилались княжичі дуже рано: іноді у віці 5-7 років. В обов'язки кормильця входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання, раннє залучення княжича до державних справ, військового і політичного життя.
Так, Ігор Святославович, герой "Слова о полку Ігоревім", у 8 років брав участь у княжому з'їзді, 5-річний княжич Всеволод Костянтинович в 1215 р. був посланий на чолі озброєного загону. Супроводжувати його могли лише кормильці. Така практика мала ціль - з малих років прилучала княжичів до умов похідного життя.
Не дивлячись на те, що спочатку кормильство сприяло консолідації Київської Русі, воно мало і негативні наслідки. Штучна родинність часто витісняла на другий план родинність кровну, батьки погано знали своїх синів, брати не знали один одного, що посилювало міжусобиці, за батьківський княжий престол.
Високий статус кормильців давав їм змогу втручатися в родинні суперечки, в політичні інтриги і придворні змови. Кормильці і кормильчичі в умовах феодальної роздробленості стали основним знаряддям політичної боротьби боярства з великокняжою владою.
Починаючи з XIII ст. князі заміняють кормильців дядьками. Ця зміна виражала тенденцію княжої влади спочатку обмежити, а потім остаточно знищити небезпечну політичну силу кормильців.
Дядько повинен був бути високоосвіченою людиною. Вони ставали домашніми учителями у сім'ях князів. Княжичі опановували іноземні мови (грецьку, латинь), риторику, діалектику, військову справу тощо.
1.3 Загальні умови сімейного виховання
Звичайно всі несприятливі явища, що зауважуються в дитини, приписують самій дитині, говорять навіть іноді про уродженій його злостивості, не думаючи і не підозрюючи, що якості дитини є відображенням якостей навколишніх його осіб. Уродженими в дитини можна вважати тільки явища, зв’язані з його темпераментом, тобто тільки ступінь сили і швидкості його міркувань і дій. Потім він переживає імітаційний період, під час якого в нього складаються його мова, усі головні його звички і звичаї, узагалі всі типові його явища. Насправді дитина повинна бути серйозною причиною удосконалювання представників родини, особливо щодо їхньої правдивості, щирості і прямоти: якщо любляча мати стурбована розвитком своєї дитини і зі спостереження знає, як якості останнього складаються з дій і міркувань навколишніх його осіб, то вона безсумнівно стане зірко стежити за усякою своєю дією і словом, уникати усякої сваволі і завжди щадити особистість своєї дитини; цим вона безсумнівно буде сприяти власному своєму удосконалюванню, а повною відповідністю між своїм словом і справою неодмінно привчить і дитини до правдивості, безпосередності і щирості і цим покладе вірна підстава для розвитку морального характеру людини. При вивченні людини й умов його утворення усього глибше складається переконання, наскільки сильне впливають не слова, а дії близьких осіб на дитину, що розвивається, і наскільки любов до праці, робота і правдивість вихователя сприяють моральному розвиткові дитини.
Кому не відомо, що вся справа виховання (і в родині, і в школі) найчастіше зводиться до того, що дитини потрібно "учити", причому під словом "учити" нерідко мають на увазі: "стягнути", "покарати", "пригрозити" і т.д. Так інакше і бути не може, поки будуть надходити зовсім сліпо, по рутині, не віддаючи собі звіту в кожнім кроці; якщо не "пізнати себе", не привчитися зв’язувати причину з наслідком, те рутинні педагогічні прийоми примусового характеру як і раніше будуть панувати в стінах школи, як і в сімейному побуті.
Звичайно припускають, що дитини можна й обдурити: адже він дурний, не розбере; а тим часом розходження правди і неправди в нього складається саме таким чином, що він привчається перевіряти чути їм видимим і відчутним. Якщо йому говорять, що "мами немає в будинку", а він випадково побачить неї, то він при першому зручному випадку, якщо йому що не сподобається, заявить, що його самого немає будинку. Чим частіше його обманюють і чим більш він зустрічає в родині невідповідність слова зі справою, тим менш з’ясовуються для нього ознаки правди і тим легше він починає говорити тільки те, що йому вигідніше. Необхідно твердо пам’ятати, що дитина спочатку тільки і знає враження, одержувані органами його почуттів, він тільки їм і кориться і діє винятково на підставі цих чисто реальних вражень; він неодмінно робить тільки те, що йому приємно, і уникає усього, що йому в якому-небудь відношенні неприємно. Від дитини мають звичай усе ховати, але, якщо він бачить, що навколишні користуються чим-небудь, а йому не дають, те і він при першому, же зручному випадку неодмінно привласнить цікаву для нього річ, раз вона погано лежить, і потім у всякому подібному випадку повторити те ж саме. Будучи пійманий у своїх провинах і за це покарано, він, знову ж на досвіді, бачить, що необхідно бути обережніше і що вигідніше користуватися усяким випадком так, щоб цього не бачили і не знали; він намагається бути розумником і користується зручними випадками вже обережніше, більш потай. Покарання не може з’ясувати йому об’єктивних ознак правди, воно тільки покаже йому, що не потраплятися - добро, а потраплятися - зло і, маючи можливість зробити кому-небудь зло, він саме так і надійде, як з ним надходили при покаранні.
Крім простого, завжди щирого і правдивого слова, не можуть бути допущені ні в родині, ні в школі ніякі заохочення, ніякі покарання. Звичайно привчають дитину до штучного прибавочного роздратування із самої появи його на світло і цим сприяють зниженню його вразливості і перешкоджають нормальному ходові його розвитку. Дитину носять на руках, його качають, присипляють різними одноманітними наспівами, його цілують, підробляються під вимовні їм звуки, - усе це виявляється штучними подразниками. Коли після всього цього починається навчання, молодший школярик виявляється млявим, апатичним, ледачим; на нього скаржаться за байдужість його до занять, тим часом як усе зроблено, щоб саме понизити його життєдіяльність, щоб зробити його апатичним і млявим. Щоб збудити його до навчання, знову прибігають до штучних збудників у виді похвали, оцінок, подарунків і нагород. Людину заїдає нестерпна нудьга, вона готова насолодитися всяким цькуванням і грубою почуттєвою розвагою, щоб тільки заглушити гнітюче його відчування. У нього немає внутрішнього життя, воно не збуджується думкою і не зайнятий розумовим своїм удосконалюванням. Молодої людини докоряють за його грубу і розбещену вдачу, зовсім упускаючи з виду причини, що сприяли його розвиткові, забувають, що тільки умови його сімейного і шкільного життя могли сприяти розвиткові тих типових явищ, що у нього спостерігаються, що ними убита ідейне життя і розвиті одні тварини прояву.
Людина, якій постійно усі готують і попереджають усі його вимоги і бажання, помалу до такого ступеня відвикає стежити за собою і за своїми потребами, що не помітить, що частини його туалету в неможливому безладді, волосся не чухані, над міру їм з’їдене і т.д. Пильність навколишніх трохи ослабнула, і він робиться разючим нечупарою. Різниця тільки в тім, що в дорослого все це може обмежуватися тільки зовнішніми проявами, а в школяра неохайність і безтурботність виразяться у всіх його діях і проявах.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
